Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Бібліотека - Історія - Нарис історії Української Православної Церкви. Том 1. - Іван Власовський - ОХРЕЩЕННЯ РУСИ ПРИ СВ. КНЯЗІ ВОЛОДИМИРІ ВЕЛИКОМУ І ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.

ОХРЕЩЕННЯ РУСИ ПРИ СВ. КНЯЗІ ВОЛОДИМИРІ ВЕЛИКОМУ І ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ.



Велика історична подія в житті українського народу — прийняття ним християнства, яке стало на Україні-Русі державною релігією, мала місце в правління сина Святослава, князя Володимира Великого (княжив від 979р. до 1015р.).


В перші роки свого правління кн. Володимир вів криваві війни і провадив життя як ревний поганин. Перемігши в міжусобній війні братів, став він єдиним правителем Київської держави. На берегах Дніпра й Волхова ставив багато ідолів, оздоблюючи їх сріблом та золотом, приносив ідолам щедрі жертви. Одного разу рішено було принести навіть людську жертву, який випадок і привів Володимира до глибоких задумів щодо правдивости поганської віри.


Було це після перемоги над ятвягами; подякувати богам за цю перемогу рішили надзвичайною жертвою, заколовши в жертву людину. Жеребок впав на одного юнака-варяга, на ім'я Іван, який був християнином. Батько його Федір, теж християнин, не віддавав сина в жертву ідолам. Тоді поганський натовп в люті кинувся до сіней дому, в яких стояв Федір, боронячи сина, підрубав підвалини, і під руїнами загинули батько й син. Це були на Україні-Русі перші мученики-християни.


1. Місінні посольства до князя Володимира.





Літописна повість оповідає, що на восьмому році княжіння Володимира, довідавшись про його бажання змінити віру, почали приходити до нього посли від різних народів і з різних країв, пропонуючи кожний свою віру.


Першими прийшли зі сходу посли від волзьких (річка Волга) болгар-магометанів. Володимирові не подобалось в магометанстві обрізання і заборона пити вино. Другими прийшли християнські проповідники від німецько-латинського духовенства, але Володимир довго з ними не розмовляв, сказавши: „Отці наші цього не прийняли". Далі з'явились з півдня посли від хозарів жидівської віри. Слухаючи їх, Володимир раптом спитав: „А де ваша батьківщина?" Ті відповіли: „В Єрусалимі, але Бог, за гріхи батьків наших, позбавив нас батьківщини і розсіяв по всій землі". — „Як же ви інших учите, — сказав тоді до них князь, — коли вас самих відкинув Бог; коли б Бог любив вас і закон ваш, то не були б ви розвіяні по чужих землях; невже ви того й нам бажаєте?"


Врешті з Візантії, з Царгороду, прийшов до Володимира чер-нець-грек, „філософ", як їх називали. Він виклав йому історію Божого про людей піклування, починаючи від створення Богом світу і кінчаючи Страшним Судом Божим, образ якого розвернув і показав князю філософ. „Добре тим, що знаходяться по правиці, і горе грішникам по лівій стороні", сказав князь, дивлячись на цей образ. — „Хрестись і будеш в раю з першими", скінчив проповідь грецький чернець. „Почекаю ще трохи", відповів на це князь.


2. Дослідження посольствами від Володимира вір на місцях.


Задумавши змінити віру не особисто тільки для себе, а й для цілого свого народу, князь Володимир скликає далі бояр і мійсь-ких старших, щоб з ними обговорити, яку віру краще прийняти. „Кожний свою віру хвалить, — сказали князю на раді, — а хочеш добре довідатись, пошли розумних людей дізнатись на місці, яка їх віра, як вони служать Богу". За порадою бояр, Володимир пі-слав десять мужів спочатку до волзьких болгар-магометанів, потім до німців-латинників, а нарешті до греків до Царгороду. В Цар-городі патріярх, довідавшись про їх прибуття, звелів приготовити все потрібне для найбільш урочистої Служби Божої: запалили у величньому храмі св. Софії паникадила, скликали хори співаків і сам патріярх з усім собором духовенства відправив літургію.


Коли посли повернулись до Києва, і князь знову скликав бояр, посли з захопленням розповіли про грецьку віру. „Як прийшли ми до греків і нас увели туди, де вони служать своєму Богу, то ми не знали, стоячи в храмі, на небесах ми знаходимось, чи на небі. На землі немає такої краси, там дійсно Бог мешкає з людьми. Всяка людина, скоштувавши солодкого, не захоче їсти гіркого, — так і ми не можемо бажати іншої віри, як тільки віри греків". Тоді й бояри додали до цього: „Коли б кепський був закон грецький, то не прийняла б його, княже, твоя бабуня Ольга, а вона була мудрішою від усіх людей". Так було рішено прийняти віру грецьку. На питання ж князя, де саме прийняти її, бояри відповіли: „Де тобі любо"...




3. Оцінка й розуміння літописного оповідання про хрещення істориками.


Цілковиту правдивість, а тим більше в подробицях, наведеного вище оповідання Початкового літопису історики заперечують. Але воно має своє повне значення не зовнішніми всіма фактами, а внутрішнім його розумінням.


Зріст Київської держави поставив перед князем Володимиром питання про зміну примітивної поганської віри народу на релігію глибшу, яка, ломимо своєї безпосередньої вартости, як релігія, вводила б українсько-словянські племена до родини культурних народів. З попереднього ми бачили, що християнство на Україні-Русі, зокрема в Києві, пустило вже глибокі ростки перед правлінням Володимира. Вплив княгині Ольги, про яку, як про християнку, недаром згадали бояри в літописному оповіданні, був на внука з дитячих років напевно немалий. В такому ж напрямку мав значення й факт присутности християн посеред княжих дружинників. Трудно звідсіль думати, що кн. Володимир вагався, яку, — чи християнську, чи не християнську віру приймати. Найголовнішою' річчю було, звідкіль християнську віру прийняти, зі Сходу, чи з Заходу. Бо ж літопис оповідає й про західніх послів латинських.


Володимир рішив народ свій поставити під культурні впливи близького грецького Царгороду, а не латинського Риму. Хоч формальний поділ християнської Церкви на Православну Східню і Католицьку Західню наступив трохи пізніше (р. 1054), але різниці між ними, викликані в основі ще до-християнськими різницями національних культур грецької і римської, ясно виступали і в часи схрещення України, а конфлікти між церковними Сходом і Заходом мали місце віддавна, особливо ж глибокий ще за сто років перед тим, в часах Царгородського патріярха Фотія (856-867 і 878-886) і римського папи Миколая І.


Так князь Володимир Великий, приймаючи сам християнство та охрещуючи свій нрод, чинив це не тільки як Рівноапостольний, в переконанні вищости над всіма релігіями релігії християнської, але як і великий Державний Муж. Оточені з півдня і з заходу Ев-ропи народами християнськими (крім тоді мадьярів), українсько-словянські племена держави Володимирової повинні були прийняти християнство, щоб стати народом Европейським. До родини християнських народів уводить і свій народ Володимир Великий, звертаючись, як до джерела християнства і христянської культури, до Візантії, звідкіля вже прийняли християнство інші словян-ські народи, та з якою лучили Україну-Русь давні зносини політичні і торговельні.


                                                                                                                                           4.   Хрещення  князя  Володимира і  Київлян. Дальше  ширення в державі християнства.





Докладно встановити рік і місце хрещення самого князя Володимира досить трудно. Найбільш достовірним вважається, що Володимир охрестився, у св. хрещенні принявши ім'я Василія, за два роки перед схрещенням ним київлян.


Вирішивши охрестити всю Русь, Володимир пішов походом на грецьке місто Херсонес (по-слов. — Корсунь), що знаходилось в Криму, неподалеку нинішнього Севастополя. Мотивами походу були заміри князя, взявши Корсунь, змусити тим візантійських цісарів Константина і Василя видати за нього сестру — царівну Анну, а також дістати від них вищу церковну ієрархію для Києва. Все це, — і поріднення з візантійським двором, і прислан-ня з Царгороду ієрархії, — мало підняти маєстат Київської держави, самої князівської влади та скріпити будову держави. Але ж, знаючи нахили греків дивитись на народи, які від них приймають віру, як на народи їм до деякої міри підлеглі, Володимир і рішив здобути потрібне для його держави силою.


Похід на Корсунь мав успіх. Володимир одружився з сестрою грецьких імператорів Анною, повернувши, як віно, взятий Корсунь. Ще в час облоги міста Корсуня Володимир молився Богові: „Господи Боже, Владико всіх! Цього у Тебе прошу, дай мені це місто, щоб приняв я і привів християнських людей і священиків у свою землю, аби навчили вони людей моїх християнському законові". З цього виходить, що князь Володимир, приступаючи до схрещення свого народу, переводив цей великий історичний акт переміни народньої віри не простим наказом чи примусом державної влади, а також і навчанням, проповіддю нової віри. В першу чергу охрещені були київляни, бо ж християнство, як ми бачили вище, досить було поширене в Києві вже перед тим, так що і для масового навчання Христової віри, яке йшло в рідній мові народу, Володимир скористав також з священиків, які були вже в Києві, опріч привезених ним з Корсуня та викликаних з Болгарії.


Масове схрещення народу в Києві відбулось у річці Почайні, або ( по літописній повісті) у самому Дніпрі. Датою схрещення принято вважати 1 серпня 988 року (ст. ст.). Цього дня, як описує літописець, земля і небо раділи. Священики стояли на березі річки, у водах якої стояли маси народу, і читали молитви хрещення, а князь Володимир, піднявши очі до неба, молився: „Боже великий, що сотворив небо і землю! Зглянься на нових людей цих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, правдивого Бога, як пізнали країни християнські, та зміцни в них віру праву і чисту, а мені поможи, Господи, на супротивного ворога, щоб, надіючись на Тебе і Твою могутність, перемагав я заміри диявольські". Слідом за схрещенням Київлян, а може ще й перед тим безпосередньо, було знищено, з наказу Володимира, поганських богів, ідоли яких, на чолі з богом Перуном, стояли на вселюдних місцях в Києві. Після схрещення київлян Христова віра ступнево ширилась за князя Володимира Великого посеред українсько-словянських племен „по всім градом і селам", як каже літопис. В цьому великому ділі приймав близьку і безпосередню участь сам Володимир, що був в час приняття ним християнства в розквіті сил (ЗО років). А коли виростали сини Володимира, і він садовив їх на уділи, то й синам доручав особливо цю велику справу ширення християнства. Про це так свідчить літописне свідоцтво. Володимир, ділячи уділи між синами, „посилав з ними і священиків, заповідаючи їм, щоб кожний по всій своїй області наказував вчити людей і хрестити людей, що й було".





Розуміється, що оце попереднє навчання (перед схрещенням) людей вірі своє значення мало, але треба думати, що найбільш посеред хрещених було таких, які приймали нову віру, не будучи ще внутрішнє переконаними в перевазі християнства над поганством, а слідуючи за прикладом самого князя і культурних верств громадянства. Це видно зо слів літопису: „Люди з радістю ішли (хреститися), кажучи: як би не було це добре, то князь і бояри не приняли були б цього". Інші приймали нову віру зі страху перед відповідальністю, коли поганство було проголошено вірою забороненою. Про таких саме казав пізніше митрополит Іла-ріон в свому знаменитому „Слові про закон і благодать" (половина XI віку): „Якщо хто і не з любови, то зо страху перед тим, хто наказав, хрестилися, бо ж благовір'я його (кн. Володимира) було сполучене з владою".


Очевидно, що знаходились і вперті в своїм поганстві, які продовжували визнавати тільки поганських богів. Взагалі ж треба сказати, що поганство наших прадідів, яке мало натуралістичний характер, цебто заключалось в обоженні сил природи (круг поганських свят на протязі року був сполучений головне з культом на честь бога сонця), не уявляло з себе розвиненої зовнішньої організації; жерців, як певної організованої касти чи стану, у нас не було, а окремі „волхви", або чарівники, хоч їх було і немало, не були в силі протистати новій вірі, яку прийняли князь і бояри. Таким чином князь Володимир, прозваний в нашій історії ВЕЛИКИМ і РІВНОАПОСТОЛЬНИМ, був Хрестителем України в повному розумінні цього слова.


5. Спроби католицьких письменників доводити, що Україна прийняла християнство  при  кн.  Володимирі з Заходу.


Джерелом християнства й християнської культури на Укра-Їні-Русі була, як вище оповіджено, Візантія, Царгород. Про приняття самим князем Володимиром християнства в формі східньо-грецькій, а рівнож про походження християнства на всій Русі з Греко-Візантії, свідчить цілий ряд старо-давніх пам'яток, як „Повість временних літ", або т. зв. „Початковий Київський Літопис"; „Життя блаженного Володимира" (невідомого автора); „Пам'ять і похвала князю руському Володимиру" — ієромонаха Якова; „Проложне сказаніє про Володимира"; т. зв. „Бандурієво сказа-ніє"; норманська „Сага про Олафа". Стверджують цей факт також стародавні грецькі, арабські письменники, які оповідають про шлюб кн. Володимира з грецькою царівною Анною.




Не інакше уявляв собі у всі часи джерело походження свого християнства, як від греків з Православного Сходу, цілий словян-ський схід. Церковні історики не тільки православні, але й римо-католицькі та уніятські, за дуже малими винятками, однаково пишуть про східньо-грецьке походження християнської віри як у самого князя Володимира, так і на цілій Русі. Такий, напр., дуже неприхильний до православія католицький історик, як біскуп познанський Едвард Ліковський, писав: „Великий князь Володимир, разом з боярами і своїм народом, приняв хрест від Царго-родського духовенства р. 988. З приняттям хрещення від греків приняла Русь також грецький обряд богослуження в словянській мові, а також ієрархічно була залежна від Царгороду" („Берестейська унія". 1916, стор. 9.).


І одначе у де-яких католицьких письменників бачимо спроби доводити, що наші прадіди були охрещені латинськими місіонерами. Ці спроби, основані на середньовічних байках, ніколи поважно не трактувались в історичній науці. Будучи переважно змістом пропагандивних брошур, листків та часописних статей, такі, суперечні з історичною наукою, спроби мають чисто практичну мету непереборчивої в засобах римської акції в її устремлінні на схід: ви, мовляв, отримали початково християнство з Риму, потім відпали, то й повинні повернути до римського папи.


Посеред середньовічних байок є два оповідання про початок християнства на Україні-Русі, на яких оперто згадану пропаганду про приняття у нас християнства з Заходу. Перше оповідання належить римо-католицькому єпископові Петру Даміяні, який в житті св. Ромуальда (XI в.) розповідає про єп. Бруно (в чернецтві Боніфація), як про хрестителя Руси. Єп. Бруно прийшов до „короля русів" з проповіддю віри Христової. Король, вислухавши „бредні" проповідника, сказав: „Коли хочеш, щоб ми увірували в те, в чому нас переконуєш, то маєш пройти через палаючі вогнища. Якщо вогонь хоч трохи ушкодить тебе, то ми спалимо тебе цілком; коли ж ні, то ми без вагання увіруємо в твого Бога". Бруно погодився. Одягнувся він в шати, якби для відправи месси, покропив огонь св. водою, обкадив його ладаном, а потім сміло пішов в море полумя і вийшов звідтіля зовсім здоровим, так що ні один волосок навіть не згорів. Тоді король, разом зо всіма присутніми, впали до ніг святого мужа і зо сльозами почали благати, щоб він охрестив їх. І коли зібралась велика сила народу, Бруно прибув до великого озера і охрестив їх.


Другий середньовічний автор, інтерпретатор Адемарової хроніки, теж оповідає про Бруно, як німецький цісар Оттон III вислав його та єп. Адальберта Празького для проповіді християнства до поганських народів на схід. Під час місії серед печенігів Бруно був ними замучений, але народ руський викупив тіло мученика й побудував на Русі манастир на честь його імени, ^е мученик Бруно сяє великими чудесами. І тільки вже після Бруно, оповідає автор, — прибув на Русь грецький єпископ, який навернув на християнство нижчі верстви народу та змусив прийняти грецькі звичаї, як, напр., носити бороду і т. інше.




Про наведені середньовічні перекази проф. Є. Голубинський висловився, що вони мають таку саму наукову вартість, як би ми стали твердити про папу римського, що він навернений був на християнську віру руськими. Єп. Бруно дійсно жив за часів князя Володимира і серед поган на сході, між іншим серед печенігів, дійсно проповідував християнство, але ж все в оповіданнях, що торкається охрещення ним Руси, є байкою. Цю байку, помимо всіх наших історичних пам'яток, які не знають Бруно, а свідчать про приняття християнства з Царгороду, відкидає сучасник єп. Бруно, його родич і товариш по школі, відомий західній письменник Титмар, єпископ Мерзебурзький. Він в своїй хроніці про мі-сійну працю єп. Бруно ані єдиним словом не згадує про яку-будь місію чи проповідь Бруно на Русі. Навпаки, оповідаючи про хрещення Руси, Титмар категорично стверджує, що Володимир при-няв віру від греків (Хроніка, кн. 7, с. 52). Від самого єп. Бруно залишився лист до німецького цісаря Генриха II, з якого видно, що в рр. 1006-1007 Бруно, переходячи до печенігів і назад через Русь, двічі гостив у кн. Володимира, але жодної мови про місій-ну працю у князя і в Києві нема в тому листі. Очевидно для кожного, що єп. Бруно хрестителем Руси не був та й не міг бути, бо ж і праця місійна його почалась вже після охрещення України-Руси. Відповідь латино-німецькому місіонеру, яку автор нашого Початкового Київського Літопису вкладає в уста князя Володимира: „Отці наші цього не прийняли", — залишається історично твердою й до цього часу: український народ не приймав Христової віри з Риму.


6. Канонізація князя Володимира.


За своє апостольство в Київській державі князь Володимир був канонізований, тобто признаний Православною Церквою святим. Коли саме наступила канонізація князя Володимира, — невідомо. В літопису називається він святим уперше під роком 1254 (в Іпатівському списку). Канонізація наступила, таким чином, тільки в другій половині XIII віку. Мощі святого князя Володимира були відкриті р. 1635 митрополитом Петром Могилою під руїнами, від часу татарської навали, Десятинної церкви в Києві, де вони спочивали в мармуровій домовині, поруч з домовиною його, померлої раніш (1011 р.), дружини грекині Анни. Пам'ять святого Рівноапостольного князя Володимира святкується нашою Церквою 15 (ст. ст.) липня, в день його смерти (року 1015).


В тропарі на цей день пам'яти Хрестителя українського народу Церква співає: „Уподобився єси купцеві, що дорогоцінної перлини шукає, славнодержавний Володимире, сидівши на високому престолі матері городів наших, Богоспасаємого Києва. Розвідуючи й до Царгороду посилаючи пізнати віру православну, знайшов ти перлину неоцінну Христа, що вибрав тебе, як другого Павла, і в святій купелі змив з тебе сліпоту душевну, а з нею й сліпоту тілесну. Тому ми, люди твої, святкуємо успіння твоє. Молися за спасіння землі твоєї."



Приняття християнства князем і народом та признання його державною релігією на Україні-Русі при св. Рівноапостольному князі Володимирі було одночасно заснуванням Української Православної Церкви та початком її історії.

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя