Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Житіє і страждання святої великомучениці Варвари

 

 

 

У царстві Максиміяна, нечистивого царя римського, був на сході один чоловік знатний, багатий і славний на ім'я Діоскор, родом і поганством еллін, що жив в Іліополі. Він мав доньку на ім'я Варвара, її як зіницю ока беріг, не мав-бо більше дітей, лише її одну. Вона ж, коли підросла, стала вродою дуже гарна, і не було рівної їй дівчини красою в цілому тому краї. Через те батько її збудував для неї високий стовп, хитромудру споруду, а на стовпі влаштував покої гарні і в них замкнув доньку свою Варвару, приставивши до неї добрих наставниць і служниць, бо вже померла мати її. Зробив це для того, щоб не бачили такої краси прості люди незнатного походження, думав-бо, що недостойними є очі їхні дивитися на прекрасне лице доньки його. Живучи в палатах на високому стовпі, дівчина втішалася спогляданням тих, що вгорі, і тих, що в долі, Божих творінь, світлости небесної та краси земної. Одного разу, дивлячись на небо й розглядаючи сонячне сяйво, потоки місячні та зір красу, каже до наставниць і служниць, що жили з нею: "Хто це створив?" Також на красу земну, на родючі поля і сади, і вертогради, на гори ж і на води поглянувши, питала: "Чия рука створила все це?" Ті, що прислуговували їй, казали: "Усе це створили боги". Спитала дівчина: "Які боги?" Відповіли їй служниці: "Ті боги, яких шанує твій батько і тримає в палатах своїх, — золоті ж, і срібні, і дерев'яні, — і поклоняється їм, ті боги створили все, що очима бачимо". Дівчина ж, чувши слова їхні, засумнівалася і сама до себе мовила: "Ті боги, що їх мій батько шанує, створені людськими руками: золотих і срібних створив золотар, кам'яних створив каменяр, дерев'яних витесав тесля. Як же ті створені боги змогли створити таку пресвітлу височінь небес і таку земну красу, а самі ж не можуть ані ходити ногами, ані працювати руками?" Так собі роздумуючи, поглядала часто на небо вдень і вночі й у творінні намагалася побачити Творця. Одного разу, коли вона довго дивилася на небо, одержима великим бажанням довідатися, хто створив прекрасну ту височінь, і простір, і світіння небесне, раптом засяяло в серці її світло божественної благодаті і відкрилися її мислені очі для пізнання єдиного невидимого, незбагненного й неосяжного Бога, що Небо і Землю премудро сотворив. І сказала до себе: "Має бути один такий Бог, якого не створила рука людська, але Сам Він має буття Своє і все рукою Своєю створює. Має бути один, що розпростер широчінь небес, заснував земну твердь і просвічує зверху всю Вселенну сонячним промінням, сяйвом місячним і світінням зір, вдолині прикрашає землю деревами і квітами розмаїтими і напоює її ріками та джерелами водними. Один має бути такий Бог, що все містить, все влаштовує, все оживляє і про всіх думає". Так дівчина Варвара зі світу вчилася пізнавати Творця, так збулися на ній слова Давидові: "Поучуся у всіх ділах твоїх, в творіннях руки твоєї поучуся". У тій її науці розгорівся вогонь любови божественної і розпалив душу її полум'ям бажання Бога, що не мала спокою ні вдень ні вночі, про те єдине думаючи, того єдиного бажаючи, щоб побачити справді Бога і Творця усього. Не могла мати когось за вчителя із людей, хто б відкрив їй таїнство святої віри й на дорогу спасіння наставив: ніхто не міг приходити до неї, окрім приставлених рабинь, бо батько її, Діоскор, дуже її охороняв. Проте сам Наймудріший Учитель і Наставник Дух Святий таємно надихнув її своєю благодаттю, вчив її невидимо, і діяло в розумі її пізнання Правди. Була-бо дівчина на стовпі тому, як птаха самотня на даху, про високе думаючи, а не низьке, бо не прихилялося серце її ні до чого земного ані не любило золота, ні коштовних маргаритів і каменів дорогоцінних, ні гарного одягу, жодних дівочих прикрас, ані про шлюб ніколи не думала, тільки в єдиному Бозі всією думкою заглибилася, була любов'ю Його заполонена.

Надходив час, щоб бути зарученій дівчині з мужем. І тому, що багато юнаків, про предивну вроду її чуючи, багатих, і знатних, і славних просили Діоскора, щоб дозволив взяти доньку його в подружжя, вийшов Діоскор на стовп до Варвари й почав говорити з нею про шлюб, називаючи різних наречених гарних, що хочуть мати її за наречену, і питав, з котрим із них хотіла б вона заручитися. Цнотлива ж дівчина Варвара, чуючи від батька свого такі слова, спалахнула лицем, соромлячись не тільки чути, але й навіть подумати про шлюб. І всіляко від цього відмовлялася, не вволюючи волі батькової. Марнотою-бо великою вважала для себе стратити цвіт чистоти своєї і загубити безцінний дівства бісер. Багато що батькові своєму, який впрошував її скоритися волі його, багато слів усупереч сказала, врешті мовила: "Коли будеш далі, батьку мій, про це говорити і примушувати мене до одруження, то зробиш те, що не назвешся батьком: я сама себе уб'ю, і втратиш дитину свою єдину". Чуючи це, Діоскор настрашився і відійшов від неї, не сміючи більше примушувати її. До того ж думав, що краще буде, коли її доброю порадою, а не примусом заручити з кимось. І сподівався, що за якийсь час сама роздумає і наступного року захоче одружитися.

Тоді ж надумав піти в дорогу далеку в одній справі, думаючи, що без нього Варвара буде тужити і, коли повернеться, легше буде вмовити її послухати його веління та ради. Відходячи в дорогу, Діоскор звелів управителеві дому свого побудувати лазню, з розкішшю великою і майстерністю премудрою, при купелі, що у вертограді його була. У лазні ж звелів зробити два вікна в одній стіні з південного боку. А щодо доньки своєї управителеві заповів, що вільно й безперешкодно може ходити стежками і, що захоче, хай робить. Думав-бо Діоскор, що донька його, з багатьма людьми розмовляючи й бачачи багато дівчат заручених і заміжніх, захоче й сама вийти заміж.

Після відходу Діоскора в дорогу далеку дівиця Варвара, маючи вільний вхід та вихід із дому свого й можучи безборонну бесіду мати з ким завгодно, потоваришувала з одними дівчатами-християнками і чула від них ім'я Ісуса Христа. І зразу від Імени того возрадувалася духом і прагнула від них довідатися про те правдиво. Вони ж їй розповіли все про Христа, про невимовне Його Божество, про воплочення від Пречистої Діви Марії, про добровільні страсті Його і Воскресіння, і про прийдешній суд і вічну муку для ідолопоклонників, і про нескінченну радість для вірних християн у Царстві Небеснім. Всього того наслухавшися, Варвара насолоджувалася серцем, і палала любов'ю до Христа, і хотіла хрещення. Сталося так, що в той час один пресвітер з Олександрії в подобі купця прийшов туди. Довідавшися про нього, Варвара прикликала його до себе й від нього таємно навчилася пізнання одного Творця усього і Вседержителя Бога, і віри в Господа нашого Ісуса Христа, чого віддавна з великим бажанням прагнула. Розповів же їй пресвітер про всі святої віри таїнства, хрестив її в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа і, достатньо навчивши її, відійшов. А свята Варвара, просвічена хрещенням, ще більше розпалилася любов'ю Божою і, вправляючись у пості й молитвах день і ніч, трудилася для Господа свого, Йому ж і невістою стала, обручивши дівство своє зберегти неоскверненим.

Тим часом управитель будував лазню, яку, відходячи в дорогу, батько її звелів спорудити. Вийшла одного разу свята діва Варвара зі стовпа свого, щоб подивитися на будову тої лазні, і, побачивши два вікна в лазні, каже до робітників: "Чому лише два вікна робите? Чи не краще зробити три, щоб і стіна гарнішою була, і лазня яснішою?" Відповіли робітники: "Так батько твій звелів нам зробити два вікна на південь". Варвара ж настійливо веліла, щоб і третє вікно зробили на подобу Пресвятої Тройці. І тоді не хотіли будівничі того зробити, боячися батька її. Вона казала їм: "Я вас перед батьком боронитиму й відповідатиму за вас, ви ж робіть так, як велю вам". І зробили третє вікно в лазні за велінням її. Була ж там (як сказано) купіль, що при ній же лазню будовано, та купіль огороджена була каменем тесаним мармуровим. Одного разу, прийшовши до тої купелі і на схід поглянувши, свята Варвара намалювала перстом на мармурі хреста святого зображення, і від святого перста чистої дівиці так на камені хрест вималювався, ніби із заліза викуваний. Також при тій же лазні і ступня чесної дівочої ноги відбилася, також на камені, і вода зі ступні тої потекла, і багато пізніше було там зцілень для тих, хто з вірою приходив. Все-бо те: і лазня з трьома вікнами, на образ Пресвятої Тройці влаштованими, і мармуровий камінь при купелі зі зображенням хреста, і ступня ноги святої Варвари — вціліли навіть до часів блаженного Симеона Метафраста, що після Івана Дамаскина писав про святої Варвари страждання. І розповідає у своїй історії таке: "Навіть до цих днів та купіль зберігається, зцілює всілякі хвороби людей христолюбивих. Якби її хтось захотів порівняти зі струменями Йорданськими, чи Джерелами Силуанськими, чи Купіллю Овечою, не погрішив би супроти істини. Бо і через неї, подібно до багатьох чудодійних, співдіяла сила Христова". Проходжувалася одного разу Варвара свята в батькових покоях, дивлячись на богів свого батька, бездушних ідолів, що стояли на чесному місці, і зітхнула тяжко над загибеллю душ людських, які служать ідолам. Тоді плюнула на лиця ідольські, говорячи: "Хай подібні на вас будуть всі, що вам поклоняються, і всі, що потребують допомоги від вас, бездушних". Це сказавши, вийшла на свій стовп і віддалася звичній своїй молитві і постові, весь розум свій заглибивши в богомислення. Після цього батько її, Діоскор, вернувся з дороги. І, роздивляючись те, що будувалося вдома, приступив до в озведеної лазні і, побачивши три вікна в стіні, почав гніві сварити слуг та урядників, чому переступили через його наказ і зробили три вікна замість двох. Вони ж відповіли: "Не наша була воля, але доньки твоєї Варвари — вона звеліла нам, ми ж не хотіли, щоб зробити три вікна". Зразу ж Діоскор прикликав Варвару, питав її', нащо третє вікно в лазні звеліла зробити. Вона ж відповідала: "Краще три, ніж два. Ти-бо, батьку, звелів зробити два вікна на образ, як гадаю, двох світил небесних — Сонця і Місяця, щоб просвітлювали лазню; я ж звеліла і третє зробити, на образ Триєдиного світла, бо три є неприступного, невимовного, незаходимого й незгасного Світла вікна, які просвітлюють кожну людину, що приходить у світ". Батько ж збентежився новиною слів доньки своєї, справді дивних, а йому незрозумілих, відвів її окремо від усіх і, ставши біля купелі лазні, де був хрест перстом святої Варвари на камені зображений, його ж ще Діоскор не побачив, там питався святу: "Яким чином світло трьох вікон просвітлює кожну людину, як ти казала?" Каже свята: "Збагни, батьку мій, і зрозумій, що кажу. Три іпостасі єдиного в Тройці Бога, що живе у Світлі неприступному: Отець, і Син, і Дух Святий — просвітлюють й оживляють кожне створіння. Через те звеліла, щоб було три вікна в лазні, бо це перше, — показуючи перстом, каже, — уособлює Отця, друге — Сина, третє — Духа Святого, бо й стіни Ім'я Пресвятої Тройці прославляють". Тоді показала перстом на зображений на мармурі хрест і каже: "Зобразила ж і знак Сина Божого, що благоволінням Отця, дією ж Святого Духа заради спасіння людського від Чистої Діви воплотився і добровільно постраждав на такому хресті, якого бачиш зображення. Тому хресне тут зобразила знамення, щоб сила хреста прогнала звідси всю бісівську силу". Та й багато про Пресвяту Тройцю, про воплочення і страсті Христові, про силу хреста і про инші святі тайни віри премудра діва до твердосердого батька свого промовляла, допровадивши його до гніву великого. Збісившись від злости і гніву й забувши природну до доньки любов, Діоскор вийняв свій меч і хотів доньку свою вдарити. Вона ж почала втікати, а Діоскор, як вовк вівцю, гонив її, тримаючи меч оголений в руці своїй. І вже коли доганяв непорочну Агницю Христову, трапилася на тому місці гора кам'яна, що стояла стіною, і не мала свята як втекти від руки і меча батька, більше ж ката свого, лише одне мала прибіжище — Бога, до Нього ж душевні й тілесні водночас піднесла очі, просячи допомоги та захисту. І не затримався послухати Всевишній раби Своєї, але скоро поспів з допомогою Своєю: зробив так, що перед нею кам'яна гора розкололася надвоє, як колись перед святою первомученицею Теклею, що втікала від рук безстидників. Коли розійшовся камінь, свята діва Варвара забігла в ту розколину, і зразу зійшовся камінь спереду, давши святій у собі шлях вільний вийти на верх гори. Коли свята вийшла, сховалася в одній кам'яній печері. А Діоскор, цей найтвердіший камінь, не побачивши перед собою доньки-втікачки, здивувався, що втратив її з ока свого, і шукав її старанно та довго. Обходячи ту гору й шукаючи Варвару, побачив двох пастухів на горі, що пасли вівці свої, — ті ж бачили святу Варвару, що втекла на гору і сховалася в печері. Зайшовши до них, питав їх, чи не бачили там доньки його, що втекла. Один же пастух, милосердний, бачивши Діоскора, гніву сповненого, хотів утаїти неповинну діву та й каже: ''Не бачив її". Але другий мовчки показав рукою на місце, де свята ховалася. І побіг туди Діоскор притьмом, а пастуха того, що показав на святу перстом, вразила кара Божа, бо сам пастух, що показав, на стовп камінний, а вівці його на цвіркунів перетворилися.

Діоскор же знайшов у печері доньку свою, взяв її і і почав бити немилосердно. Ударивши ж нею об землю, ногами штовхав і, схопивши за волосся, волік додому свого шляхом кам'янистим. Тоді запер її в кімнатчині малій та темній, і замкнув ключем двері та вікна, і запечатав печаттю, приставив сторожів і морив її голодом та спрагою. Тоді пішов до ігемона краю того, що звався Мартіян, і розповів йому все про доньку свою, яка відрікається від їхніх богів і вірує в Розп'ятого. І просив ігемона, щоб застосуванням різних мук схилив її до батьківської віри. Тоді вивів її із запертя, привів та віддав в руки ігемона, кажучи: "Відрікаюся від неї, бо вона відвернулася від богів моїх. І якщо не навернеться знову до них і не поклониться їм зі мною, то не буде мені донькою, я ж не буду її батьком, ти ж, державний ігемоне, муч її так, як дозволяє влада твоя". Ігемон, бачачи дівчину надзвичайної вроди, дивувався красі її і лагідно почав говорити до неї слова ласкаві, вихваляючи красу її та благородство, і вмовляв її, щоб не відступала від древніх батьківських законів і щоб не противилася волі батька, але нехай поклониться богам і слухає у всьому батька, бо має успадкувати всі його маєтки. Свята ж діва Варвара, премудрими та довгими словами марноту богів бездушних перемігши, визнавала і прославляла Ім'я Ісуса Христа, відмовляючись від усієї суєти земної, і багатства, й утіх земних, бажаючи небесних. Ігемон же переконував її, щоб не безчестила роду свого і прекрасного цвіту юности своєї не губила. Врешті сказав: "Будь милосердною сама до себе, дівице прекрасна, і поспіши добровільно разом з нами принести жертву богам, бо я шкодую тебе і пощадити тебе хочу, жаліючи віддати таку красу на муки та рани. Якщо ж не послухаєш мене і будеш непокірною, то переконаєш мене, хоч і не хочу, мучити тебе люто". Свята ж діва Варвара відповідала: "Я приношу жертву хваління повсякчас Богові моєму і сама Йому хочу бути жертвою, адже Він єдиний Бог істинний, що створив Небо і Землю і все, що на них, а твої боги є нічим і нічого не створили, бездушними будучи й несправжніми, але їх самих створює рука людська, як пророк Божий мовить: "Ідоли язичницькі срібло і золото, справа рук людських, і всі боги язичницькі бісівські, Господь же Небеса створив". Цих пророчих слів я слухаю і вірую, що єдиний Бог є Творцем усього, а про ваших божків те знаю, що суєтними є і суєтною є ваша на них надія". Коли ці слова сказала свята, розгнівався ігемон і зразу наказав роздягти її. І була то для цнотливої, чистої, святої діви перша мука, не менша від найважчих ран, стояти нагою перед очима багатьох мужів, що безстидно й неухильно на оголене чисте тіло дівоче дивилися. Тоді звелів кат на землі простягти її, жилами воловими бити сильно й довго, аж земля забагрянилася її кров'ю. Переставши ж бити її, кати, за наказом ігемона, волосяним рубищем і гострим череп'ям терли рани її, біль до болю докладаючи. Незважаючи на всі ті муки, що більше від бурі та вітру на храм молодого й тендітного тіла дівочого находили, не похитнулася міцна у вірі мучениця Варвара, адже збудована була на скелі — Христі Господі своєму, про Нього ж і заради Нього той гіркий біль солодко терпіла.

Потім ігемон звелів посадити її до темниці, поки він надумає, якими найлютішими муками її карати. Ледь жива від тяжких ран Варвара свята була в темниці, молилася в сльозах до милого Жениха Христа Господа, щоб не покидав її в лютих муках страждаючу, і казала з Давидом: "Не покидай мене, Господи Боже мій, і не відступи від мене, почуй мій крик про допомогу". Коли вона молилася так опівночі, облило її світло велике, страх і радість відчула у серці своїм свята — наближався Жених її нетлінний, хочучи невісту Свою відвідати. Тоді сам Він явився — Цар Слави у славі невимовній. Його ж побачивши, свята так утішилася духом і насолодилася серцем! На неї люблячими очима дивлячися, Господь найсолодшими устами Своїми каже: "Дерзай, невісто Моя, і не бійся, Я з тобою, охороняю тебе, і дивлячись на подвиг твій, і полегшуючи біль твій, і за це нагороду тобі вічну готую в чертозі Своїм небеснім. Потерпи до кінця, бо скоро насолодишся вічними благами в Царстві Моїм." Коли такі слова говорив їй Христос Господь, свята Варвара вся танула як віск від вогню божественного бажання і, як ріка, любов'ю до Нього розливалася. Так утішив і любов'ю Своєю насолодив Ісус холоділий любу Свою наречену Варвару і від ран зцілив її, що навіть сліду не було від ран на тілі її. Тоді відійшов з очей її, залишивши їй невимовну веселість духовну. І була свята Варвара в темниці, як на Небесах, серафимською любов'ю до Бога палаючи і славословлячи Його серцем та устами, віддаючи дяку Господеві, що не зневажив, відвідав рабу Свою, яка страждає Імени Його ради.

Була там одна жінка вірна й богобоязлива на ім'я Юліянія, що з того часу, як свята Варвара була взята, спостерігала за нею здалеку та страждання її бачила. І коли святу вкинули до темниці, присівши біля віконця темничного, дивувалася, як та юна дівчина в самому цвіті молодости й краси своєї знехтувала батьком своїм, і всім родом, і багатством, і всіма благами та красою світу цього, ще й душі своєї не щадить за Христа, але добровільно її за Нього віддає. Бачивши, як Христос зцілив Варвару святу від ран, захотіла і сама за Нього страждати і готувалася до подвигу, молячи подвигоположника Христа Ісуса, щоб подав їй терпіння в муках. Коли настав день, виведена була свята Варвара з темниці, і вели її до нечестивого судилища на друге випробування, а Юліянія йшла за нею здалеку. Коли ж стала свята Варвара перед ігемоном, бачив ігемон і всі з ним дівчину здорову, лицем світлу й гарнішу від вроди першої, а на тілі навіть сліду ран завданих не мала, і здивувалися. Каже ж до неї ігемон: "Бачиш, о дівчино, яку опіку мають над тобою наші боги, що тебе вчора страшно зранену нині добре зцілили і виснаженій від болю здоров'я подали. Вдячна будь за таке їхнє добро і поклонися їм, принеси жертви". Свята ж відповіла: "Нащо кажеш, ігемоне, ніби твої божки мене зцілили? Самі будучи сліпими, німими й жодного не маючи чуття, не можуть подати сліпим прозріння, ні німим мови, ні глухим слуху, ні кривим ходи, ні хворим зцілення, ні мертвим воскресіння, то як мене могли зцілити? І за що їм поклонятися? Зцілив мене Ісус Христос, Господь Бог мій, що всі хвороби лікує і мертвим дає життя, Йому я із вдячністю кланяюся і саму себе в жертву Йому приношу, Його ж ти нечестивими своїми очима, осліплений розумом, бачити не можеш, бо недостойний". Ці святої мучениці слова збудили лють ігемона, і звелів мученицю повісити на дереві і дерти тіло її гаками залізними, потім свічами палаючими припікати ребра їй. Усе те терпіла Варвара свята мужньо, ще й молотом у голову ударена, і неможливо було не лише юній тій дівчині, але й найсильнішому мужеві живим залишитися, якби не укріплювала невидимо Агницю Христову сила Божа.

Між людьми, що дивилися на муки Варвари святої, стояла недалеко вищезгадана Юліянія. Вона, дивлячись на велике страждання святої Варвари, що в юному тілі мужньо переносить, плакала дуже й не могла від сліз стриматися. Тоді, сповнившись ревности, подала голос із натовпу і почала засуджувати немилосердного ігемона за нелюдське катування і богів їхніх поганських ганити. І тут же була взята й допитана про віру, християнкою себе назвала, через те наказав її мучити ігемон так, як Варвару. Повісили-бо її разом із Варварою і дерли залізними гаками. А свята великомучениця Варвара, висячи в муках, звела очі свої вгору до Бога і каже: "Боже, випробовуючи серця людей, Ти знаєш, як Тебе прагну і Твої святі заповіді люблю, всю себе Тобі принесла і Твоїй поручилася Всевишній Правиці. Ти-бо, Господи, не покидай мене, але, милостиво поглянувши на мене й на співмученицю мою Юліянію, обох нас зміцни й утверди справжній подвиг добре здійснити, дух-бо бадьорий, а тіло немічне".

Коли свята так молилася, зверху допомога невидимо їм до мужнього терпіння подавалася. Після цього звелів мучитель обрізати обом сосці, і коли відрізали і біль великий примножився, знову Варвара свята, до Лікаря та Цілителя свого очі возвівши, скрикнула, кажучи: "Не відверни лиця Свого від нас, Христе, і Духа Свого Святого не забирай від нас, воздай нам, Господи, радість спасіння і духом владним утверди нас у Своїй любові". Після таких мук звелів ігемон святу Юліянію відвести до темниці, а святу Варвару на більше її осоромлення нагу по цілому місті водити зі збиткуванням, попихаючи і б'ючи. Свята ж діва Варвара, одним соромом, як одежею, прикриваючися, скрикнула до любого Жениха свого Христа Господа, мовлячи: "Одягаючи небо хмарами, а землю млою, як пелюшками, повиваючи, Ти сам, о Царю, покрий наготу мою і зроби, щоб невидимі стали уди мої для очей нечестивих, хай до решти не буде висміяна раба Твоя". І зразу Христос Господь разом зі всіма святими Своїми ангелами, дивлячись зверху на подвиги раби Своєї, поспішив на допомогу їй і ангела світлого до неї послав зі світловидною одежею, щоб прикрив наготу її". Коли покрив святу Варвару, більше не могли очі нечестивих дивитися на її оголені уди і повернули її до ката. А після того також святу Юліянію водили нагу по місті, на осоромлення ангелів та людей. Тоді кат, бачачи, що не може їх від любови Христової відлучити й до ідолопоклонства схилити, обох на посічення мечем засудив.

Діоскор же твердосердий, святої Варвари батько, не лише не болів серцем, бачачи великі муки доньки своєї, — таким зробив його жорстоким біс, — але й сам бути її спекулятором не посоромився, бо одною рукою взяв доньку, а другою оголений меч і вів її на місце усікновення, воно ж було призначене на одній горі за межами міста. Вів же й инший воїн святу Юліянію, і, коли йшли, Варвара свята молилася до Бога, мовлячи: "Безначальний Боже, що простер Небо, як покрову, і землю на водах заснував, даєш сонцю світити на добрих і злих, і дощу падати на праведних і неправедних, та й нині ту, що молиться до Тебе, почуй рабу Свою. Почуй, о Царю, і дай благодать Свою кожній людині, що мене і мої страждання поминати буде, щоб не наблизилася до неї хвороба раптова і смерть нагла її не забрала, знаєш-бо, Господи, що з плоті і крови зроблені ми Пречистою Твоєю рукою". Коли свята так молилася, почула голос із небес, що кликав її з Юліянією у Вишнє й обіцяв їй те, що просила, виконати. Отож ішли обидві мучениці, Варвара та Юліянія, на смерть із радістю великою, бажаючи скоріше звільнитися від тіла і відійти до Господа. Коли ж досягли призначеного місця, Агниця Христова Варвара схилила під меч свою святу голову й усічена була руками немилосердного батька свого, і збулося написане: віддав на смерть батько дитину. А святу Юліянію инший усік воїн там само, і так довершили подвиг свій. Святі ж душі їхні в голосі радости відійшли до Жениха свого Христа, до ангелів, що їх стрічали, і самого Владики, що їх люб'язно прийняв. На Діоскора ж і Мартіяна-ігемона впала раптова кара Божа: одного, коли з гори сходив, иншого, коли вдома сидів, грім і блискавка, з Небес ударивши, побили і спалили дощенту, що навіть праху їхнього не зосталося. Був же у граді тому один благочестивий муж на ім'я Валентіян. І він, взявши чесних святих мучениць мощі, заніс до міста і поховав із належним пошанівком, і церкву над ними збудував, у ній же багато зцілень було від мощів святих, молитвами ж їхніми, благодаттю Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Про чесні мощі святої великомучениці Варвари

 

 

 

Чесні мощі святої великомучениці Варвари з країв грецьких у землю Руську до Києва-града були перенесені в ті часи, коли після просвітлення землі Руської святим хрещенням благочестиві князі руські, з благовірними царями грецькими в любові та єдиномислії перебуваючи, брали від царів грецьких їхніх сестер та доньок собі заміж. Так і святий рівноапостольний великий князь Володимир узяв за дружину царівну Анну, сестру царів грецьких Василія та Константина, і великий князь Всеволод, син Ярослава, внук Володимира, що після старшого свого брата Із'яслава Ярославовича княжив у Києві, взяв був доньку грецького царя Константина Мономаха і народив з нею сина Володимира Мономаха. У такій приязні князі руські з грецькими жили і багато дарів від них приймали — подарований був і цей безцінний граду Києву дар — зцілюючі мощі святої великомучениці Варвари, таким чином, як пояснює перед цими роками від достовірного мужа, пречесного ієромонаха Теодосія, ігумена монастиря Святомихайлівського Золотоверхого Київського, написана Повість.

Михайло Святополк, князь київський, син Ізяслава, внук Ярослава, а правнук Володимира святого, мав першу жінку грекиню, Олексія Комнина, царя грецького, доньку на ім'я Варвара. Вона, коли йшла з Царгорода в руські землі, попросила батька свого, щоб дав їй чесні мощі святої великомучениці Варвари, і, взявши їх, у град Київ зі собою принесла. Чоловік же її, великий князь Михайло, що спорудив церкву кам'яну на честь свого заступника святого, архистратига Михаїла, у рік від створення світу 6616, поклав у ній ті святі мощі чесно. Коли мав напасти безбожний цар татарський Батий на Руську землю, сховали їх хранителі церковні під сподом тої ж церкви у місці таємному, під основою стовпа камінного, що вів на верх церкви. Коли минув напад, через довгий час Божою волею були знайдені, вийняті з того стовпа і знову відкриті, у тій церкві благоліпно покладені. Справді-бо, без усілякого сумніву, не кого иншого, а тільки святої великомучениці Варвари це чесні мощі, про них же і була перед війною розповідь описана просторо, але в той час, коли той безбожний цар татарський Батий, вогнем і мечем на землю руську напавши, преславний і прекрасний град Київ зруйнував і зробив його пусткою, тоді і книги літописів попалені були і мало що останньому поколінню зосталося відомо про тих, що були в попередні часи за великих князів київських. Проте справжність чесних цих святої великомучениці Варвари, що тут є, мощів підтвердилася достовірно і за недавніх часів, коли за блаженної пам'яті великого послідовника православ'я преосвященного Митрополита Київського Петра Могили у літо від Різдва Христового 1644 був у Києві Королівства польського сенатор, преславний канцлер Георгій Осолинський, і, поклоняючись з вірою чесним тим мощам святої велико мучениці Варвари у церкві золотоверхій Святомихай-лівського монастиря, розповідав, що був, каже, у Римі й питався всюди на Заході, чи є десь там мощі святої великомучениці Варвари або чи чули де про них на Сході, — маючи велику віру в допомогу тої святої великомучениці Варвари з багатьох доказів, що як хтось вручає себе її заступництву, той без покаяння, сповіді і причастя Божественних таїнств не вмирає. Але довідався, що на Заході мощів святої великомучениці Варвари нема, також і ті, що бувають на Сході, кажуть, що там їх нема, лише мають бути в цих краях. "І я-бо, — каже він, канцлер, — вірю, що це тут, у Києві, покояться справжні мощі святої великомучениці Варвари". І, молитовно поклонившись їм і цілувавши благоговійно, просив, щоб дали йому частку від тих святих мощів на благословення. І через віру його частка перста правої руки святої великомучениці Варвари була йому дана, дуже за те був вдячний.

Потім же у рік від Різдва Христового 1608 за блаженної пам'яті преосвященного митрополита київського Сильвестра Косова гетьман великий литовський князь Януш Радивил війною взяв був богоспасенний град Київ. Тоді, за його бажанням, дано було йому дві частки немалі із грудей і з ребра чесних тих мощів святої великомучениці Варвари. З них же одну частину, більшу, що з грудей, зберіг для дружини своєї княгині Марії, благочестивої доньки господаря молдовалахійського Иова Власія. Після її переставлення ту частку було передано преосвященному митрополитові Київському Иосифу Тукальському, її ж він в український град Канів зі собою приніс. І після нього була взята до Батурина, града малоросійського, і нині в монастирі святого чудотворця Миколая Батуринсього чудодійно перебуває і достойно пошановується. Другу ж частину, меншу, що з ребра, той же князь Радивил послав у дар єпископові вілен-ському Георгію Тишкевичу на бажання його, що писав до нього про те, благаючи, з града Вільна. Прийняв-бо єпископ той дар, зберігаючи його чесно в палаті своїй, у ковчезі ебеновому. Сталася відтак пожежа в палатах єпископових, і все згоріло, але після пожежі тої знайдено було ковчежець той ебеновий із часткою мощів святої великомучениці Варвари, цілий і неушкоджений. З того всі дивувалися, прославляючи Бога і святу великомученицю Варвару. Чудо ж це від чесного і правдивого чоловіка розказане було в монастирі Святомихайлівському Золотоверхому Київському в рік від Різдва Христового 1617-ий. Рік перед тим, літа 1616-го, святіший патріярх антіохійський Макарій, будучи в Києві, поклонявся з великою вірою і любов'ю і зі сльозами чесним святої великомучениці Варвари мощам у Святомихайлівському Золотоверхому монастирі й казав, що "Іліополь-град, де свята великомучениця Варвара постраждала, є в моїй патріярхії, недалеко від Антіохії. І коли випитував так про мощі її святі, довідався, що не там вони, де були віддавна, а деінде на Сході і мають бути в землі Варварійській, як дехто називає тутешню землю Руську. Вірю-бо без сумніву, що тут є справжні мощі святої великомучениці Варвари". І просив ласкаво, щоб була дана йому частка від тих святих мощів, яку з дозволу тодішнього преосвященного митрополита київського Сильвестра Косова й було дано, — її ж він з великою радістю і вдячністю прийняв.

Та яка є потреба більшого свідчення, ніж самі чуда і зцілення від чесних цієї святої великомучениці Варвари мощів, що бували у Святомихайлівському Золотоверхому Київському монастирі. Вони голосніше труб голосистих цілому світові заспівають, що це є воістину святої великомучениці Варвари мощі, від яких чудеса належить тут згадати, щоб запевнити маловірних.

Преосвященний архиєпископ чернігівський Лазар ще перед своїм архиєрейством багато часу, від року 1640 воплочення Бога Слова, трудився у навчанні та проповідуванні душеспасенних слів, поміж иншими й на празнику святої великомучениці Варвари проповідуючи при чесних її мощах слово Боже. Прославляв вельми вдячно і своє чудо від тих святих мощів — по великій хворобі отримане зцілення, і повсякчас прославляти їх не переставав. Так і в своїй книзі "Труб празничних" надрукувати благоволив у рік Господній 1674: "І я сам, — каже, — у недузі своїй, сильною одержимий неміччю, не шукаючи иншого лікаря, звернувся до мощів святої великомучениці Варвари і з вірою пив воду, якою була омочена рука великомучениці, — чаша цієї води була мені на спасіння".

Пречесний згаданий ігумен монастиря Святомихайлівського Золотоверхого Київського ієромонах Теодосій розповідав, що коли за благословенням преосвященного митрополита київського Сильвестра Косова у рік Господній 1685 прийняв ігуменство, прийшов до нього в той же рік один чесний громадянин Слуцький, принісши руку, зроблену зі срібла, і дав повісити її при чудотворних святої великомучениці Варвари мощах. Спитали його, в який знак він це робить. Казав під присягою, що "велика хвороба скувала мені руку і скрутила її так, що не міг розігнути її. Страждаючи на невиліковну хворобу, згадав чудодійну святу великомученицю Варвару, що при її мощах відбуваються зцілення. Молився до святої великомучениці про зцілення руки моєї і склав обітницю здолати дорогу й поклонитися чесним її мощам. І так допомогою святої великомучениці Варвари рука моя, скорчена, зцілилася. Я ж, обітницю свою виконуючи, мощам її святим із вдячністю поклонитися прийшов і руку цю срібну на знак руки моєї зціленої допомогою святої великомучениці Варвари до мощів її зятих приніс.

Той же пречесний святомихайлівський ігумен Теодосій казав, що року 1660-го під час міжусобної ворожнечі засмучений зубожінням свого монастиря та загрозою для здоров'я і життя. Коли ж заснув, подумки був вери чесних святої великомучениці Варвари мощах і бачив святу великомученицю Варвару, що лежала вся в єлеї, ним же була наповнена рака. І казала свята Варвара йому: "Не журися, я з вами". Після того видіння піднявся на дусі, почав пояснювати собі, що у Святому Письмі єлей означає милість. І так сповнення єлею — в ньому ж бачив, каже, лежачу святу великомученицю Варвару — знаменням є, що її молитвами святими в монастирі тому не буде зубожіння та небезпеки, але змилування достатньо без всілякої шкоди, як і було насправді.

Через рік по тому, 1666-го, в передріздвяний піст, коли ж і пам'ять святої великомучениці Варвари святкується, двоє чоловіків, Андрій і Теодор, прислужники, бачачи на чесних мощах святої великомучениці Варвари дорогоцінні прикраси, вирішили те вкрасти. Прийшовши вночі, відчинили злодійським знаряддям південні двері Святомихайлівсько церкви і, ввійшовши досередини, подалися прямісінько до мощів святої великомучениці Варвари. Коли ж наблизилися до чесної її раки, раптом вдарив їх грім страшний та іскри вогняні з раки святої на лиця їхні посипалися. Вони ж зі страху того попадали на землю ніби мертві, відтак один з них оглух, а другий став біснуватим і стратив розум. Потім же той, що оглух, прийшовши трохи до себе, бачачи на собі кару Божу і святої великомучениці Варвари, вивів друга свого, що розум втратив, з церкви, знову її зачинив і, нічого не взявши, пішли додому. Це чудо сам той чоловік, що оглух, прийшовши через сім днів із каяттям у церкву, знову Святомихайлівську, і привівши й друга свого безумного, висповідав перед духовним своїм отцем ієромонахом Симеоном. Той же, як міг, наставив їх, щоб істинно покаялися з надією на допомогу святої великомучениці Варвари на відповідне зцілення, і відпустив. Після цього ігуменові своєму, святомихайлівському ієромонахові Теодосієві, розповів те під присягою перед олтарем святим, ідучи на відправу Божественної літургії.

У літо ж 1669-е, місяця серпня на 12-ий день. Один воїн прийшов до церкви до чесних мощів святої великомучениці Варвари, із великим благоговінням поклоняючись, зітхнув і розповів пономарю та багатьом иншим людям, що були тоді при тих святих мощах: "Великого, — каже, — заступництва чудесного святої вели комучениці цієї Варвари я сподобився. Один-бо час у полку військовому бувши, поїхали з багатьма товаришами нашими по траву, і тут напали на нас татари, і всіх моїх товаришів у полон взяли. Я лише один від рук їхніх утік, і коли дякував Богові та жалів за товаришами своїми, явилася мені свята діва Варвара в такій одежі і в такому вінку, як тут лежить, і каже до мене: "Знай, чоловіче, що я є мучениця Варвара, яка тебе від варварів звільнила". Прийшов-бо, — каже той воїн, — сюди до мощів її святих, щоб вдячно поклонитися за чудесне те заступництво, і вам, як чуєте, це чудо розповідаю".

Після цього в наступний рік 1670-ий. Міщанина чесного богоспасенного міста Києва Івана, що тоді був радником, потім і бургомістром, схопила тяжка хвороба вогнепекуча. Хворіючи ж досить, нагадав собі про святу великомученицю Варвару, що подавала чудесні зцілення від мощів своїх. Не міг до них сам дійти через важку хворобу, що не давала йому встати з ліжка: послав до монастиря Святомихайлівського, просячи води, що зливається на руку святої великомучениці Варвари, з вірою у зцілення. У той час гарячка велика його спалювала, що і язик його пересох. Радили ж йому ближні, щоби чого-небудь випив для охолодження гарячки, але він відповідав: "Хоч би й мав умерти, не буду пити нічого, поки не принесуть води з руки святої великомучениці Варвари". Таку віру мав до святої. Після того, коли була принесена з руки мощів тих святих вода, прийняв її Іван, радіючи, і, помолившись, з вірою напився — тоді зразу міцно заснув, а не міг перед тим зовсім спати. І тоді у сні тому явилося йому, ніби в церкві святого архистратига Михаїла стоїть прекрасна дівчина і каже: "Чоловіче, чи знаєш, хто я?" І коли відповів, що не знає, знову каже: "Тоді знай, що я мучениця Варвара. Багато хто не вірить, що то справді мої мощі в монастирі цьому Святомихайлівському, сам-бо знай, що то справді мої мощі, і всім розповідай, щоб у це вірили. На знак того ти вже є здоровий". Це мовивши, лягла сама в раці своїй, що стояла на прибраному місці. А Іван, у той час збудившись зо сну, виявився настільки здоровий, ніби й не хворів. І, дякуючи Богові і святій великомучениці Варварі, розповідав під присягою не лише ігуменові святомихайлівському Теодосію, по плоті братові своєму старшому, а й всім про своє чудесне з допомогою святої великомучениці Варвари зцілення і достовірний про істинність тут мощів її святих доказ.

Багато й неперервно при тих чесних святої великомучениці Варвари мощах у Святомихайлівському Золотоверхому Київському монастирі бувають чуда і зцілення різні, і пребагато з цілющої святої води, що зливається на святу руку її праву.

Проте про другу святої великомучениці Варвари руку святу, ліву, нехай тут не буде невідомо, бо при нетлінному тілі її святому в церкві Святомихайлівській здавна не перебувала, а затримана вона була у Грецькій землі. Коли через багато часу став православним митрополитом київським блаженної пам'яті Петро Могила, була принесена в Польську державу через одного чесного грека, що туди переселився, про якого говорили, що з племені царського Катакузниська, премудрий Галенового учення лікарського майстер, що звався Мозель. Покладена вона була у збудованій ним у місті волинському Луцьку Воздвиження Чесного Хреста Господнього церкві кам'яній братській. Коли ж через багато років за єпископства в Луцькому православного преосвященного Гедеона, князя Четвертинського, що після того був митрополитом Київським, безбожні жиди обікрали церкву братську Луцьку, тоді й руку ту святу в кіотці срібному разом з иншим начинням церковним викрали і вкинули її в піч гарячу винокурну, де, цілий день і всю ніч вогнем палена, рука та свята перебувала неушкодженою. Коли побачили це безбожні ті грабіжники, вийняли з печі святу руку неушкодженою чудесно й розбивали її таємно вночі залізними молотами. Ледве розбиту на малі частини вкинули знову в ту гарячу піч. Відтак невдовзі завдяки ретельному пошукові тої крадіжки і тому, що мешканці чули стукіт вночі молотів, які кості дробили, виявилася дивним провидінням Божим та злість безбожних жидів. Коли ж їх на муках про руку ту святу питали, не хотіли зовсім розповідати. Тоді прийшла на розум благочестива думка вигребти попіл з печі тої і просівати через сито. У тому просіванні зразу виявилися малі частини роздроблених мощів руки тої святої, її ж знак знайшовся там само: прикраса коралова на ній була, вона не перетворилася на попіл, а тільки побіліла. А після такого віднайдення руки тої святої, роздробленої на малі частини, розповідали вже й самі оті безбожні жиди, вдруге мучені. І так за благоволінням тодішнього єпископа Луцького, блаженної пам'яті Гедеона, князя Четвертинського, рука та свята, роздроблена, вкладена була зі всіма знайденими її частками і з тими ж знаменуючими її коралями, вогнем вибіленими, в кіотець чесний, для того зроблений, і внесена була чесно із проводом освяченого собору і людей багатьох, зі святим хрестом, і свічками, і всілякими святими прикрасами, з проповіддю слова Божого до престольної православної єпископії Луцької святого Івана Богослова церкви.

За декілька років преосвященний згаданий пастир Гедеон через гоніння на православ'я переселився з єпископії Луцької до Малоросії, привіз зі собою і той кіотець із чесною святої великомучениці Варвари рукою роздробленою. І коли був виведений на престол митрополії Київської, тоді й ту святу руку в тому ж кіотці поклав чесно в олтар церкви престольної митрополитської Київської святої Софії Премудрости Божої, де благоговійно пошановується.

 

 

 

Житіє преподобного отця нашого Іоана Дамаскина

 

 

 

Дамаск, град сирійський, виростив Івана Дамаскина, від батьків благородних і вірних. їх же, благочестивих, у Христа віра дорогоцінніша золота тлінного, що вогнем випробовується, виявилася у той жорстокий час, коли сарацини край той захопили і, преславний той град взявши, християн кривдили, одних убиваючи, инших у полон продаючи, і нікому відкрито славити Христа не дозволяли. Батьки Іванові тоді були Божою опікою захищені, цілі, у здоров'ї та з маєтками своїми збережені, неушкодженою і віру святу зберегли. Дав-бо їм преблагий Бог знайти благодать у сарацинів, так, як колись Йосифові у єгиптян і Даниїлові в асирійців. І не боронили злочестиві агаряни батькам святого благочесно у Христа вірувати й відкрито ім'я Його святе прославляти, ще ж і суддею градським батька Іванового поставили і володарем над народним господарством його зробили. Він же, будучи в такому благополуччі, багато добра єдиновірній братії робив, полонених викуповуючи, ув'язнених у темниці від пут звільняючи і від смерти рятуючи, і подавав руку допомоги в останній біді мученикам. І були батьки преподобного в Дамаску посеред людей агарянських, як світильники серед ночі, як сім'я в Ізраїлі і як іскра в попелі для того Богом збережені, щоб від них вийшла запалена Церкви Христової свіча, що буде цілому світові ясно світити, — цей блаженний Іван Дамаскин. Народивши його природно, подбали зразу батьки народити і благодатно, і зробили річ, яка в той час була дуже нелегкою: не допускали-бо агаряни від води і Духа народитися нікому, — проте Іванові батьки безперешкодно дитину свою хрещенням відродили, нарекли його однойменним благодаті. Коли ріс хлопець, піклувався батько про нього, щоб виховати його в настанові добрій, і навчив не звичаїв сарацинських, не хоробрости військової, не полювання на звірів ані якого-небудь мистецтва людського, але лагідности, смирення, страху Божого і розуміння Божественного Писання. І молив Бога старанно, щоб послав йому такого чоловіка премудрого і благовірного, який був би синові його лобрим учителем і добрих справ наставником. І почутий був Богом, отримав бажане в такий спосіб.

Варвари, що жили в Дамаску, ходили часто морем і землею у навколишні землі, брали в полон християн і, звівши до свого граду, одних на торгах продавали, инших мечем убивали. Одного разу трапилося їм узяти чорноризця, чесного на вигляд і ще чеснішого душею, родом з Італії, на ім'я Косма. Продавали його на торгу з иншими невольниками. їх же мечем хотіли порубати, то вони припадали до ніг чорноризця, зі сльозами його благали, щоб помолився до Бога за їхні душі. Сарацини ж, бачивши таке поклоніння, що чинили чорноризцю ті, котрих на смерть вели, спитали його, яким саном і честю був вшанований на батьківщині своїй поміж християнами. Він же відповів: "Не мав ніякого сану, ані честю священства не пошанований, але, грішний, монахом є, і філософії навчений не лише нашої, християнської, але і тої, що світські любомудри склали". Те сказав, і сльози з очей йому потекли, і плакав, стоячи там же, недалеко батька Іванового. Він бачив старця, що плакав, і з одягу чорноризця в ньому впізнав, приступив до нього, хотівши утішити його в скорботі, і казав: "Чому, о чоловіче Божий, оплакуєш світу своє покидання, його ж давно відрікся, і помер для нього, як з вигляду впізнаю?" Відповів чорноризець: "Не через покидання світу цього плачу, я-бо, як ти сказав, помер для світу і не бережу нічого з того, що є у світі, бачачи, що инше життя, краще, безсмертне й вічне, приготоване для рабів Христових, його ж досягнути благодаттю Христа Бога мого сподіваюся. А того плачу, що бездітним із цього світу відходжу, не залишивши по собі спадкоємця". Здивувався ж муж той, каже: "Ти ж чернець, отче, що віддав себе Богові на збереження чистоти, а не на народження дітей, нащо-бо бездітністю журишся?" Відповів чернець: "Не розумієш, пане, того, що кажу, не про плотську дитину я кажу, не про речовий спадок, але про духовний. Я-бо, як же мене бачиш, убогий і чернець, але маю велике премудрости багатство, яким, з юности моєї з Божою допомогою багато трудившись, збагатився. Пройшов-бо всіляку людську премудрість, риторики та діялектики навчився, філософію, яку стагірити та Арістонів син виклав, добре пізнав, здобув навички землемірства та музичного мистецтва, небесного руху і зоряних шляхів. Навчився достатньо, щоб через творіння, які настільки гарними є і так премудро влаштовані, прийти до яснішого пізнання самого Творця. Потім же і богослов'я, від грецьких і римських теологів правильно укладені тайни, досконало пізнав. Такі ж дари сам маючи, не дарував їх нікому, і чого сам навчився, не навчив нікого. Ані не можу вже нікого навчити, не маючи ні часу, ні учня. Думаю, що я тут від агарянського меча помру і стану перед Господом своїм як дерево неплідне і слуга, що сховав у землю талант Господа свого, — через це бо ридаю і плачу. Так само, як тілесні батьки мають скорботу, коли, в подружжі живучи, не народжують дітей, так і я сумую і тужу, що не породив ні одного собі духовного сина, який був би по мені спадкоємцем такого премудрости багатства.

Чуючи такі слова, батько Іванів радий був, що знайшов бажаний скарб, і каже до старця: "Не сумуй, отче, Бог може виконати бажання серця твого". Те сказавши, відійшов поспіхом до князя сарацинського і, до ніг його припавши, просив його дуже, щоб дарував йому одного полоненого. І не залишився без того, що просив: дарований був йому від князя той дар, що був від багатьох дарів воістину достойніший. Взявши блаженного Косму з радістю, увів його в дім свій і утішив його після довгого страждання, оточивши його всілякою турботою і спокоєм, кажучи: "Будь, отче, паном дому мого, як і я є, і учасником радостей моїх всіх і скорбот". Тоді ж каже: "Бог не тільки свободою тебе обдарував, але і виконав бажання серця твого: маю-бо цих двох дітей, — представив йому обох тих хлопців, — один-бо рідний мій син Іван, а другий прибраний, родом з Єрусалиму, осиротів у дитинстві своїм, і взяв я собі його за сина. Однойменний ж є твоїй чесності, Космою називається. Отож прошу тебе, отче, навчи їх премудрости своєї і добрих звичаїв, і настанови їх на всі добрі діла, зроби їх собі синами духовними, народи їх собі навчанням, виховай освітою і залиш їх по собі спадкоємцями багатства духовного, що його не можна вкрасти". Блаженний же старець Косма радий був і прославив Бога і, взявши обох отроків, учив їх зі всілякою пильністю. Були ж ті отроки швидкі на розум, розуміли все, що казав їм учитель, й училися успішно. Іван, як орел, що ширяє в повітрі, таких високих досягав у науці таїнств. Духовний же брат його Косма, як корабель, що при вітрі швидко плаває, так швидко осягав премудрости глибину. Так обоє пильно і старанно навчалися, за короткий час всю премудрість, що в граматиці, і діялектиці, і філософії, й аритметиці пізнали, так, як і Пітагора, і Діофанта. Землемірства так навчилися, що здавалися якимись новими Евклідами. У музиці такими були, якими їх показують церковні гимни, що їх вони склали, і вірші писані. Не оминули ж і астрономії, і богослов'я таїнства добре пізнали. Ще ж і добрих звичаїв навчилися і до добродійного життя від доброго учителя наставилися, і були досконалими в премудрості духовній і світській. А найбільші Іван робив успіхи, що дивувався йому сам учитель, перевершував-бо учень учителя в деяких премудростях і був таким богословом, яким проявили його богонатхненні та богомудрі його книги, і не величався такою своєю премудрістю, але як плодовите дерево, скільки плодів виростить, так низько до землі гілками своїми прихиляється, так блаженний любомудрець Іван, скільки більше премудрости плодів у розумі своєму виростив, настільки в серці своєму менший хотів здаватися. І вмів у собі думки молодости впокорювати й підступи пристрасти погамовувати, душу ж свою, як світильник, єлеєм премудрости духовної наповнений, вогнем божественного бажання запалювати.

Тоді учитель Косма до батька Іванового каже: "Це бажання твоє сповнилося, пане, хлопці твої вивчилися добре, вже й мене премудрістю перевершили. Не досить-бо мені цим учням бути як учитель, вони величиною пам'яті і постійною працею досконалої премудрости глибину почерпнули, Бог у них той дар примножив. Більше не потребують у мене вчитися, самі вже могли б инших навчати. Отож прошу тебе, пане, відпусти мене в монастир, щоб там я сам учнем був і навчався в досконалих ченців вишньої премудрости. Та світська філософія, якої перед тим навчився, посилає мене до філософії духовної, що є чесніша і чистіша, користь приносить і душу спасає". Почувши ж те, батько Івана став сумний: не хотів залишитися без такого чесного і премудрого отця, але не смів примусом тримати, щоб не засмучувати старця, і зробив за волею його: зібравши в дорогу щедро, відпустив з миром. Він же пішов і поселився у лаврі преподобного Сави і там, добре до кінця свого проживши, прийшов до найдосконалішої премудрости Бога. Так само й батько Іванів по декількох роках переставився. Князь же сарацинський, прикликавши Івана, хотів його зробити своїм першим радником, але той відмовлявся, маючи в инший бік схилене бажання — хотів працювати для Господа як пустельник. Проте вимушений був скоритися і прийняти, хоч не хотів, керівництво, і був володарем у граді Дамаску більшим, ніж батько його.

У ті часи царював над греками Лев Ісаврянин, що по-звірячому проти Церкви Божої повстав, як лев, ловлячи і рикаючи. Ікони святі із храмів Божих викидаючи, вогнем спалював, а православно віруючих і тих, що святим іконам поклоняються, зубами лютої кари немилосердно шматував. Чув же про те Іван, розпалився ревністю благочестиво, наслідуючи Іллю Тесвітянина та однойменного собі Предтечу Христового. Отож витягнув Слова Божого меч і почав звіроподібного царя єретичну догму, як голову, відсікати; епістол багато про честь святих ікон написавши, до правовірних, що їх знав, послав, у них же із Писання і з давніх богоносних отців передання використавши, премудро показав, що належить відповідне святим іконам поклоніння віддавати. Просив же тих, до кого писав, щоб ті його послання показували иншим єдиновірним братам для утвердження у православ'ї, і намагався блаженний Іван всю охопити ' Вселенну — якщо не ногами, то богонатхненними посланнями своїми, які розійшлися цілим царством Грецьким, благочестивих у благочесті утверджуючи, а єретиків, як жалом, жалячи. Дійшли послання і до вух самого того Льва, зловірного царя. Він же, не терплячи викриття свого зловірства, скликав до себе таких, як сам, єретиків, і звелів їм, щоб, узявши на себе образ благочестя, пошукали поміж вірними якого-небудь писання Іванового, справді його рукою писаного, і нехай, ніби заради користи, на прочитання у них попросять. Зла ж помічники, добре постаравшись, знайшли десь у благовірних одне Івановою рукою писане послання і, підступно випросивши, цареві в руки дали. Той же вручив деяким вправним писарям своїм, щоб, дивлячись на писання Іванове, написали таким почерком від імени Іванового до нього послання, ніби справжньою Івановою рукою писане і з Дамаска прислане. Послання ж те було таке: "Радуйся, царю, і я радію за державу твою через тотожність віри нашої. Поклоніння і належну честь віддаю царській твоїй величності. Доношу до відома державі твоїй, що град наш Дамаск, який тримають сарацини і вельми погано охороняють, зовсім не має сильної сторожі, бо в ньому воїнство агарянське немічне та мале. Змилосердься-бо над градом цим заради Бога, прошу тебе, пошли мужнє твоє військо, щоб, ніби хотівши куди інде іти, ненароком на Дамаск напали і взяли до земель твоїх град цей без труду. Багато ж у тому і я тобі сприяти буду, бо і град, і вся та країна під моєю рукою".

Таке послання від Івана до себе написавши, друге послання від себе до князя сарацинського злохитрий повелів написати таке: "Нічого кращого, думаю, не може бути понад те, щоб мати мир між собою і бути в приязні, берегти ж мирні заповіді вельми похвальним є і Богові милим. Тому і я мир, з тобою укладений, хочу берегти бездоганним і незмінним до кінця. Проте християнин один, що живе у твоїй землі, своїми приватними до мене посланнями побуджує мене, щоб я розірвав мир, та обіцяє мені град Дамаск дати в руки без зусиль, коли пришлю туди несподівано своє військо. Щоб ти повірив у те, що пишу, посилаю тобі одне з тих послань, що християнин той писав, звідки пізнаєш мою приязнь, а того, що насмілився до мене таке писати, коли усвідомиш зраду і ворожість, будеш знати, як покарати".

Ці два послання Лев, іменований і звіроподібний цар, через когось свого до князя варварського у Дамаск послав. Той же, прийнявши і прочитавши, прикликав Івана і показав йому те улесне послання, до царя Лева написане. Іван же, читаючи і розглядаючи письмо, каже: "Письмо у хартії цій бачу дещо подібне письму руки моєї, але не моя рука писала те, мені-бо навіть на думку ніколи не спадало писати до царя грецького, не було такого, щоб я лукаво служив панові моєму князю". І дізнався Іван, яка ворожа злохитрість єретична те зробила. Князь же сповнився люті, звелів руку праву відтяти невинному Іванові. І благав же Іван князя, щоб зачекав трохи і дав йому якийсь час, аби довести свою невинність і вияв ворожости до себе вкрай поганого єретика царя Лева, але не отримав прошеного, бо розгнівався князь дуже, зразу виконати кару наказав. И усічена була правиця Іванова, та правиця, що творила силу правовірним про Бога, та правиця, що своїм писанням викривала тих, хто ненавидить Господа, тепер же замість чорнила, що в нього, пишучи про пошанування ікон святих, вмокалася, своєю власною облилася кров'ю. По усіченні ж повішено було її на торгу посеред града, а Іван від хвороби та великої втрати крови занедужав — відведений був до дому свого. Коли ж настав вечір, зрозумівши, що вже зменшився гнів княжий, послав блаженний до нього просьбу, кажучи: "Помножується біль мій і несказанно мучить мене, і не можу мати відради, поки усічена рука моя на повітрі висить. Прошу тебе, пане мій, накажи, щоб мені віддали руку, хай у землю її закопаю. Думаю-бо, що коли вона похована буде, зменшиться мій біль". Кат же таким проханням умовлений був, звелів зняти руку з огляду й віддати Іванові.

Прийняв же Іван усічену свою руку, зайшов до молитовної своєї кімнати і, впавши на землю перед святою іконою Пречистої Богоматері, що тримає на руці своїй немовля, приклав усічену правицю до суглобу й почав, з глибини серця зітхаючи і плачучи, молитися, кажучи: "Владичице, Пречистая Мати, що народила Бога мого, це божественних заради ікон права рука усічена є, не є ж тобі невідомо, що викликав у Льва гнів, поспіши-бо на допомогу швидко і зціли руку мою. Десниця Всевишнього воплотилася із тебе, багато твоїми молитвами сили творить. Молю-бо, хай і мою твоїм заступництвом ізцілить правицю, о Матір Божа! Щоб написала ця рука моя, якщо сама написати даси, тобі і Сину твоєму хвалу. І хай допоможе писанням своїм православній вірі, можеш-бо все, що хочеш, бо Божа Мати". Це тоді Іван зі сльозами сказавши, заснув і побачив у тому видінні ікону Пречистої Богоматері. Світлими та милосердними очима на нього дивилася й казала: "Уже здорова твоя рука, не журися нічим, але трудися нею без ліні, як обіцяв мені, і зроби її знаряддям скорописця". Коли збудився Іван, і збагнув, і побачив руку свою зціленою, утішився духом у Бозі Спасі своєму і в Його Пренепорочній Матері, бо сотворив йому чудо Сильний. Став же на ноги свої і, руки вгору піднявши, вдячність Богові і Богоматері воздав. І веселився всю ніч з усім домом своїм, і співав пісню нову, мовлячи: "Правиця твоя, Господи, прославиться в міцності, права Твоя рука усічену мою зцілила правицю і нею здолає ворогів, що не шанують чесного Образу Твого і Твоєї Пречистої Матері, і зітре нею ворогів — іконоборців у великій славі Твоїй". Коли так Іван з усіма домашніми своїми веселився і вдячні пісні співав, почули це всі навколишні сусіди і причину радости і веселости його побачили, і дивувалися дуже. Відоме ж те незабаром стало і князеві сарацинському, і зразу прикликав Івана, звелів йому усічену руку показати. Був же на згині його втятої правиці знак усічення, як нитка червона, завбачливістю Богоматері зоставлений на свідчення минулого руки усічення. Бачачи те, князь питав Івана, який лікар і яким лікуванням так добре прилаштував до власного згину руку і так скоро вилікував та оживив її, ніби й не була усіченою та мертвою. Він же не замовчував чуда, але велегласно розповів, говорячи: "Господь мій, Всемогутній лікар, через Пречисту Свою Матір, почувши належну молитву мою, зцілив всесильною силою Своєю цю мою рану і вилікував руку, яку ти звелів відтяти". Тоді князь скрикнув: "То я тебе несправедливо осудив і неповинно покарав тебе, о чоловіче добрий, не розпізнавши брехливого наклепу. Прошу тебе, пробач нас, що швидко й нерозсудно цей суд на тебе навели. Ти ж попередній свій сан і попередню свою честь від нас прийми і будь першим серед радників наших. І відтепер хай нічого в землі нашій не відбувається без тебе і без твоєї ради". Іван же, впавши в ноги князеві, просив його довго, щоб відпустив його від себе і не боронив йому вирушити в дорогу, куди душа його бажає, щоб іти за Господом своїм з тими ченцями, що зреклися себе і прийняли ярмо Господнє як іноки. Князь же не хотів відпустити його, впрошував, щоб був паном дому його і будівничим всієї землі його. І була між ними довга суперечка, один другого просив та один другого благанням здолати намагався. Тоді ледве переміг Іван: хоч не скоро, але чесно впросив князя. І дарована була йому свобода робити, що хоче.

Повернувшись ж у дім свій, Іван зразу, не чекаючи, всі маєтки свої незчисленні роздав потребуючим і всіх рабів звільнив, а сам до Єрусалиму з Космою, з яким разом вчився, відійшов. І там, поклонившись святим місцям, прийшов у лавру святого Сави і просив ігумена, щоб прийняв його, як заблукалу вівцю, і до свого вибраного приєднав стада. Впізнали ж святого Івана ігумен і вся братія, бо славний був і знаний через свою владу колишню, і честь, і через премудрість свою велику. І тішився ігумен, що такий чоловік у таке смирення та убогість прийшов і ченцем хоче бути. Прийнявши ж його і люб'язно, прикликав одного з братів, досконалого і найподвижнішого ченця, хотівши вручити йому Івана в новоначаліє (послушництво), щоб духовної філософії та звичаїв чернечих навчив його. Той же відмовився, не хотівши бути такого чоловіка учителем, що премудрим ученням своїм перевершує багатьох. Прикликав же ігумен иншого, але і той не схотів, також і третій, і четвертий, і всі инші відмовилися, кожен з них кажучи, що недостойним є наставляти такого премудрого мужа, ще ж і чесности його соромлячися. Після цих всіх прикликаний був один старець, простий звичаєм, розум же мав великий — він не відмовився Іванові наставником бути. Взяв же старець Івана у свою келію і, добродійного життя основу в ньому закладати починаючи, насамперед дав йому такий устав: хай нічого по волі своїй не чинить, хай труди свої і старанні молитви як жертву певну Богові приносить, хай сльози з очей проливає, якщо хоче очиститися від гріхів колишнього життя, — це-бо перед Богом приймається за жертву більше від всілякого тиміяна найдорожчого. Той же устав початком є тих діл, що трудом тілесним здійснюються. А з тих, що душі допомагають, законоположив старець таке: щоб не записував мріянь ніяких мирських у помислах своїх ані не уявляв у них непослуху, але хай утримує ум свій цілим і чистим від усілякої суєтної пристрасти і марнотної гордости, хай не хвалиться великою премудрістю своєю і в тому, що навчився, хай не намагається досягнути все добре до кінця; хай не прагне жодних одкровень і бачення сокровенних тайн, хай не покладається до кінця життя на свій ум, бо він не є непохитний і може згрішити і зійти з дороги істини, але щоб знав помисли свої, що є немічними, і знав розуміння свої як грішні і через те намагався не попускати помислам своїм, що розсівають повсюди, але намагався зібрати ум свій в єдине, бо через це він просвітиться від Бога, і душа освятиться, і тіло від всілякої очиститься скверни. Обоє ж вони, тіло і душа, хай приєднаються до розуму і будуть на подобу Пресвятої Тройці. І сповниться людина ані тілесна, ані душевна, але у всьому духовна, перетворившись через вияв згоди двох частин людини — тіла і душі — у третю і первинну, тобто в ум". Такі отець дитині і вчитель учневі устави написавши, додав ще до того й такі слова: "Щоб ні до кого не посилав послання ані щоб не проголошував нікому нічого зі світських наук. Мовчання май із розрізненням, знай-бо, що не лише наші любомудри мовчання учать, але і Пітагор учням своїм багатолітнє мовчання заповідає. І не думай, що добром є добре і вічно промовляти, послухай Давида, який каже: "Замовк від благ". Тоді яка йому буде з цього користь, почуй: "Зігріється серце моє у мені, бо любови божественної вогнем, як у пророка, богомисленням спалахне".

Те все повчання старцеве в серце Іванове, як зерно, на землю добру впало і, прорісши, вкоренилося. Досить часу Іван при богонатхненнім тім старці жив, дотримуючися ретельно всіх слів його, і слухав велінь його, скоряючись йому нелицемірно й щиро, без усілякого нарікання, навіть подумки ніколи не противився велінню старця, бо на скрижалях серця свого написав таке: "Всіляку заповідь отчу виконувати за апостольським повчанням, без гніву і роздумувань". Яка-бо користь послушникові, що має в руках діло, а в устах нарікання; наказане виконує, а язиком чи розумом сперечається. Коли ж він до досконалости прийде? Ніколи. І марно такі трудяться, і добродійність здійснюють, думаючи, що в послуху, а змія нарікання у грудях носять. Але блаженний Іван як справжній послушник виконував без нарікань усі заповіді та дані йому служби.

Одного разу старець, хотівши випробувати послух і смирення Іванове, зібрав багато кошиків, було це їхнє рукоділля, і каже до Івана: "Чув, дитино, що в Дамаску кошики продають багато дорожче, ніж у Палестині. Багато чого нам не вистачає в келії на повсякденну потребу, як сам бачиш; отож візьми кошики ці й поспіши до Дамаску, і продай їх там. Дивись же, щоб не продав їх за ціну, меншу встановленої. І встановив старець ціну кошикам багато більшу, ніж ту, що чув. Істинний же послушник ні словом, ні думкою не збунтувався, ані не сказав, що кошики ті не є такі дорогі, ані що дорога далека. Навіть у помислах своїх цього не сказав, мовляв, соромлюся іти в той град, у якому всі мене колись знали і де я володарем був славним. Нічого такого не сказав ані не подумав наслідувач цей послушного до смерти Владики Христа, але одразу "благослови, отче" промовив, взяв кошики на рамена й пішов швидко до Дамаску. Ходячи ж по граду в подертому лахмітті, продавав на торгу кошики свої, але котрий чоловік хотів з тих кошиків купити, то питав ціну, за якою продаються, — почувши ціну велику, сварився і сміявся, а инший дошкуляв і дорікав. Не впізнали блаженного Івана всі його знайомі, бо лахміттям убогим покритий був той, хто колись золототкане вбрання н

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


81 420 грн.


Церковний календар

24 червня. Неділя


ап. Варфоломій


ап. Варнава

Апп. Варфоломія i Варнави (І). Прп. Варнави Ветлузького (1445). Перенесення мощей прп. Єфрема Новоторзького (1572).

Ікони Божої Матері “Достойно є” (“Милуюча”, Х).

детальніше...

25 червня. Понеділок


прп. Онуфрій Великий


прп. Петро Афонський

Прп. Онуфрiя Великого (ІV). Прп. Петра Афонського (734). Знайдення мощей (1649) та друге прославлення (1909) блгв. кн. Анни Кашинської. Прп. Арсенiя Коневського (1447). Прп. Онуфрiя Мальського, Псковського (1492). Прпп. Вассиана та Іони Пертомiнських, Соловецьких (1561). Прпп. Онуфрiя i Авксентiя Вологод­ських (ХV–ХVІ). Прп. Стефана Озерського, Комельського (1542). Прпп. Іоана, Андрiя, Іраклемона i Феофила (ІV).

детальніше...

Парафіяльна школа

Публікації

Я на 100% убежден, что православная церковь в Украине получит автокефалию: другого выхода нет, - Патриарх Филарет

"Еще многие сомневаются, будет ли Томос об автокефалии Украинской Церкви или нет. Я на сто процентов убежден, что будет..."

Он не живет по вере. Я его назвал: "новый Каин", - Филарет о Путине

Предстоятель Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата Филарет назвал президента России Владимира Путина "новым Каином".


Патриарх Филарет: Украинская церковь никогда не вернётся к Московскому патриархату

Патриарх Филарет пояснил: "Видите, как Москва обманывает? Ей доверять нельзя..."

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя