Український національно-визвольний рух, спалахнувши на Україні після повалення на початку 1917 року російського самодержавства, швидко поширився також І на церковну сферу. Весною і влітку 1917 року на єпархіальних з`їздах, в яких брали численну участь миряни, лунала українська мова, висловлювались домагання не тільки духовного відродження Православної церкви, закостенілої в рамках служіння царському самодержавству, але й розмосковлення церкви на Україні та відокремлення її від загальноросійської системи. Ставилось питання про потребу скликання Всеукраїнського Церковного Собору з участю духовенства і мирян, який вирішив би дальшу долю церкви. Вже в листопаді 1917 року обрано тимчасовий орган для підготовки скликання Собору — Всеукраїнську Православну Церковну Раду, яку очолив колишній владимирський архиепископ — ентузіаст українського національно-церковного руху Олексій Дородницин. Він перебував тоді "поза штатом" і прдживав у Печерській лаврі.

Під час проголошення Української Народної Республіки на площі св. Софії в Києві владика Олексій виголосив патріотичну проповідь і у відповідь на закиди з цього приводу різних шовіністичних недоброзичливців помістив у пресі 6 грудня відкритий лист, в якому говорив: "Я українець і не стидаюся і не боюся заявити це голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився, виріс, мовою котрого співав... Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не може переродитися в березу, липа в сосну... Я не можу перемінитися в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса, чувапіина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу так, як я їх розумію. Та прошу вірити, що я до кінця своїх днів зостануся православним архієреєм, які б не були тяжкі та злиденні ці дні, і не зраджу тої святої віри, за котру билися мої предки в рядах запорожців. Архієпископ Олексій, доктор церковної історії".

Рішучий спротив національним тенденціям в церкві на Україні почала ставити ієрархія Російської Православної церкви, яка саме в цей час — 10 листопада 1917 року — відновила Московську патріаршу катедру і поставила на неї патріарха Тихона. Маючи у своєму розпорядженні ієрархію, а тим самим і можливість застосовувати канонічні санкції, Московська патріархія РПЦ старалася не допустити до відокремлення Української Православної церкви від РПЦ, чи навіть надати їй ширшу автокефалію. Київську митрополію тоді очолював митрополит Володимир (Василь Богоявленський), який до встановлення Московської патріархії був членом урядового Синоду. Народжений в корінній Росії — Тамбовській губернії, він був чужий у церкві, не визнавав Всеукраїнської Православної Церковної Ради, виступав проти українського церковного руху. Будучи Київським митрополитом, владика Володимир негативно поставився до скликання Українського київського єпархіального з`їзду духовенства і мирян, до прийнятої ним 12 квітня 1917 року постанови про те, що "в автономній Україні повинна бути незалежна від синоду Українська Церква". Митрополит Володимир забороняв видавати українською мовою "Київські єпархіальні відомості", 19 січня 1918 року, напередодні Всеукраїнського церковного собору в Києві разом з іншими єпископами заборонив у священнослужінні почесного голову Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР) єпископа Олексія (Дородницина) і цим не допустив його до участі в Соборі.

Митрополита Володимира в лютому 1918 року розстріляли більшовики, які тоді захопили Київ. Єпархією якийсь час керував єпископ Чигиринський Никодим (Миколай Короткое), проросійської орієнтації. Він, а також архієпископ Волинський і Житомирський Євлогій (Василь Георгієвський) за дорученням патріарха Тихона після вбивства митрополита Володимира проводили вибори Київського митрополита. Серед висунутих кандидатур був єпископ Уманський (Вербицький), який виявляв деяку прихильність до українського національно-церковного руху, але залишився вірним російській церкві, інтересам Московської патріархії. За більшістю голосів пройшла кандидатура голови чорносотенного "Союза русского народа" Антонія (Храповицького) — архієпископа Харківського, також україноненависника серед ієрархії Російської церкви на Україні, ідеолога церковного консерватизму, противника реформ. На Великдень 1918 року він відкинув прохання православних українців дозволити читати в Харківській єпархії великодню Євангелію по-українськи, зневажливо називав цю мову "базарною". Після літньої сесії Всеукраїнського церковного Собору очолив Вищу Церковну Раду, до якої не було допущено нікого з українського духовенства і українських світських діячів. Боровся проти будь-яких виявів національної свідомості віруючих українців у церкві. З приходом до Києва Директорії УНР, митрополит Антоній і архиепископ Євлогій були вивезені до Бучацького монастиря в Галичині. Повернувся з денікінцями у вересні 1919 року до Києва і зразу ж заборонив у священнослуженні всіх 13 українських священиків і дияконів Києва, протоієрея Василя Липківського заочно віддав під суд, відібрав в українських священиків всі їхні парафії і передав росіянам. З відходом денікінців з Києва виїхав і незабаром опинився на еміграції.

Після виїзду з Києва митрополита Антонія Київською єпархією РПЦ керував єпископ Черкаський Назарій (Миколай Блінов). Саме тоді в національне життя українського народу активно утверджувалося релігійно-церковне й політичне усвідомлення. Це яскраво проявилося у відзначенні 209 річниці Полтавської битви. Після більш як двохсотрічного проклинання гетьмана Івана Мазепи в усіх церквах України вперше було здійснено урочисте вшанування цього видатного сина України. В Києві біля собору св. Софії відбулася панахида, в якій взяв участь і єпископ Назарій. Тоді при владі в Україні був гетьман Іван Скоропадський, і Назарій, керуючись обставинами часу, очолив панахиду по гетьману, якого ще недавно проклинали. Це був приклад пристосовництва російських ієрархів Православної церкви в Україні до політичної обстановки, яка склалася в ті часи. Але вже на початку наступного року той самий єпископ Назарій перетворився в непримиренного противника українського національно-церковного руху. Під час великоднього посту у 1920 році він запевняв українську віруючу людність, що супроти українського церковно-визвольного руху репресій не буде, в той же час здійснюватимуться церковно-канонічні заходи для задоволення релігійних потреб українського громадянства. А коли через декілька днів стали поширюватися чутки, що до Києва наближається польське військо та армія генерала Бредова, єпископ Назарій раптом забув про свої обіцянки і 30 квітня 1920 року видав наказ про заборону українському духовенству відправляти Страсті й Великодню Божу службу з читанням Євангелія українською мовою. Ця заборона і стала тією краплею, що переповнила терпець українського віруючого громадянства, яке зрозуміло, що єдиний вихід — стати на шлях незалежності Української Церкви. І це спонукало його проголосити автокефалію Української Православної Церкви як акт свідомого церковного самовизначення, твердого й рішучого вступу церкви на шлях відродження ієрархії УАПЦ. 5 травня 1920 року було проголошено ВПЦРадою автокефалію Української Православної Церкви. Проте православні українці не мали свого єпископату, без якого не може існувати будь-яка церква. Справу врятував Полтавський архієпископ Парфеній Левицький, який сам правив служби українською мовою і за це був переведений до Тули, а на початку революції перейшов у стан спочинку. Після втечі єпископа Феофана (Бистрова) з денікінцями був призначений на полтавську кафедру і дав згоду взяти під свою опіку всі українські громади, благословив статут Спілки українських парафій. Цей сміливий крок українського єпископа сприяв поширенню українського національно-церковного руху в Україні. На соборі Київської єпархії у травні 1920 року архієпископа Парфенія обрано митрополитом Київським. Потрібно було ще одного прихильного єпископа, і проблема власного українського єпископату була б розв`язана.

Такий розвиток подій вселив великий страх у російського єпископату на Україні. На його домагання патріарх Тихон у липні 1921 року прислав до Києва для зміцнення позицій російського єпископату свого екзарха — архієпископа Михайла Єрмакова, лютого ненависника українців, який до того очолював Гродненську архієпархію. Спеціального соборного або синодального рішення про утворення екзархату в Україні не було. Рішення таке прийняв патріарх Тихон, оскільки помісний Собор з огляду на "надзвичайні обставини" надав йому "всю повноту влади" в Московському патріархаті. Екзарха для Києва і всієї України патріарх Тихон призначив для посилення боротьби з дедалі зростаючим українським національно-церковним рухом. В лютому 1921 року собор російських єпископів у Києві позбавив священичого сану всіх священиків українських парафій, видав постанову про ліквідацію ВПЦ Ради і Спілки Українських парафій.

Під тиском російських єпископів на Україні архієпископ Парфеній в 1921 році зрікся зв`язків з православними українцями та ВПЦ Радою і УПЦ знову залишилася без вищого духовного керівництва. Почались пошуки єпископів, які погодились би стати на чолі церкви або висвятити українцям своїх єпископів, але успіхи були невтішні.

В таких обставинах 14 жовтня 1921 року в Софійському соборі в Києві відкрився Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який став на шлях беззастережної автокефалії УП Церкви. Жваво обговорювали делегати справу набуття власного українського єпископату. Голова собору говорив, що сподіватися на позитивне розв`язання російськими єпископами справи підготовки українських архієреїв не доводиться, бо причиною такого ставлення є міркування не церковного порядку, а політичного — невизнання за українським народом права на самовизначення. Делегати розважно і об`єктивно підходили до справи, стримуючи обурення проти ворогів Української Церкви. Вони розуміли, що православні російські єпископи на Україні використовують своє монопольне право на підготовку українських єпископів і роблять все для того, щоб українська церква не відродилася. Відрядили від імені Собору до екзарха Михаїла ще раз депутацію, щоб запросити його на Собор. Він прибув у супроводі двох священиків і делегати щиро віддали йому належну Шану і почесті як митрополитові, зустріли його піснею "Достойно єси", але екзарх тоном владного повелителя звернувся до присутніх з вимогою роз`їхатися по домах і "не вносити розбрату в церковне життя". І хоч як екзарх поривався зразу ж покинути Собор, його запросили до президії, щоб висловити йому свої побажання. Один за одним брали слово делегати: одні зі слізьми і благаннями, інші — закликали його до тверезої розважливості і архієпастирської мудрості, треті з докором і змалюванням можливих трагічних наслідків передбачуваної історичної помилки. Але всі, зрештою, просили російських владик поставити двох єпископів, обранців Собору. Протоієрей Бей щиро просив ієрарха втішити дітей України висвятою українських єпископів. Активний діяч кооперації Микола Левицький говорив: "Мені 63 роки, я маю такий вік, коли вже треба думати про відповідальність за свої вчинки і за своє життя перед Престолом Всевишнього. І коли я ходжу молитися сюди, до святої Софії, то це тому, що тут я бачу Правду Божу, яка здійснюється над моїм рідним нещасним народом. Отже прошу Вас, Владико, і благаю: не йдіть проти Правди Божої, втіште дітей своїх, дайте нам наших єпископів, не будьте тим лихим батьком, про якого сказано в Євангелії, що коли син попросить у нього хліба, він дасть йому камінь, а коли попросить риби, то дасть йому змію". Благання Собору не зворушили царського митрополита, до якого в той час простягала руки воскресла Українська Церква, молила його про життя та даремно! Забув митрополит заповіт Христа і на виступ мирянина відповів: "Я гадюк не висвячую".

Докором екзархові прозвучали слова селянина Петра Компанійця. Він говорив: "Дивлюся я на Вас, Владико, і сум обгортає мене. Нічого не навчили Вас ні школа, ні життя. Так колись сидів Пилат, що судив Христа, так сидів і Каяфа, що обвинувачував його. А де вони поділися, і де пам`ять про них? А ім`я Христа визнає ввесь світ і воно житиме серед людей. А де ті горді римські імператори і візантійські царі, що переслідували християн, віддавали їх на поталу диким звірям та палили на вогнищах? Нема ні їх, ні пам`яті про них. А християнство живе і житиме вічно, і вічно буде пам`ять мучеників. А де подівся гордий російський цар та імператор Микола, що думав каторгою, тюрмами та карами різними задушити українців, щоб вони зникли з лиця землі, бо України на його думку, "не було, нема і не буде?" Де він дівся зі своїм престолом? Хвиля народного гніву змела його, а українці живуть і хочуть жити, і хочуть молитися своєю рідною мовою, в своїй рідній Церкві. Страшно мені, Владико, щоб небуло так і з Вами. Ви не хочете дати нам духовного життя, а забуваєте євангельські слова: "Поскидав могутніх з престолів і підніс смиренних. Голодних добром наситив, а багатих ні з чим пустив". Подумайте, Владико, добре подумайте над моїми словами, то є голос народу".

Екзарх Московського патріарха Михаїл Єрмаков не послухав голосу віруючого народу, голосу Всеукраїнського Церковного Собору, відмовившись брати в ньому участь, заявив, що єпископів в Україні і так досить, а коли ще треба буде, то він поставить, якого сам захоче.

Ото ж екзарх Михаїл з своїми єпископами не зумів піднятися до рівня мудрості і пастирського розуміння Єрусалимського патріарха Феофана, який в 1620 році прибув в Україну і на просьбу її православних відновив ієрархію української православної церкви, поставивши для неї обраних народом митрополита і п`ятьох єпископів. Екзарх Михаїл і його єпископи виступили скоріше в ролі державних урядовців від певної політики, що стало звичайним явищем в російській церкві.

Згоди бути не могло! Українська церква з такими єпископами відродитися, зажити новим життям не могла. Верховні пастирі кинули Українську Православну Церкву на роздоріжжі, їм не цікаво і не бажано було працювати по-Божому в ній і разом з нею. Російські єпископи не хотіли піти назустріч бажанням українського народу, вони гадали й мріяли вічно тримати церкву в Україні у своїй підлеглості й рабстві. Щоб покінчити з цими московсько-патріаршими вимогами раз і назавжди, Всеукраїнський Собор оголосив українську церкву автокефальною, незалежною, самостійною, непідлеглою ніякій іншій церкві. Ця незалежність торкнулася виключно церковних справ, церковного життя, і до політичного устрою не мала і не могла мати жодного відношення. З того часу, як Українську Православну Церкву оголошено автокефальною, вона перестала підлягати Московському патріархові й Синодові, всі церковні справи повинні були вирішуватися в Україні. Оголосивши автокефалію, Всеукраїнський Собор відновив тільки те, що було вже не Україні з самого початку християнства і що знищила після 1686 року царська Москва. Проголошенням автокефалії Українській церкві повернуто її стародавні права, які силою й грішми відібрала в неї Московська церква.

Але російські єпископи в Україні не хотіли погодитися на автокефалію української церкви. Вони твердо вирішили не випускати з-під своєї кормиги віруючий український народ і всякою ціною боронили свої місця "князів Церкви", всіма засобами боролися з відродженою українською церквою. Для цього вони вжили досить хитрого способу: і самим не покидати хлібородючої України, і не давати висвяти українським кандидатам в єпископи.

Ось чому Всеукраїнський Собор УАПЦ вдався до первісного апостольського способу висвяти для відновлення ієрархії в Українській Церкві. І цього способу висвяти єпископів не єпископами, а священиками, Українська церква вжила єдиний раз для відновлення своєї єпархії. Так соборно були висвячені перші два єпископи — митрополит Василь Липківський і архієпископ Нестор Шараївський.

Засліплені схоластикою, російські єпископи на чолі з екзархом митрополитом Михаїлом оголосили послання у зв`язку з ВПЦ Собором, в якому заперечили його канонічність і висвяту митрополита В. Липківського. Єрмаков кинув на УАПЦ тавро "самосвятства", тобто безблагодатності української ієрархії, яким Московська патріархія РПЦ послідовно послуговується і до наших днів. Перших єпископів відновленої УАПЦ висвятив Всеукраїнський Церковний Собор — цей правдивий обранець всієї церкви на Україні, а благодать св. Духа перебувала в руках віруючих, цій вічній скарбниці Святого Духа. В апостольську добу не окремі єпископи, яких ще і не було тоді, а церква, зібрання вірних, покладали руки на обраних і цим творили дійсну висвяту на апостольське служіння.

Після смерті патріарха РПЦ Тихона (Булавіна) місцеблюсти-телем Московського престолу Синод РПЦ обрав 29 липня 1927 року митрополита Сергія (Старгородського). Синод РПЦ цього ж дня визнав повну лояльність до радянської влади, і з цим солідаризувався патріарший екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков).

На Московському Соборі Православна церква в Україні була визнана автономною, що підтвердив в 1922 році і патріарх Тихон.

Поступово, як тільки політичні обставини змінилися, Московська патріархія обмежила автономію, а згодом її анулювала і в Києві перебував екзарх Московської патріархії. Хоч він іменувався митрополитом всієї України, але з`єдинене з тим титулом звання екзарха вже само по собі уявляло обмеження влади обласного митрополита. По смерті екзарха Михаїла Єрмакова в 1929 році Московська патріархія не призначала екзархів до Києва, і наступник Єрмакова Костянтин Дьяков (1929-1937) іменувався як звичайний архієрей — просто митрополитом Київським без додатку титулу "всієї України". З 1929 року в* Україні собори українських православних єпископів не проводилися. Екзархи призначалися патріаршим місцеблюстителем митрополитом Сергієм, або згодом патріархом і синодом. Митрополит Дьяков був заарештований і розстріляний каральними органами тоталітарного режиму.

Розширення територій радянської імперії в 1939 році в результаті вибуху першої світової війни ієрархи Московського місцеблюстительського престолу вирішили використати і для розширення свого православного простору. Патріарший місце-блюститель Московського престолу метрополит Сергій 2 жовтня 1940 року організував західний екзархат РПЦ у складі єпархій Волинської, Тернопільсько-Галицької, Гродненсько-Віленської і Поліської, виділивши для керівництва ним екзарха Західної України і Білорусії архієпископа Петергофського Миколая Ярушевича, відомого своєю лояльністю до існуючого режиму і співпрацею з органами служби безпеки. Місцем свого осідку Миколай обрав місто Луцьк і незабаром туди відправився для освоєння терену, на якому мав розгорнути діяльність екзарха. Поселився він по сусідству з управлінням НКВС, часто розїжджав до Львова, Рівного, Кременця, викликав священиків, пропонував їм місця настоятелів парафій у Львові, Станіславові, Коломиї, Тернополі з тим, щоб там проводили місіонерську роботу, навертали галичан на православ`я. Це був перший крок у напрямку підпорядкування Православної церкви на західноукраїнських і західнобілоруських землях.

Наприкінці квітня 1941 року місцеблюститель Московського патріаршого престолу митрополит Сергій підніс архієпископа Миколая Ярушевича до сану митрополита Волинського з осідком у Луцьку. В архієпископа Олексія (Громадського) вилучено значну частину підпорядкованих йому парафій на Волині, а єпископа Полікарпа (Сікорського) усунено з луцької кафедри і наставлено його єпископом-вікарієм Володимир-Волинським. Тоді ж у Москві відбулася хіротонія архімандрита Пантелеймона Рудика на єпископа Львівського. На вимогу місцеблюстителя до Москви було викликано 12 єпископів у зв`язку з приєднанням до Московської патріархії православних єпархій Західної України, Західної Білорусії, Буковини, Литви, Латвії та Естонії. Єпископи повинні були підписати декларацію про своє підпорядкування Московській патріархії. В той же час архієпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев) та єпископ Луцький Полікарп (Сікорський) до Москви не поїхали, декларації не підписали. У травні 1941 року з Москви до Почаївської лаври прибув на намісника Панкратій Гладков. У червні в Луцьку відбулася хіротонія архиепископа Веніямина (Новицького), москвофіла, білоруса за походженням, який мав замінити Олександра, що його Московська патріархія за непокірність зарахувала "за штат". Напередодні нападу німців на Радянський Союз екзарх Миколай поїхав до Москви, а чотири владики, які залишились на окупованій німцями території — архієпископи Олексій та Симон і єпископи Пантелеймон та Веніямин 21 серпня 1941 року зібрались у Почаївському монастирі й оголосили себе канонічно залежними від Московської патріахії на правах автономії. Така ухвала згаданих архієреїв у Почаєві довела до церковного розколу на Україні вже у перші місяці німецької окупації. Одночасно почала відроджуватися Українська Автокефальна Православна Церква. Сподівання провідних українських православних кіл, що найстарший тоді за своїм стажем ієрарх на українських землях Олексій стане на чолі Української Православної Церкви, не здійснилося. У зв`язку з тим митрополит Діонісій (Валединський), який очолював Автокефальну Православну церкву у колишній Польщі, затвердив архієпископа Полікарпа адміністратором Православної Церкви в Україні. Архієпископи Олександр і Полікарп висвятили в лютому 1942 року двох єпископів Никанора та Ігоря, які відправилися до Києва на допомогу місцевим церковним активістам у відродженні УАПЦ. До кінця 1942 року УАПЦ вже мала 14 владик, сотні священиків, численні парафії.

Друга світова війна різко змінила становище РПЦ в державі. Це пояснювалося тим, що з початком війни німецькі окупаційні власті після захоплення нових територій не чикали перешкод у відкритті на них православних храмів, чим викликали певні симпатії населення захоплених територій. Цей факт примусив Сталіна також піти на відкриття храмів з пропагандистською політичною метою. Релігійне піднесення російського народу, викликане війною, Сталін вирішив використати для сприяння перемозі, спрямував релігійні почуття віруючих у потрібному йому напрямку за допомогою "кишенькової" Московської патріархії. Згідно зі своїми задумами "вождь народів", здійснюючи перехід політики від інтернаціональної до національно-шовініс-тичної, відводив церкві роль каталізатора і цементуючого чинника.

Напередодні війни РПЦ перебувала на грані повної ліквідації, на початку війни і в ході її розгортання гнів Сталіна до митрополита Сергія і його невеличкого оточення став мінятися на милість. 4 вересня 1943 року, в розпалі воєнних дій на радянсько-німецькому фронті, кремлівський дикторатор у присутності В.Молотова і М.Маленкова викликав до себе на дачу полковника державної безпеки Г.Карпова, який займався релігійними питаннями, і поцікавився в нього тодішнім станом православної церкви в країні і за кордоном. Після ознайомлення з інформацією, він звелів викликати присутніх тоді в Москві митрополитів Сергія (Старгородського), Алексія (Симанського) і Миколая (Ярушевича) та запропонував їм висловити свої пропозиції щодо активізації церковної діяльності в країні. За 55 хвилин розмови було домовлено провести через 4 дні собор РПЦ для обрання патріарха церкви, вирішено питання підготовки кадрів духовенства, випуску у світ церковного журналу, відкриття храмів, звільнення з тюрем деяких єрархів та духовенства, організації виробництва свічок та речей для церковного ритуалу, одержання приміщення та транспорту для патріархії. Сталін обіцяв для церкви і певні субсидії, посприяв ієрархам у матеріально-побутовому забезпеченні. Після вирішення цих христопродажних справ Руська Православна Церква із вселенської перетворилася у радянську "кишенькову", слухняний інструмент державного механізму московської більшовицької імперії. Сталін був задоволений. Але радів і митрополит Сергій: прискорювався час його "обрання" патріархом, переведення РПЦ у привілейоване становище в державі і суспільстві. Тоді й було організовано спеціальний державний апарат — Раду в справах Руської Православної Церкви як орган зв`язку між державою і церквою з функцією доповідати уряду про життя церкви і пов`язані з нею питання, що вимагатимуть державного вирішення. Раду очолив той же Карпов з беріївського відомства, і так вона й залишилася установою у віданні державної безпеки.

Минали важкі воєнні дні, а сталінський план одержавлення православ`я в СРСР втілювався в життя, набираючи прискорення більшовицькими темпами, як вимагав сам вождь із Кремля. Митрополит Сергій став патріархом, а після його смерті — митрополит Алексій, який згодом став кавалером трьох орденів Трудової Слави. Полковник Карпов почепив погони генерал-майора держбезпеки, а митрополита Микол ай без його згоди було усуненено з поста екзарха України, митрополита Київського і Галицького як такого, що не влаштовував Сталіна у проведенні ним русифікаторської імперської політики. 19 січня 1944 року Молотов дав Карпову доручення погодити з тодішнім секретарем ЦК Компартії України Хрущовим питання про призначення нової особи екзарха України. Отже, духовні ставленики РПЦ з Московського патріархату перетворилися в номенклатурні одиниці кремлівських диктаторів компартії.

Одержавлення РПЦ сприяло визріванню відкритої нею боротьби з іншими конфесіями. І це яскраво проявилося в її ставленні до Української Греко-Католицької Церкви. Ще в травні 1944 року, з часу створення Ради у справах релігійних культів, Греко-Католицька Церква була у списку тих релігійних організацій, якими ця рада безпосередньо займалася. А через півроку, в листопаді, Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову "Про порядок відкриття молитовних приміщень релігійних культів", згідно з якою віруючі Греко-Католицької Церкви мали право подати заяви на реєстрацію своїх об`єднань.

Та з закінченням війни у Сталіна визрів однозначний план: знищити Греко-Католицьку Церкву, бо вона відстоювала план національної державності при відродженні її у 1941 році, сприяла створенню військових формувань на окупованій ворогом території.

Це не вкладалося в імперські задуми кремлівського вождя, в якого до України і українців була органічна відраза. Незабаром В.Молотов дав Г.Карпову доручення розробити для Сталіна пропозиції щодо Греко-Католицької Церкви. 15 березня 1945 року Сталіну, Молотову і Берії була надіслана на 10 сторінках машинописного тексту інструкція № 58, розроблена Г.Карповим. В ній викладено міркування автора щодо ліквідації Греко-Католицької Церкви шляхом розколу єдності українців і штучного сприяння ворожнечі між ними при допомозі представників церкви іншої конфесії, тобто Руської Православної Церкви, яка в минулому, як сказано в інструкції, не прикладала достатніх зусиль для боротьби з католицизмом, а тепер може і повинна відіграти значну роль у боротьбі проти Римо-Католицької Церкви (і проти уніатства), яка стала на шлях фашизму і добивається свого впливу на післявоєнний устрій світу.

Заходи, спрямовані на "відрив парафій Греко-Католицької Церкви в СРСР від Ватикану і приєднання їх до Руської Православної церкви", передбачали організувати у місті Львові православну єпархію, поставивши на чолі її єпископа з титулом єпископа Львівського і Тернопільського, який об`єднає православні парафії Львівської, Станіславівської, Дрогобицької і Тернопільської областей. Єпископу і всім священикам цієї парафії надавали права місіонерської роботи. Передбачалось у розпорядження єпархії у Львові віддати один з греко-католицьких соборів. Від імені патріарха і синоду РПЦ намічалось випустити спеціальне звернення до духовенства і віруючих та оприлюднити його по уніатських парафіях. Приховати втручання державної безпеки у цей злочинний акт розколу єдності українського народу та його геноциду повинен був такий пункт інструкції: "Організувати внутрі уніатської церкви ініціативну групу, яка повинна буде декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу в православ`я".

Всі ці заходи, спрямовані на ліквідацію УГКЦ, були складовою частиною програми розширення сфер діяльності РПЦ в країні і її впливу за рубежем. Ця програма передбачала прийоми релігійних зарубіжних делегацій в СРСР і патріарші поїздки РПЦ по різних країнах, візитації парафій, створення подвір`я православних церков за рубежем. Це був намір вождів сталінської імперії за допомогою церкви поступово дійти до панування на всіх континентах. А для органів державної безпеки це була можливість ширше розгорнути розвідувальні щупальці, під прикриттям церкви створити нові резидентури.

"Батько народів", ознайомившись з текстом цієї інструкції, наїслав резолюцію: "Тов. Карпов, со всеми мероприятиями согласен. Сталин". Так за рік до Львівського собору у березні 1946 року долю Української Греко-Католицької Церкви було вирішено у Кремлі. На основі цієї інструкції відділу НКДБ з релігійних питань Рада у справах релігійних культів при РНК СРСР під керівництвом полковника служби безпеки І.Полянського розробила більш детальніші інструкції знищення УГКЦ для уповноважених Ради в справах релігійних культів України, Білорусії і Прибалтійських республік. Ця інструкція за номером 134, із суворим застереженням про необхідність її повернення після ознайомлення зі змістом на адресу І.Полянського, була відправлена в Україну 8 травня 1945 року уповноваженому в справах релігійного культу в Києві Вільховому. Документ цей розкриває справжні наміри держбезпеки, спрямовані на використання Православної церкви як легальної організації для здійснення в першу чергу спецзавдань розвідувального характеру в інших країнах. Православна церква, говорилося в інструкції, зараз вжила ряд заходів, розрахованих на виявлення енергійного відпору Ватиканові, який наступає. "Ці дії у цьому відрізку часу сприяють зміцненню сил демократії, і тому зустрічають схвальне ставлення уряду". Стверджувалося, що за вказівкою директивних органів "православній Церкві представлено ряд можливостей для більш широкої діяльності в деяких областях УРСР і БРСР і Прибалтійських радянських республіках, в яких поширений католицизм... Православна церква вже почала широку організаційну діяльність по зміцненню зв`язків з закордонними православними церквами і популяризації авторитету Московської патріархії. На протязі 1945 року будуть післані за кордон духовні делегації з метою зміцнення там впливу РПЦ. В найближчий час передбачається прийняти в юрисдикцію Московської патріархії ряд автокефальних православних Церков (Польської, Закарпатської України та ін.).

Яку роль повинна була відіграти Православна Церква на західноукраїнських землях, ми довідуємося з рядків інструкції про Греко-Католицьку Церкву, яка, мовляв, "в особі митрополітанського управління зайняла зовсім нетерпиму в політичному відношенні позицію і стала на шлях боротьби з радянською владою, активно підтримуючи антирадянський національний рух. У зв`язку з цим тепер проводяться заходи, спрямовані на ліквідацію впливу повністю окатоличеного уніатського духовенства і до переходу віруючих у православ`я. Для цього, зокрема у Львові, організована єпархія Православної Церкви". Ось для чого у Львові було організовано єпархію РПЦ! Не для того, щоб духовно служити тим десяткам тисяч віруючих, які після війни прибули в західні області України, а щоб зайняти командні пости на різних ділянках суспільно-політичного життя, готувати "перехід віруючих у православ`я".

Дальші події розгорталися за інструкцією. В середовищі УГКЦ було створено ініціативний комітет по возз`єднанню з православною церквою, який очолив о.д-р Гавриїл Костельник. Вся підготовка собору здійснювалась від вивіскою цього комітету. Ієрархи УГКЦ були позбавлені участі на цьому соборі: всі вони були заарештовані у травні 1945 року, а згодом засуджені за нібито зв`язок з німецькими окупантами та вислані в табори примусової праці у північні райони імперії. Репресовано і вивезено сотні священиків, а також численних віруючих за те, що відмовилися переходити в російське православ`я. В Україні фактично вільно було діяти лише й виключно ієрархам і священикам РПЦ, які були слухняним знаряддям московської імперіалістичної політики.

Під час німецько-радянської війни в міру відходу німців з України і наближення радянських військ всі ієрархи УАПЦ виїхали на Захід — митрополит Полікарп (Сікорський), архієпископ Ніканор (Абрамович), Геннадій (Шиприкевич), Михаїл, єпископи Мстислав (Скрипник), Григорій (Огійчук), Платон (Артем`юк), Всеволод, Сильвестр (Гаєвський), В`ячеслав (Лісицький), багато священиків. Під більшовиками залишився лише митрополит Феофіл (Булдовський) у Харкові, похилого віку, хворий, невдовзі він помер. Залишилися ієрархи Автономної Церкви — Чернігівський архієпископ Симон (Івановський), Луцький єпископ Іов (Кресович), Ніжинський — Панкратій (Гладков), Полтавський єпископ Веніямин (Новицький) і єпископи Нікодим — вікарій

Волинської єпархії, який перебував у Почаївській лаврі. Він хворів і ще до закінчення війни помер. Решта єпископів Автономної Церкви, боячись за своє життя, незабаром також виїхала на Захід, де увійшла до Зарубіжної Російської Православної Церкви. Архієпископ Миколаївський Антоній (Марценко) і єпископ Берестейський Іоанн (Лавриненко) залишилися в Чехословаччині і визнали юрисдикцію Московської патріархії. Архієпископ Антоній повернувся згодом до Радянського Союзу і тут був призначений архієпископом Тульським, не маючи права повертатися на Україну. Там він у 1954 році загинув при нез`ясованих обставинах. Над архієпископом Веніямином в Іркутську відбувся суд.

Церковне життя в Україні після відходу німців було в стані повної дезорганізації, храми понищені або запущені, церква розчленована розколами, церковний мир порушений, бракувало душпастирів. Московська патріархія зразу приступила до формування церковних кадрів. Митрополитом Київським і екзархом РПЦ на Україну в лютому 1944 року був призначений Іоанн (Соколов) (1.1.1877—29.3.1968), який до цього був архієпископом Ульяновським, особистим духівником патріаршого місцеблюс-тителя митрополита Сергія. 67-річний архієрей РПЦ мав 16-річний стаж архієрейської діяльності в умовах Центральної Росії, але він не знав становища, в якому відбувалося церковне життя в Україні, тому й не міг належно захищати інтереси її православних вірних.

За своє двадцятирічне перебування на престолі Київської митрополії екзарх України Іоанн взяв активну участь у ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, в насильному запровадженні в Галичині і в Закарпатті казьонного російського православ`я. Він учасник т.зв. Львівського церковного собору 8—10 березня 1946 року, який ухвалив постанову про уневажнення Берестейської унії 1596 року і про підпорядкування УГКЦ Російській Православній Церкві.

На засіданні цього "Собору" патріарший екзарх України Іоанн виступив з привітальною промовою, висловивши радість від того, що РПЦ приймає греко-католиків у свої материнські обійми, "в лоно Православної церкви". Він повчав присутніх долати в собі братоненависне почуття, аби завдяки взаємній любові здійснити "злиття в одну Божу сім`ю, щоби були всі єдино". У цьому привітанні був розкритий шлях, яким повинно здійснюватися злиття в одну сім`ю галицьких греко-католиків з російським православ`ям. "Територіально ви вже об`єднані з нами, говорив православний владика, ви вже увійшли до складу нашої другої Вітчизни. Моральному же єднанню тільки ще положено початок, але бажано, щоби ми з вами становили одну сім`ю, єдине стадо". В цих словах — уся тодішня реальність, яку з такою наївною щирістю висловив представник Московського патріархату на Україні.

Такі великі історичні акції, як об`єднання церков, відбуваються з великою підготовчою діяльністю самих церковних чинників протягом тривалого часу. В цьому ж випадку Московська патріархія вирішила скористатися з наслідків імперської політики тоталітарного режиму — захоплення в результаті політичних інтриг під час другої світової війни території, де проживали греко-католики, яких не спроможна була досягнути в минулі століття руйнівна рука царського самодержавства. Як у попередні століття, так і тепер, на озброєння було взято, головним чином, насильство, щоб з його допомогою створити "одну сім`ю, одно стадо". Та це було лише побажання імперських сил, навіть не оригінальне, бо намагання створити одновірний простір "єдіної і недєлімой Родіни" від Карпат аж до далекої Камчатки вже давно було відоме.

Задум патріаршого екзарха на Україні розкрився тоді, коли він вручав організаторам Собору ікону Києво-Печерської Богородиці. Митрополит тоді сказав: "Від усієї душі бажаю, щоби нинішнє торжество було початком повної ліквідації уніатства в нашій країні і тоді християни не тільки всієї України, але й усього нашого Союзу будуть становити одну, зв`язану однією любов`ю сім`ю, одне стадо під управлінням єдиного пастиря — святішого патріарха Московського".

Такі наміри тодішніх владик РПЦ можуть сьогоднішнім читачам видатися надто сміливими у своїй войовничості і нетерпимості до інакодумаючих. Але тоді ці слова ієрарха ставали керівництвом до дії. Вони не несли любові і щастя, а горе, насильство, сльози, тюрми, заслання на вічні мерзлоти, духовне винищення всіх тих, хто не поділяв планів ієрархів Московського патріаршого престолу.

Навіть за применшеними даними "Львівського собору", 22 відсотки греко-католицького духовенства не дали згоди перейти у московське православ`я. Їх, безперечно, підтримував не менший відсоток віруючих. Але всі вони не мали можливості задовольняти власні релігійні потреби у свому віросповіданні. В умовах тоталітарного більшовицького режиму цього природного права вони були позбавлені. Всі колишні греко-католицькі парафії автоматично ставали православними. "Возз`єднання" цих двох конфесій було доконано на живій душі віруючих, не питаючи їхньої думки. Не звертався ніхто і в молитвах, чи це воля Христова, "щоб усі були одно". "Возз`єднання" було довершено значно раніше — рішенням відповідних радянських і партійних органів, а подане до відома екзекутивним способом і в один день узаконено для віруючих. Так одного дня Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати з волі окремих людей, що ні з Христом, ні з його церквою нічого спільного не мали. Одним розмахом грізного пера був довершений державний акт, і хоч це роблено під маскою релігійності і православної московської церковщини, про релігійний і церковний акт не могло бути й мови.

Драматизм подій посилювався тим, що "возз`єднання на "Львівському соборі" відбувалося не з Українською Православною Церквою, а з Російською, яку галичани зовсім не вважали матірною, до якої могли б повертатися українські католики. Тож у діяльності "Львівського собору" вони вбачали потоптання не тільки прав людини, але й національних. І якщо йшлося про визволення від католицизму, про яке так твердили режимові пропагандисти, то "возз`єднання" відбулося із зовсім чужою церквою, яка, за задумами Московської патріархії, повинна була поглинути остаточно Греко-Католицьку Церкву.

Наприкінці п`ятдесятих років на захист церкви в СРСР виступає колишній екзарх Московської патріархії на Україні в . 1939-1941 роках митрополит Миколай Ярушевич. Свого часу він був керівником зовнішніх церковних зносин Московської патріархії. За виступи в обороні церкви він потрапив у неласку властей, включно з забороною служити. У грудні 1961 року, в одній з московських лікарень митрополит Миколай на 69-му році життя закінчив свій життєвий шлях. Тоді ж поширилися чутки, що він помер не своєю смертю.

Тодішньому патріаршому екзарху на Україні митрополиту Іоанну минуло вісімдесят п`ять років, здоров`я погіршилося, і за його проханням він був звільнений від архієрейських обов`язків. Священний Синод 30 березня 1964 року призначив на його місце шістдесятиднорічного єпископа Вінницького і Брацлавського Іоасафа (Віталія Михайловича Лелюхіна), уроженця Смоленської області. Брат матері його батька архієпископ Миколай (Касаткін) був просвітителем і засновником Православної церкви в Японії. Священицький сан Віталій Михайлович здобув на сороковому році свого життя, під час війни (в 1942 році), і проводив пастирську діяльність на Дніпропетровщині. В 1958 році хіротонізований на єпископа Сумського і Охтирського. Будучи митрополитом Київським і Галицьким, екзархом України, постійним членом Священного Синоду РПЦ, владика Іоасаф, як і його попередник митрополит Іоанн, мирився з постійним втручанням властей у внутрішні справи Церкви, не виказував наполегливості, щоб протистояти їхнім вимогам щодо згортання діяльності церковних організацій, посилення атеїстичного натиску на них, закриття церковних храмів, ліквідації парафій. Різко обмежена була і пастирська діяльність цих двох післявоєнних екзархів України, можливість використання ними храмів для церковних богослужень. Навіть у кафедральному соборі ці владики могли служити лише тоді, коли на це був дозвіл уповноваженого у справах релігій. Складною при екзархах Іоанні і Іоасафі була справа з підготовкою єпископських і священицьких кадрів. Частину їх для українських єпархій Московська патріархія набирала серед києво-печерських та почаївських ченців, які були в основному не з України. В грудні 1953 року відбулася хіротонія двох єпископів РПЦ для України — намісника Києво-Печерської лаври Нестора Тигая на єпископа, вікарія Київської єпархії, а намісника Почаївської лаври Інокентія Леоферова — на єпископа Кіровоградського і Миколаївського. Останій — вихідець з Вологодської області, відомий своїми статтями антиукраїнського характеру в "Журнале Московской Патриархии". На єпископа Чернівецького був висвячений економ Києво-Печерської лаври, архімандрит Євменій (Євген Корольський).

У квітні 1966 року митрополит Галицький і Київський Іоасаф помер. Управління Київською єпархією Священний Синод РПЦ доручив тимчасово архієпископові Вінницькому і Брацлавському Аліпію.

А тим часом наприкінці п`ятдесятих років наступ проти релігії СРСР посилився. В Україні почали закривати рештки уцілілих чоловічих монастирів. Частина ченців з закритих монастирів переїжджали до Почаївської лаври. В с. Турковці на Волині більшовики знищили жіночий монастир. У Почаївській лаврі органи радянської влади відібрали "архієрейський дім", який служив будинком для нічлігів, а також всі навколишні будівлі. Каральні загони посилили репресії проти монахів і прочан, восени 1963 року вони влаштували облогу Почаєва, щоб не допустити прочан на урочисті святкування Преподобного Іова, ієродиякона Андрія (Щура), який намагався поїхати до Москви, щоб переслати заяву-протест до ООН, агенти КДБ заарештували. Каральні органи провели обстеження ченців Почаївської лаври, визнали молодших з них придатними для військової служби і вислали на примусові роботи на далекій півночі СРСР. В Почаївській лаврі залишилося лише 36 ченців. Повсемісно по Україні відбувалося закриття православних церков. 180 храмів закрито на Волині в 1962 році. Припинено діяльність Київської і Луцької духовних семінарій. Під час антирелігійної кампанії в СРСР в 1959-1964 роках закрито майже половину православних церков, 29 з 38монастирів. На початку шістдесятих років на Україні припинено діяльність багатьох парафій: в Одеській єпархії — 210, Житомирській — 68, Полтавській — 43, Черкаській — 40.

Невідрадною була картина з релігійними виданнями. Після другої світової війни у Львові виходив журнал "Православний вісник" — видання екзарха України, митрополита Київського і Галицького. Потім його перенесено до Києва, а в 1962 році ліквідовано. З книжкових видань появилися матеріали про Львівський собор: "Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8— 10 березня 1946 року", брошура "Православ`я на Україні".

Цій майже неіснуючій релігійній літературі протиставлялося сотні видань атеїстичної пропаганди, тиражі і назви видань яких зростали з кожним роком.

Російська Православна церква — єдина Православна церква, дозволена в СРСР після другої світової війни, становила на українських землях невід`ємну частину системи Московської патріархії, без жодної автономії, без жодного вияву в ній національної самобутності народу, серед якого вона діяла. Богослужіння відправлялися старослов`янською мовою з російською вимовою, проповіді — російською. І лише в деяких західноукраїнських парафіях виголошення проповідей допускалося українською мовою.

На відміну від років перед першою світовою війною, коли з 27 ієрархів РПЦ в Україні лише 4 були її уродженцями, єпископат Патріаршої церкви на українських землях у вісімдесятих роках переважно походив з України. Ієрархи — уроженці України, становили також досить високий відсоток усього єпископату РПЦ, більший пропорційно, ніж відсоток українського населення в СРСР. В часи існування СРСР вони служили російській православній церкві, деякі з них були активними виконавцями волі світської влади, його окремих структур, зокрема апарату уповноважених у справах релігій при виконкомах Рад, що були філіалами органів державної безпеки.

Коли настали умови для відродження Української Православної церкви, фактор походження єпископів і священиків у багатьох випадках відігравав не останню роль. Очевидним є його вплив і на долю митрополита Київського і Галицького, а згодом Київського і всієї України Філарета (Денисенка).