Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Публікації - Митрополит ПЦУ Епіфаній: "Я не прагнув узяти те, що не належало мені"

Митрополит ПЦУ Епіфаній: "Я не прагнув узяти те, що не належало мені"

Після чого митрополит Епіфаній попрощався і стримано подякував за "допит". Руку, однак, "слідчому" подав. Досить ніякова ситуація. Тим більше коли тобі здається, що все одно ти десь не дотиснула, і можна було розкрити співрозмовника масштабніше.


Однак, доки я розшифровувала цей довгий відеозапис, мій допит про "Томос, Філарета й не дуже  чисту руку влади" поступово сформував стовідсоткове відчуття, що переді мною аж ніяк не випадкова людина. Зовсім не той, кого з тисяч колись вибрав, а потім висунув у митрополити патріарх Філарет, у надії на подальший покірний послух дисциплінованого учня.


Ось є люди, котрі, на перший погляд, зовсім не візіонери й не харизмати,  а  проте   ідеально підходять   гранями розуму й лініями характеру до контексту ситуації. І коли трапляється  такий вдалий збіг особистості й часу, коли всі рвані краї якимось дивом сходяться, то з'являється великий шанс на те, що історія піде у правильному напрямку. Ну, а про масштаби нашої автокефальної історії, від розвитку якої, по суті, залежить єдність усього світового православ'я, вважаю, нагадувати не варто.


То хто ж він — митрополит Епіфаній? Син, який  зрадив свого духовного батька, чи людина, котра достойно   переживає наслідки свого найскладнішого в житті вибору? Куди він поведе нову церкву? Чому не любить революцій? І які має аргументи для тих, кому після гучних "священних чвар" стало байдуже, в яку церкву ходити до Бога?


Про це і не тільки читайте в нашому інтерв'ю.


— Владико, сьогодні немає поруч із вами патріарха Філарета. Немає плеча президента Порошенка. Константинополь — далеко. Лишилися тільки ви та Церква. Вам не самотньо? Не страшно?


— Я предстоятель однієї з найбільших Церков України. За мною — близько семи тисяч парафій, тисячі священнослужителів, десятки архієреїв. Немає часу бути самотнім. Я постійно виїжджаю в регіони, приймаю людей, спілкуюся телефоном. Плюс соціальні мережі, СМС… зараз дуже легко комунікувати.


Безумовно, і президент Порошенко, і держава зіграли важливу роль в об'єднавчому процесі. І відтоді справді багато що змінилося, причому як у політичному полі, так і у всьому, що стосується почесного патріарха Філарета. До собору патріарх мене підтримував, ми були однодумцями. Але після одержання Томосу наші шляхи розійшлися.


— Що ви відчуваєте, коли чуєте ім'я "Філарет"?


— Патріарх Філарет був моїм наставником понад два десятиліття. І ми разом ішли до визнання й автокефалії. Однак виявилося, що він мав інше бачення майбутнього розвитку Церкви. Хотів, щоб Константинополь одразу визнав нас патріархатом. Коли вчитель тобі каже те, що не є в цей момент корисним для Церкви, щось кардинально змінюється. Вибір був важкий. Але я зробив його на користь майбутнього розвитку визнаної Православної церкви України. І якби зробив інакше, то невідомо, яким би чином склалася подальша доля помісної церкви. Очевидно, був би розкол. Невідомо, як би на це відреагував Константинополь. Звучало багато думок, аж до відкликання Томосу.


—  Ви говорили відверто  з Філаретом про те, що буде після Собору, якою буде нова Церква, і як будуть розподілені повноваження?


—  Чесно? Підпис на папері про те, що він не претендуватиме на жодну керівну роль, я побачив уже після проведення Об'єднавчого собору. Він самостійно вів переговори й самостійно підписав усі документи. Доти  ми говорили тільки про те, що у разі обрання мене   предстоятелем Православної церкви України  Святійший патріарх Філарет братиме дійову участь у керівництві цією Церквою. Як людина, яка  понад півстоліття керувала Українською церквою. Ми вважали, що спільно будемо використовувати той досвід, який має патріарх Філарет, для побудови  вже помісної Православної церкви України. На жаль, цього не сталося, і в його особі ми отримали   противника.


 


Епифаний_1

 


—  Схоже, домовлялися ви про різне. Можливо, Філарет як представник і як очільник старої ієрархії Церкви, отриманої  нами з "совка", вважав, що його верховенство не порушиться. А ви про що  конкретно домовлялися?


—  Я жодних грандіозних планів на цьому етапі не будував. Бо  якби будував, то, отже, був би впевненим у своєму обранні предстоятелем. Тоді яка тут опора на волю Божу? Ми до останнього моменту не знали, чи відбудеться взагалі цей Об'єднавчий собор. До 15 грудня переговори неодноразово зривалися. Представники від Вселенського патріарха Варфоломія навіть залишали Україну. Тобто ніхто не був упевнений, що об'єднання відбудеться. Навіть у день проведення Собору виникли певні суперечності, і він не почався вчасно. І міг не відбутися. В такій ситуації складно щось планувати. І я цього не робив.


—  Публічно визначати наступника в Церкві заведено?


—  У 2013 році відбувся Архієрейський собор УПЦ Київського патріархату, де мене обрали на посаду патріаршого намісника. Святійший патріарх Філарет завжди казав, що коли Господь сподобить його дожити до дев'яноста років, то "Епіфаній стане предстоятелем Української православної Церкви". Що Господь поставить нас у такі умови, коли ми будемо вимушені об'єднуватися. Так і сталося.


—  Ви знали, що патріарх на переговорах надто активно лобіює вашу кандидатуру? Для вас, взагалі, важливі методи, якими  треба досягати  навіть   таких великих цілей?


—  Я завжди покладався на волю Божу, ніколи не прагнув посісти якусь посаду в Церкві. Але під час постригу в ченці ми даємо обітницю, що ми не маємо якоїсь власної самостійної волі, і те, що Церква на нас у майбутньому покладатиме, муситимемо  виконувати. Тому впродовж  останнього десятиліття я виконував те служіння, яке покладала на мене Церква. Майже десять років ректорства в Київській богословській академії, п'ять років служіння у статусі патріаршого намісника… я працював щиро й самовіддано там, де Церква давала можливість це робити. Я особисто не використовував ніяких методів. Але патріарх Філарет справді хотів, щоб голосування було відкритим.


—  Не демократичним?


—  Він мотивував це тим, що ми вперше об'єднуємося, що таких прецедентів в історії дуже мало, і треба бути максимально відкритими. Однак на Соборі оголосили, що голосування буде закритим. Особливо з цього приводу я не переживав. Кожен із делегатів Собору може підтвердити, що я нікого  з них не просив віддати  голос за мою кандидатуру. Я нікому нічого не обіцяв. Бо цей хрест дуже важкий. І якщо людина прагне його штучно, якщо на це немає Божої волі, то в майбутньому цей хрест буде дуже важко нести. Але якщо він вручений з волі Господа, то в майбутньому Він буде помагати  його нести. Тому я не прагнув узяти те, що не належало мені. Господь створив такі умови, що мене обрали предстоятелем.


—  Як усе ж таки співвіднести ваші слова з наступними заявами Філарета про вашу з ним домовленість, що реальна влада залишиться в нього?


—  Я особисто йому нічого не обіцяв. Що підтвердив у своїх інтерв'ю й сам патріарх. Процес перемовин тривав кілька місяців, упродовж яких малювалися  різні моделі майбутнього об'єднання. Але до останніх днів велися дуже інтенсивні переговори. І, зрештою, все, що було закріплене почесним патріархом Філаретом на папері, і було реалізоване в житті. Можна вести переговори про що-завгодно, але потім підписується юридичний документ, яким керуються до кінця. Вагу має тільки те, що написане чорнилом і підписане. І спиратися на те, що хтось там казав  чи бажав у кулуарах, думаю, не можна.


—  Якщо ви не давали ніяких гарантій Філарету, то, можливо, це зробив Петро Олексійович? А потім їх порушив.


—  Думаю, що гарантій  взагалі не було. Ми зустрічалися з Петром Олексійовичем після всіх подій і мали нетривалі розмови. Він завжди казав, що його совість чиста, що він не почувається щодо когось обманщиком.     За його словами,  він нікому нічого особливого не обіцяв і жодних гарантій не давав. У тому числі й владиці Філарету. А які, взагалі, гарантії президент країни міг давати патріархові? Президент не має церковної влади і статусу надалі їх дотриматися.


Патріарх Філарет сам у своїй голові склав певну модель керівництва Церквою. І цього не озвучував. Сам підписав усі умови, які висував Константинополь, вважаючи, що після виборів предстоятеля він залишиться повноцінним керівником Православної церкви України. Це стало помітно вже після Собору й отримання  Томосу. Коли я почав говорити, яким я бачу в майбутньому керівництво Церквою, що треба скликати  Синод, він раптом відповів, що буде так, як бачить він. Що він — патріарх, а я як митрополит,   обраний на Об'єднавчому соборі, виконуватиму почесну місію голови управління Синоду у справах зовнішніх зв'язків.


 


Епифаний_2

 


—  Коли  ви зрозуміли, що патріарх очікує від вас повної залежності?


—  Та одразу ж після отримання  Томосу, сьомого січня ми спілкувалися. Тоді ж він сказав, що я і вся Церква мусимо поминати  його скрізь як патріарха. Ну й  ця всім відома історія з його розпорядженнями на бланках Київського патріархату. На що я йому казав, що все це неможливо втілити в життя. Я обраний предстоятелем, але, безперечно, не претендую на абсолютну владу в Церкві, як було досі  в Київському патріархаті. У новому статуті закладена інша модель керівництва Церквою. Однак почесний патріарх Філарет вирішив, що я одноособово  мушу  зламати все те, що було прийнято 15 грудня на Об'єднавчому соборі. Що, власне, я й побачив 20 червня  на так званому соборі у Володимирському. Однак патріарх Філарет хотів, щоб усе це було зроблено моїми руками.


—  Як ви думаєте, чому Філарет вважав, що ви погодитеся на таку роль?


—  Основна проблема патріарха Філарета в тому, що він співвідніс  себе з усією Церквою. Тобто він вирішив, що його особиста думка має бути думкою всієї Церкви. Але я попереджав його, що таку позицію не підтримує більшість  архієреїв, духівництва й українського суспільства. Однак патріарх був упевнений,   що він вийде, зробить заяву, і український народ повністю його підтримає.


—  І  все ж таки, чому він вирішив, що ви будете виконувати його волю беззаперечно? Мабуть, це більше психологічне питання.


—  Усі останні десять років я був його помічником, намісником, ректором… старанно виконував усе, покладене на мене. Можливо, тому він і вирішив, що все залишиться саме так. Але, ще раз повторюю,   15 грудня Собор зняв відповідальність за всю Церкву з патріарха Філарета і поклав на мене. Переді мною постав вибір: вибрати особистість, котра  має свою приватну думку, — чи  вибрати Церкву, яка в майбутньому буде розвиватися, зміцнюватися й утверджуватися.


І я як предстоятель дослухався  абсолютної більшості, яка хоче мати визнану Православну церкву України. Я це відчував і бачив, відвідуючи регіони. Я спілкувався з архієреями й чув їхню думку. Вони казали, що не повернуться до того стану, в якому перебували до 15 грудня. І це теж казали  патріархові Філарету. Але він чомусь вважав, що архієреїв хтось залякав, що вони перебувають під тиском і в душі підтримують його. Але це було не так.


—  Складається враження, що всі ці роки архієреї, які підтримали вас, перебували під абсолютним і авторитарним керівництвом Філарета, мріючи  про якийсь інший формат відносин усередині церковної ієрархії.


—  Ми не мріяли, а прокладали шлях до визнання. Ми майже тридцять років прожили в Церкві, яка була в ізоляції. Москва, практично, повністю  ізолювала нас від зовнішнього світу. Представники інших помісних церков спілкувалися з нами тільки в кулуарах. Тому не дивно, що всі наші архієреї об'єктивно хотіли й хочуть мати загальноцерковне єднання, вільно відвідувати загальні православні святині, служити на Афоні, в Греції, Константинополі. У нас була мета, і ми її досягли. Сам патріарх Філарет, який був нашим прапором, завжди казав: "Наша мета — визнання. За нами — правда". Але, можливо, він завжди розумів і те, що для нього досягнення цієї мети буде пов'язане ще й із втратою абсолютної одноособової влади над Церквою. І зрештою  Бог справді  створив такі умови, а він з волею Господа не погодився.


Однак ми запропонували реальну модель збереження його як почесного патріарха ПЦУ. На першому засіданні Священного синоду йому залишили центральну Київську єпархію, з усіма фінансами, майном, щоб він комфортно почувався. Тобто наша ідея полягала  в тому, щоб зберегти почесного патріарха Філарета як морального авторитета української нації.


—  У якій юридичній історії зараз перебуває Філарет, і чи залишилися ще спірні червоні лінії між вами та  "відродженим" ним Київським патріархатом?


—  Після заяв патріарха ми ухвалили рішення про продовження  ліквідації Київської патріархії, що цілком відповідає рішенню Помісного собору Київського патріархату. Ми об'єдналися, а отже, ліквідуємо старі структури. У тому числі Київський патріархат УПЦ і Українську автокефальну православну церкву. Усе їхнє майно зараз передається ПЦУ. Так, є питання, але очевидно, що все майно належить не якійсь одній персоні, а Церкві. Що стосується статусу закордонних парафій, то це теж не стосується  владики Філарета. Нині ми ведемо перемовини з Константинополем про врегулювання їхнього становища.


При цьому патріарх  Філарет  не виключений із ПЦУ. Якщо подивитися, як відбувалося останнє засідання Священного синоду, то місце першого члена синоду за ним зберігається. Можливо, патріарх переосмислить те, що відбулося, й повернеться разом із нами будувати помісну церкву.


—  Якщо озирнутися назад, чи варто було, взагалі, так квапити події і вдаватися до такої масштабної  і в чомусь компрометуючої допомоги влади в питанні отримання Томосу?


—  Ми не квапилися. Інакше за що ми боролися попередні тридцять років, переживали три століття  духовного рабства з боку Російської церкви? Йдеться не про час, а про роль Української церкви, яка мала бути реалізована в житті. Без участі й допомоги української влади,   можливо, ніякого об'єднання не відбулося б узагалі. Бо ми були різними, нам було важко сісти за стіл переговорів, але держава виступила посередником, який зумів нас об'єднати.


—  Історія свідчить, що Церква й держава — це все-таки мають  бути дві різні історії.


—  Якщо звернутися до історії, то відомо, що всі Церкви, які отримали  автокефалію за останні сто років, мали велику підтримку держави в цьому процесі. Тому наш випадок зовсім не особливий і не новий.


Взагалі, ми зараз говоримо про дуже тривалий процес, який під час каденції президента Порошенка просто дійшов  свого логічного завершення. Українські президенти Леонід Кравчук і Леонід Кучма неодноразово заявляли,   що Україні потрібна своя помісна церква. У 2008 році, при президентові Ющенку, здалося, що така Церква вже буде створена, але не все так добре склалося. Питання не було вирішене. Петро Порошенко ж досить серйозно підійшов до цієї теми й, маючи дар  дипломатії та переконання, зміг усіх звести й результативно провести перемовини із Вселенським патріархом. І, оскільки ми перебуваємо у стані війни, то очевидно, що важливо, аби  Україна перебувала і в  духовній безпеці.


Війна насправді показала, хто є хто в Україні. Яка Церква насправді українська, а яка — тільки  назвою. Тому за останні п'ять років дуже багато віруючих парафіян приєдналися саме до УПЦ Київського патріархату, а тепер  — до визнаної помісної Православної церкви України. У цьому була необхідність для воюючої країни.


Ось російська влада дуже добре розуміє роль Церкви. Наприклад, коли в Путіна запитали, що є гарантією безпеки російської держави, він відповів: ядерний щит і Церква. Але коли українська держава намагається себе духовно захистити, то та ж  Росія каже, що українська держава втручається у справи Церкви. Але тоді що відбувається в самій Росії? Там, взагалі, незалежної Церкви як такої не існує. Структурно Російська церква — це державний департамент у справах релігій. Якому можна все, включно з дестабілізуючими діями на території України через Московський патріархат. Якщо ж наша держава сприяла об'єднанню православних України, то це не означає, що вона втручалася у справи Церкви. Це зовсім різні речі: втручатися у  справи Церкви — й допомагати у справах забезпечення духовної безпеки країни.


 


Епифаний_3

 


—  При цьому президентові прощається, що він балотується на другий термін і їде з вами у виборчий Томос-тур країною? Це випливає з необхідності забезпечення безпеки, чи все ж таки має бути межа? Щоб ми, зрештою,  не віддзеркалили ту ж таки  Російську церкву.


—  Держава виконала покладену на неї місію, і після отримання  Томосу ми справді  їздили країною з просвітницькою місією. Свідчили людям, що Українська церква стала незалежною й автокефальною. І тепер  кожна парафія нашої Церкви має цей історичний документ — Томос. Після чого якогось втручання або участі у справах Церкви не було й не могло бути. Помісна церква і держава мають спілкуватися на однакових правах, допомагати одна одній, підставляти плече. Бо якщо не буде незалежної української держави, то не буде й незалежної Української церкви. У цьому ми тісно взаємозалежні. Церква зацікавлена в тому, щоб зберегти цілісність і єдність держави. Як і держава зацікавлена в цьому, у сприянні Церкви закінченню війни. Не більше й не менше того.


—  Я зовсім не випадково так докладно розпитувала вас про історію конфлікту.  Подивімося, як прості люди сприйняли історію створення помісної церкви.



—  "Мені байдуже, куди йти — в Лавру чи у Володимирський". Вас це не бентежить?


—  Безумовно, Бог — на першому місці. Однак я думаю, що дві людини не відбивають загальної тенденції в українському суспільстві. Соціологія свідчить,   що процес об'єднання підтримує більшість українського суспільства — понад 70 відсотків. Справжніх парафіян, які  підтримують ПЦУ, ще більше в Західній Україні. Але, звісно, багато й тих, для кого взагалі не має значення патріархат і його визнання. Переважно це люди, котрі  відвідують храм кілька разів на рік. Не справжні парафіяни, а одного разу хрещені люди, що ходять до Церкви посвятити паску, наприклад. І ми не маємо права спиратися на їхню думку.


—  Але ж завдання Церкви — залучати якомога  більше різних людей.


—  Звісно, слід визнати, що будь-які суперечності не залучають, а, навпаки, — відштовхують. Однак ми проходимо певний період випробувань. І мусимо  зберегти єдність. Це схоже на те, що зараз переживає наша держава. Ми перебуваємо у стані війни, хочемо зберегти нашу територіальну цілісність і єдність усередині країни. Інакше не буде української держави. Так само і з церквою. Ми мусимо  втриматися й самозберегтися, щоб потім до нас могли приєднатися й інші православні християни. У тому числі й ті, які сьогодні нейтральні або є парафіянами Московського патріархату.


—  Очевидно, що ви не хочете гнати коней, прискорювати процес об'єднання. "Якось усе вляжеться, якось складеться…"  Такий лейтмотив усіх ваших інтерв'ю. Це ваш характер? Чи ви просто відчуваєте момент і всі його ризики?


—  Безумовно, треба відчувати момент. Усе має відбуватися еволюційно, а не революційно. Інакше ми не закладемо правильних засад майбутнього Церкви. Ми маємо будувати Церкву на основі любові, взаєморозуміння і взаємоповаги. Якщо цього не відбудеться, то в майбутньому наша споруда  дасть тріщину. Ми не маємо жодного  права силоміць  залучати, примушувати й переконувати тих, хто ще не визначився. Розвиваючи таким чином  свою Церкву, ми ризикуємо залучити людей, які потім руйнуватимуть нас зсередини. Навіщо це? Поступово люди самі прийдуть до нас, і ми створимо справді велику помісну церкву, яка служитиме Богові й Україні.


—  Скільки парафій вже перейшло в ПЦУ?


—  За цей час до ПЦУ приєдналося близько 600 парафій Московського патріархату. Щотижня одна-дві громади в Західній Україні приєднуються до нашої помісної автокефальної Церкви. Об'єктивно  останніми місяцями процес загальмувався. Але вже працює парламент, призначений уряд, і поступово, на законному рівні (все вже практично врегульовано) охочі громади приєднуватимуться до нашої Церкви. Але повторюся: це має бути соборне рішення самої громади. На жаль,   Московський патріархат   штучно протистоїть цьому процесові.


На сьогодні мені відомо, що в Західній Україні, а також у Центрі є тисячі громад, які вичікують. Москва постійно посилає якісь нові меседжі. То казали, що не буде Томосу. Тепер поширюються чутки, що інші помісні церкви не визнають ПЦУ. Але поступово й цю перепону ми подолаємо. Елладська церква у жовтні вже де-юре визнає нас. Де-факто ми вже разом служимо. А визнання — це що? Це спільна  Чаша. Російська церква 141 рік перебувала в ізоляції. Господь сказав: "Терпінням вашим спасайте  душі ваші". Пройшовши ці духовні страждання й випробування, ми будемо цінувати те, що маємо.


—  Тоді як трактувати вашу заяву в одному з інтерв'ю про те, що ви вірите, що скоро будете служити в Лаврі?


—  Скоро — це відносне поняття… Однак Лавра належить українському народу. І її майно, якщо розібратися, належить українському народу. І я думаю, що скоро ми  спільно, всі разом, — ми нікого звідти не виганятимемо,  —  будемо  служити там. Бо Господь створить такі умови, що всі святині українського народу  будуть  належати   помісній церкві.


—  Зізнаюся, важко зрозуміти, як це так складеться…


—  Ну, людині багато що інколи  важко зрозуміти й усвідомити. Однак Господь має силу творити дива. Ми віримо в це? Чи не віримо?


—  … проживши вже певну кількість років  — швидше, так.


—  Ось і я вірю в таке диво. Як воно відбудеться?.. Якби ми рік тому сказали, що відбудеться об'єднання  і ми отримаємо Томос, то багатьом це здалося б неможливим.


—  Ви спілкувалися з Онуфрієм?


—  Тільки перетиналися на офіційних заходах, віталися. Але я не відчуваю якогось протистояння й ворожнечі. Ми не повинні ворогувати, бо настане час, ми обіймемося   й будемо служити в одній Церкві. Ненависть ніколи не приведе до єдності. Я вірю, що любов переможе.


—  Ваші відносини з новою владою, схоже, кардинально відрізнятимуться від вашої тісної взаємодії з командою Порошенка. Всі сигнали, які дав Зеленський на зустрічі з Варфоломієм, зводяться до одного: за Томос — дякуємо, але тепер, будь ласка, якось без нас. Як тут складеться?


—  Наша Церква не звикла користуватися підтримкою української держави. Так, на певному етапі держава посприяла нашому об'єднанню, не більше того. На цьому етапі ми готові до автономії й рівноправної співпраці. Тому, можливо, й добре, що відбувається саме так, як відбувається. На все воля Божа.


 


Епифаний_4

 


—  Але прагнення Церкви й Філарета до автокефалії завжди асоціювалося з Україною й державою. І Філарет завжди міг вести діалог із владою. І те, що ми отримали  Томос, це підтверджує.


—  Проте держава завжди більше підтримувала Московський патріархат. І при Кучмі, і при Ющенку, який, звісно, був більш нейтральним. Ну, а при Януковичі взагалі було бажання зняти з реєстрації Київський патріархат. Однак в основі нашої Церкви — український народ. Ми завжди покладалися на його підтримку, а не на підтримку держави. Що робимо й тепер.


—  І все ж таки назвіть точки, в яких підтримка держави вам украй необхідна.


—  По-перше, ми чекаємо від держави справедливості, чесного суду й правди. Тому що в руках держави, за словами апостола Павла, — меч. З  допомогою цього меча держава має відстоювати добро і припиняти зло. Ми чекаємо справедливого ставлення до всіх і сприяння  насамперед  українській помісній церкві. Бо українська помісна церква — це душа українського народу. А тіло не може існувати без душі.


По-друге, армія. Наша Церква з самого початку війни має найбільше представництво капеланів в армії. І держава має довести до кінця питання становлення капеланського служіння та соціального захисту капеланів. Відповідний законопроєкт прийняли, але він досі не підписаний президентом. А   це ж дуже важливий момент, тому що воїнам дуже важко на передовій, і вони потребують системної духовної підтримки. Це саме стосується й соціального служіння. Зараз багато людей у країні  потребують соціальної підтримки. У тому числі й переселенці зі Сходу. У нас не вистачає ресурсів допомогти всім, навіть з урахуванням меценатів Церкви. Тому логічно тут об'єднувати зусилля.


—  Ваше відчуття війни? Зеленський прийшов на тезах її закінчити. Але, схоже, ми не даємо собі чесної відповіді, а чи хочемо ми на всіх умовах приймати і обіймати Донбас. Чи ми вже об'єктивно розійшлися, і це теж треба чесно визнати.


—  На жаль, ключ не в нас, а в Москві. Уже очевидні жести з боку української влади про готовність домовлятися. Але та  сторона  ситуацію постійно нагнітає, домовленостей про перемир'я не дотримується. Тому я думаю, що шляхом перемовин, які будуть на шкоду нам, своєї  мети  ми не досягнемо. Якщо ми будемо єдині й сильні, то на нас зважатимуть.


—  Гроші і майно Церкви. Це важкі для вас питання?


—  Вирішувані. Ми не беремо внесків із парафій і єпархій, як інші Церкви. Бо більшість парафій не мають можливостей утримувати ще й центр. Тим часом  я як керівник  Київської єпархії мушу  утримувати Київську православну богословську академію. Це щомісячні великі витрати на забезпечення сотень студентів, які навчаються  абсолютно безкоштовно. Але знаходяться  меценати, добрі люди, парафії й монастирі, які жертвують кошти на ці потреби, й ми покриваємо необхідні видатки. Справляємося.


—  Ви торкнулися теми меценатів. Дуже багато політиків і людей, скажемо так, з неоднозначних сфер ходять до Церкви й жертвують інколи  досить великі суми. Присутній момент певного  людського лицемірства. Церкві однаково, в кого брати гроші? Предстоятелеві однаково, хто стоїть поруч із ним на отриманні  Томосу?


—  Приймати гроші від меценатів — давня традиція Церкви. Якщо людину зовні вважають грішником, вона все одно  має право прийти в Церкву покаятися. Інакше ми не Церква, якщо не приймаємо тих, хто приходить і кається. Зовні людину можуть звинувачувати в тому, що вона привласнила якісь гроші або скоїла інший злочин. Але на цьому рівні має працювати правосуддя. І це функція держави та  її справедливого меча, про який я вже сказав. Церква ж має справу з душею. Яка в  певний  момент хоче зробити добру справу. Чоловік на тому фото, що стало відомим, — справді  меценат, який багато допомагав Дніпровській єпархії. Судіть його в суді, якщо він у чомусь винен. Не до нас питання. Згадайте монастирі, побудовані розбійниками. Грішниками, які свого часу скоювали злочини, але потім приходили й засновували монастир.


—  Ви сказали, що продовжують приєднуватися парафії на Заході, а на Сході?


—  Ми дивимося на Схід. Будуємо наші єпархії в Донецькій та Луганській областях. Хоча на окупованій території лишилося більше храмів, ніж на території, контрольованій Україною. Недавно відкрили духовну семінарію в Дніпрі. Готуємо священнослужителів, бо ті, хто здобуває освіту в Західній Україні, часто не мають бажання служити на Сході. Оскільки там інший менталітет і інша релігійність. Ми вирішили виховувати місцевих священнослужителів, щоб вони там училися  і в складних умовах будували нашу Церкву.


—  Цікавий факт. Але безрадісний якийсь. Для об'єднання України.


—  Усе має йти еволюційним шляхом. Так склалося, що зміни менталітету, погляду на незалежність, на свою Церкву поступово приходять на Схід із Заходу України. Нові покоління ростуть і виховуються вже в інших умовах.


—  Владико, ви справді прийшли будувати нову Церкву в абсолютно новий світ. До нових людей. І не тільки на Сході. Які ваші аргументи? Як ви плануєте залучати молодь у свою Церкву?


—  Світ справді  змінився, і Церква має змінюватися теж. Але ви говорите про якусь нову Церкву, якої насправді немає. Церква була створена Господом, і вона існуватиме до кінця віку. Все, що стосується віровчення й догматики, — незмінне. Це істина, яку приніс у світ сам Господь і дав людям. Тому ми не маємо права ні додавати, ні забирати навіть на йоту. Що стосується зовнішніх атрибутів, то, безумовно, ми мусимо  змінюватися. Мусимо  говорити з людьми сучасною мовою. Світ справді змінився, технології, Інтернет, соціальні мережі… Ми повинні використовувати і вже використовуємо ці інструменти для проповіді. Ми Церква, яка несе правду, несе любов. Яка готова духовно підтримати кожного православного українця, стати духовною лікарнею, де можна почерпнути духовну воду. До порожньої  криниці  не ходять по воду. Але якщо, відвідавши наш храм і попросивши прощення за свої гріхи, людина відчує, що духовний тягар спав з її плечей, отже, ми виконуємо свою місію.


—  В жодному разі не ставлю під сумнів засад Церкви. Я більше про інструментарій, яким ви користуєтеся. Ось ми зараз із вами говоримо, і однак  є частка офіціозу. Я розумію, що ми, практично, не знайомі. Але молодь справді  сьогодні не сприймає такої мови.


—  Ми стараємося й багато працюємо з молоддю. Зовсім недавно у Рівному "Пласт" проводив своє масштабне торжество, в якому  я брав участь. Понад  півтори тисячі юнаків і дівчат, із якими ми активно спілкувалися. І вони це понесуть у регіони. Ми запропонували, щоб на базі наших парафій "Пласт" по всій Україні відкривав свої центри. На основі молодіжних рухів ми також розбудовуємо мережу недільних шкіл. Хочемо, щоб такі школи для дітей і дорослих діяли при кожній парафії ПЦУ.


А вчора я читав лекцію в Києво-Могилянській академії перед тисячею першокурсників. Дві години діалогу й непростих запитань. І в них палали очі. Ми зробили спеціальне синодальне управління, яке займеться взаємодією з молодіжними рухами та  організаціями. Але нам потрібен час. За півроку неможливо все змінити кардинально. Зараз ми тільки окреслюємо плани нашого майбутнього розвитку.


—  Ви стоїте не першому камені нової Православної української церкви. У чому ваша місія? Що ви мусите  зробити обов'язково, а чого не можете допустити за жодних умов?


—  Я не перший, а вже якийсь сотий митрополит. І ми не новостворена Церква, як це трактує Московський патріархат. Ми — Церква, котра  має свою славну тисячолітню історію. Моя місія — закласти міцний фундамент, зберігши єдність. І ми не маємо права на помилку. Якщо помилимося,   повернемося в той стан, у якому перебували до 15 грудня, і втратимо автокефалію. Увесь світ, усі ЗМІ були присутні на Фанарі в момент вручення нам Томосу. І якщо ми втратимо цей шанс, то з нами не будуть рахуватися   інші народи. Знову казатимуть, що де два українці, там три гетьмани. Ми  мусимо  показати всьому світові, що це неправда.


—  На кого ви спираєтеся,  крім Бога? На землі, прямо зараз, у момент, коли на плечах така важка ноша?


—  Спираюся на архієреїв, на духівництво, на людей. Самому нести важко, а з підтримкою — легко. Коли ти лишаєшся наодинці з собою, то, як кажуть, диявол навіює різні думки. Але я рідко залишаюся сам. Зараз відчуваю величезне піднесення енергії та  сил.


 


Епифаний_5

 


—  Чи є  підтримка Вселенського патріарха Варфоломія?


—  Ми дуже рідко спілкуємося. Багато говорять, що ми є складовою частиною Вселенського патріархату, але це не так. Немає жодного зовнішнього тиску або втручання у справи нашої Церкви. Тим часом  Константинопольська церква для нас — материнська Церква. А мати завжди є підтримкою й опорою для своєї дитини. Наш успіх буде успіхом Константинополя, оскільки від вирішення українського питання сьогодні залежить майбутня єдність усього православного світу.


—  Скільки храмів "донька" пообіцяла пожертвувати Матері-Церкві?


—  Для дипломатичного представництва Вселенського патріархату обіцяна тільки Андріївська церква. І цю обіцянку ми виконали. Більше ніяких домовленостей не було.


—  Який ви зараз проходите урок як людина?


—  Якщо прийняв рішення, іди вперед, не озирайся, долай перепони, не занепадай духом під тиском неправди.


 


Епифаний_6

 


—  Звідки сила?


—  Можливо, з дитинства. Я завжди покладався на себе. Виховувався без батька, з бабусею. Мене любили, але в мене ніколи не було захисту. Ні в школі, ні на вулиці. Я завжди знав, що мені все доведеться вирішувати самому. Мабуть,  саме це мене загартувало й тепер  проявилося.


Автор: ІННА ВЕДЕРНІКОВА

Джерело: Дзеркало тижня

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


91 330 грн.


Церковний календар

09 грудня. Понеділок


прп. Аліпій стовпник

свт. Інокентій Іркутський

Прп. Алiпiя, стовпника (640). Освячення церкви вмч. Георгiя в Києвi (1051–1054). Свт. Інокентiя, єп. Іркутського (1731). Прп. Якова, пустельника (457).

10 грудня. Вівторок


ікона Б.М. "Знамення"

Ікони Божої Матерi “Знамення”. Знамення Пресвятої Богородицi, що було в Новгородi Великому в 1170 роцi. Вмч. Якова Персянина (421). Прп. Палладiя (VІ–VІІ). Свт. Якова, єп. Ростовського (1392). Знайдення мощей блгв. кн. Новгород­ського Всеволода, у св. хрещеннi Гавриїла, Псковського чудотворця (1192). Прмчч. монахiв 17 в Індiї (ІV). Прп. Романа (V).

Ікон Божої Матерi “Знамення”: Курської (1295), Абалацької (1637), Царськосельської i Серафимо-Понетаївської (1879).

Парафіяльна школа

Публікації

Митрополит ПЦУ Епіфаній: "Я не прагнув узяти те, що не належало мені"

Предстоятель УПЦ (ПЦУ) митрополит Епіфаній дав розлоге інтерв'ю  виданню - Дзеркало тижня.

Митрополит Епіфаній про особисті розмови з Філаретом: "Він нас не чує"

Про це глава ПЦУ митрополит Епіфаній сказав в інтерв'ю журналу НВ


Патріарх Філарет: Якби в Україні була одна Церква, війни б не було.

Інтерв'ю Святійшого Патріарха Філарета для інтернет-видання OBOZREVATEL.UA

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя