Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Бібліотека - Історія - Історія підпорядкування Української Православної Церкви Московському Патріархату - М.В. Харишин - Розділ 1. Становище київської митрополії наприкінці XVI - на початку XVII століть

Розділ 1. Становище київської митрополії наприкінці XVI - на початку XVII століть

1. Київська митрополія після Люблінської унії

 

У 1569 році в Любліні відбулася відома подія, що знаменувала утворення нової держави — Речі Посполитої. Польське королівство і Велике Князівство Литовське об`єдналися в єдину державу з одним монархом (королем польським і великим князем литовським), спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом, монетою. Литовське князівство зберігало автономію з окремим урядом і адміністрацією, судом, фінансами, військом та законами.

При цьому було проведено також територіальні зміни. Згідно сеймових постанов від Литви до Польщі відійшли Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Поділля й Київщина. Разом із раніше приєднаними Галичиною та Холмщиною вони утворювали Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, а з 30-х років XVII століття й Чернігівське воєводства.1 Представники цих земель принесли на сеймі присягу на вірність королю та Польській Короні.2 Незабаром монарху присягнуло все населення новоутворених воєводств.3

Таким чином до Польської держави відійшли майже всі українські землі, за винятком Буковини, яка входила до складу Молдови та Закарпаття, яким володіла Угорщина.4 На думку польського уряду, відбулося возз`єднання «частини із своїм цілим, члена із своїм тілом та головою».5

`Уоїитіпа Ье&ит. Т.2. СПб., 1859. С.87-102; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991. С.34-36.

2Яковенко Н. Зрадливий перевертень чи цементуючий фермент нації?//Наше минуле. К.,1993. №1. С.186.

3А Ю З Р. 4.2, т.1. Постановленая дворянских провинциаль-ньіх сеймов в ЮгоЗападной России. К., 1861. С.1-17.

"Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., Львів, 1913. С.192.

5Довнар-Запольский М. Кистории Люблинской унии //Киев-ская старина. 1896. №2. С.57.

Люблінська унія розпочала новий етап в історії українського народу. Це в повній мірі відноситься і до українського православ`я, виразником та гарантом якого мала би виступати Київська митрополія.

Що ж являла собою митрополія у територіальному відношенні, якими правами й привілеями вона користувалася, які процеси розвивалися в самій Церкві, серед православного населення наприкінці XVI — на початку XVII століть?

Зрозуміло, що детально вказати тогочасні межі митрополії практично неможливо. Замість того, ми спробуємо вияснити кінцеві пункти польсько-литовської держави, між якими знаходилися митропольні володіння. На заході країни Київська митрополія простяглася до містечка Яблочня і міст Дорогочина та Берестя (Берестейське воєводство), підходячи таким чином до самої столиці Речі Посполитої — Варшави. На північному заході вона простяглася до Вільна, Трок та Ковна (Віленське воєводство).1 На північному сході її володіння досягали міста Вітебська і навіть трохи далі. На сході держави до складу Київської митрополії входили власне українські землі («козацька украйна»), основна частина яких складала митрополичу єпархію.2

Що стосується кількості єпархій, то необхідно відзначити, що число їх та обсяг Київська митрополія періодично змінювала, і з бігом часу їх було десять, а саме: 1) Київська митрополича; 2) Брянська чи Чернігівська; 3) Володимир-Волинська; 4) Луцька; 5) Холмська; 6) Галицько-Львівська; 7) Перемиська; 8) Смоленська; 9) Полоцька; 10) Турівська.3

Як бачимо, Київська митрополія розповсюджувала свою діяльність не лише на українські, але й на значну частину білоруське-литовських земель, населення яких у своїй більшості було православним.

`Титов Ф. О заграничньїх монастирях Киевской епархии XVII—XVIII вв. //Труди Киевской Духовной Академии. 1905. № 3. СЛ60.

2ПредельІ Киевской епархии в древнєє й ньінешнее время // Киевские епархиальньїе ведомости. 1861. №1. С.10.

3Митрополит Іларіон. Українська Церква за час Руїни. Вінніпег, 1956. С.153.

Не враховувати цієї обставини польський уряд, зрозуміло, не міг. Тому в своїх привілеях, жалованих «обивателям» приєднаних воєводств неодноразово підкреслювалося, що на них й надалі будуть розповсюджуватися всі закони Литовського Статуту (крім тих, які суперечили існуючому польському законодавству), зберігатимуться всі права та «вольності» раніше ними набуті. Мало того, їм надавалося право при потребі змінювати, а то й взагалі вилучати цілі статті Статуту.

Діловодство, крім «справ, що стосувалися Магдебурзького права, чи інших прав по звичаю коронному», мало й надалі вестися українською (руською) мовою.1 Українська православна шляхта зрівнювалася в правах з католицькою і отримала змогу брати безпосередню участь в управлінні державою, зокрема через пани-Ради. Держава брала на себе зобов`язання «всі вільні посади та звання надавати обивателям осідлим, шляхетського стану». Набуті же князями та «іншими жителями та потемками їх, як римського так і грецького віросповідання достойності та положення зберігаються».2

Відносно православної церкви, то держава зобов`язувалася «як римського, так і грецького віросповідання не принижувати, не обмежувати й повністю зберегти»/ В грамоті короля Сигизмунда II Августа Київському митрополитові Іоанну НІ Протасовичу було сказано, що владика повинен й надалі управляти православною церквою в Речі Посполитій та поставляти їй за звичаєм єпископів, архимандритів, ігуменів тощо.3

Права та привілеї Української Православної Церкви неодноразово підтверджувалися польськими королями."Таку грамоту отримав митрополит Онисифор Дівочка від короля Стефана Баторія. Про привілеї православної церкви та її духо-

`Уоїитіпа Іе^ит. С.81-83. 2УоІитіпа Іе§ит. Т.2. С.84. 3Тамже. С.84-87.

3Харишин М. Київська митрополія в кінці XVI — першій половині XVII століть. К., 1993. Деп.в ДНТБ України, №2198 Ук 93. С.9. ЩДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.185. Арк.1-2.

венства навіть у 1695 році писав у своїх листах й Сигизмунд III.1 Глибоко зневажаючи православ`я, він у цьому ж році підписав привілеї про урівняння прав православного духовенства з католицьким і скріпив його печаткою.2 Жоден із польських монархів у перші десятиліття після 1569 року не порушив привілей їхнього попередника Сигизмунда І Старшого, в якому зокрема говорилося: «Всі члонки, коториї виписані суть у світку прав духовних їх Закону Грецького, у сім нашім листу дотверджуєм то все навічність.»3

Отже, Люблінською унією та наступними після неї постановами юридичне закріплювалися права і привілеї Київської митрополії та гарантувалася свобода віросповідання. Православна церква у правовому відношенні нарівні з католицькою ставала панівною в`Речі Посполитій.

Однак, історичний аналіз подій та документів того часу дають підставу стверджувати, що таке становище Київської митрополії носило по суті формальний характер, а зусилля польських урядовців і всієї католицької партії в дійсності були спрямовані на знищення української церкви як головного чинника народності. На жаль, представники вищого духовенства митрополії проявили при цьому пагубну для православ`я пасивність. Дехто з них своєю негідною для духовної особи поведінкою фактично сприяв церковній руйнації.

Відомо, що в той час ще не існувало засад відокремлення церкви від держави. Церква була невід`ємним атрибутом державності, її інститутом. Відштовхуючись від середньовічного правила: «сіциз ге§іо, еіциз геїі^іо (чия країна, того й релігія)», стає зрозумілим, що Польща будучи католицькою, не могла об`єктивно довго терпіти на своїй території існування іншої релігії чи іншого обряду віросповідання, незалежно від того — хотів цього король і його партія чи ні.

З відходом українських земель до Польщі в Україну ринула велика кількість польських магнатів. Виникають величезні

`Там же. Ф.223. Оп.1. Спр.133. Арк.1-2.

2Там же. Ф.2227. Оп.1. Спр.193. Арк.1-3.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1 Спр.8. Арк.1-2.

латифундії «королев`ят»: Замойських, які володіли землями від Тернополя до Паволочі; Тарнавських, котрі господарювали на Уманьщині; Конецпольських, що мали староства Барське, Плоскіровське, Переяславське, Гадяцьке та Миргородське. Найбільше отримали Вишневенькі — Олександр та Михайло, які у 1590 році займали все Посулля (наприкінці XIX століття воно охоплювало Полтавську і частину Чернігівської губерній).1

Разом із шляхтою в Україну прийшли й різноманітні ордени, які почали активну місійну католицьку працю. Серед них особливо виділялися домініканський, франсісканський та бернандинський. їхні ченці, виключно поляки за походженням, поруч з католицизмом поширюють й полонізацію.

У 1540 році католицька церква заснувала орден Єзуїтів (Ісусівців), який зосередив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді за допомогою високоосвічених педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти, після Люблінської унії поширили свою діяльність в Литві та Україні. Вони відкрили школи у Вільні (1570 р.), колегії в Ярославі, що стала центром єзуїтської пропаганди в Галичині (1571 р.), в Полоцьку (1579 р.), школи в Орші, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам`янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгород-Сіверському та інших містах.2 Майже вся Україна вкрилася мережею їхніх шкіл, до яких охоче вступали діти православних, виносячи звідти разом із наукою й ідеї католицизму. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали наставниками, опікунами.

На політичному грунті орден Єзуїтів створив теорію єдності держави та церкви, звичайно католицької. Одночасно він висунув ідею польського месіонізму: завдання Польщі бути муром католицизму, який би відділяв християнський світ від Дикунів-рутенів. Вся політика Польщі була чітко визначена: латинізувати і в той же час денаціоналізувати Україну. А для цього треба було знищити насамперед її православну церкву. Це завдання могло вирішитися трьома шляхами: 1) ліквідацією Церковно-національних святинь і цінностей минулого;

іПолонська-ВасиленкоН. Історія УкраїниТ.1. К., 1992. С.344. Югієнко І. Українська Церква. Т.1. К., 1993. С. 113-114.

2) падінням престижу православної церкви; 3) викликанням почуття сорому за приналежність до цієї церкви.1

Щодо Київської митрополії, то вона дуже мало приділяла уваги освіті православних у своїх єпархіях. Як наслідок, православна церква значно поступалася в цьому плані католицькій. На середину XVI століття культурно зубожіла і православна література, яка обмежувалася тільки церковно-богослужбовими книгами, а цього було вже замало для освіченої людини. Тому дуже часто українська шляхта змушена була віддавати своїх дітей до латино-польських шкіл й самим користуватися польськими виданнями.

Проте ні митрополит, ні єпископи, не кажучи вже про уряд Речі Посполитої виправляти ситуацію не збиралися. Лише наприкінці століття, завдяки покровительству князя Костянтина Острозького і реформаторській діяльності братств, в Україну почали прибувати освічені грецькі духовні особи, вчені, богослови, які до цього часу ненадовго затримувалися в межах Київської митрополії. Тільки в 80-90 роках XVI століття острозький осередок став відчутно впливати на розвиток українського православного книгодрукування та освіти і тим самим торувати шлях до церковної реформи.2

На протязі XVI століття занепадав авторитет й самого митрополита, який продовжував титулуватися «Київським, Галицьким і всієї Русі».3 Це проявилося, насамперед, в тому, що він фактично втратив можливість повноцінно управляти церковними справами. Король, використовуючи так зване право «подання хлібів духовних» та «будучи, — за словами Стефана Баторія, — подавцею і оборонцею всіх костьолів та церков»,4 тобто й тих маєтків, що належали до митрополичих

`Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Філадельфія, 1954. С. 214.

2Гудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Цар-городський патріархат і генеза Берестейської унії //Ковчег. Львів, 1993. 4.1. С.10-11.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.8. Арк 3.

4А Ю З Р. 4.1, т.1. Акти относящиеся к истории православ-ной Церкви в Юго-Западной России. К., 1859. №13. С.59.

володінь, дедалі частіше, порушуючи всі звичаї православної церкви і закони, підписані ним же та його попередниками, бере на себе обов`язок призначати на кафедри єпископів. Дуже скоро таке правило стало нормою, а участь місцевого духовенства, шляхти та інших мирян у виборах архиєреїв майже повністю припинилася. Право «подавання» ставило вищу ієрархію у залежність від світської влади й робило єпископські кафедри предметом спекуляцій з боку людей, що не мали на них ані морального, ані формального права.

Кафедри, як і вагомі архимандрії, надавалися виключно православним шляхтичам — світським особам за військові або інші заслуги. Грамоти на єпископство видавалися здебільшого наперед, з правом зайняти кафедру як тільки вона стане вільною. Зокрема, таку грамоту отримав шляхтич Василь Євлашкович за службу в «орді» його сина. Євлашковичу дозволялося очолити Луцьку або Володимир-Волинську єпископію, як тільки котрась із них звільниться.1 На цьому грунті часто виникали різні зловживання, суперечки, боротьба між претендентами, так як король іноді відпускав одну і ту ж єпархію двом або й трьом особам.

Як правило, боротьба між ними не обмежувалася одними словами, а закінчувалася кровопролиттям.2 Здобувши врешті-решт кафедру, такий «номінат», передягнувшись у рясу й висвятившись на скору руку, відразу ставав єпископом, пройшовши за декілька днів усі духовні щаблі.

Правилом стало отримувати єпископства чи архимандрії по протекції, через зв`язки або гроші. Такі люди, ставши єпископами, використовували своє становище тільки для покращення свого добробуту, здебільшого зовсім не переймалися церковно-релігійними справами. Дуже часто вони за висвяту священника, який мав рекомендацію патрона чи громади, брали плату, котра значно перевищувала встановлений розмір.

Багато з таких людей не поспішали вступати у духовний сан і роками управляли єпархіями, залишаючись світськими особами. Навіть після хиротонії вони й надалі мало чимвідріз-

1А Ю З Р. Т.2. 1599-1637. СПб., 1865. №105. С. 129-130. 2АЮ З Р. 4.1, т.1. №4,5. С.7-12, 12-15.

нялися від шляхти, продовжували зберігати свої світські звичаї: їздили на полювання, справляли гучні банкети, проводили розпусне життя, здійснювали наїзди на своїх сусідів (світських та духовних), очолювали збройні загони, а то й просто займалися розбоєм на дорогах.

Так якісь Лісовський та Ставицький скаржились на єпископа Володимирського й Берестейського Феодосія, що він «сам своєю особою з слугами своїми розбійним і рейтарським звичаєм на них ударив».1 Не кращим чином повів себе й Луцький та Острозький єпископ Кирило Терлецький, який привласнив собі овес пана Бенедикта Стоцького. В зв`язку з цим проти єпископа восени 1592 року розпочався судовий процес.2

Немалих збитків зазнавали й господарства священників. Зокрема, міщани м.Кременця та королівські піддані с.Сапанівці, мало зважаючи на привілей, виданий ще Сигизмундом II Августом, спокійно користувалися лісом, пасікою та садом, що належали священнику церкви Святого Миколи отцю Остафію.3 Дійшло до того, що у справу був змушений втрутитися сам король Стефан Баторій.4 Не обійшла лиха доля й священника із кременецького передмістя отця Михайла. Шляхтич Лаврін Древинський відібрав у нього майно, а самого священника та його дружину заточив у в`язницю.5 Але найбільше постраждали поповичі Степан Шолуха, Кирик і Филон Дороготиські, у яких підляський воєвода Я.Заславський відібрав листи про грошовий борг, захопив майно, а господарів побив і кинув у темницю.6

Розбій та грабунки захопили й митрополичі володіння. У 1590 році Київський митрополит Михайло Рогоза судився із шляхтичем Н.Івашкевичем, який здійснив наїзд на села Уніне та Заруддя, що належали владиці. Села були пограбовані, лю-

`АЮЗР. 4.1, т.1. № 6. С.15-17.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.22. Оп.1. Спр.8.Арк.369 - 371.

4Там же. Арк. 371 -371 зв.

2Там же. Арк. 179.

5Там же. Арк. 491, 492.

6Там же. Арк. 571, 589 - 592.

ди жорстоко побиті, а дехто із підданих Михайла Рогози навіть загинув.1 У 1594 році Єроним Горностай, теж шляхтич, захопив у Київського митрополита село Детятковичі. На скаргу Михайла Рогози Київський земський суд розпочав судовий процес. В справу втрутився король Сигизмунд III і видав указ, який зобов`язував Єронима Горностая з`явитися до суду.2 Зрозуміло, що при таких обставинах Київському митрополиту було дуже важко справлятися зі своїми обов`язками.

Слід відзначити, що й самі митрополити не дуже відрізнялися від шляхти та своїх підлеглих архиєреїв. Справа в тому, що король іноді затверджував на митрополичу кафедру не обраного собором кандидата, а того з єпископів, котрий сам прохав монарха про обдарування «хлібом духовним київською митрополією». Наскільки великий розлад творився в Київській митрополії видно із листа галичан до митрополита Онисифора Дівочки в якому, зокрема, вони пишуть: «Ти сам даєш відкриті листи жидам проти Церкви Божої, на потіху їм, і велике безчестя нашого святого закону. В чесних монастирях замість ігуменів і братії живуть ігумени з жінками й дітьми, і володіють та правлять церквами Божими, і з великих хрестів роблять малі, а з того, що подано в честь і хвалу Богу, здійснюють святокрадство та влаштовують собі пояси, ложки, злочестиві посудини для своїх похотей; із риз роблять саяни, із єпитрахілей — брами. Але найскорботнішим є те, що ваша милість сам один поставляєш єпископів, без нас, братії своєї, чого й правила не дозволяють. І при такому незаконному призначенні висвячуються у великий сан люди негідні, які на поругання святого закону, на єпископськім сідаліщі без всяго сорому проживають з жінками і народжують дітей.»3

Розповсюдженим явищем серед духовенства було й «двоєженство», тобто повторне одруження священника, що заборонялося Церквою. За «двоєженство» у 1589 році на Терно-

`ЦДІА України в м.Києві. Ф.221. Оп.1. Спр.27. Арк.І^зв. 2Там же. Спр.32. Арк. 1-1 зв. 3А З Р. Т.З. №146. С.289.

нільському Соборі Константинопольський патріарх Єремія позбавив кафедри Київського митрополита Онисифора Дівочку. Це мало послужити перепоною для отримання духовного сану, а тим більше єпископського. Правда на думку М.Грушевського Онисифор Дівочка був не гіршим від інших єпископів. «Лиха доля, — писав він, — судила бути йому жертвенним козлом усіх гріхів української ієрархії XVI в.»1

Отже, як бачимо, в другій половині XVI століття вища ієрархія Київської митрополії була шляхетською за походженням, що помітно впливало на їхню поведінку та образ життя. Зрозуміло, що за таких обставин ієрархи українські відкидали будь-які контакти з Московським патріархом, російською церквою, де існувала жорстка система управління. З трудом вони переносили зв`язки із Константинопольським та іншими східними патріархами, які час від часу нагадували українським владикам про їхні прямі обов`язки.

Окрім права «подавання», яке торкалося церковних верхів, немалу шкоду для Української Православної Церкви приносив ще,й так званий «патронат» світських людей над церквами ї монастирями, що був по суті тим самим «подаванням» по відношенню до дрібного духовенства. Виникнувши як засіб допомогти церквам та монастирям, що вважалося справою честі кожної заможної людини, воно поступово зробилося спадковим і передавалося по заповіту. В особливо нестерпні умови потрапляли церкви та монастирі, коли їх патрони ставали католиками або переходили у іншу протестанську секту. В таких випадках патронат замість опіки обертався в переслідування та зневажання православних священників і мирян, котрі перебували під зверхністю такого патрона. А їх протягом століття ставало все більше і більше.

Про це з сумом сповіщає нам М.Смотрицький — автор «Триносу або Плачу Східної Церкви». У своєму творі він подає довжелезний список православних родів, які перейшли у католицизм, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаразькі,

Трушевський М. До біографії Онисифора Дівочки //Записки НТШ. Львів, 1906. Т.74. Кн.б. С.5-9.

Заславські, Пронські, Горські, Вишневецькі, Сангушки, Ружинські, Соломирецькі, Масольські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; шляхетні роди — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки, Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Боговитини, Потії та інші. «Де дорогі й однаково неоцінені корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти?» — питається автор «Триносу».1

Український народ губив свою інтелігенцію, втрачав свою провідну культурну верству. Це призводило до того, що мало хто із порядних людей бажав висвятитися у священницький сан. Сучасники з жалем у серці відзначали, що у православні священники йде саме «людське сміття», голодне і невчене, та що їх скоріше можна зустріти в корчмі, ніж у церкві.

На наш погляд, дуже вдало охарактеризував становище православної церкви і роль Київської митрополії в українському суспільстві кінця XVI століття Д.Дорошенко. «Сама перебуваючи в стані великого розстрою, дезорганізації й занепаду, — писав відомий вчений, — православна церква не могла виконувати як слід завдання, яке випало на її долю з утратою українським народом державності: підтримувати стару духовну традицію, підтримувати рідну освіту й письменство і тим зберігати свою народність».2 Разом з тим, у свідомості «руського» (українського) народу «руська» віра, православна віра залишалася синонімом народності; перестати бути православним означало перестати бути українцем.

У такий скрутний час із Риму від папи надходять в Україну та Литву листи. Правда, їх було ще небагато, проте, вони носили чітко визначений характер. З середини XVI століття до 1595 року українська проблематика піднімалася тільки в 9-ти папських посланнях. Шість із них належали Григорію XIII і датувалися 1582-1583 роками. Одне послання папи стосувалося відкриття Вільнюської єзуїтської колегії, а решта

`Смотрицький М. Тринос //Українська література XVII століття. К., 1987. С.84. 2Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1. К., 1991. С.167.

були адресовані українським та білоруським магнатам К.Острозькому, його сину Янушу (Івану) Острозькому та Г.Слуцькому. Григорій XIII намагався схилити до себе наймогутніші магнатські роди і таким чином вирішити суперечку між православ`ям та католицизмом у Речі Посполитій. У листі до Г.Слуцького відверто писалося про об`єднання церков.1

І ось в цей критичний момент на громадську арену виступає нова верства українського суспільства — міщанство, яке досі відігравало незначну роль в громадському житті України. Організоване в церковні братсва, воно енергійно береться за рятування віри, а значить і народності. Цьому сприяла й церковна реформа, проведена Антиохійським патріархом Йоакимом (1586 р.) і підтверджена та поглиблена дещо пізніше Константинопольським владикою Єремією (1589 р.).

Реформа передбачала усунення церковного розладу, який творився у Київській митрополії. Для успішного її проведення братствам (насамперед Львівському та Віденському) надавалися особливі права. Зокрема, Львівське Успенське братство отримало почесний титул Ставропігії та виняткові повноваження. Йому надавалося право нагляду за духовенством та світськими людьми, за їх «благочестям і моральністю». Братство отримувало імунітет від місцевого владики і мало контроль над єпископським судом. Нарешті, всі братства в Україні повинні були засновуватися на зразок львівського та перебувати під його контролем.2

Такі заходи патріархів сприяли піднесенню авторитету та ваги цих організацій в суспільному житті, виникненню нових і реформуванню старих братств по всій території України: в Рогатині, в Львові, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарному, Сатаневі, Галичі, Красноставі, Більську, Любліні, Києві, Луцьку та багатьох інших більш-менш значимих містах.3

плохий Н. Борьба украинского нарада с католической жспансией XVI — XVII вв. Днепропетровск, 1987. С.9.

2Костомарів М. Істория України в житєписях єї діячів (Переклад Барвінського О.). Львів, 1918. С.175, 177.

3Огієнко І. Українська Церква. Т.1. С.120.

Діяльність братств, до яких почали приймати і жінок як сестер, стала надзвичайно широкою. Вони видавали твори, виступали проти патронату (якщо він їх не влаштовував), проти польсько-католицької пропаганди, проти національних та релігійних обмежень. Братчики висміювали аморальний спосіб життя певної частини духовенства, намагалися впливати на висвячення гідних пошани людей, укладали протестації, виступали на судах, захищаючи церковне майно тощо. По суті, братства в той час стали єдиними захисниками православ`я в Україні.

Разом з тим, реформа проведена без врахування традиційного церковного укладу в Україні, мала й небезпечні моменти (контроль братств над духовенством, зменшення влади єпископів і т.д.), які призвели незабаром до негативних наслідків. На цій основі постійно виникали конфлікти, особливо між Львівським єпископом Гедеоном Балабаном та «шевцями, сідельниками й кожум`яками» Успенського братства, які нерідко скаржилися митрополитові.1

Надання нового статусу братствам, усунення Константинопольським патріархом з митрополичої кафедри Онисифора Дівочки та хиротонія митрополита Михайла Рогози, обраного лише світським собором без участі духовенства і, нарешті, призначення Луцького єпископа Кирила Терлецького екзархом Константинопольського патріарха з правом контролювати митрополита — все це поклало край бездіяльності українських ієрархів. Єпископат повільно приходив до усвідомлення слабкості української церкви. Тому першим його бажанням стало відновити знову традиційну єпископську владу.

До того ж ієрархія зіткнулася з вимогою патріархату надсилати до Константинополя кошти, маючи дуже малу/ надію отримати звідти реальну допомогу в боротьбі своєї Церкви проти наступу оновленої католицької церкви та загрози, що нависла над «руською» культурною самобутністю у Речі Посполитій. Всі ж біди Української Православної Церкви, на думку ієрархів, постали «ні з якої іншої причини,

1ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.214. Арк.З.

а тільки через незгоди з римськими єпископами».1

Тому, наприкінці 1589 — на початку 1590 року Львівський єпископ Гедеон Балабан вперше порушив питання про злуку з папським Римським престолом. Невдовзі до нього приєдналися Кирило Терлецький — єпископ Луцький, Леонтій Пельчицький — єпископ Пинський і Турівський та Діонісій Збируйський — єпископ Холмський і Белзький. У 1590 році, в червні, вони на приватній нараді в Белзі підписали декларацію про готовність до унії. Про своє рішення єпископи повідомили короля.2

На Соборах українських єпископів, які щорічно скликалися на початку 90-х років XVI століття питання унії постійно обговорювалося. Врешті, в 1594 році на черговому Соборі в м.Сокалі було вироблено ще одну декларацію, під якою свої підписи поставили майже всі єпископи Київської митрополії. Не підписався лише один, ім`я якого невідоме.3

Скориставшись чистими бланковими листами з підписами чотирьох єпископів, бравших участь в роботі Собору, Кирило Терлецький написав та подав королю та сенату прохання прийняти православну церкву в єднання з католицькою. Через деякий час до Київського митрополита Михайла Рогози надійшла королівська грамота, в якій Сигизмунд III дозволяв провести в Берестю об`єднавчий Собор, який мав привести «єднання з вселенським костьолом вами (православними єпископами) розпочате до бажаного закінчення»/

Таким чином, у другій половині XVI століття становище Київської митрополії виявилося двояким. Після Люблінської унії вища православна ієрархія, отримавши законодавчим шляхом ряд прав, привілеїв, земельних угідь та інших «добр», поступово перестала цікавитися церковними справами, а всю свою енергію спрямувала на власне збагачення. Відбувся роз-

*Гудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський патріархат ігенеза Берестейської унії. С.13,16.

2Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.389.

3Гудзяк Б. Вказана праця. С. 16.

`Китченко Ф. Иноверцьі в Вольїнской губернии//Вестник Юго-Западной й Западной России. 1863. Т.4. С.53, 54.

рив вищого духовенства з низами, православ`я почало занепадати. Одночасно з боку польсько-католицької партії проводився активний наступ, мета якого розширити кордони католицької церкви, принизити православ`я, посіяти до нього неприязнь української громади.

В результаті, на кінець століття склалася ситуація, коли з одного боку, вища православна ієрархія ставши шляхетською й відірвавшись від народу перетворилася в своєрідну касту, яка мало турбувалася долею Церкви; а майже вся провідна верства могутніх українських родів перейшла у католицизм. З другого боку, підвласне їм населення залишалося глибоко православним.

Таке становище ще більше загострило протиріччя, привело до церковного розладу в Київській митрополії.Почався активний пошук виходу із даної ситуації, заклалися по суті основи тієї нестійкості, невизначеності, що й призвели в майбутньому до втрати православною Київською митрополією своєї самостійності та самобутності. В даному ж випадку погляд був спрямований на захід. Вихід провідними церковними колами вбачався тільки через унію з Римом. Думка про будь-які зносини з Росією, з Московським патріархом українським єпископатом тоді ще не сприймалася.

2. Боротьба за збереження Української Православної Церкви

 

Від 6-го по 10-те жовтня 1596 року в Бересті працював церковний Собор, на якому українські ієрархи ратифікували унійну угоду, затверджену папою Климентом VII ще 23 грудня 1595 року. Відбувся розрив Київської митрополії з-" Константинополем і об`єднання з Римом. Київська митрополія, зберігаючи всі обряди, звичаї, права та привілеї підпорядковувалася папському престолу.1 Даним актом утворилася нова — з`єдинена (греко-католицька) церква.

Чи була Берестейська унія несподіваною для українського народу? Історія свідчить, що ні. Наданий акт покладали великі

`Гудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. С.16-19.

надії і українське духовенство, і українська шляхта, і польський уряд, і римська курія.

Православне духовенство вбачало в унії єдиний засіб оздоровити церковну атмосферу митрополії. Берестейська унія була підготовлена і здійснена ним з власної ініціативи. Рішення про об`єднання з Римом було прийнято соборно, тобто всіма єпископами митрополії без винятку. Грудневий меморандум 1594 року, розроблений у Новогрудку, і згодом оформлений у тридцять три пункти «Статей Унії« були прийняті всіма українськими владиками, що брали участь в останньому доунійному Берестейському Соборі в червні 1595 року.1

Бачив занепад православної церкви та допускав її об`єднання з католицькою й князь Костянтин Острозький, один з наймогутніших захисників православ`я в Україні. Свої погляди він виклав у знаменитих умовах-«артикулах» та відправив на Собор 1593 року, але які, на жаль, там так і не були проголошені. Артикули наголошували на необхідності збереження православного обряду; забороняли переходити на латинський обряд та віддавати католикам православні храми.

Констянтин Острозький погоджувався на об`єднання церков як рівноправних суб`єктів, а не в формі підкорення однієї другій. На його думку, православне духовенство повинно було мати абсолютно однакові права з католицьким, влючаючи й право на освіту. Відкриття шкіл для православного духовенства було серед основних вимог українського князя. Костянтин Острозький вважав участь східних патріархів умовою будь-якої унійної угоди з Римом.2 Власне, через відсутність такої передумови він став запеклим противником односторонньої ініціативи українських єпископів, пов`язаної з унією.3

Підтримував злуку церков у надії виправити ситуацію, що склалася у Київській митрополії, й Теодор Тишкевич, «один із стовпів Православної Церкви».

1. Сеник С. Українська Церква в XVII столітті //Ковчег, Львів, 1993. 4.1. С.23; Гудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. С.19.

2. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.389.

3. Гудзяк Б. Вказана праця. С.20.

Особливо активно підтримував ідею унії папа Климент VII (ЗОЛ., 9.И.1592 — З.Ш.І605), намагаючись таким чином розшитрити сфери впливу католицької церкви. На 1596 рік припадає найбільший потік папської кореспонденції в Україну. Крім «булли унії» Климентом VII було направлено 26 листів, в яких він постійно цікавився подіями на українських та білоруських землях.1

В церковному об`єднанні була безпосередньо зацікавлена і Польська держава. На фоні інших європейських держав Польща виглядала відносно толерантною країною, але її терпимість диктувалася скоріше вимушеністю, необхідністю, а не переконанням. Вона мусила погодитися з фактом, що руська (українсько-білоруська) меншість, яка становила принаймні третину, а може й половину населення Речі Посполитої, ніколи не погодиться прийняти латинський варіант католицизму. Найкраща альтернатива, на яку можна було розраховувати,— це єдність віри з різницею в обряді,2 хоча би на перших порах. Усунення міжконфесійних протиріч давало можливість уряду Речі Посполитої підтримувати в державі відносний спокій, а за Польщею закріпити територіальні володіння в Україні.

В цілому завдання, що стояли перед унією можна об`єднати та викласти у таких пунктах :

1. Унія з Римом мала ліквідувати той церковний ро|ілад, який творився в Київській митрополії.

2. Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою.

3. Унія мала припинити процес окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості.

4. Унія мала захистити українську мову як найважливішу національну ознаку.

5. Унія мала створити передумови для появи національної

1 Плохий С. Борьба украинского нарада с католической жспанией XVI - XVIIвв. С.9. 2Сеник С. Українська Церква в XVII столітті. С.24.

інтелігенції. Формальне зрівняння в правах з католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту.

6. Нова Церква мала стати виразником та захисником Інтересів свого народу в умовах відсутності української держави.1

7. Нарешті, унія польським урядом та Римом розумілася як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви та стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі повністю окатоличити та полонізувати національні меншини, насамперед український народ.

Отже, стверджувати, що церковна унія 1596 року сталася з вини чи завдяки польського уряду та римського престолу було б не зовсім вірно, хоча й треба визнати їхню головну роль у наближенні та здійсненні цієї події. Дана роль проявила себе головним чином у деструктивному втручанні в справи Київської митрополії, яке в кінцевому результаті призвело до церковного розладу та утворення нової української церкви.

Проте розрахунки польсько-католицької партії виявилися хибними. Новоутворена Церква не тільки не відмовилася від східних обрядів, не тільки не зв`язалася з польською владою, а навпаки «стала головним заборолом української народності проти польонізації».2 Та й сама Польща, як показала історія,надавала перевагу унії в дуже обмеженому значенні, лише задля досягнення більшої релігійної однорідності суспільства.3

Що стосується Української Православної Церкви, то вона після Берестейської унії не припинила свого існування, проте опинилася у надзвичайно складному становищі. Права, якими вона користувалася, перейшли до з`єдинених (уніатів). Храми, монастирі та маєтки теж повинні були перейти у власність

Чванишин В. Українська Церква і процес національного відродження//Бібліотека журналу «Пам`ятки України*. Книга 2. Українське відродження і національна церква, Київ, 1990. С.35-37.

2Дорошенко Д. Українська Церква в минулому й сучасному житті українського народу. Берлін, 1940. С.ЗЗ.

3Сеник С. Українська Церква в XVII столітті. С.24.

нової Церкви. З усіх ієрархів православ`ю залишилися вірними тільки двоє єпископів : Михайло Копистенський — Перемиський владика і Гедеон Балабан — Львівський, котрі буквально за декілька місяців до Берестейського Собору 1596 року відійшли з невідомих причин від планів унії. Та й тих уряд відмовлявся визнавати за владик, так як уніатський Берестейський Собор усунув їх із кафедр. 17 листопада 1605 року король Сигизмунд III готовий був визнати єпископом Гедеона Балабана при умові, що останній погодиться на зверхність уніатського Київського митрополита.1 Проте, єпископ відмовився.

У 1607 році Гедеон Балабан помирає, а незабаром, у 1610 році помер Михайло Копистенський. Церква формально залишилася без єпископів, хоча Єремієві Тисаровському, висвяченому Сучавським митрополитом Анастазієм, вдалося посісти Львівську кафедру, переконавши короля в своїй прихильності до унії. На Перемиську єпархію, де не було жодного з`єдиненого, король призначив переконаного уніата Афанасія Крупецького, проти якого православна шляхта виставила Гулевича-Воютинського.2 Правда, у хиротоніях православних священників допомагали східні ієрархи, що приїздили за милостинею, але не знаючи людей, нерідко висвячували випадкових, не гідних сану осіб.

В 1608 році помер «некоронований король України» Костянтин Острозький (нар. у 1527 р.), останній могутній православний магнат. Князь володів значною, найбільш заселеною частиною Волині та великими посілостями у Галичині, був патроном понад 1000 церков. Берестейську унію як таку, що не відповідала його переконанням, не прийняв і до кінця життя захищав православ`я. Князь Костянтин Острозький користувався великою повагою серед української шляхти, міщан, вищого духовенства, маючи в їх рядах немало своїх однодумців.3

гЦД ІА України в м.Києві. Ф.222. Оп.2. Спр.20. Арк.І-Ізв.

2Грушевський М. Історія України-Руси. Т.6. Львів, Київ, 1907. С.224.

3Митрополит Іларіон. Князь Констянтин Острозький і його культурна праця. Вінніпег, 1958. С.34-35.

Про високий авторитет князя свідчить сам факт звертання до нього за допомогою навіть папи Римського Григорія XIII.1 Із смертю Костянтина Острозького Українська Православна Церква залишилася без покровителів, і в дійсних умовах Польської держави, коли справу вирішували не стільки закони, скільки сила та вплив, значно програвала римо- та греко-католикам.

У такій ситуації серед мирян, дрібного духовенства, міщан починає зароджуватися ідея пошуку захисту десь ззовні. Чіткої, визначеної позиції ще немає, але пошук партнерів та способів боротьби за право існування своєї Церкви уже відбувається. В 1599 році у Вільні з`їзд православної та протестанської шляхти ухвалив спільно діяти в обороні своїх церков. У 1609 році львівські міщани, відправляючи депутатів на* черговий сейм, у своїх інструкціях категорично заявили, що якщо їх становище, як людей пригноблених «ярмом над єгипетську неволю» не буде полегшено королем, то їм залишається одне — просити «вольного листу о перестя до Волох».2

З`являються перші контакти з Росією. Ще в 1570-х роках львівське братство вперше спорядило до царя посольство, де отримало вагому матеріальну допомогу. За прикладом львів`ян деякі монастирі та церкви теж зверталися за допомогою до Москви.3 Російський уряд, заздалегідь шукаючи собі прихильників в Україні, їхні прохання охоче задовольняв.

Зміна політичної ситуації в світі на початку XVII століття сприяла розширенню цих контактів. Десь глибоко в підсвідомості українських низів зароджується думка, що єдиновірна Московська держава і тільки вона, її уряд зможуть захистити їх від католицького гніту.

Польський уряд, єзуїти усвідомлювали, що справа унії ніколи не здійсниться, якщо не буде припинено вплив Константинопольського патріарха. Тому вони всіма заходами

`Огієнко І. Українська Церква. Т.1. С.150. 2Голубев С. Западно-русская церковь при митрополите Петре Могиле //Киевская старина. 1898. № 1. С.1. 3Крип`ячкевич І. Історія України. Львів, 1990. С.150.

старалися знищити той вплив: держава — насильством, єзуїти — літературним шляхом. Уряд сприймав усіх грецьких вихідців як лазутчиків, їх звинувачували у шпигунстві на користь турецького султана і віддавали під суд. Одні змушені були втікати, інших ув`язнювали.

Першою жертвою став екзарх Константинопольського патріарха, ректор еллінських наук в Падуанському університеті протосингел Никифор, який був головою православного Берестейського Собору 1596 року. За наказом короля, його як «турецького агента» було ув`язнено в Магдебурзькій фортеці, де він й загинув.1

Щоби надалі греки не з`являлися в Україні, Сигизмунд III звелів прикордонним заставам не пропускати їх ні під яким приводом. «Бачучи, — писав король, — як багато безпека держави залежить від того, щоб ніхто із чужинців, а особливо із людей грецького закону та із земель турецьких, нелриходив у наші володіння, ми бажаємо від усердної вірності вашої, щоб ті, які мають у своїй владі українські землі, прилежно доглядали аби ніхто із осіб, направлених з листом чи яким-небудь посольством від грецьких патріархів до єпископів грецької віри чи іншому кому в нашу державу, не пропускався».2

Однак такі заходи польської влади мали зворотній ефект у православного духовенства та населення Київської митрополії. Авторитет патріарха в очах українців не зменшувався, а навпаки, ще більше зріс.

Не мала бажаного успіху й полеміка розгорнута єзуїтами. В своїх творах вони на фактах намагалися доказати неканонічність відокремлення Візантії від Римського престолу, корумпованість східних патріархів, їх незлагодженість у своїх діях, віровідступництво, низький рівень освіти.

Проти цих тверджень з боку православних з`явилося багато творів спрямованих на захист патріарха, в яких писалося, що

1.А ЗР. Т.4. №117. С.159-165.

2. Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской мит-рополии Московскому патриархату //А Ю З Р. 4.1, т.5. К., 1882. С.22.

«грекове панство не для того постраждало, аби який недостаток у вірі мали».1 Хоч у 1610 році полеміка з боку православних припинилася, єзуїтам так і не вдалося підірвати довіру до православних владик, відвернути людей від православ`я.

Суворі заходи польського уряду по упередженню будь-яких контактів із східними патріархами змушували православних Київської митрополії звертати свій погляд на північ, до патріарха Московського та його єпископів. І це при тому, що після розколу митрополії на Київську та Московську (1458 р.) до кінця XVI століття між ними не було жодних зносин,2 якщо не брати до уваги деякі наведені нами факти звернень до Москви за пожертвуваннями. Смутна доба в Росії з претендентами-самозванцями на московський трон, участь у смуті в складі польського війська запорожців на чолі з Петром Конашевич-Сагайдачним сприяли налагодженню ближчих стосунків православних українців з представниками московських церковних та урядових кіл.

Так, єпископи Гедеон Балабан та Михайло Копистенський повідомляли в Москву про контакти Лжедмитрія І в Польщі з єзуїтами, а московські єпископи в червні 1606 року оповістили князя Констянтина Острозького як «пана християнського і во благочесті ізрядного» про смерть самозванця та воцаріння Василя Шуйського.3

У такого роду зносинах були зацікавлені обидві Церкви, адже й Росії в разі її поразки від Польщі загрожувало не тільки національне, але й релігійне поневолення. Особливо широко розвиваються стосунки після закінчення смути в Російській державі, після розгрому польських інтервентів,, з обранням на московський престол царем Михайла Романова — сина Московського патріарха Філарета та, з відновленням у 1620 році православної ієрархії в Україні.

Стосовно останнього, то на цю подію існують різні погляди. Професор М.Коялович вважав, що висвячення ієрархів зобов`язане чистій випадковості — приїзду до Києва єрусалимського патріарха Феофана.1 П.Куліш, В.Ейнгорн та І.Власовський припускають, що відновлення було довершене патріархом з ініціативи Москви.2 Інші дослідники, як М.Грушевський, Д.Дорошенко, І.Крип`якевич вважали, що ця подія стала можливою завдяки виходу на політичну арену українського суспільного життя такої сили як козацтво, його діяльній підтримці православ`я, та дякуючи безпосередній участі гетьмана Петра Конашевич-Сагайдачного.3 А Іван Огієнко (митрополит Іларіон) допускав думку, що висвячення української ієрархії стало можливим завдяки особистій мужності єрусалимського патріарха, який ризикуючи власним життям здійснив хиротонію.4

Чому саме Київ став місцем відновлення вищої православної ієрархії митрополії? Питання не випадкове, адже до цього київські митрополити перебували у Львові, в Новогрудку, в Бересті, взагалі ближче до Варшави; деякий час перебували в Новгородку5, а до поділу Київської митрополії — й у Москві, тобто де завгодно, тільки не в Києві. Це по-перше; а по-друге, церковна реформа 1586-1589 років надавала Львівському братству, власне Львову право контролювати стан православ`я в Україні та діяльність вищого духовенства Київської митрополії?

*Коялович М. Литовская церковная уния. Т.2. СПб., 1861. С.109.

2Кулиш П.Материальї для воссоединения Руси. Т.1. М., 1877. №12. С.92; Зйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVIїв. Т.1. М., 1889. С.18; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.296.

3Грушевський М. Ілюстрована історія України. С.264; Дорошенко Д. Православна Церква в минулому та сучасному житті українського народу. С.34;Крип`якевич І. Історія України. С.149.

4Огієнко І. Українська Церква. Т.2. С.164.

5Ц Д І А України в м.Києві. Ф.59. Оп.1. Спр.6361. Арк.9,14зв.,15.

1 Копистенський 3. Палінодія// Українська література XVII століття. С. 93-107.

2Макарий. История Русской Церкви. Т.12. СПб., 1910. С.46.

3Власовський І.Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. Нью - Йорк, 1977. С.293.

Проте хиротонія нового єпископату Української Православної Церкви саме в Києві випадковою не була. Справа в тоцу, що після Берестейської унії західні регіони України, будучи географічне близькими до Польщі, стали об`єктом особливо інтенсивного впливу римо- та греко-католицької церков.

Десятирічна відсутність православних ієрархів сприяла розповсюдженню унії, бо нікому було поставляти нових священників. Старих же служителів Церкви піддавали побоям, осміювали, виганяли з рідних місць як бунтарів, примушуючи таким чином відріктися від своєї віри.1

Поступово від православ`я відійшла значна частина населення, змушеного миритися із таким станом речей. За таких обставин православним братствам, духовенству на заході України успішно проводити свою діяльність було надзвичайно складно.

Зовсім по іншому розвивалися події на Волині та Київщині, куди цілими потоками переселялися люди, які так і не зуміли прийняти унію. Київщина, сам Київ отримали таким чином сильну опору православ`ю. Сюди переносять свою діяльність із Галичини, Львова такі культурні, наукові сили як Єлісей Плетенецький, Захарій Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, Йов Борецький та інші. В 1603-1605 роках під тиском православних, польський уряд вилучив із відання уніатського митрополита Києво-Печерський монастир. Ченці та шляхта обрали архимандритом монастиря Єлісея Плетенецького.

Новообраний архимандрит, за словами М.Грушевського, «відкрив нову добу в життю сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу».2 В 1615 році в Стрятині він купив друкарню, засновану ще Гедеоном Балабаном, і перевіз її до Києва. За 15 років ця друкарня випустила понад ЗО видань-більше ніж

`А З Р. Т.З. №161. С.305; Там же. Т.4. 1588-1632. СПб., 1852. №166. С.158; Грушевський М. Ілюстрована історія України. С.266-267.

2Грушевський М. Історія України-Руси. Т.7. Київ-Львів, 1909. С.405, 407. П

всі українські топографії разом узяті. До 1620 року включно Лаврою було випущено в світ такі солідні видання як «Часословець» (1617р.), «Анфологін» (1619р., 1048 листів), «Книга про віру єдину» (1619р.), «Божественна Літургія» (1620р.), «Номоканон» (1620р.) та багато інших.1

Тоді ж у 1615 році Галшка (Анна) Гулевичівна Лозкина, дружина маршалка Мозирського повіту Стефана Лозки, розпорядилася побудувати православний «монастир патріаршої ставропігії» на землях, виділених нею із своїх власних володінь. При монастирі було побудовано школу, як для дітей шляхти так для дітей міщан, а також «гостиншцо для странників духовних». Відразу після завершення будівництва монастиря Галшка Гулевичівна, людина в «старожитній вірі живучи», ввела туди священноінока Ісайю Копинського, декілька ченців та світських людей, «аби її фундація прийшла в дію». Своє рішення вона підтвердила на суді 14 жовтня 1615 року та зробила відповідний запис.2

У цьому ж році в Києві було засновано й братство, яке незабаром об`єдналося із школою нового монастиря. До нього вписалося «безчисленно» різного народу: духовенство, міщанство, шляхта. В 1616 році до братства разом із «усім військом Запорізьким» вступив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний і встановив над ним свою опіку.

Гетьман брав активну участь у спорудженні Богоявленського храму, а по смерті на утримання братства приписав «ялмужну значную», яка складалася із декількох «тисяч». Завдяки Петру Конашевич-Сагайдачному, Києво-Братський Богоявленський монастир взяв безпосередню участь у відновленні православної ієрархії в Україні, отримав почесне право патріаршої ставропігії та урядове підтвердження своїх привілеїв.

Загалом козацтво виступає оборонцем православної віри у своїй вітчизні. Воно це чинить і легальним шляхом, складаю-

`Огієнко І. Українська Церква. Т.2. С.226.

2М-ч М. Записки о первьіх временах киевского богоявленс-кого братства //Киевские епархиальньїе ведомости. 1865. Т.5. С.785, 787.

чи разом із православною шляхтою протести відносно претензій уніатів на «добра» православної церкви, і нелегальним, відповідаючи ґвалтами на заходи, які проводилися Іреко-католицькою духовною владою. Так, у 1610 році київське духовенство звернулося до козацького гетьмана Григорія Тискиневича за допомогою. Ігумен Видубицького монастиря Антоній Грекович, посідаючи одночасно посаду офіціала (намісника) уніатського митрополита Іпатія Потія, заборонив православним священникам проводити Богослужіння в Софійському соборі, поки не визнають греко-католицького владику. Про своє рішення він повідомив митрополита листом від 1-го березня 1610 року.1 Як відповідь на дії намісника, гетьман у своєму листі від 10-го травня того ж року дозволив київському підвоєводі Холоневському «вбити того офіціяла Грековича як пса, де колвек здибавши».2

Ігумену вдалося уникнути смерті, але висновків для себе він так і не зробив. Після смерті Іпатія Потія, у 1615 році Антоній Грекович в якості позивача розпочав новий судовий процес проти православних «отців». Новообраний уніатський «архиєпископ митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йосиф-Вельямін Рутський» наполягав на виконанні київським духовенством присяги, даної його попереднику, але так і не приведеної в життя.

Справу розглядав Люблінський коронний трибунал. 24 липня 1615 року він змушений був констатувати в своєму декреті відмову київських православних священників визнати уніатського митрополита.3 Врешті-решт, одного зимового дня 1618 року Антонія Грековича схопили козаки та втопили нещасного в ополонці на Дніпрі.

Отже в середині 10-х років XVII століття Київ, перебуваючи під охороною козацтва, знову стає провідним українським містом, центром суспільно-політичного життя України.

ЩДІА України вм.Києві. Ф.182. Оп.2. Спр.64. Арк. 1-1зв. 2А Ю й З Р. Т.2. № 41. С.66; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. К., 1990. Т.2. ?.142. 3ЦДІА України в м.Києві. Ф.182. Оп.2. Спр.66. Арк. 1-2.

Тому невірним, на наш погляд, є ствердження тих дослідників, які вважають, що відновлення вищої православної ієрархії в Україні завдячується випадковому, різного роду, збігові обставин чи особистій ініціативі окремих історичних постатей. Українське суспільство було готовим до відродження православної Київської митрополії. Залишалося дочекатися тільки слушної нагоди, яка незабром з`явилася.

У 1620 році із Москви в Царгород направився єрусалимський патріарх Феофан. На прохання козаків його маршрут проліг через Київ. Всю дорогу патріарха супроводжували козацькі загони. Петро Конашевич-Сагайдачний як особа авторитетна та впливова, за порозумінням з Київським Богоявленським братством розпочав роботу по відновленню православної ієрархії. Як тільки патріарх прибув до Києва, відбулася нарада представників з усіх частин України та Білорусі. Учасники зібрання «почали раду чинити, жеби могли пастирів православних мати в церкві своїй».

У роботі наради, що мала характер свого роду національного конгресу, брав участь і Петро Конашевич-Сагайдачний. Вона визначила кандидатів на митрополичу і єпископські кафедри. Козацькі та шляхетські учасники наради в Києві запевнили патріарха, що оборонять нововисвячених владик. «Не будеш ти патріархом, — добавили при цьому вони, — не будеш добрим пастирем, не будеш намісником Христа і апостолів, якщо не висвятиш та не залишиш руському народу митрополита і єпископів, особливо побачивши нас гонимих і без того пастирів».1 Феофан після певних вагань дав згоду.

Його грамота видана в Києві й датована 1620 роком, індикта, 3 двічі називає архиєреїв, які брали участь у хиротонії митрополита та єпископів.

Хиротонії були довершені самим патріархом Феофаном, митрополитом Софійським Неофітом та єпископом Строга-

`Орловский П. Участив запорожских казаков в восстановлении (Иерусалимским патриархом Феофаном) православной южно-русской церковной иерархии в 1620 году //Киевская старина. 1905. Т.ХСІ. С.137.

нським Аврамієм. А висвячені були: ігумен Михайлівського монастиря в Києві Йов Борецький на кафедру митрополита Київського, Галицького і всієї Русі; ієромонах Мелетій Смотрицький на архиєпископію Полоцьку та єпископію Вітебську й Мстиславську; ігумен Межигірського Спаського монастиря Ісайя Копинський на кафедру єпископії Перемиської і Самбірської; архимандрит Терехтимирівського монастиря Єзикіїл-Йосиф Курцевич на кафедру єпископії Луцької й Острозької; ігумен Милецького монастиря Паїсій Іполитович на кафедру єпископії Холмської й Більської.1 Єпископ Аврамій, який приїхав з єрусалимським патріархом, був поставлений на Пинське єпископство.2

Перебуваючи в Україні, Феофан здійснив цілий ряд архипасторських повинностей. Зокрема, патріарх видав грамоту шляхтичу Жданову Скалевичу, в якій відпускав останньому всі його гріхи.3

Після цього Петро Конашевич-Сагайдачний із своїм полком провів єрусалимського владику та людей, які його супроводжували, аж до молдавського кордону.

Нововисвяченому єрусалимським патріархом єпископату надавалися великі права. Зокрема, дозволялося по смерті митрополита в разі якихось перешкод у зносинах із Константинопольським патріархом («перехід чи переслання буде важким») самостійно «від всіх вас єпископів звичним способом правил церковних, мирним волевиявленням люб`язно обрати на достоїнство митрополиче» нового митрополита. Київському митрополиту надавалося право контролювати діяльність ставропигійних церков, монастирів та братств. Патріарх доручив вилучити деякі неправильні, на його думку, обря-

`А Ю З Р. 4.1, т.5. Актьі относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриарху. 1620-1694. К., 1882. №1. С.1-9.

2Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1. С.207; Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. СПб., 1882. С.262.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.188. Арк.І.

ди, які ввійшли у практику православних українських церков.1

Характерно, що нововисвячені ієрархи (митрополит та більшість єпископів) були незнатного походження. Обрані, на відміну від попередніх владик, Собором церковних та світських представників, вони були надзвичайно віддані православ`ю. Деякі з них прославилися подвижницьким іночеським життям. Зокрема, Ісайя Копинський багато років провів відшельником у печері.2

Відновлення православної ієрархії мало величезне значення не тілки для Церкви. Воно ще більше підняло престиж козацтва, завдяки якому у великій мірі відбулася ця подія. Нововисвячені владики у своєму знаменитому «Маніфесті-Протестації» від 28 квітня 1621 року назвали козаків спадкоємцями давнього князівського лицарства. «Щодо козаків, —говориться в Протестації,— то про цих лицарських людей ми знаємо, що вони рід наш, наші браття і правовірні християни. Це ж того покоління військо, що за Олега, монарха руського, по морю плавало і Константинополь штурмувало.

Це їхні предки разом із Володимиром хрестились, віру християнську від Константинопольської Церкви прийняли».3

Ця подія піднесла авторитет Києва, як церковного центру України, колиски українського православ`я, стала важливою передумовою майбутнього урочистого в`їзду Богдана Хмельницького до духовної столиці держави, що відроджувалася. «Ми не шпиги, — заявляли у своїх писаннях та посланнях митрополит і владики, — а ні ховаємо шпигів. Ми — громадяни цієї землі, добре і чесно уроджені. Заступаємося за те, що лишили нам предки наші, до чого

`АЮ ЗР. 4.1, т.5. № 1. С.5 6.

2Кулиш П. Материальї для истории воссоединения Руси. Т. 1. № 15. С.125.

Юрловский П. Участив запорожских казаков в восстановле-ний (Иерусалимским патриархом Феофаном) православной южно-русской церковной иерархии в 1620году.С.134; Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. С.35.

нам дають право Боже і людські закони та звичаї і більш як шістьсотрічне вживання. Проповідуємо ту саму віру, що й попередники наші. Ні на чиє життя і ні на чиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володіємо. Кривди, злочинств, насильств не чинимо. На війну на християн не зазиваємо, убивати не вчимо. Не на панування і розкоші пішли ми, і ніякий страх, ні кари, ні муки не відвернуть нас від справжньої віри і служби Богові».1 1620 рік показав органічну єдиність всього українського народу.

Однак, невдовзі українська православна ієрархія, за винятком лише архиєпископа Мелетія Смотрицького, який прийняв унію, почала відверто орієнтуватися на Москву. Польська влада, зацікавлена в козацькій збройній силі, час від часу підтверджувала тільки права та привілеї окремих церков і монастирів. Наприклад, 5-го вересня 1621 року король Сигизмунд III своїм указом підтвердив чинність привілею Сигизмунда-Августа про імунітет православної церкви в м.Холмі.2 У 1626 році таку ж грамоту, що стосувалася майнових прав, отримав й Чернігівський Богородицький монастир.3 Що стосується вищого православного духовенства, то король, уряд Польщі, відмовлялися його визнавати, розуміючи, що це б фактично означало визнати на території Речі Посполитої існування Української Православної Церкви.

Існуючи та виконуючи свої пасторські обов`язки (поряд із греко — католицьким духовенством),4 завдяки козацтву, українські православні владики змушені були шукати допомоги й захисту в одновірної Росії. Польськими властями єрусалимський патріарх був об`явлений турецьким шпигуном, а нововисвячені митрополит та єпископи — самозванцями. До своїх прямих обов`язків приступив, фактично, лише Йов Борецький, перебуваючи в Києві під захистом козацьких загонів. Коли в 1624 році київський війт Ходика закрив пра-

`Крип`якевич І. Історія України. С.149.

2ЦДІА Українцем. Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.189.Арк.1-4.

3Там же. Спр.190. Арк.23, 36.

4Там же. Ф.59. Оп.1. Спр.26. Арк.23, 36.

вославні храми, то козаки за покликом митрополита впіймали його та кинули до в`язниці.1

Росія, як і кожна держава, була зацікавлена в розширенні кола своїх прихильників на території іншої країни (тим більше ворожої Польщі) й старалася задовольнити прохання українського православного духовенства. Зокрема, єпископ Володимирський Йосиф Курцевич просто переїхав у Росію, так і не зумівши прийняти свою єпархію.

Доля цього єпископа досить цікава і трагічна. Князь Єзекиїл (у чернецтві Йосиф) Коріятович — Курцевич належав до вищої аристократії Литви, як нащадок Коріята — сина Гедеміна, споріднений з українською шляхтою. Він мав блискучу освіту, закінчив Падуанський університет.

Прийнявши чернецтво, став архимандритом Терехтимирівського монастиря. В 1620 році запорожці висунули його на єпископа. Втративши віру в можливість налагодити церковне життя в Україні, Йосиф Курцевич переселився в Росію і став Суздальським єпископом. Однак не пощастило йому і там, бо закінчив він своє життя у засланні на Соловках.2

Неодноразово про своє бажання перейти на службу до Москви висловлював й Перемиський єпископ Ісайя Копинський, «муж, — за словами Йова Борецького,—у всьому вірний і царську таємницю зберегти здатний».3 Мало того, в 1622 році він, відправляючи царю Михайлу Федоровичу чолобитну про милостиню, наказав передати в Москві, що мовляв «всі християни і запорозькі козаки, коли їм від поляків утиски будуть, бажають їхати до тебе, великого государя».4

2-го березня 1631 року помер Йов Борецький. Постало питання про обрання нового митрополита. З огляду на нестерпні переслідування православних в останні два роки

13йнгорн В. Онерки из истории Малороссии в XVII в. Т.1. С.19. 2Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.486. 3Кулиш П. История воссоединения Руси. Т.З. М., 1877. С.231. "Кулиш П. Материальї для истории воссоединения Руси. Т.1. N2 15. С.127.

життя Сигизмунда III, Ісайя Копинський на козачих радах розпочав акцію за піддання московському царю. Як наслідок, у Корсуні на раді козаки «приговорили, що їм від віри христянської не відступати, а будуть на них ляхи наступати і мочі їм не буде терпіти, то бити їм чолом государю, царю великому князю Михайлу Федоровичу всея Русі, аби государ їх пожалував, наказав прийняти під свою государську руку, а вони, білоруси й черкеси, учнуть за свою віру стояти по Дніпро».1 В липні 1631 року Ісайю Копинського обрали митрополитом. Як бачимо, симпатії єпископа до Росії зовсім не були перешкодою, а навпаки, сприяли його обранню на митрополичу кафедру.

В міру посилення польськими властями репресі І проти православ`я, в Україні відповідно набувала свого розширення ідея переходу «під високу руку московського государя», який захистив би православних українців від релігійних переслідувань та гніту. Ідея виходила переважно від митрополита Йова Борецького і його оточення, про що свідчить посольство від нього до Москви на чолі з Луцьким єпископом Ісааком Борискевичем. Офіційно посольство мало таємне доручення передати царю, що всі «ми бажаємо під государевою рукою бути і його милості раді».2 Правда поки що це, як бачимо, трималося й робилося у великій таємниці. Сам Йов Борецький був настільки відданий царю, що навіть свого сина.3 та племінника4 віддав йому на службу.

Цілком вірогідно, що митрополит бажав не тільки політичного, але й церковного підпорядкування. Яскравим доказом служить його звертання до Московського патріарха Філарета, як до «Всесвятійшого і Преображенійшого, милостею Божою Преосвященного Патріарха Великої та

`Харлампович К.Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. С.47.

2Кулиш П.История воссоединения Руси. Т.І. С. 231.

3Кулиш П. Материальї для истории воссоединения Руси. Т. 1. № 15. С.130.

4АЮ ИЗ Р. Т.З. 16381657. СПб., 1861. № 32. С.39.

Малої Росії і до великого океану».1 Однак, твердої переконаності у реальності здійснити бажані наміри ні в митрополита Йова Борецького, ні в Ісайї Копинського ще не було, та й сам російський уряд взяти українські землі «під опіку» в той час був неспроможним. Ось що відповіли московські бояри Ісааку Борискевичу» «Із твоїх промов видно, що думка ця у вас ще самих не утвердилася, так тепер справи цієї царській величності розпочинати не можна; але якщо надалі вам від поляків будуть у вірі утиски, а у вас проти них буде з`єднання і укріплення, тоді ви дайте знати царській величності і святійшому патріарху, і вони будуть про то міркувати, як би православну віру та. вас всіх від єретиків у позбавленні бачити».2

Вказуючи на передчасність таких прохань, Москва разом з тим всіляко заохочувала українське духовенство до розширення контактів. Наприклад, той же Йов Борецький, який інколи відправляв у Москву до 14-ти листів,3за «службу» отримав «велике царське жалування» соболів на 300 рублів».4 Політика заохочування російського уряду мала певний успіх. Дедалі більше людей шукали порятунку від релігійних утисків та сваволі польської шляхти на землях Російської держави. У 20-х роках XVII століття починається великий перехід «на царське ім`я» з України до Росії. Характерно, що найбільше біженців було серед чернецтва. Не будучи зв`язаним ні майном, ні господарством, воно легше покидало рідні місця і знаходило собі притулок у багаточисельних російських монастирях.

Цікаво, що втікачів не лякало й не обурювало принизливе ставлення до них у Московській державі. Там їх усіх допитували, чи охрещені вони «в три погруженія». Якщо ж виявлялося, що прибулих «з кувшинця обливали», то їх негайно відправляли на патріарший двір або до найближчого

`ЗйнгорнВ. Онерки из истории Малороссии вXVIIв. Т.І. С.І04. 2Кулиш П. История воссоединения Руси. Т.З. С.226. 3Кулиш П. Материальї для истории воссоединения Руси. Т.І. №15. С.129. 4Кулиш П. История воссоединения Руси. Т.З. С.226.

монастиря для «виправлення» у православ`ї, де вони перебували впродовж кількох тижнів. Опісля їх хрестили «в православну християнську віру».1 Слід відзначити, що вимога перехрещування зовсім не була проявом якоїсь національної антипатії з боку росіян. Вона стосувалася не тільки українців чи білорусів, але й греків, південних слов`ян, волохів та самих росіян, які побували в польському чи татарському полоні. Даним дійством пояснювалося оберігання «чистоти православ`я». Сам патріарх Філарет, пробувши кілька років у польському полоні прекрасно знав про нелегке становище православного населення по всій Речі Посполитій. Маючи інформацію про наміри короля Сигизмунда III посадовити на московський трон свого сина Володислава, патріарх як батько і найближчий дорадник молодого царя Михайла, був зацікавлений у добрих стосунках з українцями.

Таким чином, наприкінці XVI — на початку XVII століть в житті українського народу та його православної церкви відбулося ряд визначальних подій, котрі в майбутньому відіграли роль важливого фактора при визначенні шляхів свого подальшого ровитку. Після Люблінської унії сеймовими постановами та грамотами королів українське православ`я стало на рівні з католицизмом панівним на всій території Речі Посполитої. Православна шляхта отримала змогу безпосередньо управляти державою, а за вищою ієрархією Київської митрополії було закріплено їхні давні права та привілеї.

Проте, ситуація поступово змінювалася. З відходом майже всіх українських земель під владу Польської Корони у католицької церкви з`явилася реальна можливість розширити свої кордони. В Україну ринула ціла армія різноманітних католицьких орденів, які здійснювали активну місійну роботу»: відкривали школи, колегії, топографії тощо, їхня діяльність невдовзі пронизала всі сфери суспільного життя українського суспільства.

`Харишин М. Київська митрополія в кінці XVI - першій половині XVII століть. С.34.

Вища ієрархія Київської митрополії, зосередивши свою енергію на розширення власних та єпархальних земельних володінь та інших церковних «добр», дуже мало приділяла уваги підготовці духовних кадрів православної церкви, освіті української молоді в цілому. Надзвичайно вузькою тематикою обмежувалася літературно-видавнича діяльність православних. Переважно друкувалися твори церковно-богословського характеру, що вкрай не відповідало потребам того часу. Як наслідок, престиж православ`я почав невпинно падати, спричиняючи тим самим перехід української шляхти у католицизм.

Непоправимої шкоди православ`ю приносило так зване право «подання» короля та «патронату» шляхти. Король, порушуючи закони Речі Посполитої, втручався у справи Київської митрополії, призначив на кафедри єпископів. Ними ставали переважно православні шляхтичі, які отримували духовний сан та владу за хабарі, особисті зв`язки, державні заслуги. Особливо нестерпним було становище дрібного духовенства та мирян, коли їхнім «патроном» ставав католик чи протестант. Недобропорядність, малоосвіченість, низький професійний рівень стали характерними ознаками для значної кількості священників Київської митрополії. На кінець XVI століття вийшла своєрідна ситуація, коли провідна верства могутніх українських православних родин окатоличилася, а підвласне їм населення залишилося глибоко відданим православ`ю.

Протиріччя в українському суспільстві сприяли церковному розладу в Київській митрополії. Церковна реформа в Україні, проведена східними патріархами в 80-х роках, не дала сподіваних результатів. Проте, вона дала змогу усвідомити ієрархам Київської митрополії факт занепаду православ`я на всій території польсько-литовської держави. Почався активний пошук шляхів виходу із ситуації в якій опинилася митрополія, котрі би забезпечили цілість українського православ`я, зберегли б за вищим духовенством їхні права та привілеї. Врешті-решт, погляд був спрямований на захід. Вихід провідними церковними колами вбачався лише через унію з Римом; тим більше, що апостольська столиця неодноразово заявляла про свою готовність зберегти в межах

Київської митрополії східний (візантійський) обряд віросповідання.

Однак, Берестейська церковна унія не згладила протиріч в українському суспільстві, а навпаки, ще більше їх загострила, поставивши православ`я перед проблемою виживання. Правні позиції православної церкви швидко змінилися; всі закони, які раніше захищали її, автоматично розповсюдилися на новоутворену греко-католицьку церкву. Остання, ж в свою чергу, намагалася утвердитися серед народу, що теж спричиняло певні трудності та непорозуміння.

Церковна унія дала змогу польським властям та католицькій церкві відкрито проводити наступ проти православ`я, яке опинилося фактично поза законом. В силу географічної близкости основний їх удар був направлений на західний регіон України. Як наслідок, з Галичини відбувався масовий відтік населення на Волинь та Київщину. Це надало можливість Києву сконцентрувати провідні інтелектуальні сили українського суспільства, які так і не зуміли прийняти унію. В 10-х роках XVII століття Київ відновив свою давню роль наукового та культурного центру України, повів рішучу боротьбу проти католицького засилля.

Ярими захисниками українського православ`я стали козаки та міщани, які одночасно боролися проти соціального та релігійного гноблення. В цих змаганнях впливовою організацією міщанства були православні братства, які ототожнювали збереження батьківської віри із збереженням української народності. Зреформовані наприкінці XVI століття, вони невдовзі з`явилися на всій території України. Протидіючи католицизму, братства розповсюджували свою діяльність як в політичному, так і в культурному напрямі. Велику допомогу надав їм П.Конашевич-Сагайдачний, вступивши до Київського братства разом із своїм військом, їхній вступ свідчив про високий авторитет братських організацій. Завдяки енергійній діяльності братчиків, католицькій партії так і не вдалося посіяти серед українського народу неприязнь та зневагу до православної віри.

На початку XVII століття православну церкву бере під свій захист і козацтво. Воно рішуче протидіяло будь-якому силовому втручанню польсько-католицьких властей у справи

православних. Завдяки дійовій підтримці козацтва в 1620 році стало можливим відновлення вищої ієрархії Української Православної Церкви. До цієї події були готові і з нетерпінням чекали всі православні верстви українського суспільства.

Проте, новий єпископат офіційного визнання державою не отримав. Польський уряд, постійно маневруючи, відкидав будь-які намагання українського православ`я заявити про себе. Українська громадкість, втративши надію добитися справедливості законним шляхом, почала шукати партнерів у своїй боротьбі за віру поза межами Польської держави.

Ситуація, що склалася в Європі на рубежі століть, сприяла налагодженню відносин православної громади в Україні з провідними урядовими та церковними колами сусідніх держав, насамперед Росії. Контакти, започатковані ще у 70-х роках XVI століття, невдовзі переросли у сталі, міцні зв`язки православних українців з Московською державою. В період «смути» та інтервенції Польщі проти Росії спостерігалося особливо інтенсивне зближення та співробітництво обох православних (української та російської) церков, зацікавлених в ослабленні Речі Посполитої. В Москві розуміли, що в разі поразки православ`я в Росії їх очікувала така ж перспектива, як і в Україні.

У 20-х роках XVII століття відносини між православною верхівкою українського духовенства та російськими урядовими і церковними колами набрали політичного відтінку. Невизнана Польською державою вища ієрархія Київської митрополії дедалі частіше зверталася за допомогою до свого північного сусіда. Чорне духовенство, не маючи змоги надалі терпіти переслідування та приниження, безпосередньо знаходило собі притулок у чисельних російських монастирях. Поступово серед українських владик та значної частини правосланих низів виникла та почала зміцнюватися думка, що тільки «одновірна Москва» зможе захистити їх від бід, які випали на їхню долю. Російський Уряд, виходячи із національних інтересів своєї держави, намагався якмога повніше задовольнити прохання духовенства Київської митрополії, обіцяв визволити Українське православ`я від католицького ярма.









Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя