Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Розділ 4. Перехід Київської Митрополії до складу Московського Патріархату

1. Політична руїна в Україні та Церква

 

Після смерті Богдана Хмельницького починається трагічне хитання України між Росією та Польщею. Знову доводиться спеціальними угодами нормувати відносини України до Речі Посполитої, визначати межі її автономії. Відомо, найширше вони були закріплені в знаменитому Гадяцькому трактаті, підписаному 16 вересня 1658 року гетьманом Іваном Виговським. Договір закладав основи нової федерації України (Великого князівства Руського), Литви та Польщі. Після довгих дискусій Гадяцька угода була прийнята польським парламентом, 10 червня 1659 року король Ян-Казимир на вільному Варшавському сеймі присягнув зберігати, виконувати та перестерігати умови договору.1 Разом з королем присягнули канцлери. Від римо-католицького духовенства присягу склав Віденський біскуп. З української сторони договір підтвердили 37 депутатів Війська Запорізького.2

Гадяцька угода закріплювала за Українською Православною Церквою великі права та привілеї, зрівняла її з римо-католицькою. Церковна унія скасовувалася в усіх трьох державах федерації. Православний митрополит Київський з чотирма владиками: Луцьким, Львівським, Перемиським, Холмським та «п`ятим з Великого Князівства Литовського Мацеславським» отримували місця в федеральному сенаті, де «засідати мають, якоже засідають ясновелебні їх милість духовні Римські».3

Відразу після вального сейму, в липні 1659 року король Ян-Казимир видав нобілітації (грамоти) на шляхетство та маєтки чинам й іншим юридичним особам Великого князівства Руського. Підтвердження на фундації (маєтності) отримали також й монастирі: Креховський при церкві Преображення Господнього і монастир Святого Іллі в Чернігівському воєводстві."

`А Ю й З Р. Т.4. N2113. С.211. 2Там же. №77. С.142. 3АЮи З Р. ТА, N277. С. 142-143. 4Там же. N2114. С.214-218.

Як ми знаємо, Гадяцька угода в життя так і не була впроваджена. Проте, вона залишалася взірцем для підписання подальших домовленостей, які укладалися в менш сприятливих для України умовах, зокрема, Чуднівський договір гетьмана Юрія Хмельницького чи Підгаєцька угода Петра Дорошенка.

До укладання такого роду угод українських гетьманів підштовхувала позиція самого російського уряду, який відразу після смерті Богдана Хмельницького почав відкрито проводити антиукраїнську політику. Так, уже 27 серпня 1657 року Чаусовський полковник Іван Нечай скаржився царю Олексію Михайловичу на Оршанського, Борисовського, Мстиславського, Шкловського, Копинського та Мінського воєвод, які стали безцеремонно відбирати полкові села, насильством виганяти козаків із домівок та «податки з них, як з мужиків» вимагати. Дійства воєвод супроводжувалися приниженням козацької гідності, бо в козака «чуприни (хохли) ріжуть, батогами б`ють, грабують». -Іван Нечай оповідав, що не кращим чином поводив себе й Білозерський намісник В.Шеремєтьєв, який в серпні того ж року разом із «числа різного ратними людьми царської величності з арматою» здійснив напад на козацькі поселення.1

Одночасно з тим, з боку Росії розпочинається відверта пропоганда за перехід Київської митрополії як області Константинопольської патріархії у відання Московського патріарха Так, напередодні виборів нового митрополита київський воєвода Андрій Бутурлін мав зустріч із місцеблюстителем митрополії Лазарем Барановичем та Печерськпч прхимандритом Інокентієм Гізелем. Воєвода домагався, щоби українські духівники «милість пошукали та були під Ін»сл>шанням й благословенням великого государя святійшого Никона, патріарха Московського, всея Великої і Малої і Білої Росії» та без царського указу «по єпископів не посилали й без благословення великого государя і патріарха митрополита не обирали».

`А Ю й З Р. Т.4. №13. С.16-18.

Лазар Баранович погодився із доводами Андрія Бутурліна, проте від прямої відповіді ухилився, заявивши, що все вирішиться після похорон Богдана Хмельницького.1

Про необхідність підпорядкування українського духовенства Московському патріарху неодноразово вказувалося й Івану Виговському як головному претенденту на гетьманство. Останній погоджувався з намірами Москви, але при умові, що на це дасть свою згоду Константинопольський патріарх.2 Чудово знаючи про немічність, безсилість, повну залежність східного владики та складні, напружені міждержавні відносини Туреччини з Росією, Іван Виговський з самого початку був переконаний у нереальності здійснення цього плану.3 Його заява була скоріше політичним маневром, бажанням зміцнити свої позиції.

В такій обстановці й розпочалися 18 жовтня 1657 року вибори нового митрополита. Вибори відбувалися в Києві в Софіївському соборі. Андрій Бутурлін та його ставленики намагалися висунути на митрополичу кафедру Лазаря Барановича, який особисто давав підстави надіятися на перехід під послушенство й паству Московського патріарха. Однак Собор зупинився на трьох інших кандидатурах: Луцького єпископа Діонісія Балабана, Віленського архимандрита Йосифа Нелюбович-Тукальського та Львівського єпископа Арсенія Желіборського.

Жоден із низ не отримав належної кількості голосів і тому було вирішено відкласти вибори «до Миколиного дня осіннього».4 Нарешті, 6 грудня 1657 року елекційний собор обрав Київським митрополитом Луцького єпископа Діонісія Балабана, кандидата гетьмана Івана Виговського. Слід відзначити, що Іван Виговський, ставши гетьманом, намагався до мінімуму звести вплив російських урядовців на хід виборів. Воєводі Андрію Бутурліну він заявив, що обра-

1Там же. №7.11. С.8. 2 Там же. №53. С.89. 3А Ю й З Р. Т.4. №15. С.25. -"Там же. №36. С.46.

ння має відбутися за давніми українськими звичаями, а не за царським наказом. Гетьман заспокоїв воєводу, запевнивши, що про вибрану особу Москву сповістять.1

Невдача проросійської партії на митрополичих виборах спонукала царський уряд до більш енергійних заходів. Гетьмана намагаються змусити відмовитися від наміру відправити до Константинополя для затвердження на митрополію обраного Діонісія.2 У лютому 1658 року в Переяславі зустрічається з митрополитом окольничий дяк Б.Хитров. Бесідуючи з владикою, дяк запитав, чи бив той ^чолом по виборах великому государю та патріарху Никону? Діонісій відповів, що «від початку святого хрещення» київські митрополити приймали благословення від константинопольських патріархів; «а без волі та благословення св.Константинопольського патріарха він благословення прийняти й посвятитися на київську митрополію від св. Никона патріарха не сміє», боячись прокляття із Цареграда на себе та все українське духовенство.3

Щоби покінчити, мабуть, з цим питанням, митрополит пообіцяв у «перший тиждень Великого посту послати до великого государя з проханням про утвердження його та про випрошення від себе у Константинопольського патріарха дозволу посвятитися від патріарха Московського».3

Однак, в дійсності Діонісій Балабан віддавав перевагу польському королю, якого незабарився запевнити у своїй вірності. Коли Іван Виговський остаточно розійшовся з Москвою і почав домовлятися з Варшавою, митрополит переїхав до нього в Чигирин й до Києва більше не повертався.

Росія не могла миритися з тим, що духовний пастир українських православних переніс свою резиденцію і проживає на території, контрольованій ворожою державою. Царський уряд деякий час ще намагався прихилити гетьмана до себе шляхом різноманітних обіцянок, «усілякими хитро-

1 Там же.

Югієнко І. Українська Церква. Т.2. С.171-172.

3Макарий. История Русской Церкви. Т.12. С.545.

"Зйнгорн В. Очерки из истории Малоросам в XVII в. Т.1. С.114.

щами».1 Преконавшись у незмінності позиції Івана Виговського, Москва робить ставку на Юрія Хмельницького. 27 жовтня 1659 року в Переяславі, на вимогу князя А.Трубецького, його обирають гетьманом Лівобережної України.

Українська старшина, збентежена швидким перебігом подій, не змогла критично оцінити ситуацію. Користуючись замішаниною, А.Трубовецькому вдалося провести на Раді власноручно підготовлені статті, що складалися із 14 пунктів. 8-й пункт, зокрема, гласив» «А митрополиту Київському, також й іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням св. патріарха Московського і всея Великої і Малої і Білої Росії; а в права духовні св. патріарх не буде вступати».2

Існував альтернативний варіант даного пункту, поданий від імені гетьмана Юрія Хмельницького полковником Дорошенком, згідно якого Українська Православна Церква мала й надалі залишатися в складі Константинопольської патріархії. Проте, старшина його не підтримала. В документі, зокрема, було сказано: «А митрополиту Київському та малоросійському духовенству залишатися під владою Константинопольського патріарха».3

Не прозвучало на Раді протесту й з боку українського духовенства, так як нікого із вищих духівників там не було. По суті їх представили: Кобринський архимандрит Йов Зайончковський, якого привезли на випадок, коли б не було кому новообраного гетьмана привести до присяги; Переяславський протопоп Григорій Бутович та якийсь Печерський ієромонах, який представляв себе окремо, сам від себе. Очолив «делегацію» Ніженський протопоп Максим Фшїимонович.4 Завдяки його підтримці чи може мовчазній згоді, стаття про зверхність Московського патріарха над Київською митрополією стала юридично правною та зобов`я-

М Ю й З Р. Т.4. №107. С.205. 2Тамже.№115. С.264. 3Огієнко І. Українська Церква. Т.2. С.172. 4А Ю й З Р. Т.4. №115. С.272-273; Зйнгорн Б. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т. 1. С. 139.

зуючою. За цю «послугу» отець Максим отримав гостинець із Москви: соболів на 500 рублів та 500 золотих червоних.Тоді ж, на основі «Статей», у жовтні 1659 року російський уряд призначає Лазаря Барановича місцеблюстителем Київської митрополії. Призначення відбулося при живому митрополиті й на бажання самого Чернігівського єпископа. Українська ієрархія розкололася навпіл.

Опам`ятавшись, старшина уже в грудні того ж року направляє в Москву посольство з клопотанням скасувати 8-й пункт, заявивши, що «нам, мирським, про підлеглість патріарху говорити не належить, і ми перебудемо на тому, на що звелить патріарх Константинопольський».2 Однак цар нічого не збирався змінювати і повністю затвердив Переяславські рішення 1659 року.

Що стосується Лазаря Барановича, то він першим із українських архиєреїв звернувся до російського царя з проханям утвердити його на Чернігівскій кафедрі особливою грамотою, хоч мав відповідні документи від гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського3 (державна влада) і митрополита Сильвестра Косова (церковна).

Такий поступок єпископа ще можна пояснити існуючою тоді традицією отримувати стверджувальні грамоти на кафедри від польських королів, а тепер, відповідно, від московського царя. Приїзд же до Москви в червні 1669 року делегації від архимандрита Інокентія Гізеля та всього київського духовенства на чолі з ігуменом Терехтимирівського козачого монастиря Йосафатом, з проханням до царя наказати духовним чинам обрати митрополита і вказати «від кого йому рукоположено бути», чи від Московського патріарха, не від Царегородського, про те як великий государ вкаже»,4 уже виразно свідчить про готовність вищого духовенства Лівобережної України перейти під юрисдикцію Московського патріарха.

`Харлампович К. Малооссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С.176-177; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.309.

2Харлампович К. Вказана праця. С. 176-177.

ЩДІА України в м.Києві. Ф. Оп.З. С. 15204. А. 12.

4А Ю й З Р. Т.5. 1659-1665. СПб., 1867. №12. С.14.

Але час був складний — наступив невдалий період війни з Польщею, до якої переметнувся і Юрій Хмельницький. Справу ускладнювало й те, що ще жив законний митрополит Діонісій Балабан і продовжував виконувати свої архипасторські обов`язки. Росія, боячись ускладнень із Туреччиною, порушувати права Константинопольського патріарха не наважилася й тимчасово задовільнилася неканонічно призначеним місцеблюстителем.

Заявляючи про бажання перейти під руку Московського патріарха, лівобережне духовенство разом з тим зовсім не збиралося поступатися своїми давніми привілеями. Доказом служить позиція українських ієрархів, серед яких був той же ЛазарБаранович, запрошених на Великий Московський Собор 1666-1667 років. Східні патріархи Паїсій Олександрійський та Макарій Антиохшський розпорядилися перед початком урочистого Богослужіння в Успенському соборі, щоби ніхто із російських та українських архиєреїв не мав на митрі хреста. Українська духовна делегація відповідала, що ієрархи Київської митрополії мають привілей ношення хреста на митрі від Константинопольського патріарха,1 даючи всім зрозуміти, що вправі самі вирішувати, як їм поступати.

Поведінка козацьких верхів теж викликала в Москві настороження. Незважаючи на призначення єпископа Лазаря Барановича місцеблюстителем митрополії, козацтво продовжувало вважати Діонісія Балабана Київським митрополитом та не переставало клопотатися перед царем про дозвіл залишитися йому під послушенством Константинопольського владики.2 Та й сам хитрий та обережний Лазар Баранович, запевняючи при потребі царський уряд у своїй відданості, не поспішав переходити у «паству» Московського патріарха.

В Москві зрозуміли, що реалізація їхнього плану щодо Української Православної Церкви знову затягується. І тоді царизм вдається до свого давнього й надійного методу: робить

ставку на звичайних людей, на соціальні низи. Московські

`Лотоцький О. Автокефалія. Т.2. С.370.

23йнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т.1. С.153.

агенти ще з більшим завзяттям почали переконувати їх у необхідності «піддати Україну під цареву руку».1 Селянство, дрібне духовенство, невдоволені утисками козацької старшини та владик, занепокоєні політикою гетьманів, спрямованою на зближення з Польщею, що загрожувало їм ще пам`ятною кабалою, піддавалося на царські обіцянки і значною мірою підтримувало його дії.

Продовжував довіряти царю й Ніженський протопоп Максим Филимонович. За допомогою цієї людини російський уряд та гетьман Іван Брюховецький, який дотримувався тоді проморковської орієнтації, намагалися здійснити план остаточного приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Отця Максима викликали в Москву, де 4 травня 1661 року митрополит Сарський та Подонський Питирим висвятив його у сан єпископа Мстиславського й Оршанського на ім`я Мефодій. Ця білоруська єпархія формально-канонічно знаходилася в межах Київської митрополії. Після смерті єпископа Йосифа Горбацького вона залишалася необсадженою і фактично управлялася Московським патріархом.2

Проте й Мефодій (Максим) Филимонович (особа дуже суперечлива в історичній літературі) не виправдав їхніх сподівань. Дізнавшись, що гетьман Іван Брюховецький погодився поставити митрополитом Київським росіянина (4-й пункт т.зв. «Московських статей» стосувався Київської митрополії),3 він разом із духовенством з «великою яростію» у різкій формі виражає свій протест. «Якщо цар дозволить, щоб їх вольності та права відняли і щоб був у нас митрополит із Москви, а не по нашому вибору, — говориться в заяві від 22 лютого 1666 року до київського воєводи П.Шеремєтьєва, — то нехай великий государ повелить всіх нас стратити, а ми на це не погодимося. А якщо приїде до нас у Київ московський митрополит, то ми зачинимося в монастирях,

`Крип `якевич І. Історія України. С. 190.

2Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.ЗП,312. 3П С 3. Т.1. № 376. С.613.

і хіба що нас з монастирів за шию і за ноги поволочуть, тіьки тоді московський митрополит у Києві буде. Нам краще прийняти смерть, чим митрополита із Москви».1

Цікаво, що й сам П.Шеремєтьєв визнав, що московському митрополитові у Києві «ніякими мірами бути не можна».

У 1667 році Мефодій Филимонович остаточно став у опозицію до Москви і перейшов на бік Івана Брюховецького, який саме порвав відносини з Росією. В 1668 році єпископа арештували й відправили у Новоспаський монастир, де він помер.2

Політична руїна, охопивши всі сфери суспільно-політичного життя України, була тісно пов`язана з церковною. Боротьба гетьманів за владу, їхні ставки то на Росію, то на Польщу, то на Туреччину та Крим приносили всьому українському народу страшні муки, страждання, розорення. Так, наприклад, коли ще велися переговори в Гадячі між Іваном Виговським та польськими послами, брат гетьмана Данило спробував вигнати з Києва при допомозі міщан російські війська. Воєвода князь Ю.Борятинський зумів відбити наступ. Як помста, він зруйнував та спалив околицю міста. Російський історик Г.Карпов свідчить, що воєвода ловив «зрадників» і по шляхах Києва повісив більше трьох тисяч чоловік.3

У часи «смути» Івана Виговського та Юрія Хмельницького постраждав й Києво-Братський монастир. Особливо відчутних втрат він зазнав під час воєнних дій 1665 року недалеко від Києва. Тоді польський полковник Пиво спалив село Новосілки, яке приносило монастирю головний дохід.4 У надзвичайно скрутному становищі опинилася Києво-Могилянська Академія. В XVII столітті вона матеріально залежала від Братського монастиря, який користувався земе-

`Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московской патриархии. С. 78-79; Крип`якевич І. Історія України. С.199.

2Крип `якевич І. Вказана праця. С.352.

3Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. С.50.

4Мухин Н. Киево-Братский училищний монастьірь. С.287.

льними володіннями, що жертвувалися на користь Академії. Внаслідок воєнних дій у 50-60 роках були розорені її землі, а частина тих, що знаходилася на Правобережжі, втрачені. Керівники Академії зверталися до польського та/російського урядів за допомогою, але крім грамот, що підтверджували її володіння, нічого не отримували. Більше того, в 1666 році на чергову чолобитну Київської колегії, царський уряд, незадоволений «витівками» її керевників, відповів київському воєводі П.Шеремєтьєву, що краще було б тих шкіл не заводити. Лише заступництво воєводи, що то київських жителів дуже образить, вплинуло на зміну рішення Москви.1

У нелегкій ситуації перебував і Києво-Печерський монастир. Зокрема, в разі необхідності він був зобов`язаний повністю утримувати військові частини царської армії.2

Взагалі війна між Росією та Річчю Посполитою давала польським властям привід посилити репресії проти православного населення західно-українських, білоруських та литовських земель. Архимандрити Ліщинський (Віденський) Йосиф Нелюбович-Тукальський та Києво-Печерський Інокентій Гізель писали царю в січні 1658 року, що в Любліні, Львові, Берстю, Вільні, Могилеві, Красному Ставі, Пинську та інших містах, де «є православне життя», православних змушують відрікатися від своєї віри, відбираючи від них маєтки, заточуючи в темниці, піддаючи нелюдським побоям та катуванням, безчестять їх, росповсюджуючи різноманітні чутки.3

Однак, особливо жорстоким ставленням до українського народу відзначилися турецько-кримськотатарські війська. Гетьман Петро Дорошенко, не визнавши Андрусівського договору, із цілком благородних міркувань уклав у 1669 році політичну угоду з Туреччиною. У проекті договору чільне місце відводилося й церковно-релігійним справам. Зокрема говорилося, що турецькі й татарські війська, входячи в Україну, не будуть будувати мечеті, не будуть руйнувати украї-

`Хижняк 3. Києво-Могилянська Академія. К., 1970. С.121. 2А Ю й З Р. Т.8. № 82. С.236-237. 3Там же. Т.4. № 51. С.83-84, 85-86.

нські церкви чи обертати на мечеті. Українське духовенство буде підлягати Константинопольському патріархові, але управлятися Київським митрополитом, якого затверджуватимуть за згодою гетьмана. Ніхто не мав права позбавити гетьмана його уряду аж до смерті.1

Проте, на практиці статті договору були грубо порушені турецькою стороною. Мало того, що міста руйнувалися, села спалювалися, церкви оберталися на мечеті, а людям заборонялося відправляти свої християнські обряди, турки та татари проявили ще й нечувані звірства до самого населення. Розривалися та осквернялися могили, людям відрізували голови, робили з них чучела набиті соломою. Про це правдиво описує І.Галятовський у своїй відомій праці «Скарбниця потребная», написаній в 1676 році. «Чому ж ви монархове і потентатове християнськії з собою ся не згодите, — у відчаї запитує він, — і махометанов окрутних неприятелей християнських з світа мечем своїм не викорените і не вигубите?»2

Ці страшні події були зафіксовані в народній пам`яті та дійшли до наших днів у вигляді дум та пісень.3

Багато мирних людей, в тому числі ченців та священників, загинуло від рук пришельців: «єдиних постинано, а других забрано В неволю мусульманськую, Там їх мордовано і примушовано На віру поганськую».4

Договір, укладений між Москвою і Варшавою потайки від українців у січні 1667 року в білоруському селі Андрусові,5 приголомшив усю Україну. Російський підданий, українець за походженням Ф.Бобрикович, залишаючись патріотом своєї вітчизни написав до своїх співгромадян палкого листа. Він в жорстокій формі звинуватив московський уряд, який «по своїй обиклій хитрості» обіцянками та подарунками використовував гетьманів Івана Брюховецького і Юрія Хмель-

1 Бантьіш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. С.277-278. 2Митрополит Іларіон. Українська Церква за час Руїни. С.129. 3Українська література XVII століття. К., 1987. С.293. "Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1924. Т.З, С.313. 5П С 3. Т.1. №3 98. С.656-661.

ницького у своїй користі, а під кінець підписав «потаємно з Ляхами» угоду, котра «вогонь та запустіння на всю Україну принесе». «Пагуба всім вам старшим та меншим, — читаємо в листі Ф.Бобриковича, — отцям та маткам, молодим та старим і всьому єдиноутробному братству моєму посполитому українському, по сьому і тому боці Дніпра проживаючому християнському народові». Наприкінці сучасник закликає розповсюджити його писання від міста до міста, всюди, щоби всі відали про задуману пагубу.1

Звістка, що Росія грубо порушила взяті нею у 1654 році зобов`язання оборонити Україну, на обидва береги Дніпра принесла розчарування та гнів.2 Найбільше вразила новина про передачу Києва Польщі, який продовжував залишатися в очах українців стародавньою й духовною столицею їхньої батьківщини.3 «І коли було приговорено, — оповідає нам невідомий український духівник, — що тій (Київській) єпархії зовсім, з Києвом та із всіма монастирями, бути і цієї весни перейти в державу його королівської величності, то багатьох ревнителів православ`я зело засмутило». Духовенство занепокоїлося, щоби на Правобережжі не сталося так, як в Полоцьку, Вітебську та інших містах, де «віру східну викорінюють різноманітними способами, що і в самому Києві буде».4 Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, козацька Україна розділялася • на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула свого апогею.5

Неузгодженість дій, а нерідко й ворожнеча між провідними українськими колами, які своїми силами намагалися виправити ситуацію, сприяла ще більшому розбрату та плутанині. Переяславський полковник Дмитро Райч в січні

`АЮиЗР. Т.8. 1668-1669, 1648-1657. СПб., 1875. №12. С.46-48. Чсторія Русів. Пер. Драча І. К., 1991. С.216. 3Крип`якевич І. Історія України. С.199. 4А Ю й З Р. Т.8. №1. С.1,3.

5Субтельний О. Україна: Історія /пер.Шевчука Ю. К., 1991. С. 135-136.

І669 року у відчаї запитував свого ніженського колегу — кого йому слухати: «чи гетьмана Сіверського (Д.Многогрішного), чи Дорошенка як раніше?»1 «Нині в нашій стороні нема нічого доброго, — писав тоді ж Ніженський протопоп С Адамович російському архиєпископу Мелетію, — розтроїлися: одні до Сіверського гетьмана, другі до Дорошенка, а треті до Суховія (кошового атамана); один Господь відає, що з нами далі буде».2

Спроба Юрія Хмельницького, слідом за Петром Дорошенком, з`єднати Україну при допомозі Оттоманської Порти закінчилася повним крахом. У 1681 році за Бахчисарайським договором Росія визнавала й володіння Туреччини на території України. Через 5 років аналогічну угоду Москва підписала з Варшавою. Вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами.3

Кожна з країн, претендуючи на українські землі, шукала собі надійних та впливових союзників серед самих українців. Позиція українського духовенства, а особливо митрополита, вищої ієрархії, у великій мірі впливала на розвиток подій. Тому Київська митрополича кафедра була об`єктом постійної уваги різних урядів. Наскільки політична руїна сприяла церковному розколу можна переконатися при допомозі таблиці №2

При живих митрополитах призначалися місцеблюстителі й адміністратори Київської митрополії, а в 1663 році митрополичу кафедру одночасно посідали: два митрополити, адміністратор та місцеблюститель. Всі сторони, задіяні в Україні, мали на Київську кафедру своїх претендентів, ставлеників: Польща — Антонія Винницького, Йосифа Шумлянського, Арсенія Желіборського; Росія — Лазаря Барановича, Мефодія Филимоновича, а дещо пізніше й Гедеона Святополк-Четвертинського; Туреччина — Кам`янецького єпископа Панкратія. Гетьман Петро Дорошенко покладався на митрополита Йосифа Нелюбович-Тукальського, якого визволив у 1667 році із Марієнбурзької фортеці.

3А Ю й З Р. Т.8. №3. С.8. 4 Там же. №6. С.13.

5Три века. Россия от смутьі до нашего времени. Т.2. XVII век. Вторая половина. М., 1912. С. 166-171.

Останнього, за пропозицією боярина А.Ордина-Нащокіна, готова була визнати й Москва.1 Однак Йосиф Нелюбович-Тукальський виявив непохитне бажання залишитися в юрисдикції Константинопольського патріарха, з чим російський уряд погодитися не міг. Мало того, митрополит заборонив своїм підлеглим поминати царя Олексія Михайловича та наказав, щоби «в церквах на ектенях Бога молили за благочестивого й Богом даного гетьмана Петра».2 Йосиф Нелюбович-Тукальський не визнав Мефодія Филимоновича за єпископа, зняв з нього панагію та мантію і відправив в Уманський монастир. «Не достоїн ти бути в єпископах, — передав йому митрополит, — бо прийняв рукоположення від московського патріарха».3 На священників, висвячених Мефодієм, він наклав клятву та зобов`язав приїхати до нього для переосвящення.4 Митрополит мав великий вплив на гетьмана. Власне, за його порадою Петро Дорошенко наважився укласти союз з Туреччиною.5

Трагічні події в Україні, зокрема невдала кампанія гетьмана Петра Дорошенка, посилювали москвофільські настрої серед народу, особливо на її лівобережній частиш. Причому, якщо основна маса міщан, селян та білого духовенства наївно повірила в «доброго» царя, який зможе захистити їх своєю владою, то старшини і вище духовенство Лівобережжя схиляються до думки широкої автономії України в складі Російської держави.

Про це яскраво свідчить лист лівобережного гетьмана Дем`яна Многогрішного до Лазаря Барановича в 1668 році, в якому зокрема написано: «Порадившись з полками цього (лівобережного) боку Дніпра, при яких вольностях хочемо

бути відомо чиню, якщо государ нас, своїх підлеглих, захоче при колишніх вольностях, постійно славного в пам`яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених зберегти, то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися. Якщо царська величність нашу службу не прийме, то ми готові за вольності свої вмерти».1

Лазар Баранович підтримав гетьмана. В січні 1669 року, від їхнього імені в Москву направилося спеціальне посольство, яке привезло із собою вимоги із 12 статей. Посланцям доручалося «добивати чолом» аби цар їх утвердив та виконав. «Бити чолом, — говорилося в статті, — щоби государ нас Військо Запорозьке та весь народ малоросійський зберіг при давніх наших вольностях і грамоту на ті вольності видати звелів». Крім того, від імені всього православного українського духовенства, Лазар Баранович та Інокентій Гізель просили царя не віддавати «церков Божих своєї вітчизни в іго латинське».2

Особливо болючим залишалося питання відносно передачі Польщі міста Києва. «Київ, — читаємо в 11-й статті, — стольний город царствуючий в минулі часи, звідки на весь світ благодать Божа повстала і возсіяла, тепер його королівській величності знову віддати та відступити бажаєте». Через те «в немалій смуті вся Україна перебуває, а військо Запорізьке почали сумніви брати». Статті попереджали, що і козацтво, і духовенство готові за віру православну до кінця стояти і «не попущати іновірним».3 Запорожці ж ще в 1667 році прямо заявили царю, щоб він своїм ратним людям наказав «аби у городах перестали всякі вимисли чинити; а як не перестануть, — хорони Боже, щоб більший вогонь не постав. Поки живих нас стане, будемо берегти, щоб вольності наші не меншали».4

Однак, царизм не бажав йти на поступки навіть українським автономістам. Дем`яну Многогрішному були направлені гра-

`Зйнгорн В. Отставка Ордина-Нащокина (Б.Г. й места изд.) С. 106-107.

2А Ю й З Р. Т.8. №18. С.66.

Югієнко І. Українська Церква. Т.2. С.179.

<АЮиЗ Р. Т.8. № 18. С.66.

5БантьІш-Каменский Д. История Малой России от водворе-ния славян в сей стропе до уничтожения гетманства. К., 1993. С.334-335; Огієнко І. Українська Церква. Т.2. С.179.

`Соловьев С. История России с древнейших времен. М., 1991. Т.11. С.362-365.

2А Юи З Р. Т.8. №9. С.23,24,26. 3Там же. С.26. 4Крип `якевич І. Історія України. С.226.

моти, в яких цар прощав українському народові його «гріхи» перед московським урядом («смута» Івана Брюховецького) і заявляв про свою милість до нього.1

В березні 1669 року на Глухівській Раді, котра визначила умови, на яких Лівобережна Україна мала надалі перебувати в складі Російської держави, князь Г.Ромодановський лише добавив, що государ готовий і в майбутньому не нагадувати українцям про їхні «провини».2 Ніяких конктретних обіцянок, щодо повернення Україні колишніх прав та вольностей, цар не давав. Мало того, відносно питання про становище православних на Правобережжі та по всій Речі Посполитій Москва віроломно заявила, що «немає ніякої причини» говорити про утиски православної віри в Польщі.3 Російський уряд відчув свою владу над Україною, відчув, що має опору серед частини місцевого населення і був переконаний в своєму успіхові.

Залежно від обставини, царизм, змінюючи темпи, твердо тримався курсу на повне знищення будь-яких проявів української державності. Цей курс стосувався й Київської митрополії. В цьому плані царський уряд намагався до мінімуму звести владу та вплив Київського митрополита над єпархіями, монастирями та іншими духовними установами Української Православної Церкви. Спочатку з-під відданя Київського владики були фактично вилучені неукраїнські єпископства, тобто розташовані за межами України. Наступним кроком було піднесення вже Української Чернігівської єпархії до рангу архиєпископії, що було прерогативою Константинопольського патріарха. Сталося це у 1667 році на Великому Московському Соборі. В грамоті, даній 8 вересня 1667 року архиєпископу Лазарю Барановичу патріархами Олександрійським, Антиохійським та Московським, дарування Чернігівській кафедрі архиєпископського рангу відкрито приписується Олексію Ми-

`Борисенко Б. Дем `ян Многогрішний //Київська старовина. 1992. №4. С.45. 2А Ю й З Р. Т.8. №20. С.86. 3Там же. №11. С.38.

хайловичу, який «люблячи красу дому Божого, помножаючи в своєму царстві різні митрополії, архиєпископства, звелів і архиєпископію Чернігівську, що існує більш 600 років, утвердити та укріпити».1

Цікаво, що Лазар Баранович усвідомлював неканонічність цього акту. Піднесення своєї єпархії він пояснював необхідністю «для церкви Божої». Владика переконував усіх, що згідно «стародавніх грецьких та слов`янських актів, у Чернігові був архиєпископ, уповноважений патріархом Константинопольським». Лише через рік після повернення з Москви, архиєпископ зізнався, що теж проти зміни статусу єпархії, бо сподівався, в разі віддачі Києва Польщі, заснувати в Чернігові митрополію.2

Тоді ж на Соборі була утворена ще одна єпархія — Білгородська, землі якої були заселені в основному українцями. Одним із активних ініціаторів її утворення був місцеблюститель митрополії єпископ Мефодій Филимонович. Він «із сльозами» просив царя надати йому новоутворену єпископію. Проте уряд, добре пам`ятаючи недавні заяви місцеблюстителя відносно прав та привілеїв, наданих Київській митрополії Константинопольським патріархом, категорично йому відмовив. Єпархія, створена для «більш успішного пастирського нагляду за православними християнами, які населяють віддалені південні окраїни Росії, а також з метою упередження від зараження розкольницькою оманою»,3 підпорядкувалася безпосередньо Московській патріархії. Очолив єпархію Варшетський митрополит із Сербії Феодосій. Призначення його випадковим не було. Собор вирішив «поставити на висоті престолу білгородського» Феодосія тому, що він за свої добродіяння «зело возлюбляв бисть правовірному самодержцю», тобто був надзвичайно відданий царю.

У 1679 році помирає Київський митрополит Антоній Вінницький. На його місце польський король призначив адмі-

`А Ю З Р. Ч.І, т.5. №11. С.9-10.

2Письма Лазаря Барановича. Чернигов, 1865. №66. С. 85. 3Титов Ф. Феоклист Мочульский, архиєпископ Курский. // Трудьі Киевской Духовной Академии. 1894. №1. С.63.

ністратором всієї правобережної і західної частини Київської ? митрополії Львівського єпископа Йосифа Шумлянського.

Адміністратор, турбуючись долею «своєї пастви», намагався розширити їхні володіння. Коли 18 листопада 1683 року помер Печерський архимандрит Інокентій Гізель, Йосиф Шумлянський висловив свої претензії на київську архимандрію, насамперед на її маєтки в Польщі. Щоби цього не сталося, гетьман Іван Самойлович запропонував московським царям Івану та Петру і патріарху Йоакиму благословити своєю рукою новообраного архимандрита Варлаама Ясинського. 11 червня 1684 року лівобережний місцеблюститель митрополичої кафедри Лазар Баранович висвячує архимандрита на цю посаду.1

Москва, вміло використовуючи протиріччя між українськими духівниками, скористалася і з цієї нагоди. Знехтувавши православними церковними канонами, в Україну відправляються відповідні документи. 26 лютого 1685 року свою грамоту відправив й Московський владика Йоаким, в якій благословив Варлаама Ясинського на архимандрію.2 Так з-під влади Константинопольського патріарха була вилучена й Києво-Печерська Лавра. Зрозуміло, що такі заходи російського уряду, за винятком хіба що історії з Білгородською єпархією, константинопольські владики визнавали протиправними, але змінити ситуацію були невзмозі.

Отже, після смерті Богдана Хмельницького царизм почав відкрито проводити курс, спрямований на знищення української державності, на відрив Української Православної Церкви від Константинополя. Застосовуючи політичний тиск, який нерідко супроводжувався демонстрацією військової сили, Москва зуміла нав`язати Україні умови, котрі позбавили її політичного сувернітету, а Київську митрополію розкололи навпіл. Посилення російського абсолютизму в Україні викликали в українському суспільстві опозиційні настрої до царського уряду. Почалося трагічне хитання України між Росією та Польщею, яке призвело її народ до страшної Руїни.

Церковна руїна була тісно пов`язана з політичною. Київська митрополича кафедра стала об`єктом посиленої уваги урядів сусідніх держав та їхніх ставлеників в Україні, внаслідок чого її «посідоло» відразу декілька чоловік. Скориставшись відсутністю єдиної церковної влади, уряд Росії під виглядом благодійності продовжував втручатися у справи Константинопольського патріарха як киріярха Київської митрополії. Поступово Київський митрополит втратив свою владу практично над усіма єпархіями та вагомими архимандріями Української Православної Церкви.

Розруха, яка охопила Україну, не обійшла й церковні володіння: руйнувалися храми та монастирі, розорювалися їхні господарства. Особливо нестерпним було становище православних Правобережної України. Католицька шляхта, розгнівана невдачами в ході російсько-польської війни, намагалася шляхом репресій повністю викорінити православ`я на території всієї Речі Посполитої. Константинопольський патріарх, повністю залежний від турецьких властей, був безсилим зупинити хаос, який охопив

Київську митрополію.

Російський уряд пильно стежив за розвитком політичних процесів в Україні. Роздавивши її Андрусівським договором з Польщею, царизм тепер без побоювань розповсюджував свої впливи на Лівобережній Україні, планомірно наступаючи на права гетьманського уряду та козацької старшини. Кризу поглиблювали й територіальні претензії до України з боку Туреччини. Козацька держава, охоплена внутрішніми чварами, опинилася на грані свого повного зникнення, а її православний народ разом з духовенством очікували нові поневіряння та приниження.

Ось чому серед провідної верстви козацтва та духовенства Лівобережжя остаточно утвердилася думка, що порятунок України лежить через припинення збройного опору та визнанні зверхності московської влади із збереженням, по можливості, найширших прав, включаючи й церковні, тому-то гетьманський уряд відіграв чи не найбільшу роль у кінцевому підпорядкуванні всієї Київської митрополії Московському патріархату.

`А Ю З Р. Ч.І, т.5. № V. С.212-214.2Там же. №УПІ. С.219-222; №1X. С.222-226.


2. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Патріархії

 

Головними виконавцями підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату стали гетьман Іван Самойлович, Московський патріарх Йоаким та Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський.

Іван Самойлович народився в сім`ї священника. Закінчив Киево-Могилянську Академію. У 1672 році старшина обрала його гетьманом Лівобережної України. Патріот своєї вітчизни, Іван Самойлович намагався об`єднати при допомозі Росії всі українські землі під булавою одного гетьмана. Прихильник якнайширшої автономії України. Українське духовенство розглядав як конкурента для своїх впливів у Росії. Крім того, незалежна від Московського патріарха українська церковна ієрархія ослабляла його політичну вагу в Україні.1 Ось чому гетьман підтримав наміри московського уряду перевести Київську митрополію під юрисдикцію свого патріарха. Був переконаний, що ця акція можлива тільки при умові збереження внутрішньої незалежності Української Православної Церкви.

Зовсім по іншому розглядалося це питання Московським патріархом.Йоаким Савелов народився в сім`ї ростовських служилих (ОЛотоцький стверджує, що він із московських бояр).2 У 1654 році разом із російським військом, в якому служив, опинився в Києві. Через рік прийняв чернечий постриг у Київському Межигірському монастирі. В 1657 році він відправився в Москву за милостинею, звідки вже не повернувся.3 Завдяки добрим стосункам із царем Олексієм Михайловичем, Йоаким у 1674 році стає патріархом. Людина власна, тверда, навіть жорстока. Зокрема, згідно указу 1684 року, прийнятого на його вимогу, старовірів та тих, хто їм

Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. С.97; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.328; Митрополит Іларіон. Українська Церква за часів Руїни. С.137.

2Лотоцький О. Автокефалія. Т.2. С.392.

3Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.327-328.

співчував, після жорстоких катувань спалювали.1 В цілому проявив себе людиною обмеженою, противником будь-яких впливів із Заходу, включаючи й українські.2

У 1681 році з`явився проект нової церковної реформи в Росії. Проект передбачав збільшення числа єпархій до 12 митрополій та 72 архиєпископств та єпископств. Планувалося шляхом надання кафедрам ступенів ввести строгу послідовність заміщення кафедральних місць. Митрополити, згідно проекту, безпосередньо підпорядкувалися Московському патріарху. Київська митропблія винятком не була. Власне, останній нами названий пункт проекту реформи, найбільше відповідав планам самого патріарха.3

Йоаким, очоливши патріархію, невдовзі почав докладувати царю про необхідність заміщення Київської кафедри, а гетьмана Івана Самойловича переконувати, що хоч митрополія й не підлягала Москві, проте вони, як «члени єдиного тіла повинні по заповіді апостола праведно і законно допомагати страдаючому членові» .Тетьман цілком погодився з патріархом.5 Однак, здійснення їхнього плану затягнулося, можливо й з браку відповідного кандидата на Київську митрополичу кафедру.

Дійсно, Лазар Баранович, місцеблюститель Чернігівський архиєпископ був старим і на думку патріарха уже не міг канонічно управляти всією митрополією, через те й висвячує по 10 і більше священників одночасно, порушуючи ним же підписану постанову Московського Собору.6 Правда місцеблюститель був переконаний, що висвячення декількох пресвітерів та дияконів на одній літургії являлося цілком канонічним.7

`Русское Православие: вехи истории. С.221-224.

Югієнко І. Українська Церква. Т.2. С. 180-181.

3Никольский В. «Боярская попьітка» 1681 года//Историчес-кие известия, издаваемьіе историческим обществом при Мос-ковском университете. М., 1917. №2. С.69-77.

4АЮ З Р. Ч.І, т.5. № IV. С.38.

>Там же. № IX. С.50-51.

"Там же. № IV. С.37-40. .

7Письма Лазаря Барановича. С. 14. № 9.

Далеко не молодий був й Печерський архимандрит Інокентій Гізель. Підтриманий українським духовенством та козацькою старшиною, він, коли конкретно постало питання про обрання митрополита, помирає.

31 жовтня 1684 року від патріарха Йоакима до гетьмана надходить лист, в якому наголошувалося на необхідність швидше подбати про заміщення необсадженої Київської кафедри. «Митрополія Київська, — пише патріарх, — довгі роки вдовує без пастиря, їй же зело, у нинішні часи найпаче, пастир необхідний».1 Москву дуже непокоїли відомості про Львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який через своїх ченців схиляв лівобережне духовенство до Польщі, бо там священникам «воздається честь», «із підданства соїх панів вони звільнені:, що «краще мати голову Церкви в Києві, як Москва має», що «колись київські митрополити ставили московських, які тепер патріархами називаються», «що многими століттями св. Софія Київська старша соборної церкви московської, що краще мати владу духовну та світську в Києві, чим шукати її з рабським поклонінням в Москві».2 В січні 1685 року гетьман відповів, що листується у справі заміщення митрополичої кафедри з духовними чинами, які погоджуються і благославляють царську думку дати пастиря найдавнішній Київській митрополії.3

11 грудня 1684 року із Москви від імені російських царів Івана та Петра відправляється грамота й до Константинопольського патріарха. Царі повідомляли, що «в государській державі яких ще не за часів їх батька учинилася Київська митрополія» залишена без пастиря, на яку тепер посягає «відступник святої соборної східної церкви» єпископ Йосиф Шумлянський. Посилаючись на віддаленість Константинопольського владики та крайню необхідність дати пастиря митрополії, царі висловили бажання, щоби новообраний митрополит та його наступники поставлялися

`А Ю З Р. Ч.І, т.5. №У. С.41.

2Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московской патриархии. С.94. 3АЮ З Р. Ч.І, т.5. №ІХ. С.50-51.

в Москві. Наприкінці додавалося, що про це ж били чолом у них гетьман Іван Самойлович, запорізька військова старшина та «весь народ малоросійський, як духовні так і мирські люди».1 Це не зовсім відповідало істині, бо на цей час відпоіді з України ще не надійшло. Проте маючи інформацію про загальний настрій Івана Самойловича та його оточення, в Москві дозволили собі так «злукавити». До грамоти було «прикладено» соболів на 200 рублів (40 штук).2 Не дочекавшись відповіді з Константинополя, у лютому 1685 року Московський патріарх розпорядився, щоби гетьман спільно з духовенством та козацькою старшиною обрали митрополитом «мужа тихого та розумного» і направили його в Москву для хиротонії. Що стосувалося безпосередньо митрополичих прав, то це мало бути предметом окремих переговорів без участі Константинопольського патріарха. «До святійшого Константинопольського патріарха, — наполягав Йоаким, — ні про що не писати і не посилати і причитання ніякого до нього не мати і під послушанням у нього не бути».3 Лазар Баранович, знаючи про переговори гетьмана з Московським патріархом, відразу виявив своє бажання посісти митрополичу кафедру в якості митрополита. Про це він дуже виразно натякнув Івану Самойловичу в воєму листі від 11 грудня 1684 року.4 Череж тиждень, 18 грудня, гетьман таким же способом відмовляє йому. Дякуючи єпископу за те, що «пастирське бажання прикладається», він просить його посприяти обранню митрополита, «аби закордонні, противні нам та небажані церкві Російській особи, митрополитами і архимандритами називаючися, в своїх намірах устами більше не бентежили церкву Божу» (тут малися на увазі греко-католицькі владики).5 Іван Самойлович, стараючись мати на відповідальних посадах послушних та відданих людей (три сини його були полковниками), хотів бачити таких й у церковному

`АЮ ЗР. Ч.І, т.5. №УПІ. С.46-50.

2 Там же. С.49.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1 Спр.224. Арк.З.

4Там же. Спр.224. Арк. 114-116.

5ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.224. Арк. 11бзв.

керівництві Київської митрополії. Авторитетний та незалежний Чернігівський архиєпископ його не влаштовував.

Таким «тихим, в божественнім писанії вправним»1 чоловіком виявився Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. Походив він із давнього княжого роду, який брав свій початок від Святополка-Михайла, внука Ярослава І, тому й підписувався «Гедеон Святополк князь Четвертинський». У 25-річному віці митрополит Діонісій Балабан висвятив його в сан єпископа Луцького й Острозького.

В 1679 році Гедеон Святополк-Четвертинський брав участь у Люблінському Соборі православних та греко-католиків, який розглядав питання церковної унії обох конфесій. Разом із депутатами Луцького братства, єпископ заявив, що буде прикладати всі зусилля для збереження цілості православної церкви, яка перебуває «в милості чотирьох східних патріархів».3 Львівський єпископ Йосиф Шумлянський перейшов таємно в унію, намагався звільнити Луцьку кафедру від Гедеона Святополк-Четвертинського, а на його місце посадити свого брата Афанасія. Внаслідок інтриг, з боку короля до Луцького владики надійшов ультиматум: або прийняти унію, або сісти у в`язницю «до Малборку», і навіть «хотіли його життя позбавити».4 Тоді, згадував Гедеон Святополк-Четвертинський, «маючи людську слабість, злякався дізнавшись про це, бо не пережив би заточення, та й людям не зміг би більше принести користі, тому й залишити престол свій і все своє змушений був».5

Ієрархічний стаж, гоніння за православ`я і, нарешті, родинні зв`язки з гетьманом (дочка Івана Самойловича після смерті свого чоловіка Ф.П. Шеремєтьєва вдруге вийшла заміж за племінника єпископа) давали підстави надіятися на успішну підтримку кандидатури Гедеона Святополк-Четвертинського

`Там же. Арк.З.

3Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московскому патриарху. С.95.

ЩДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.224. Арк.67. 2АЮ З Р. Ч.І, т.5. №УІ. С.43.

з боку українського духовенства. Навіть Лазар Баранович, який відразу відчув у єпископі свого реального суперника, визнав:«Хіба що його митрополитом Київським зробити, а то іншого йому місця нема»,1 та й «чоловік він добрий і смирний і ніякої влади не бажає».2

Відразу після переходу на Лівобережжя, Гедеон Святополк-Четвертинський відправив у Москву листи до царів та патріарха, в яких пояснював причини втечі з Польщі і висловив бажання бути назавжди під їхньою рукою. Патріарх Йоаким похвалив Луцького єпископа за смиренне поклоніння йому і, що не побажав зрадити віру, вислав у подарунок 10 рублів.3

Царською грамотою від 9 грудня 1684 року єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський приймався під високу руку російських царів Івана та Петра. Москва тим самим підтримала його кандидатуру на вакантну посаду Київського митрополита.4

Вибори відбулися в Києві при Софійському соборі 29 червня 1685 року на свято Петра і Павла.5 Від гетьмана для «присутності» прибули генеральний військовий осавул Іван Мазепа та чотири полковники: Василь Борковський — полковник Чернігівський, Леонтій Полуботок — полковник Переяславський, Григорій Карпов — полковник Київський та Яків Жураківський — полковник Ніжинський, з «товаришами».6

Незважаючи на універсали Івана Самойловича, на Соборі було мало представників від духовенства. Пославшись на поганий стан здоров`я, не приїхав Лазар Баранович, котрий так і не добився підтримки у гетьмана. Правда, він розіслав грамоти своїм підлеглим,7 але ніхто із Чернігівської єпархії

ЩДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.223. Арк.ізв.

2Там же. Спр.224. Арк.64.

3АЮ З Р. Ч.І,т.5. №УІ-УІІ. С.43-46.

4ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Спр.224. Оп.1. Арк.66.

5Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2, С.98.

6АЮ З Р. Ч.І, т.5. №ХІУ. С.65-66.

ЩДІА України в м.Києві. Ф.221. Оп.1. Спр.212. Арк.1.

не прибув. Не було й архимандритів — Новгородського та Чернігівського. У роботі Собору не брав участі й сам Гедеон Святополк-Четвертинський. *

При такому розкладі сил, коли світські представники мали абсолютну більшість, не важко було передбачити результат виборів. І дійсно, незважаючи на заборону гетьмана оголошувати Івану Мазепі свого обранця (аби не робити ніякого тиску),2 митрополитом обрали єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. Обрали, як повідомляв Іван Самойлович у Москву, одноголосне.3 Та по іншому й бути не могло, адже всі усвідомлювали, що Церкві необхідно мати митрополита, а не блюстителя.

Відразу після виборів до Гедеона Святополк-Четвертинського прибули посли: ігумен Видубицького монастиря Феодосій Углицький та ігумен Переяславського монастиря Єроним Дубина, з двома протопопами. Прибулі ознайомили єпископа з результатами виборів (вони ж повідомили про це і гетьмана).4 Гедеон, вислухавши їх, тут же заявив про неспроможнісь східних патріархів захистити православ`я і висловив бажання «прийняти жезл архиєпасторський не від кого іншого, як від московського патріарха».5

Заява Гедеона Святополк-Четвертинського викликала у духовенства занепокоєння, яке проявилося у формі так званого протесту на Соборі, що продовжив свою роботу 8 липня 1685 року уже без світських делегатів. З цього приводу в листі до гетьмана вказувалося, що Собор без участі провідного духовенства не може вирішувати питання переходу Київської митрополії у відання іншого патріарха, бо «вони могли би на нас звалити вину, якщо би ми що-небудь постановили противне їхнім думкам. Тому-то цей

`А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХП. С.56-57.

2ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.224. Арк.20.

3АЮ ЗР. Ч.І, т.5. №ХІУ. С.66; ЦДІА України вм.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.224. Арк.23-24.

<АЮ З Р. Ч.І, т.5. №ХПІ. С.63.

5Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московскому патриарху. С. 103.

Собор невзмозі вирішити такої справи, яка належить усій Церкві». Крім того, право передачі митрополії, на думку українського духовенства, належало виключно Константинопольському патріарху, бо «негідно дітям відрікатися від отця свого». «Відразу ж, — писалося в листі, — відлучимося від Константинопольського патріарха, ісконного отця нашого, коли власними очима побачимо і вухами почуємо, що Царгородський патріарх згодився уступити свої права Московському. А тепер боїмося відступати від ісконного отця нашого, щоби не попасти під клятву».

Собор вважав, що відмова від Константинополького патріарха матиме шкідливі наслідки для православних Польщі. Для польського уряду з`явиться більше шансів схилити їх до унії з Римом, бо «якщо ті добровільно відмовилися від послушанняКонстантинопольському патріарху, то чому би не поступити так» і православним Речі Посполитої.1

Нарешті, духовенство висловило побоювання щодо втрати своїх привілеїв після переходу до Московського патріарха, а саме: заборонять носити хрест перед Київським митрополитом, бо «перед жодним митрополитом московським хреста не носять»; звелять хреста на митрі зняти, бо «жодному митрополиту хреста на митрі носити не вільно»; заборонять вільну елекцію митрополита в Києві, а натомість його призначатиме патріарх, як в Росії; суд митрополита перестане бути найвищою інстанцією «в справах не противних у вірі», бо ж «в Москві на митрополитів (й) про менші справи чолобитні бувають до патріарха, що і в митрополії Київській мусило б бути»; Київський митрополит змушений би почергово цілорічне перебувати біля Московського патріарха, за існуючим в Росії звичаєм.

Духовенство занепокоїлося, що закриють типографії Української Православної Церкви^ бо їх «в жодній митрополії Московській не вільно тримати; що в титулі митрополита Київського не буде слів «всея Росії», бо тільки «сам патріарх так ся пише»; і що, нарешті, українському владиці звелять

`А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХІІ. С.57-58.

клобук білий носити. «І ще багато іншого, — читаємо в листі, — могло би (бути) проти давньої честі митрополита Київського».1

Як аргумент, духовенство вказало на зміни, які відбулися в Білгородській єпархії, коли вона управлялася архиєреями-великоросами Михаїлом і пізніше Аврамієм. Якщо раніше священники й протопопи цієї єпархії жили «по всьому київському нашому праву та звичаю», то тепер же правове і матеріальне становище змінилося: збільшилися данини, розвинулося хабарництво, духовенство «б`ють, по литках затинають палицею, підвішують» тощо. «Книги наші знищують, а московські надсилають, церковний спів і читання наше касують, а московські заводять, до чого люди не скоро звикають. Все це давнім нашим духовним вольностям противне, але воно помалу з часом увійде й до нашої Церкви малоросійської, якщо митрополит Київський так належав би до патріарха Московського., як і всі митрополити московські».2

Уважне вивчення документів дає підстави стверджувати, що це все ж таки був не протест, як вважають Тарнавський С.,3 Лотоцький О." Власовський І.,5 інші дослідники Церкви,6 а швидше занепокоєння, побоювання українського духовенства позбутися своїх особливих давніх прав та привілеїв, втратити обширні володіння в Речі Посполитій, що негайно відбилося б на їхньому становищі. Врешті-решт, Собор висловив готовність перейти під юрисдикцію Московського патріарха, «але нехай не від нас початок буде, а від того же самого святійшого Царегородського владики».7

Ніби виправдовуючись, було заявлено, що справу гадпорядкування не було поставлено на обміркування Собору

ні царями, ні патріархом, ні гетьманом, а «написано про це якось глухо, без печаті та без підпису уряду».1 Але ніде ми не побачимо рішучого спротиву діям, направленим на зміну канонічного статусу Київської митрополії, як це було у 1654 році. Фактично, українське духовенство висунуло свої умови, які робили можливим здійснення цього акту.

Іван Самойлович, як видно із листа до В.Голіцина, розділяв тривогу українських духівників.2 Підтвердженням служать його грамоти, які разом із чолобитними «статтями» духовенства в кінці липня 1685 року були направлені московським царям та патріарху. Українське посольство до Москви було спільним: ігумени — Феодосій Углицький і Єроним Дубина та Сава Прокопович, який отримав окрему інструкцію відносно переговорів від гетьмана. Іван Самойлович підтримав рішення Собору перейти під владу Московського патріарха на певних умовах, їх можна подати разом, як спільні побажання українських провідних сил того часу:

1. Царі та патріарх самі звертаються до Константинопольського владики у справі передачі Київської митрополії Московській патріархії. Гетьман від свого імені просив прискорити цю справу, аби не сталося розколу митрополії з «вини» греко та римо-католиків, і щоб заспокоїти сумління новообраного митрополита, який в свій час присягнув Константинопольському патріархові.

2.3 огляду на безпеку православ`я в Польщі, за митрополитом залишається титул Екзарха Константинопольського патріарха. В разі відмови гетьман наполягав захистити православних Речі Посполитої.

3. Київський митрополит зберігає свою владу над усіма попередніми установами — єпископіями, архимандріями, монастирями, церквами, ігуменствами та братствами.

4. Київському митрополитові підлягають усі маєтності на правому боці Дніпра, включаючи й нині підлеглі адміністратору Йосифу Шумлянському.

`Там же. С.57-58.

2ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.224. Арк.22-23.

`АЮ ЗР. Ч.І, т.5. №ХІІ. С.59. 2Там же. С.60-61.

3Тарнавский С. Исследование о поднинении Киевской митро -полий Московскому патриарху. С. 103. "Лотоцький О. Автокефалія. Т.2. С.374.

5 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.332. 6Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2. С.197. 7А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХН. С.58-59.

5. Київська митрополія є першою серед усіх митрополій Московського патріархату. Зберігаються всі попередні честь і влада Київського митрополита.

6. Відносини між патріархом та митрополитом будуються на основі Переяславських статей 1659 року, а саме:«митрополит приймає тільки благословення і поставлення своє, а в суди його митрополії патріарх не вступається й ніхто від них не ходить до патріарха».

7. Митрополит має право вільного друку в Печорській та інших українських друкарнях, право викладання наук «грецькою та латинською мовами».

8. Митрополит обирається собором, вільними голосами та займає кафедру до смерті.

9. За Київським митрополитом зберігаються стародавні його привілеї ношення хреста на митрі та хреста перед ним. Митрополит «зберігає за собою всі попередні вольності», тобто й звільняється від річного перебування в Москві при патріархові. У титулі залишаються слова: «і всієї Русі».

10. Гетьман просить підтвердити все це монаршою грамотою.1

Як бачимо, ніякого протесту з боку духовенства, братств, козацької старшини та іншої шляхти проти підпорядкування митрополії Москві не було. Навпаки, всі вони підтримали зусилля гетьманського уряду щодо переходу Української Православної Церкви до складу Московської патріархії, при збереженні широкої автономії. Що стосується Гедеона Святополк-Четвертинського, то він, повідомляючи московських царів2 та патріарха про своє обрання, продовжував виражати свою покірливість. «Якою на те буде їх царської величності воля, — писав єпископ`Йоакиму, — так ця справа і збутися має».3

25 серпня 1685 року царі Іван і Петро та царівна Софія в с.Коломенському прийняли українське посольство. Вислуха-

`АЮЗР. Ч.І, т.5.№ХІІІ. С.63;№ХІУ. С.66-67;№ХУ. С.71-79; ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.224. Арк.4, 64. 2А Ю З Р. Ч.І, т.5. № XVII. С.81-83. 3Там же. №ХУІ. С.81.

вши послів, вирішили порадитися всім разом із патріархом Йоакимом.1 Після переговорів патріарх й царі видали свої грамоти.

Йоаким, незадоволений умовами українського духовенства, вирішив все ж промовчати. Висловивши радість з приводу обрання митрополита, він запросив Гедеона Святополк-Четвертинського в Москву для хиротонії. Ніяких конкретних обіцянок патріарх не давав, а білшість статей просто опустив.2 Особливо неприємною для Йоакима була вимога залишити за митрополитом титул «екзарха Константинопольського патріарха». Щоби ознайомитися, якими правами користувався екзарх, він віднайшов грамоту Константинопольського владики Єремії. Грамота була надана протисингелу Никифору, який головував на Берестейському Соборі 1596 року. Документ свідчив про особливість права екзарха. Зокрема, він займав перше місце між всіма архиєреями на всіх соборах та Богослужіннях.3

Царі ж менше звертали увагу на зміст прохань. Задоволені тим, що справа підпорядкування підходить до завершення, вони у грамоті, виданій у вересні на ім`я гетьмана, стверджували всі права та вольності Київської митрополії. Тільки один пункт на вимогу патріарха відхилили — київський митрополит позбавлявся екзаршого титулу. Натомість царі обіцяли просити Константинопольського пастиря звернутися до православних Польщі з посланням, аби вони по стародавньому звичаю залишалися під благословенням київських митрополитів. В кінці грамоти було сказано: «А наша великих государів нашої царської величності милість від них ніколи від`ємлєною не буде, і бути їм на нашу государську милість у всьому надійними».4

Отримавши гарантійні документи, гетьман вирядив до Москви для висвячення єпископа Гедеона в сан Київського митрополита велике посольство в кількості 32 чоловік. 8-го

`А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХУІ. С.79-80. 2Там же. С.84-85. №XVIII. 3Там же. №ХІХ-ХХІ. С.85-93. 4Там же. N2 XXII. С.93-101.

листопада 1685 року, під час урочистого Богослужіння в московському Успенському соборі, у присутності царів, відбулося висвячення. Стоячи перед патріархом посеред церкви на орлиці та виголошуючи архиєрейську клятву, Гедеон у всьому обіцяв слухатися його. «Якщо ж, — присягав він, — що небудь обіцяне мною порушу і отцю моєму святійшому Йоакиму, патріарху московському і всієї Русі та північних країн, а після нього майбутнім святійшим московським і всієї Русі патріархам, і всьому священному собору явлюся неслухняним, чи противним, чи без нього окремо бути захочу і єпархію мені вручену, яким небудь чином йому, отцю моєму, святійшому патріарху та всьому собору в чомусь непослушну сотворю, то нехай буду позбавлений сану свого та влади без всякого суда і слова».1

14 грудня 1685 року митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський разом із свитою відправився додому. В Москві йому подарували карету, обшиту оксамитом, з мідною оздобою та шестеро карих коней.2

Грамота царів та правительниці Софії, датована 15 грудня 1685 року на ім`я митрополита, ще раз підтвердила права та привілеї Київського владики, які закріплялися за ним вересневими постановами. Єдине, що добавлялося, мабуть на прохання Івана Самойловича, так це:

— митрополит не мав права вступати у військові та «розправні» справи, бо це «належить підданому нашому, гетьману Івану Самойловичу і надалі майбутнім гетьманам»;

— в справах управління тією частиною Київської митрополії, яка залишалася під Польщею, митрополит мав радитися з гетьманом та дотримуватися його вказівок.3

`А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХХІП. С.102-104.

Югієнко І. Українська Церква. Т.2. С.188; Тарнавский С. Ис-следование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриарху. С.125.

3Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.З, С.6; Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московской патриархии. С.122-124.

Зовсім іншою була грамота патріарха (датована 14-м грудня

1685 року). Як і раніше, він не давав ніяких обіцянок щодо збереження найвагоміших прав та привілеїв Київського митрополита. Йоаким детально описував Гедеону свій вклад у висвяченні митрополита, повчав його праведному життю та інше, але жодного слова не згадав про давні митрополичі привілеї. Промовчав Йоаким і про непідсудність Київського митрополита Московському патріарху.

Навпаки, в грамоті проявляється бажання патріарха зрівняти його з іншими російськими митрополитами. Новопоставленого Йоаким титулує не інакше як «митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії», жодного разу не назвавши «митрополитом всієї Русі».1 Мабуть тоді ж патріарх, дозволивши Гедеону носити митру з хрестом, розпорядився одівати й білий клобук як інші російські митрополити, чого до цього часу київськими владиками не робилося.2

Позиція Московського патріарха викликала невдоволення як у духовенства України, так і у самого гетьмана. 6-го квітня

1686 року він категорично наполягає, аби Йоаким добавив грамоту запевненнями про непорушність прав та привілеїв Київського митрополита, про що писали царі. При цьому Іван Самойлович вислав Йоакиму переклад сакр, даних Константинопольським патріархом Парфенієм митрополиту Діонісію Балабану, який у свою чергу передав їх Йосифу Нелюбович-Тукальському.3 Що відповів патріарх на домагання гетьмана, чи взагалі була відповідь — невідомо.

Для остаточного завершення справи підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, цієї, за словами митрополита Іларіона «сумної справи»,4 бракувало тільки згоди Константинопольського патріарха. Зрозуміло, що в її найшвидшому отриманні були зацікавлені і в Росії, і в Україні. З цією метою, відразу після хиротонії Гедеона, з Москви до Константинополя відправилося посольство від

1АЮЗР. Ч.І, т.5. № XXIV. С.131. 2 Тарнавский С. Вказана праця. С. 124-125. 3АЮ ЗР. Ч.І, т.5. №XXXIII. С. 139. Югієнко І. Українська Церква. Т.2. С.188.

царів та патріарха, які у своїх листах просили визнати правову зміну статусу Української Православної Церкви та вислати кілька грамот, а саме: патріархові Московському, що він перебирає всі справи на Київську митрополію; митрополитові Гедеону, яка б підтвердила його новий духовний чин; православному населенню України та Польщі — з настановою слухатися новообраного митрополита та його наступників, які будуть висвячуватися у Москві.1

В зв`язку з цим Йоаким власноручно склав дві грамоти. В першій Московський патріарх доказував свої права на Київську митрополію, яка нібито в свій час відпала від Москви через властолюбство окремих людей. Складена історично безграмотно, відправленою так і не була.2 Однак, Йоаким все ж не утримався від спокуси скласти текст, який мав би бути у відпускній грамоті Константинопольського патріарха. Як свідчить його друга грамота, цей текст повинен був продиктувати вселенському владиці російський посол.3

Царі від свого імені додавали, що в дарунок патріархові посилаються «золоті та соболі»: «Я вашому б архипасторству, — радилося в грамоті, — ті золоті та соболі прийняти велів. А скільки числом тих золотих та соболів прийнято буде. Ви нашій царській величності напишіть та своє архипасторське благословення на митрополію Київську подайте».4

Очолив російське посольство дяк Микита Алєксєєв. Взагалі, це було не перше такого роду посольство. Ще в 1669 році в Константинополь, з проханням дозволити висвятити Київського митрополита в Москві, звертався грецький архимандрит Мелетій. В 1682 році російському послу в Туреччині Возніцину видана таємна інструкція, як себе поводити при обговоренні цієї справи з патріархом Прокопієм. Нарешті, коли остаточно вияснилася кандидатура Київського митрополита, в грудні 1684 року до Константинополя для переговорів відправилося посольство

1А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХХУ. С. 114-115. 2А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХХІУ. С.104-111 3Там же. №ХУІІ. С. 124-125. 4Там же. №ХХУІ. С.123.

на чолі з греком Захарієм Івановим (Софіром). Патріарх Яків із задоволенням прийняв царські подарунки, але дозволу на висвяту Гедеона Святополк-Четвертинського Московському патріарху не дав. Свою відмову пояснював, що цього без дозволу всіх православних патріархів він зробити не може. Крім того, патріарх боявся накликати на себе гнів великого візира.1 І ось, тепер, в листопаді 1685 року з Москви відправилося нове посольство, спеціально проінструктоване патріархом Йоакимом відносно переговорів у Константинополі.2

До Микити Алєксєєва в Україні приєднався гетьманський посланець Іван Лисиця, через якого Іван Самойлович передав патріарху Якову грамоту з аналогічними проханнями. Прибувши до Туреччини, в Андріанополі посли зустрілися з єрусалимським патріархом Досифеєм, якому Микита Алєксєєв теж мав вручити царські грамоти та дари.

Дізнавшись про причину візиту, Досифей, відомий вчений -каноніст, категорично відмовився взяти участь у такому беззаконні, заявивши, що це ж порадить зробити й Константинопольському патріархові. Канонічні основи свого поступку він виклав у листах до московських царів та патріарха. Дії Йоакима єрусалимський патріарх розцінив як порушення церковних канонів, що вимагають збереження цілості Церкви та не допускають втручання інших владик у справи чужої єпархії.3 Шлях, обраний Москвою, на його погляд, негідний, протиправний. Досифей нагадав, що коли засновувалося патріаршество в Москві, то воно було затверджене згодою всіх православних патріархів. Отже й зараз Константинопольський патріарх сам своєю владою не може відступити Київську митрополію, і тому необхідно писати до всіх владик.4 Особливо таврує патріарх хабарництво, перекупство, до яких вдавалися російські висо-

1А Ю З Р. Ч.І, т.5. №УІІІ. С.46-50; №ХХУІ. С. 116-123; Зйнгорн В. Очерки истории Малороссии в XVII в. Т.І. С.392-393; Лотоцький О. Автокефалія. Т.2. С.375,376.

2А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХХУІІ. С.123-129.

3Там же. Ч.І т.5№ХХХІУ. С.146.

4А Ю З Р. Ч.І, т.5. №ХХХІУ. С.145.

копоставлені особи. «І чи подобає, — писав Досифей, — апостольській великій Москві просити від матері своєї Східної Церкви духовні дарування за гроші?»1

Не мали успіху й переговори з новим Константинопольським патріархом Діонісієм, який саме прибув до Андріанополя за підтвердженням на кафедру султанською владою (Яків незадовго до того помер). Як людина лакома на гроші й розкішне життя, він сам розпочав зносини з посольством. Патріарх готовий був дати згоду на позитивне вирішення питання навколо Київської митрополії, але при умові, що спочатку отримає царські гостинці. Микиту Алєксєєва такий варіант не влаштовував. Боячись провалу, він його відкинув і, за порадою грека Тафларі, звернувся за допомогою до великого візира.

За іронією долі в той час проти Туреччини формувався християнський альянс, до якого втягували й Росію. Султану вже об`явили війну Польща, Венеція та Австрія. Московський уряд ще зберігав видимість добрих стосунків. Зрозуміло, що Туреччина намагалася зберігги їх якомога довше. Тому візир розпорядився негайно задовільнити прохання російських та українських послів, що й було зроблено. Вже при черговій зустрічі єрусалимський- патріарх не тільки «віднайшов у правилах, що вільно кожному єпископові відпустити свою єпархію до іншого єпископа», але й пообіцяв посприяти здійсненню «царської волі». І дійсно, Досифей незабаром написав три грамоти: до московських царів, до всіх православних Речі Посполитої і до гетьмана Івана Самойловича,2 за що отримав 200 золотих.

Довідавшись, що з боку турецьких властей немає ніяких перешкод, Константинопольський патріарх Діонісій теж дає згоду на передачу Київської митрополії Московській патріархії. Повернувшись в Константинополь, він скликає у цій справі Собор, в якому взяли участь лише митрополити. Через деякий час Микита Алєксєєв отримав цілий пакет бажа-

1Там же. №ХХХУ. С.152.

2А Ю З Р. Ч.І, тп.5. №ХХХУІ, XXXVII, XXXVIII. С. 158-160, 160-164, 164-166.

них грамот, виданих у травні-липні 1686 року, а саме: одну Соборну грамоту, в якій Київська митрополія відпускалася під владу Московського патріарха; дві грамоти російським царям; дві грамоти Московському патріархові; дві — гетьману Івану Самойловичу; одну грамоту Київському митрополиту Гедеону; і дві — всім православним Української Церкви, яким Діонісій дозволяв новообраного митрополита відправляти для хиротонії в Москву.1

Крім патріарха Соборну грамоту підписали митрополити: Іраклійський-Варфоломей; Никодимійський — Мелетій; Фессалонитський — Мелетій; Ларійський — Макарій; Навпактський та Артський — Варфоломей; Карійський — Максим; Лійський — Григорій; Кизицький — Парфеній; Халкидонський — Симеон; Пруський — Парфаній; Лавкидійський — Варлаам; Митилинський — Григорій; Дертський — Парфеній; Силиврійський — Герасим; Афинський — Арсеній; Паранансійський — Йоасаф; Крітський — Килинник; Візійський та Мирський — Захарій; Корейський — Митрофан; Верійський — Йоаким; та Радостонський — Герасим.2 Грамота датована місяцем червнем, індикта 9, 1686 року.

В грамотах Константинопольський патріарх пояснював, що змушений був відпустити Київську митрополію, зважаючи на обставини, в чому й переконав Собор. Владика відпускав клятво-преступництво єпископа Гедеона, патріарха Йоакима тощо. Правда, Діонісій мабуть не хотів повного розриву з Українською Православною Церквою. Він висунув певні умови, при яких грамоти набирали чинності:

— кандидат на митрополію обирається згідно звичаїв Української Церкви. «Митрополита вибирати миром, із благочестям, і з увагою».

— хиротонія київських митрополитів у Москві не матиме характеру обов`язкової практики, а лише коли «прилучиться нужда».

1Тамже.№ХХХІХ,ХІ,ХЬІ,ХІП,ХІт)ХИУ,ХІУ,ХІУІ.сЛ66-168, с.169-171, 172-177, 177-182,182-183, 184-186,186-189, 189-191. 2А Ю З Р. Ч.І,т.5№ХУ. С. 188-189.

— під час Богослужіння Київський митрополит повинен спочатку називати ім`я «святійшого вселенського патріарха, яко від нього всі управляєм! суть», а потім вже ім`я «патріарха московського, яко старця свого».1

Отримавши грамоти, Микита Алєксєєв подарував Константинопольському патріарху «200 золотих і три сорока соболів», а також добився дозволу султана відновити згорілу в Константинополі церкву Іоана Предтечі.

По дорозі додому з послом трапилася пригода, яка ледве не загубила всю роботу. В Криму він був заарештований татарами, але російському уряду вдалося обміняти його на їхнього достойника.2 На нещастя, грамоти вціліли. Прибувши до Москви, їх відразу переслали Івану Самойловичу. Незабаром від гетьмана прийшло повідомлення, що він розіслав універсали по всіх церквах про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

Визнала акт передачі Київської митрополії й Польська держава, яка мала до неї безпосереднє відношення. 21 квітня 1686 року Росія і Польща уклали «Вічний договір». 6 травня 1686 року договір був підписаний та «присягою царською скріплений». «Обливаючись гіркими сльозами», скріпив у Львові угоду й польський король Ян III Собєський.3 За договором православні єпархії, розташовані на території Речі Посполитої, залишалися у віданні Київського митрополита, хоча він переходив під юрисдикцію сусідньої держави (9 стаття угоди).

27 грудня 1686 року гетьманові Івану Самойловичу за успішне завершення справи підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії була направлена царська жалована грамота із золотим ланцюжком та двома діамантовими клсинодами.

`Там же. №ХХХІХ. С. 167-168.

2Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московскому патриарху С. 142; Лотоцький О. Автокефалія. Т.2. С.380.

3Титов Ф. Окончательнмй переход Києва от Польши к Рос-сии //Трудьі Киевской Духовной Академии. 1904. №7. С.456.

Відомо, що сподівання гетьмана, як і всього українського духовенства, виявилися марними. Не встиг М. Алєксєєв перетнути кордон, як Росія оголосила війну Туреччині і розпочала невдалі для неї воєнні дії (Кримський похід). У провалі компанії Москва звинуватила гетьмана І. Самойловича. Разом із старшим сином його арештували і відправили у Сибір до Тобольська, де екс-гетьман у 1687 | році помер. Молодшого сина І. Самойловича стратили у Сівську.

Відносно українського духовенства та їхнього владики, то

вадразу ж після хиротонії в Москві, патріарх звелів Київському

І митрополітові одівати білий клобук подібно російським. 27

січня 1688 року Гедеону наказувалося підписуватися

«Мітрополитом Київським Галицьким і Малої Росії».

У часи переходу Київської митрополії до Московського патріархату їй належали такі єпархії: Київська (Г.Святополк-Четвертинський); Чернігівська (Л.Баранович); Луцька (А.Шумлянський); Львівська (Й.Шумлянський); Перемиська (І.Винницький). У1686 році до митрополії мала увійти й Мстиславсько-Могилівська єпархія, але після смерті її єпископа Феодосія Василевича вона фактично управлялася Московським патріархом. На кінець XII століття зв язки єпархії з Київським митрополитом повністю припинилася. У 1687 році Москва, шляхом надання прав ставропії, вилучила з під влади митрополита Києво-Межигірський монастир. Наступного, 1688 року, від української церкви відійшла Києво-Печерська Лавра, при тому Лавра оголошувалася першою архимандрією в Росії.

Послаблення влади Київського митрополита сприяло відходу від православ я трьох західно-українських єпархій. На початку XIII століття вони остаточно перейшли у лоно греко-католицької церкви. Під владою митрополита залишилася лише одна, власне митрополича, Київська єпархія. Лівобережна Чернігівська єпархія 10 квітня 1688 року також перейшла безпосередньо під управління Московського патріарха з правом іменуватися першою серед російських архиєпископій.

Втратила Київська митрополія й церковні маєтки. Зокрема, в Київській окрузі вона володіла лише двома селами —

Погребки і Зазим є, та й то останнє хотіла відняти Києво-Печерська Лавра.

Як побачимо, ще за часів Гедеона Святополк-Четвертинського (помер 6 квітня 1690 року), митрополії, її права та привилеї були значно обмежені. З підпорядкуванням митрополії Московському патріархату по суті закінчився період автокефалії Української православної Церкви.

Таким чином, події, котрі розгорнулися в Україні після смерті Богдана Хмельницького зробили неминучою справу підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Смерть гетьмана дала можливість царизму відкрито проводити курс на ліквідацію української державності. Наявність в Україні незалежної від Москви православної церкви по суті зводила нанівець зусилля російських політиків. Тому відрив Київської митрополії від Константинополя, перехід її під владу Московського патріарха були в ряді пріоритетних завдань колоніальної політики царської Росії в Україні.

Використовуючи політичний тиск, демонстрацію військової сили, російському урядові вдалося нав`язати Україні умови, котрі позбавляли її політичного сувернітету, а українське православне духовенство зобов`язували визнати над собою владу Московського патріарха. Політика Москви викликала в українському суспільстві неоднозначну реакцію. Старшина, духовна ієрархія, лякаючись царського абсолютизму, щораз більше схилялися до союзу з Польщею; міщани разом із селянами та дрібним духовенством, ще добре пам`ятаючи панську кабалу і релігійні утиски, вороже сприймали наміри провідної верхівки й віддавали перевагу Росії. Україна вступила в період політичної невизначеності, яка призвела її народ до Руїни.

Політична руїна була тісно пов`язана з церковною. Поділ українського суспільства на багаточисельні, нерідко ворогуючі між собою політичні фракції, їхня ставка на військову допомогу сусідніх держав — Росії, Польщі та Туреччини, — зумовили повний розвал церковного управління Київською митрополією. Митрополича кафедра стала об`єктом посиленої уваги з боку сусідніх урядів та їхніх ставлеників в Україні, внаслідок чого її одночасно «очолювало» декілька

чоловік. Воєнні дії на території України спричинили небезпечну розруху церковних володінь: храми були зруйновані, господарства розорені.

Царизм не був байдужим до політичних процесів, що відбувалися в українському суспільстві. Розірвавши Андрусівським договором з Польщею Україну на дві частини, він впевнено зміцнював свої позиції на Лівобережжі, поступово обмежуючи владу гетьманського уряду, права козацької старшини та вищого духовенства. Відсутність в Україні єдиної церковної влади дала підстави Москві втручатися в справи Константинопольського патріарха як киріярха Київської митрополії. На Сіверщині Чернігівську єпархію було піднесено до рангу архиєпископії, що було прерогативою Константинополя, а згодом з-під влади киріярха вилучили й Києво-Печерську Лавру.

Не кращим було становище правобережної та західної частини Київської митрополії. Католицька шляхта, розгнівана невдачами в ході російське-польської війни та значною втратою земель, посилила репресії проти православ`я, намагалася повністю викорінити його на всій території Речі Посполитої. Константинопольський патріарх, залежний від турецьких властей, був безсилим зупинити хаос, який охопив Київську митрополію, адже й Туреччина претендувала на значну частину території України.

Не могла стабілізувати політичну ситуацію, а значить й церковне життя в Україні, розділена чварами козацька верхівка. Українська державність опинилася на грані свого повного зникнення, її православний народ разом із духовенством очікували нові поневіряння та приниження.

Саме в такій обстановці серед провідної верстви козацтва та духовенства Лівобережжя остаточно утвердилася думка, що порятунок лежить у припиненні збройного опору та визнанні московської влади в умовах Переяславської Ради 1659 року. Умови передбачали широку автономію Лівобережної України в складі Російської держави. Київська митрополія, визнаючи зверхність Московського патрирха, зберігала за собою внутрішнє самоуправління.

З приходом до влади І.Самойловича розпочався процес об`єднання українських земель в складі Російської держави,

відбувалося налагодження суспільно-політичного життя в Україні. Незалежна від Московського патріарха ієрархія Київської митрополії суттєво ослабляла позиції гетьмана як в себе дома, так і в Росії. Саме тому, гетьманський уряд відіграв можливо найбільшу роль в кінцевому підпорядкуванні Української Православної Церкви Московському патріархату. Підтримавши російські власті, гетьман був переконаний, що ця акція можлива лише при умові збереження внутрішньої незалежності та самобутності Київської митрополії.

Смерть А.Винницького, останнього Київського митрополита, висвяченого східним патріархом, прискорила розвиток подій. В Москві, занепокоєній претензіями правобережного адміністратора митрополії на Київську кафедру, його закликами розірвати стосунки з російським патріаршим престолом, наполягали на негайних виборах нового митрополита. В пошуках претендента зупинилися на кандидатурі Луцького єпископа Г.Святополк-Четвертинського, який влаштовував і московських можновладців, і гетьмана* і українське духовенство. Останні, заручившись підтримкою гетьманської влади, після певних вагань остаточно виробили умови, на яких Київська митрополія переходила до складу Московського патріархату.

Російський уряд, задоволений, тим що справа підпорядкування підходить до завершення, погодився їх прийняти. Царськими грамотами закріплювалося та гарантувалося збереження всіх давніх прав та привілеїв Української Православної Церкви. Київський владика позбавлявся лише титулу екзарха Константинопольського патріарха та мусив, управляючи правобережною та західною частиною митрополії, узгоджувати свої дії з гетьманом. На основі домовленостей новообраний митрополит прийняв благословення з рук Московського патріарха в кінці 1685 року.

В середині 1686 року новий канонічний статус Київської митрополії підтведив й Константинопольський патріарх, її киріярх. Уряд Туреччини, проти якої формувався в Європі християнський альянс, бажаючи зберегти з Росією добросусідські відносини, розпорядився негайно довершити правними актами перехід митрополії у відання Московської патріархії. Безсилий та послушний Константинопольський

владика виконав волю турецького уряду, за що отримав від російського посольства велику грошову винагороду.

Визнала акт передачі Київської митрополії і Польська держава. Під тиском московських дипломатів, уряд Речі Посполитої у «Вічному мирі» з Росією зобов`язався не перешкоджати Київському митрополитові в управлінні православними єпархіями, котрі залишалися на території, підвласній Польщі.

Лише після цього царизм, не маючи ніяких зовнішніх та внутрішніх перепон, не зустрічаючи жодного опору з боку українського духовенства і гетьманської влади, віроломно порушуючи обіцянки та зобов`язання, взявся за перетворення Київської митрополії, що уособлювала Українську Православну Церкву, в рядову, провінційну єпархію Російської (Руської) Православної Церкви.Отже, підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху не слід вважати результатом окремих дій історичних постатей, бажанням українського православного духовенства об`єднатися з російською церквою чи наслідком випадкового збігу обставин. Ця подія готувалася історією фактично протягом століття, і після смерті Б.Хмельницького практично стала неминучою.


 






Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя