Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Бібліотека - Історія - Митрополит Філарет - О. Зарічний - Українська Православна Церква: шлях до автокефалії

Українська Православна Церква: шлях до автокефалії

В процесі духовно-культурного відродження в Україні православне населення різних її районів обрало й різні темпи відродження національного колориту своєї церкви та по-своєму вирішувало питання про підпорядкування духовним центрам. І це стало одним з найгостріших протиріч релігійного життя в краю кінця вісімдесятих — початку дев`яностих років. Утворилися дві паралельні конкуруючі між собою структури — Української Православної та Української Автокефальної Православної Церков.

Назва "Українська Православна Церква" (УПЦ) виникла на початку 1990 року, коли архієрейський собор Руської Православної Церкви 31 січня прийняв "Положення про екзархати", яким РПЦ на Україні названо Українською Православною Церквою (УПЦ). Утворено синод екзархату. Такий стан речей у церкві цілком відповідав тодішньому державному становищу та характеризувався, насамперед, центром з директивними повноваженнями та слухняною периферією. Церква як частина цілого була уніфікована відповідно до стандартів адміністративно-командної системи. З боку інших релігійних формувань та представників різних громадсько-політичних організацій ця церква була критикована за те, що засвоїла з епохи сталінщини все негативне і залишилась чи не останньою з твердинь імперського мислення, ворогом національних цінностей.

Враховуючи це, РПЦ на Україні визначила свій шлях у майбутнє, намагаючись зберегти віруючих, добрі відносини з іншими Церквами та вірність православним канонам. Коли перед нею виникла дилема: зберегти свою організаційну структуру чи міцне православ`я з національним забарвленням, то її було вирішено на користь останнього. І прийняття Архієрейським собором РПЦ "Положення про екзархати" Московського патріархату" стало реальним кроком до цього. Цим документом Український екзархат Московської патріархії одержав ще й офіційну назву Українська Православна Церква (УПЦ). В "Положенні" висловлювалася надія, що зусилля церкви "... дадуть віруючому народові можливість самостійно будувати церковне життя відповідно до своїх національних традицій та сприятимуть розвиткові духовного потенціалу цих церков".

У той же час у певних громадських колах щодо перетворення Українського екзархату в Українську Православну Церкву висловлювався скептицизм, мовляв, крім зміни назви церкви, нічого не відбулося.

Прихильники радикальних змін у церковному курсі "Положення про екзархати" розцінили як одну із спроб переодягнути російську дівчину в українську спідницю. "Якщо РПЦ замінити на УПЦ, — писав письменник Є.Сверстюк, — то це ще не означає йти за вітром часу, а тільки надіятися, що вітер ущухне і нова вивіска заспокоїть людей". Лунали голоси, що перейменування РПЦ на УПЦ за цілковитого збереження свого політичного великодержавного характеру, накинутого віками імперської русифікаторської політики, є одним з політичних демагогічних заходів, який не прояснює, а заплутує життя. Зрозуміло, що церква не може ховатися під псевдонімом, ніби це якась розвідувальна служба на чужій території.

Отже, перейменування РПЦ на УПЦ викликало неоднозначну оцінку. Але водночас було зрозуміло, що назва УПЦ не є випадковою. Вона відповідає тій історичній правді, що Українська Православна Церква живе на Україні з часу хрещення так само, як храм св. Софії і Києво-Печерська лавра тримається зусиллями подвижників землі української. Ця назва відповідає також фактові, що священство і миряни цієї церкви є переважно українцями, незважаючи на будь-які політичні режими.

"Положення...", хоч і незначною мірою, розширювало права церковних структур, утворювалися колегіальні органи церковного управління, що мали законодавчу, виконавчу та судову владу в рамках екзархатів, комісії для координаційної діяльності в релігійно-церковній та суспільноважливих сферах тощо. Правда, цей документ не ставив проблему повної самостійності УПЦ. Московський Священний Синод залишив за собою право остаточного визнання постанов Синоду УПЦ, затвердження правлячих вікарних архієреїв, інші права, що звужували самостійність УПЦ. Центральний церковний бюджет, наприклад, формувався за рахунок коштів, що відраховувалися екзархами, єпархіями, ставропігійськими монастирями.

Та перші кроки у наданні Московською патріархією самостійності УПЦ було зроблено. 8 лютого 1990 року в Києві на першому засіданні Синоду УПЦ вирішено, що крім його членів, до нього самого увійдуть ще чотири члени, які переобиратимуться кожних півроку з тим, щоб усі ієрархи УПЦ по черзі могли брати участь у цьому керівному органі. Синод затвердив положеня про права та діяльність УПЦ. Згідно з православними канонами голову автономної церкви і призначених синодом архієреїв затверджують Священний синод і партріарх автокефальної РПЦ, з якою таким чином УПЦ зберігає канонічні зв`язки. Саме цим автономія відрізняється від автокефалії. А внутрішні справи автономна церква вирішує самостійно. Синод УПЦ зосередив з того часу вищу законодавчу, виконавчу, судову та інші функції. Вирішено, що синод УПЦ самостійно вирішуватиме проблеми фінансові, а також міжнародних і міжцерковних відносин.

Про заходи у перетворенні Українського екзархату в Українську Православну Церкву митрополит Філарет згодом розповів на прес-конференції. Богослужіння у православних храмах України відбуваються церквоно-слов`янською, українською і російською, залежно від специфіки регіону. Церква при цьому керується бажаннями парафіян, прагнучи максимально задовольнити їхні потреби. Проповіді виголошуються українською і російською мовами. Перед владою порушено питання про відкриття в Києві храму, де служба провадиметься виключно українською мовою. Як спеціальний предмет, українську мову і літературу запроваджено в Київській і Одеській семінаріях.

Митрополит клопотався про відновлення служби в Софіївському соборі Києва, який при тому повинен залишитися музеєм, бо є святинею вітчизняної історії і культури. Ставилося питання про збереження і відновлення пам`яток історії, культури, архітектури, про відбудову зруйнованого Успенського собору. Синод прийняв рішення про видання газети "Український православний вісник".

На першому засіданні синоду УПЦ було обрано представників до чотиристоронньої православно-католицької комісії. В ній брали участь і представники Ватикану, Московського патріархату та католиків східного обряду. Вона займалася врегулюванням міжконфесійних проблем, що виникли в західних областях України.

Митрополит Філарет нагадав, що коли в січні представники православної церкви зустрічалися з делегацією римо-католицької церкви на чолі з кардиналом Віллебрандсом, обидві сторони засудили будь-які насильницькі дії і закликали до мирного врегулювання будь-яких проблем. Вони виробили домовленості й відповідні рекомендації, опублікували їх у пресі, і ними мали керуватися віруючі християни у розв`язанні міжконфесійних питань.

Коли зайшла мова про складність врегулювання конфліктів між православними віруючими і греко-католиками в західних областях України, митрополит Філарет на одній з прес-конференцій запевнив, що УПЦ, виходячи з того, що всі віруючі мають рівне право на задовлення своїх релігійних потреб, докладе зусиль, аби ці проблеми вирішувалися у християнському дусі, згідно з тим діалогом, який встановився між двома церквами — православною й римо-католицькою — а також тими підходами, які було визначено Другим Ватиканським Собором, рядом все-православних нарад і останнім Архієрейським собором РПЦ. Водночас митрополит з жалем констатував, що не завжди церква і органи влади на місцях досягають взаєморозуміння, що справу нерідко ускладнюють втручання і тиск на віруючих з боку неформальних організацій.

Після смерті патріарха Пімена 3 травня 1990 року таємним голосуванням Священного Синоду РПЦ митрополит Філарет був обраний місцеблюстителем Московського патріаршого престолу. Він же через місяць — 5 червня — Архієрейським собором був висунутий одним з трьох кандидатів на Московський патріарший престол. Місцеблюститель Московського престолу РПЦ митрополит Філарет головував на помісному соборі РПЦ, який відбувся 7-8 червня. Патріархом РПЦ собор більшістю голосів обрав митрополита Ленінградського і Новгородського Алексія (Рідігера).

Побувавши незабаром на Україні, новоінтронізований патріарх ознайомився з непростою релігійною ситуацією і прийшов до висновку, що єдино правильний шлях — надання Українській Православній Церкві самостійності. Це був час, коли все тугіше затягувався вузол міжцерковних протиріч. 5-6 червня в Києві відбувся собор Української Автокефальної Православної Церкви, який обрав партріархом Київським і всієї України митрополита УПЦ в США Мстислава (Скрипника). Посилювалися вимоги з боку греко-католиків, які виходили з підпілля і пред`являли претензії на церковні храми та майно, передане після Львівського собору 1946 року в користування православним єпархіям. Їх дії підтримувалися деякими суспільно-політичними формуваннями, подекуди місцевими органами влади.

В цій ситуації єпископат УПЦ 10 липня 1990 року, ще до прийняття Верховною Радою УРСР "Декларації про державний суверенітет України", яке відбулося 18 липня, направив патріарху, Священному Синоду РПЦ звернення з просьбою надати УПЦ самостійність і незалежність в управлінні. Посилаючись на рішення останнього Помісного собору УПЦ, її єпископат, "... прагнучи зберегти єдність нашої Православної церкви і при цьому не погрішити проти священних канонів і, зберігаючи любов і мир між чадами церковними...", запропонував надати новий імпульс дальшому розвитку самостійності УПЦ. Позиції "Звернення..." стосувалися таких проблем церковного життя як утворення єпархій, обрання архієреїв і предстоятеля УПЦ з титулом "Блаженніший", відтворення історичних реалій у релігійному житті України, ліквідації негативних наслідків втручання в нього.

Щоб вирішити питання, поставлені єпископами УПЦ, було утворено комісію, до складу якої увійшло по шість єпископів від Росії і України, богослови й церковні діячі. Вони вивчали комплекс проблем, пов`язаних з наданням самостійності УПЦ. Архієрейський собор РПЦ, який відбувся 25-27 жовтня 1990 року, під головуванням патріарха Алексія II і в складі 91 архієрея, прийняв рішення "Про Українську Православну Церкву". В ньому говориться про те, що "Українській православній церкві представляється незалежність і самостійність в управлінні". У зв`язку з цим назва "Український екзархат" усувається. Предстоятель Української Православної Церкви вибирається українським єпископатом і благословляється Патріархом Московським і всієї Русі. Предстоятель Української Православної Церкви носить титул "Митрополит Київський і всієї України". Митрополиту Київському і всієї України в межах Української Православної Церкви присвоєно титул "Блаженніший". Митрополит Київський і всієї України має право ношення двох панагій та здійснення перед-носіння хреста перед ним під час богослужения. Синод УПЦ вибирає і поставляє правлячих і вікарних архієреїв, засновує й скасовує єпархії в межах України. Митрополит Київський і всієї України як предстоятель УПЦ є постійним членом Священного Синоду РПЦ.

Коментуючи згадане рішення Архієрейського Собору РПЦ "Про Українську Православну церкву", митрополит Філарет сказав: "Отже, ми повертаємося до того становища, що було в Київській митрополії до возз`єднання з Московським патріархом. Тоді митрополит Київський обирався собором єпископів Київської митрополії, а затвержувався, тобто отримував благословенну грамоту, спочатку від Константинопольських патріархів, а після 1686 року — від патріарха Московського. Таким чином, ми є саме тією церквою, що була за козацьких часів, часів Петра Могили, церквою, котра почала своє існування за часів святого князя Володимира. Самостійність в управління також означає, що всі питання, які стосуються церковного життя на Україні, вирішуватимуться тільки Священним Синодом УПЦ, її архієрейським собором і собором Української Православної Церкви".

Далі митрополит відзначив: "Але ми маємо канонічні та молитовні зв`язки з Московським патріархом, а через нього — з усією Вселенською Православною Церквою, тобто ми складаємо ту єдину Православну церкву, яка існувала від апостольських часів. Наша церква є законною, канонічною, святою, соборною та апостольською. І ми йдемо тим благодатним, канонічним шляхом, яким і повинна йти Православна церква". Митрополит висловив надію на те, що утворення УПЦ повинно "задовольнити здорові церковні сили в Україні" і "сприяти вилікуваню розколу", що провокується певними політичними силами.

Події нерідко провокуються не тільки в політичній обстановці, а й у церковній. У той час, коли в жовтні у Києві відбувалися Всеукраїнські збори Руху, в Москві закінчував своє засідання архієрейський собор, на якому обговорювалося надання УПЦ самостійності і незалежності. І буквально наступного дня після закінченя, 28 жовтня, патріарх Московський Алексій II прибув до Києва, щоб про обговорене питання вручити Благословенну грамоту митрополиту Київському і всієї України Філарету, який 9 червня 1990 року був одноголосно обраний українським єпископатом Предстоятелем УПЦ. Грамота містила благословеня "... бути віднині Православній Українській церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні..." Віруючі інших конфесій — УАПЦ і УГКЦ, які при тоталітарному режимі були заборонені, загнані в катакомби і репресовані, тепер вчинили опір патріархові РПЦ Алексію II, не допускали його до храму св.Софії, вважаючи його закордонним громадянином, який самовільно вступив у лоно чужої церкви і веде себе в ній безцеремонно. До того ж у ті дні в автокефальних єпархіях на Україні з візитом доброї волі перебував патріарх УАПЦ митрополит Мстислав. Його паства ніяк не схильна була приймати суверенітет із чужих центрів, тим більше з Москви.

Відповідно до тексту "Грамоти", врученої митрополитові Філарету патріархом Алексеем у Софійському соборі, Українська Православна Церква щодо канонічної єдності з Вселенським православ`ям зобов`язувалася лише до одного: "без соборного рішення всієї православної кафолічної повноти нехай не змінює в себе нічого, що стосується догматів віри і святих канонів". В усіх сферах її самостійність не обмежується.

Радикальні кола не раз ставили запитання: чому УПЦ не стала автокефальною, а зберігає зв`язки з Москвою? Необхідно зважити на те, що українське православ`я у східнослов`янському світі має історичну першість. Але згодом воно потрапило в залежність від іншого, значно молодшого духовного центру — Москви. УПЦ могла б розірвати цей зв`язок залежності, подавшись за допомогою до Константинопольської Вселенської Церкви, з допомогою якої хрестилася у десятому столітті. Але УПЦ утримувалася від такого варіанту, оскільки він означав би виразну політичну демонстрацію неприязні до Московської патріархії. До того ж Константинопольський патріарх Димитрій визнавав Українську Церкву частиною Російської Православної Церкви.

22-23 листопада 1990 року відбувся перший собор УПЦ. Він засвідчив формування власної лінії життєдіяльності церкви, незалежної від Московської патріархії. УПЦ утворювала свої органи управління, взяла курс на створення власної господарської бази, збільшення кількості видань українською мовою. Загально-церковною стала позиція відносно мови богослужения та проповідей — вона вільно обирається віруючими людьми та місцевим духовенством.

Важливе значення для православ`я на Україні в той час мали й питання взаємовідносин УПЦ з греко-католиками та прибічниками автокефалії. Взаємовідносини між УПЦ з одного боку та УГКЦ і УАПЦ — з другого інколи загострювалися до конфліктів не через догматично-канонічні, богословські відмінності, бо ж великої різниці у віровченні цих трьох християнських церков немає. Суперечки виникали, як правило, коли щодо УПЦ протилежна сторона висувала звинувачення, що вона займала охоронну позицію стосовно адміністративно-командної системи та незаконно прилучала віруючих, присвоїла майно УГКЦ та УАПЦ в результаті фізичного винищення в 1930 і 1946 роках їх єпископату, священиків, мирянського активу. В добу безбожницького натиску на релігію православні парафії та єпархії, які підпорядковувалися Московській патріархії, теж зазнали великих втрат у кадрах, віруючих, у майновому відношенні, але оскільки її, РПЦ, не вважали національною церквою, а "номенклатурною", вона не була загнана у катакомби, підпілля, тому і втрати були не такі дошкульні, як в УГКЦ і УАПЦ. Всі три церкви — УПЦ, УГКЦ, УАПЦ — мають спільний історчний корінь, але в результаті "саморозпусків" двох останніх скористалася РПЦ, з лона якої вийшла УПЦ. Діючи в минулому в умовах авторитарного режиму, вона зуміла привласнити собі надбання віруючих інших церков.

Після проголошення Україною 16 липня 1990 року державного суверенітету політична, а відтак і церковна ситуація змінилися. Українська Автокефальна Православна Церква стала шукати шляхів до об`єднання з УПЦ. І хоч діалог між ними ще не починався, проте вияв доброї волі з обох сторін уже був. Виникла ідея скликання Всеукраїнського міжрелігійного форуму, мета якого — релігійне примирення.

Церковні справи в нових політичних умовах у зв`язку з проголошенням 24 серпня 1991 року Верховною Радою України Акту про її державну незалежність обговорив 6-7 вересня 1991 року Архієрейський собор в Києві. З доповіддю на цю тему виступив митрополит Філарет. Він порушив ряд питань тогочасного суспільного життя країни. Зокрема, було визначено позицію Української Православної Церкви щодо горезвісного т.зв. Державного комітету з надзвичайного становища — ДКНС. Доповідач позитивно оцінив заяву патріарха Московського і всієї Русі Алексія II під час серпневих подій про те, що "ми не можемо вітати насильство, кровопролиття та порушення конституційного закону". Владика підкреслив, що ці слова стали й голосом усієї повноти УПЦ, і висловив схвальне ставлення УПЦ до демократичних змін, що відбувалися на Україні, зокрема до проголошення Верховною Радою України її незалежності. Водночас у доповіді було відзначено, що жодні зовнішньополітичні зміни не можуть порушити нічого в тій сфері церковного життя, що стосується віри та святих канонів. УПЦ й надалі зберігатиме молитовну, канонічну єдність з РПЦ, водночас будуючи своє життя на основі дарованої їй самостійності та незалежності в управлінні. Створення нової суверенної держави ставить перед суспільством, а значить і перед церквою нові завдання, говорив доповідач. Передусім, це проблема духовного відродження народу. Він звернувся до архієреїв посилювати благодійну та миротворчу діяльність церкви, створювати недільні школи, працювати з молоддю, творити добрі діла на славу Божу, що засвідчували б істиність і красу УПЦ.

У зверненні до патріарха Алексія II собор просив сприяти в утвердженні та розширенні канонічної самостійності і незалежності в управлінні УПЦ. Водночас було висловлено стурбованість тим, що на Помісному соборі РПЦ, який планувався на кінець поточного року, не передбачено затвердження рішення Архієрейського собору УПЦ від 25 жовтня 1990 року про дарування їй самостійності і незалежності в управлінні. В умовах створення самостійної незалежної держави — України нерозв`язання питання про автокефалію УПЦ, на думку Архієрейського собору, "може призвести до гострої кризи всередині нашої церкви та викликати різке посилання впливу українських автокефалістів".

Архієрейський собор УПЦ розглянув також антиканонічні дії забороненого в священнослужінні колишнього єпископа Переяслав-Хмельницького, вікарія Київської єпархії Іонафана (Єлецьких). Питання про його моральне обличчя 23 квітня 1991 року розглядав Священний синод УПЦ. Ще перед тим митрополит Філарет запросив єпископа для братнього напоумлення, проте до слів напучення той не прислухався і не зробив необхідних висновків. Священний синод, розглянувши справу Іонафана, запросив його на своє засідання, але він не прийшов. Вивчивши матеріали справи, покази свідків, синод визнав єпископа Іонафана винним: у святотатстві — розкраданні майна Києво-Печерської лаври, у зв`язках і підтримці сучасної "бісівщини", спрямованої на підрив Православної церкви; у порушенні архієрейської присяги, що виявилося у непідпорядкуванні правлячому архієрею і у зведенні на нього наклепу. Отже, синод визнав єпископа Іонафана таким, що підлягає позбавленню єпископського сану. Але, зважаючи на його розкаяння і виправлення, синод звільнив єпископа Іонафана у заштат і заборонив у священнослужінні на три роки. В листі на ім`я митрополита Філарета від 4 червня 1991 року єпископ Іонафан визнав свою провину і повну згоду з усіма пунктами церковної заборони. Але незабаром, 24 червня він подав патріарху Алексію II наклепницький рапорт на митрополита Філарета, показавши тим самим свою нерозкаяність і поглибивши свій гріх. Священний синод вирішив розглянути справу єпископа Іонафана на Архієрейському соборі УПЦ.

Наклепницьке звинувачення на адресу митрополита Філарета синод УПЦ визнав безпідставним, і сам єпископ Іонафан визнав себе винним. У письмовому розкаянні він писав: "Моє звинувачення на адресу митрополита Київського і всієї України Філарета, викладене в рапорті на ім`я Святішого патріарха Алексія II і Священного Синоду РПЦ від 24 червня 1991 року, а саме, що митрополит Київський і всієї України нібито має власну сім`ю та дітей, є наклепом, а письмові свідчення, що стосуються цього питання, є зловмисна брехня, що переслідує особисті корисливі цілі. Я щиро розкаююся, що розголосом змісту мого рапорту завдав моральної шкоди митрополиту Київському і всієї України Філарету, єпископату Української Православної церкви і всій повноті УПЦ, а також і в тому, що моє звинувачення стало знаряддям боротьби для тих, хто бажав би розширення розколу і внесення церковного розбрату в Українську Православну церкву. Я приношу Вам своє покаяння з наміром прийняти будь-яке ваше рішення, в тому числі і позбавлення мене єпископського сану за скоєний гріх".

Єпископ Іонафан одночасно направив доповідну записку і патріарху Алексію II та Священному синоду РПЦ, в якій писав: "Я прошу прощення у Вашої святості і преосвященних членів Священного Синоду, бо, подавши рапорт із звинуваченням проти митрополита Київського і всієї України Філарета, завдав Вам болю моїм вчинком, тим більше, що моє звинувачення не отримало ніякого фактичного підтвердження".

Обговорюючи цю справу на архієрейському соборі УПЦ, його учасники в той же час висловили стурбування тим, що Помісний собор РПЦ намічав розглянути це питання повторно на своєму засіданні, повернутися до наклепницьких домислів на предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, незважаючи на те, що Архієрейський собор УПЦ цей наклеп відхилив та висловив довір`я митрополиту. Розгляд цього питання на Помісному соборі РПЦ архієрейський собор РПЦ вважав недоцільним ще й тому, що вирішення його є перш за все правом самої УПЦ, яка у 1990 році одержала незалежність і самостійність від Помісного собору РПЦ.

Після собору відбулася прес-конференція, присвячена перспективі УПЦ у нових державних умовах. Митрополит Філарет сказав: "Наша церква ніколи не втручалася в політику, не втручається в неї сьогодні і не буде втручатися. Але церква завжди була з народом, ділила з ним радощі й скорботи, тому вона поділяє і все те, чим живе сьогодні український народ. Ось чому наш собор підтримав демократичний рух на Україні і бачив своє завдання в духовно-моральному відродженні народу. Адже, якщо ми хочемо будувати Україну незалежну, духовно сильну, то ми повинні мати фундамент, основу, грунт духовний. І на цьому грунті прагнути вже до досконалої державності та самостійності".

У своєму зверненні до Президента України Леоніда Кравчука митрополит Філарет, повідомляючи про розгляд поточних питань на Архієрейському соборі УПЦ 6-7 вересня сказав, що собор підтримує і благословляє державний суверенітет України, проголошений Верховною Радою 24 серпня. Але певні сили сіють серед народу розлад і смуту на релігійному грунті, створюючи цим нестабільність у суспільстві. Ці дії засуджує УПЦ, закликаючи до мирного розв`язання усіх релігійних конфліктів. "Залишаючись вірною канонам Православної церкви та зберігаючи її канонічну структуру, — сказав митрополит, — УПЦ буде й далі сприяти релігійному примиренню українського народу та його духовно-моральному відновленню".

Собор УПЦ, зібравшись 1-3 листопада 1991 року, відзначив, що релігійна обстановка, яка склалася в Україні після проголошення незалежності Української держави, вимагає від УПЦ нового статусу. І, на думку учасників собору, таким статусом повинна бути самостійність і незалежність, тобто автокефалія як дальше удосконалення самостійності УПЦ. Собор визнав, що Українська Православна Церква має на сьогодні всі необхідні умови для повного самостійного буття. На території України у неї є 22 єпархії, 23 єпископи, 35 мільйонів православних християн, три духовні семінарії, три духовні училиша, 32 монастирі, в тому числі дві лаври: Києво-Печерська і Почаївська, а також близько п`яти з половиною тисяч парафій з тенденцією до збільшення їх чисельності. Тому собор звернувся до патріарха Московського і всія Русі Алексія II і єпископату РПЦ з просьбою дарувати УПЦ повну канонічну самостійність — автокефалію, оскільки автокефалію може проголосити тільки вищий орган помісної церкви в особі собору єпископів. Зважаючи, що кожна новоорганізована помісна церква повинна бути визнана всіма іншими помісними церквами, собор УПЦ одночасно звернувся до патріарха Алексія II і єпископату РПЦ сприяти визнанню УПЦ всіма помісними церквами як рівноправної церкви — сестри в сім`ї Православних церков.

Тим часом Московська патріархія РПЦ, її Священний синод у справі незалежності українського православ`я зайняли недалекоглядну, зверхню позицію, вперто вірячи в непогрішність своїх імперських вчинків. Не один раз до Московського патріарха з пропозиціями доброї волі зверталися первоієрархи УГКЦ, та й УАПЦ, але відповіді не було. Віра в те, що Москва, мовляв, третій Рим і четвертому не бувати, твердо тримається в уявленнях архієреїв центру. їх злить непіддатливість вселенських патріархів щодо їх позицій. Надала Московська патріархія РПЦ автономію Японській, Фінляндській та автокефалію Американській православним церквам, але в повноті Вселенського православ`я цього визнання вони не одержали. Тож логічним на фоні цієї ситуації було негативне реагування ієрархів УАПЦ на рішення помісного собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 року про надання УПЦ повної самостійності і незалежності, тобто автокефальності, як дальше удосконалення самостійності Української Православної Церкви. За такою самостійністю собор УПЦ звернувся до Алексія II і єпископату РПЦ з просьбою дарувати її канонічно, тобто законно.

Ієрархи УАПЦ підтримували ініціативу УПЦ здобути автокефалію, бо вважали, що саме автокефалія в руках УПЦ допоможе їй подолати розкол у православ`ї, об`єднатися з УАПЦ. Але вони вважали, що "даруванням" від Московського патріархату УАЦ автокефалії не одержить. І за це вони критикузали УПЦ, її предстоятеля Філарета. На їх думку, отримання автокефалії з рук ієрархів Московської патріархії є актом неканонічним, бо неканонічним було приєднання Київської митрополії до Московської патріархії в 1686 році. Вони вважали, що канонічну автокефалію Українське православ`я може одержати тільки від Вселенського Константинопольського патріарха. Зрештою, говорили вони, автокефалії для УПЦ Московський патріархат ніколи не дасть, бо це суперечило б його центристським засадам, серйозно вплинуло б на розстановку сил у вселенському православ`ї. РПЦ втратила б і в кількісному і якісному відношеннях. В Україні зараз понад 5,5 тисячі парафій, крім того, ще 1,7 тисячі парафій УАПЦ, що кількісно значно більше, ніж у Росії.

Крім цих кількісних вимірів є ще й якісні. Володіючи православними єпархіями України, Московська патріархія виводить генезу РПЦ з християнізації Київської Русі. В разі їх втрати з загальноправославного простору їй довелося б шукати історичних коренів. І вже ніяк не хотілось би втрачати твердження, що РПЦ є нібито матірною церквою для УПЦ, бо ж християнізація почалася з Київської Русі, де столицею був Київ — нинішня столиця України. Північні князівства Русі, які пізніше єдналися навколо Москви, прийняли християнство пізніше, під впливом південних теренів. Тож виникло питання: які терени є матірні, а які дочірні? Похитнулися б основи і теорії "Москва — третій Рим". Невтішними ставали для РПЦ, її патріархату обриси майбутнього. Якщо від РПЦ відокремиться УПЦ, то відцентрові сили можуть перекинутися й на інші частини єдиного православного простору — Прибалтику, Кавказ, середньоазіатські державні утворення.

Отже, сепаратистські тенденції, що гостро виявилися в РПЦ після розпаду СРСР, завдали архієреям Московського патріархату чимало клопоту, загострили відносини з окраїнами. Захисники єдиного православного простору на теренах колишньої безбожницької імперії опором зустріли події, що розвивались на окраїнах, хоч і теологічних аргументів для виправдання своїх дій не могли знайти. Так у керівництві патріархату 22 жовтня 1991 року визріла спеціальна заява, в якій її автори вирішили закріпити за Московською патріархією особливі права на всій території колишнього СРСР, де проживають православні, що раніше мусили визнавати один православний центр — Московський патріархат. Поборюючи сепаратистські тенденції, що виявилися з усією гостротою в центрі після розпаду СРСР, архієреї РПЦ намагаються захистити свою імперську структуру теоретичними визначеннями. "Патріархат", — говориться в цій заяві, — це не політичне, не національне і навіть не географічне поняття. Патріархат є церковно-канонічною реальністю, що утворена для підтримки єдності церковних структур, що входять в нього. Московський патріархат і далі буде йти шляхом зміцнення єдності й соборності єпархій та їх об`єднань, що входять до нього". Суспільні процеси за останні роки національного відродження в колишніх державних сруктурах Союзу, геополітичні зміни, що стали їх наслідком, на думку авторів цього документу, "мають свою закономірність та історичне пояснення, в принципі вони не повинні впливати на внутрішнє життя церкви". Та дійсність не хоче рахуватися з тим, про що мріють владики патріархального центру і чи хочуть вони таких змін, які ведуть до національного відродження народів колишнього СРСР.

Всупереч здоровому глузду, священноначаліє РПЦ оголосило своєю "канонічною територією" великий регіон розповсюдження православних церковних структур у межах колишньої унітарної держави. На якій підставі це зроблено, на основі яких церковних канонів? Адже правила Третього Вселенського собору, та й сама церковна практика узгоджує розподіл меж (кордонів) церковного управління з державним розмежуванням. Таким чином у православній традиції церковна автокефалія узалежнюється політичною самостійністю. Устрій церковних справ, говориться у 17 правилі Вселеського собору, повинен відповідати політичним і громадським справам. З цих правил випливає, що в оформленні повної церковної автокефалії важливу, навіть визначальну роль відіграє державна влада. Отже, право УПЦ на автокефалію є безумовним, очевидним, канонічним. Тоді відмова Московського патріарха Алексія II надати УПЦ автокефалію є неканонічною і її можна кваліфікувати як схильність до єресі. Оборонці автокефалії УПЦ мають всі підстави протистояти цьому опорові та звернутися до вищих церковних органів. Право вищої судової влади на Сході IV Вселенський собор (правила 9, 17) надав патріархові Константинополя. Наступні Вселенські собори підтвердили це правило, воно стало нормою життя православного Сходу.

Отже, будучи одним із важелів об`єднання унітарної держави, керівництво РПЦ ніяк не бажає рахуватися з тими змінами, які відбувалися на окраїнах імперії. І хоч "єдіная і недєлімая" доживала останні дні, розвалювалася, не вдалася затія з єдиним економічним простором, єдиним культурним, доживав віку рублевий простір, та все ж московські архієреї ще намагалися запобігти розпадові Російської Православної Церкви.

Мало, що на Україні, мовляв, захотіли мати свою державу, армію, митниці, кордони, а РПЦ таки не допустить до усамостій-нення окремих церковних структур. Нехай від Московського патріархату і надалі тягнуться ниточки до серця кожного православного християнина на Україні. А їх не так уже й мало: три з половиною десятки мільйонів! Утримати усіх — православних християн колишньої імперії — під своїм впливом і духовним керівництвом, — яка це буде невидима могутня держава! І не зрівняється з впливовою силою РПЦ ні Верховна Рада України, хоч би які досконалі закони приймала, ні жоден Президент зі своїми радниками, представниками та кабінетом міністрів. Такі міркування й давали прибічникам автокефалії підстави думати, що православній церкві на Україні нічого надіятися на канонічну автокефалію з рук Московського патріархату. Вирішити питання автокефалії Українського православ`я, на їх думку, може тільки Вселенський Константинопольський патріарх. Такі міркування послужили приводом для поїздки у травні 1992 року патріарха Мстислава з офіційним візитом до Константинопольського патріарха Варфоломея. Патріарх тепло прийняв гостей з України, пообіцявши вивчити поставлену проблему і по змозі вирішити якнайскоріше. "Ви не переживайте, — говорив він, — що між нами немає євхаристичного єднання, але ви є в нашому серці і я вірю, що скоро ми будемо служити разом".

Вихідною точкою у встановлені міжконфесійної злагоди в Україні був перший Всеукраїнський міжрелігійний форум, який відбувся 19-20 листопада 1991 року. На це визначне зібрання прибули представники 13 релігій і віросповідань, які визнають наші співвітчизники: Української Православної, Української Автокефальної Православної, Греко-Католицької, Римо-Католицької, Реформаторської, Вірмено-Григоріанської Апостольної та Німецької Євангелістсько-Лютеранської церков, а також євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської, адвентистів сьомого дня, іудеїв, караїмів, мусульман. Учасники форуму прагнули знайти шлях до примирення, відшукати те, що об`єднує, і спільно засудити те, що роз`єднує наші релігії.

У своєму виступі на форумі тодішній голова українського парламенту Леонід Кравчук наголосив, що першочергове завдання органів державної влади — забезпечити беззастережне виконання Закону про свободу совісті у повному обсязі — свободу вибору релігії, світогляду, переконань, свободу бути віруючим чи атеїстом.

Митрополит Київський і всієї України Філарет на форумі виступив з доповіддю. "Хоч ми належимо до різних віросповідань та релігій, — говорив він, — але нас, християн, об`єднує віра в Святу Трійцю і Господа нашого Ісуса Христа, який прийшов на світ спасти кожного, хто звертається до нього, від гріха і смерті. Ми живемо на одній землі, дихаємо одним повітрям, однаково любимо Україну і бажаємо їй розквіту. Нас об`єднують спільні страждання і тяжкі випробування, яких зазнали наші церкви та релігії у різні періоди вітчизняної історії. Розглядаючи шляхи примирення віросповідань, митрополит наголосив на необхідності:

1) у вирішенні суперечливих питань не вдаватися до насильства, не сіяти ворожнечу ні через проповідь, ні через засоби масової інформації; 2) відмовитися від прозелітизму, не займатися місіонерством у чужій отарі; 3) не втручатися світським силам у внутрішнє церковне життя; 4) закон про свободу совісті та релігійні організації втілювати у життя, кожному громадянину повинна бути забезпечена повна свобода совісті — гарантована можливість незалежно від місця проживання сповідувати ту віру, яку він бажає; 5) кожна релігійна громада повинна одержати від держави або побудувати власний храм, всіляко сприяти будівництву нових храмів, і насамперед, у тих населених пунктах, де є один храм, а релігійних громад є дві чи більше. Почергове проведення богослужінь не вирішує проблеми.

Доповідач звернув увагу і на духовно-моральні основи незалежної держави, засуджуючи ненависть, сварку, ворожнечу і жорстокість, пияцтво і наркоманію та інші пороки, які розбещують людину зокрема і суспільство в цілому, закликав утверджувати милосердя і благодійність, співчуття і допомогу, зосередитись на тому, що нас об`єднує.

Значення Всеукраїнського міжрелігійного форуму насамперед у тому, що на ньому вперше зібралися представники всіх конфесій, співставили свої позиції, окреслили коло спірних питань, почали пошук шляхів їх розв`язання. Було ухвалено "Звернення до віруючих громадян України" та "Звернення до Верховної Ради України", які були першим кроком до злагоди. Зроблено також крок до вирішення найгострішої з проблем, що живить міжцерковний конфлікт, — проблеми культових приміщень. За розпорядженням Президента України Л.Кравчука, релігійним організаціям вирішено передати на ремонт і реставрацію храмів 25 мільйонів карбованців з арештованих рахунків КПУ.

Минав час, але відповідь з Московської патріархії щодо надання УПЦ автокефалії не надходила. На початку 1992 року митрополит Філарет вдруге звернувся до патріархії з просьбою вирішити питання автокефалії очолюваної ним УПЦ. Державна влада України підтримувала заходи митрополита, хоч ряд центральних видань у той час розгорнув проти особи Філарета наклепницьку компанію, звинувачуючи його у співробітництві з державними структурами тоталітарної системи безбожників, порушенні чернечої обітниці. Частина єпископів УПЦ переглянула свої позиції, які займала раніше відносно автокефалії УПЦ. З їх коливань і невизначеності скористалися ієрархи Московської патріархії. Алексій II надіслав звернення правлячим єпископам УПЦ, яким дезавуював їхнє друге звернення до священноначалія РПЦ, чим заклав основи для майбутнього розколу УПЦ. В заяві патріарха прозвучали підбурливі слова, які створювали можливість виходу з підпорядкування предстоятеля УПЦ. Патріарх Алексій II писав у зверненні: "Щиро сподіваємося, що питання про майбутнє Української Православної Церкви буде вирішуватися соборним розумом, на основі церковних канонів і у відповідності з надіями народу Божого. Якщо ж, бережи Боже, цей єдиний і канонічно законний принцип буде порушено, то кожний, хто залишався вірним православ`ю, одержить наше канонічне окор-млення і не буде покинутий на поталу силам зла".

Тепер уже митрополита Філарета звинувачували в цілеспрямованому дезінформуванні українських єпископів стосовно позиції Московської патріархії в питанні надання автокефалії УПЦ, щодо якої серед єпископів уже не було одностайної думки і деякі з них відмовилися від своїх підписів під зверненням до Патріарха, Священного синоду та архієреїв РПЦ. Це й стало причиною того, що єпископи Аліпій і Сергій були позбавлені можливості керувати своїми єпархіями, а єпископа Чернівецького і Буковинського Онуфрія переведено на Івано-Франківську кафедру. Останній не підкорився розпорядженню священноначалія УПЦ. Такі факти і стали формувати активну опозицію предстоятелю УПЦ, єпископату забракло "єдиноначалія". Під час голосування за надання УПЦ автокефалії частина єпископів у цьому важливому в житті Церкви питанні висловилась проти обраної предстоятелем УПЦ моделі автокефалії.

В російських засобах масової інформації (журнал "Огонек", газети "Независимость" і "Аргументи і факти") появилися сенсаційні звинувачення Філарета в "найтяжчих гріхах — зв`язках з дияволом" — з керівними структурами державного апарату, розписувалось його "співробітництво" з органами КДБ. Допитливий читач, знайомлячись з такими сенсаціями консисторської палати, задавав собі запитання: якщо такі факти мали місце в минулому, то, очевидно, про них знали високі церковні чини і чому про них тоді мовчали, а лише тоді підняли ці питання з його досьє, коли митрополит серйозно заговорив про незалежність очолюваної ним Церкви. А зрештою, за зв`язки з партійно-державними структурами у радянський час можна звинувачувати будь-кого з ієрархів, які на соборі стали Філаретові суддями.

При тоталітарному комуністичному режимі єпископи, які підтримували тісні зв`язки з КДБ, мали псевдоніми, як й інші позаштатні співробітники політичної поліції. Жоден єпископ в СРСР не міг бути введений в сан без згоди п`ятого управління КДБ, яке через державний комітет у справах релігій контролювало усю діяльність церкви і тримало священників під страхом відлучення або заслання до ГУЛАГу. Як заявив один з керівників КДБ, близько 80 відсотків православного духовенства перебувало під більшим чи меншим контролем органів. Це не означає, що всі вони були агентами, донощиками або продавалися властям. Діяти обачно, не виявляти надмірного заповзяття, не допускати відкритої критики режиму — така була доля духовенства в усьому СРСР.

Але собор РПЦ намагався не кидати тіні на весь архієрейський корпус, на всю церкву, і тому вирішив прийняти компромісне рішення — усунути предстоятеля УПЦ з його поста, запропонувавши йому іншу архієрейську кафедру.

Результати Архієрейського собору РПЦ 14 квітня митрополит Філарет висвітлив на прес-конференції. "Собор проходив під гаслом єдіной і нєдєлімой, — сказав він, — і під шаленим тиском російського патріархату. Собор поставив мету зберегти структуру РПЦ, що була до цього, за будь-яку ціну. І тому собор відбувався з порушенням статуту і порядку денного. Від Українського єпископату слово надавалося лише тим, хто виступав проти незалежності Української церкви: єпископу Кіровоградському Василю, архієпископу Вінницькому Феодосію (вдома був одним з перших, хто виступив за автокефалію), депутату Верховної Ради України митрополиту Агафангелу. На собор привезли людей з Буковини та Донецької області, які демонстрували своє бажання залишитися "разом з Москвою". Пікетчики, керовані Союзом російських братств, звичайно ж, не молилися, а безчинствували. В деяких єпархіях російської "глубинки" було проведено збори духовенства і мирян, що вирішили не відпускати УПЦ. Чому це долю Української церкви мають вирішувати прихожани Сибіру та Півночі? — обурювався митрополит.

Розповів і про своє рішення піти у відставку. "Мене примусили зробити заяву, що я подам прохання до собору УПЦ про залишення поста предстоятеля Української церкви, — сказав владика Філарет. — Інакше погрожували позбавити і тієї відносної адміністративної залежності, яку має наша церква. Але згідно зі статутом, митрополит Київський обирається пожиттєво. Внаслідок цієї заяви ми повернулися з незалежністю в управлінні. Бо могли приїхати і без неї, і мали б своїм предстоятелем ставленика Москви Володимира Сабодана, керуючого справами Московської патріархії".

Рішення митрополита Філарета і надалі залишитися на чолі УПЦ викликало опір у тих єпископів УПЦ, які, не без заінтересованих ієрархів Московської патріархії, вже почали втрачати зі своїм предстоятелем добрі стосунки.

Пряме втручання Синоду Московської патріархії у внутрішні справи УПЦ засудила 26 травня 1992 року Всеукраїнська конференція духовенства та мирян "На захист канонічних прав Української Православної Церкви", що зібрала в Республіканському центрі культури та мистецтва понад 2 тисячі церковних служителів та мирян. Конференція підтримала голову церкви митрополита Філарета в його намірах здобути канонічним шляхом повну незалежність Української церкви. Учасники конференції звернулися до Вселенського патріарха Варфоломія, єпископа Константинопольського, підтримати рішення про скасування акту передачі Київської митрополії Московському патріархові 1686 року.

Тон дальших подій почала задавати шістка владик, які ще ЗО квітня збиралися на нараду в Житомирі. Не минуло й півроку, як вони голосували за автокефалію УПЦ, але тепер їм здалося, що голос предстоятеля УПЦ, який їх кликав до автокефалії, не туди веде їх. Архієреї, що ще недавно підписались за автокефалію своєї церкви, звинуватили свого предстоятеля у клятвовіступництві — на соборі РПЦ, мовляв, заявив, що піде у відставку, а згодом відмовився, мотивуючи тим, що за статутом УПЦ її предстоятель обирається пожиттєво. Єпископи житомирської наради, які хотіли бачити митрополита УПЦ з заявою про відставку, висловилися за негайне проведення собору УПЦ. На таке організоване знизу бажання шістьох владик (а незабаром до них приєдналося телеграмою ще двоє ієрархів) — третьої частини корпусу владик УПЦ — чутлива до "голосу знизу" Московська патріархія зреагувала двічі — 7 і 21 травня. Священний синод РПЦ доручив старшому по хіротонії ієрархові УПЦ, митрополитові Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснаку) провести Собор УПЦ, щоб змістити митрополита Філарета з предстоятельської кафедри і обрати нового, нареченого у Москві. Митрополит Никодим, відомий своїм ворожим ставленням до демократичного руху й УАПЦ, таємно зібрав єпископів до Харкова і, порушивши церковний статут УПЦ, провів архієрейські збори, назвавши їх згодом собором.

Вісімнадцятиголовий кворум — обмануті та залякані Московською патріархією ієрархи, які ще недавно висловились за автокефалію своєї церкви, прибувши до Харкова, змінили свій погляд, послухали порад Московського патріарха і ополчилися проти митрополита Філарета — ініціатора руху за автокефалію УПЦ. Так заочно, без участі на зборах митрополита, змовники в Харкові висловились за те, щоб його змістити з посади, проголосували за порекомендованого Московською патріархією митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана) — ієрарха з іншої церкви, з РПЦ.

Згодом своє враження від цих підпільних зборів архієпископ Полтавський і Кременчуцький Феод осій висловить словами: "...Я застерігав наш єпископат, кажучи, що такий вибір — то ризикований крок. Хоч я сам з великою симпатією ставлюся до цієї особи, але, знаючи, що довкола цього імені почнуться різні спекуляції на тій підставі, що ця людина іде з Москви, і що це не простий архієрей, а права рука патріарха, я радив нашим святителям таємним голосуванням обрати зі своїх єпископів три кандидатури, а далі, помолившись, кинути жереб, щоб сам Бог призначив у цей відповідальний час главу Церкви. Та хоч як прикро, цей мій план було відкинуто, і прірва в церкві не зменшилась, а ще глибшою стала. Нас тепер незаслужено і безпідставно називають московськими архієреями, зрадниками України, і на цій фальші основується ставлення до нас і до нашої Церкви".

Ці слова єпископа Феодосія про харківське зібрання єпископів УПЦ заслуговують на увагу тому, що їх висловив безпосередній учасник цієї незвичайної події. Мине час, історія розставить крапки над "і", дасть свою оцінку, але вже сьогодні лунають голоси, які порівнюють обрання в 1992 році у Харкові нового Предстоятеля УПЦ, запропонованого Москвою, з тим що відбулося в Харкові у грудні 1917 року. Тоді також відбулася подія історичної ваги — проголошення так званої Української Радянської Соціалістичної Республіки та утвердження уряду, членів якого запропонували творці московської більшовицької імперії. Підтримання цієї пропозиції згодом трагічно відобразилося на долі кількох поколінь українського народу.

Але поки що розглянемо подію, яка сталася в Харкові, в оцінці митрополита Філарета в його зверненні до пастви та архієрейському посланні "Не сіймо чвари та розбрат", опублікованому 4 червня 1992 року. "27 травня у відкритому листі патріарху Алексію II і Священному Синоду, — повідомив митрополит, — я, як предстоятель УПЦ, заявив про збори православних єпископів у Харкові, що назвали себе собором. Але вони незаконні і не мають канонічної сили для УПЦ, бо зібрані там єпископи відкололись від УПЦ і не можуть виступати від її імені. Єпископи, які збирались у Харкові, порушили постанову архієрейського собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року про дарування УПЦ самостійності та незалежності в управлінні. Це порушення полягає в тому, що архієреї в Харкові не зберегли самостійності і незалежності та покорилися рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 року, тоді коли його влада не поширюється на управлінні в УПЦ, яка має свій священний синод. Вчинивши такий поступок, єпископи, які збиралися у Харкові, фактично відмовилися від самостійності і незалежності, наданих УПЦ, і таким чином відкололися від неї та знову увійшли в адміністративне підпорядкування Московської патріархії.

Учасники Харківських зборів порушили також Статут про управління в УПЦ, прийнятий на Помісному соборі УПЦ в листопаді 1990 року і зареєстрований державними органами України".

Зараз, коли український народ потребує духовної підтримки, звернув увагу митрополит, умиротворення церкви як ніколи має сприяти примиренню, зміцненню віри, милосердя, закликати до терпимості та злагоди, а не сіяти чвари та розбрат. З турботою про стан УПЦ її Предстоятель розповів, що Московська патріархія на словах закликає до єдності, ніби визнає самостійність і незалежність УПЦ, а насправді сіє релігійну ворожнечу. Своїм втручанням у внутрішні справи Церкви вона розділила на Україні духівництво на два табори.

У міжчасі т.зв. собором єпископів УПЦ у Харкові, який відбувся 27 травня, поцікавилася Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. І хоч цей факт — внутрішня справа церкви, але він міг істотно вплинути на обстановку в державі. Тому Рада зайнялася харківською подією з правової сторони і виступила із заявою, що УПЦ з жовтня 1990 року є незалежною і самостійною в управлінні. Вона має власний статут, який встановлює відповідні правила вирішення важливих питань життя й діяльності церкви, в тому числі й порядок обрання глави церкви — митрополита Київського і всієї України. Цей Статут затверджено на помісному соборі УПЦ, зареєстровано Радою у справах релігії в установленому законом порядку і, отже, є обов`язковим до виконання для всіх членів церкви, в тому числі й для єпископату.

В заяві вказується, що скликання собору у Харкові, як і прийняте на ньому рішення щодо предстоятеля УПЦ суперечить церковним правилам. Зокрема, скликання названого собору за вказівкою Московської патріархії є порушенням рішення архієрейського собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року про дарування самостійності і незалежності в управлінні. Крім того, цей факт і прийняте на соборі рішення порушило ряд положень Статуту УПЦ, який було зареєстровано в державному органі незалежної України. Наприклад, ст. З глави III Статуту визначає, що собор єпископів може бути скликаний тільки предстоятелем УПЦ, митрополитом Київським і всієї України, а фактично цим зайнявся митрополит Харківський і Богодухівський Никодим; ст. 7 глави III встановлює, що в усіх випадках на соборах УПЦ головує її предстоятель митрополит Київський і всієї України, а на соборі в Харкові він не був присутній і навіть не запрошувався.

Виборами нового предстоятеля церкви на Харківському соборі порушено ст. 2 глави V, якою встановлено, що предстоятель УПЦ обирається пожиттєво з числа українських архієреїв і вибори нового предстоятеля можуть мати місце тільки у разі смерті митрополита Київського і всієї України, його виходу на спокій, перебування перед церковним судом або з іншої причини, яка робить неможливим виконання ним обов`язків предстоятеля УПЦ. Жодна з цих статутних умов у даному випадку не мала місця. Харківський собор порушив ще й ст. б глави III, яка вимагає, щоб предстоятель УПЦ обирався виключно з єпископів УПЦ. На цьому ж соборі настоятелем обрано архієрея РПЦ — митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана).

На основі цих аргументів проти порушень групою єпископів УПЦ в Харкові, Рада в справах релігій при Кабінеті Міністрів України заявила, що визнає і надалі визнаватиме ті церковні рішення, які приймаються у відповідності з діючим законодавством та Статутом церкви.

Митрополит Філарет, незважаючи на ряд труднощів і перешкод, які доводилося долати на шляху, обраному ним до автокефалії Православної Церкви рідного народу, все ж не зупинився. Вірний своєму наміру, він став шукати порозуміння з реалістино думаючими архієреями з Української Автокефальної Православної Церкви. Про це розповідь у наступному розділі.






Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


89 570 грн.


Церковний календар

16 вересня. Понеділок

св. Фіва

блж. Іоан Власатий

Сщмч. Анфима, єп. Нiкомидiйського, i з ним мчч. Феофила, диякона, Дорофея, Мардонiя, Мигдонiя, Петра, Індиса, Горгонiя, Зинона, Домни, дiви, i Євфимiя (302). Прп. Феоктиста, співпосника Єфимiя Великого (467). Іоана Власатого, Ростовського чудотворця (1580). Св. Фиви, диякониси (І). Сщмц. Василiси Нiкомидiйської (309). Сщмч. Аристiона, єп. Олександрiйського. Свт. Іоаникiя, патр. Сербського (1354).

Писидійської ікони Божої Матері.

17 вересня. Вівторок

свт. Іоасаф, єп. Білгород.

мч. Вавіла Никомид.

Сщмч. Вавили, єп. Великої Антиохiї, i з ним трьох отрокiв: Урвана, Прилідiана, Єполонiя та матерi їхньої Христодули (бл. 251). Прор. Боговидця Мойсея (1531 до Р.Х.). Знайдення мощей свт. Іоасафа, єп. Білгородського (1911). Мц. Єрміонiї, дочки ап. Филипа, диякона (бл. 117). Мч. Вавили Нiкомидiйського i з ним 84 отрокiв (ІV). Мчч. Феодора, Мiана, Юлiана та Кiона (305–311).

Ікони Божої Матерi, званої “Неопалима Купина” (1680).

Парафіяльна школа

Публікації

Митрополит Епіфаній про особисті розмови з Філаретом: "Він нас не чує"

Про це глава ПЦУ митрополит Епіфаній сказав в інтерв'ю журналу НВ


Патріарх Філарет: Якби в Україні була одна Церква, війни б не було.

Інтерв'ю Святійшого Патріарха Філарета для інтернет-видання OBOZREVATEL.UA

Патріарх Філарет: «Томос буде надано вже в цьому році»

Інтерв'ю Святійшого Патріарха Філарета для інтернет-видання "Лівий берег".

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя