Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Вступ





ВСТУП.


1. Національність і релігія. Колись люди, вже після всесвітнього потопу, рішили, як оповідає Св. Письмо Старого Заповіту (Буття XI, 1-9), побудувати місто, а в ньому — башту висотою до неба, — намір, який свідчив про велику гордість, що запанувала в душах людей. Була тоді «вся земля мова одна і слово одне» — говорить Біблія. Щоб зупинити горді задуми людей, Бог помішав мову їх, так що вони перестали розуміти один одного, покинули будівлю міста і башти, прозваних ВАВИЛОНОМ, і розсіялись по лицю всієї землі. Так утворились на землі різні народи, різні мовою, різні вірою, різні станом культури.


В дохристиянську добу „язики", або нації, народи утворювали свої поганські релігії, які в історії релігій часто й означаються ім'ям народів — визнавців їх: релігія єгиптян, асирійська, перська> індуська, китайська, старо-грецька і т. д. Між релігією і нацією, яка творила цю релігію та в ній особливості своєї психіки, стан своєї духової й матеріяльної культури виявляла, був дуже тісний зв'язок ... 1 коли, як свідчать про це вчені етнографи, антропологи, географи, археологи, історики, — не знайдено досі безрелігійного цілого народу, і релігія є постійним і загальним чинником в житті людства, яке складається з окремих народів, то цей зв'язок між національністю і релігією в історії людства треба признати явищем ЦІЛКОМ ПРИРОДНИМ.


2. Богооб'явлена національна релігія Ізраїля. Правдиве Бо-гопізнання в поганських вірах дохристиянських народів помути-лося. Щоб заховати посеред людства правдиву віру в Єдиного Бога, Господь вибірає і обдаровує Своєю особливою опікою єдиний зо всіх народів — народ Ізраїльський, дає йому на Синаї Закон Божий і його підготовляє до пришестя в ньому Сина Божого, Хіриста, Спасителя всього роду людського. Старозаповітна національна релігія Ізраїля була, таким чином, Богооб'явленою релігією.


Св. ап. Павел представляє нам величні й яскраві образи свв. отців і праотців Старого Заповіту, які жили вірою в Грядучого Христа Месію. «У вірі, — каже апостол, — померли ці всі, не одержавши обітниць, а здалека бачивши їх, вірували і вітали, і визнавали, що вони подорожні і чужинці на землі... Тим-то й Бог не соромиться їх, називаючи Себе їхнім Богом, бо приготував їм місто» (Євр. XI. 13, 16).


Та до часу явлення в світ Месії Христа ідея Його так викривлена була в народі Ізраїльському, що Месію очікували, як земного царя, політичного вождя, який «приверне царство Ізраїлеві» (Діян. І, 6). Тому Правдивого Месію Христа Спасителя, хоч Він «був пророк, сильний ділом і словом перед Богом і всіми людьми» (Лк. XXIV, 19), не прийняв народ Ізраїльський в масі своїй, а «первосвященики і старші народу видали Його на суд, на смерть і роз-пяли Його» (Лк. XXIV, 20).


Але вже праотцеві вибраного народу Ізраїльського Авраамо-ві було сказано Богом, що «благословляться в йому ВСІ НАРОДИ ЗЕМЛІ» (Буття XVIII, 18). Сповнення цього великого обітування Божого наступило з Богооб'явленою Новозаповітньою Християнською релігією, остаточно в День св. П'ятидесятниці, коли земний подвиг Месії Христа, Сина Божого, довершений був посланням Святого Духа на апостолів.


3. Вселенський характер Церкви Христової. Зшестя Святого Духа на апостолів було звершеним Божественим актом заснування Церкви Христової на землі. «Ви приймете силу Духа Святого, що зійде на вас, і будете Мені свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії і аж до краю землі», — були це останні слора Господа на землі апостолам перед вознесенням Його на небо (Діян. І, 8). І зараз же після хрещення Духом Святим (Діян. І, 5) апостоли почали свідчити благовістя про спасіння (Діян. II, 38-40), виступили на проповідь про Христа, почали організовувати Церкву Христову. В „Діяннях свв. Апостолів", на першій же сторінці історії Християнської Церкви, підкреслено вселенський характер Христової Церкви. Про дар Духа Святого апостолам промовляти різними мовами найперше сказано в оповіданні про сповнення Святим Духом апостолів. Мова, що колись поділила й розсіяла народи по лицю землі, тепер стає засобом до проповіді про з'єднання народів у вірі в Христа, Сина Божого і в засновану Ним Церкву для спасіння людей. І люди, як почули цю першу проповідь апостолів, відчули, що прийшло в світі до чогось величного, дивного: «Чи ж не всі ці, що говорять, галилеяни? Як же ми чуєм кожен власну мову свою, в якій народились? . .. Чуємо, що вони говорять нашими мовами про великі діла Божі» (Діян. II, 7-11). Так перша сторінка історії Церкви про проповідь апостолів, звернену до різних народів, ствердила кінець особливого месіянства якого-будь вибраного народу, ствердила науку, що для Церкви Христової — «нема Елліна і Юдея, обрізання й необрізання, чужоземця й ски-фа, невільника й вільного, а все й у всьому Христос» (Колос. III, 11). Благословення Боже через Насіння з роду Авраамового прийшло для всіх колін землі (Бут. XVIII, 18; XXVIII, 13); всі народи, як і кожна людина (Діян. X, 35), покликані до участи в Царстві Божому, до освячення благодаттю в Церкві Христовій.




4.   Національні    церкви   у    Вселенській    Церкві    Христовій.


Ствердивши вселенськість, всенародність Церкви Христової, перший же день її існування, після зшестя Святого Духа на апостолів, ствердив і признання в християнстві національних особливостей в релігійному житті народів. Мовний дар благодаттю Святого Духа апостолам ОСВЯТИВ МОВИ НАРОДІВ. Утворення, з ши-ренням християнства по світі, окремих національних церков має цілковите своє узасаднення в тих «поділених вогнених язиках», що «спочили на кожному з апостолів» (Діян. II, 3). Німало не суперечить це вселенському характеру Церкви. Бо ж не було волі Божої, щоб у Всесвітній Церкві Христовій стала «мова одна і слово одне», як колись до будови Вавилонської башти було по всій землі. Навпаки, воля Божа об'явлена, щоб всесвітність Церкви гармонійно поєднати з народністю, з національністю її членів. Так ісповідує й Св. Православна Церква, співаючи в кондаку на День П'ятидесятниці: «Коли Вишній, зійшовши, мови змішав, — розділив народи; коли ж вогненні язики роздав, — до єдности всіх призвав і однодушне славимо Всесвятого Духа».


В первісній християнській Церкві, від першого ж дня її існування, не було, як ми вже бачили, «мови одної і слова одного», було багато мов, але в той же час «у множестві вірних було одно серце й одна душа» (Діян. IV 32).


Отже, коли в пізнішій історії Церкви, до наших часів включно, спостерігаємо факти противного, факти заперечування національного моменту в житті Церкви в ім'я її універсальности, вселенсь-кости, — то така наука походить не від Бога, а від людей. Властиво в перші три сторіччя християнства і в добу Вселенських соборів (4-8 вв.) ми не бачимо противенств і конфліктів в житті Церкви на тлі непризнання національного фактору в церковно-релігійному житті, як рівно ж і на тлі якого-будь національного партикуляризму церковних громад, що ігнорували б засаду вселенськости Церкви Христової. Свідоцтво св. Іринея Ліонського має в цьому відношенні силу не тільки для його часів (половина II віку), але й для пізніших. А він пише: «Хоч на світі існують різні мови, але сила Передання є одна й та сама. Не інакше вірять і не інше Пере-дання мають церкви, засновані в Німеччині, в Іспанії, Ґаллії, на Сході, в Египті, Лівії й посередині світу. Але як сонце, цей твір Божий, одне й те саме в цілому світі, так і наука істини всюди ясніє, освічує всіх людей, які прагнуть пізнати істину»  („Проти єрес."І, Ю).




Всупереч Св. Переданню від часів апостольських, заховуваному Вселенською Церквою рівнозначно з Св. Письмом, Католицький Захід побудував єдність і вселенськість Церкви на зовнішній засаді правній — монархістичнім устрої Церкви, з видимим головою її в цілому світі — Римським папокх Цей устрій виключає існування окремих національних незалежних в управлінні церков. Але ж реальне життя не раз виявляється сильнішим за певні доктрини. І католицька церква в своїх уніфікаційних прямуваннях змушена була поступитися на користь народніх мов (в додаткових бо-гослуженнях), а то й цілих східніх Богослужбових обрядах в мові не латинській (в унійних цілях). Про національні впливи й особливості в церковно-католицькому житті свідчать рівно ж такі церковно-історичні номенклятури, як: французький католицизм, німецький католицизм, польський католицизм і т. п.


Православний Схід заховав ідею Дня П'ятидесятниці: поєднання вселенськости Церкви Христової з народністю. Східня Православна Церква не має церковної столиці на землі, не знає й видимого земного голови Церкви; складається з окремих історичних, в основі національних, церков, як частин єдиної Вселенської Церкви.


Одначе в історії Православного Сходу, після доби Вселенських соборів, немало знайдеться прикладів непошанування заповіту апостольського: «говорити про великі діла Божі мовою кожного народу» (Діян. II, 11), рівнож недодержання канонічного правила 34 свв. апостолів: «Єпископам КОЖНОГО НАРОДУ НАЛЕЖИТЬ ЗНАТИ першого між ними» ... Історія Церкви знає не тільки латинізацію, але й еллінізацію (погречення), русіфікацію, румунізацію, полонізацію і т. п. народів через Церкву, — тільки не треба забувати, що такі акції ведуться людьми, коли люди, всупереч волі Божій, надуживають Церкву Христову в своїх цілях — політичних, асиміляційних, матеріяльного визиску і т. п. Спізнена, можна сказати, спроба засадничо відкинути національну підставу для церковної незалежности, всупереч 34 прав. св. апостолів, проголосити взагалі національний фактор в житті Церкви, як свого роду „єресь", мала місце в половині XIX віку в Константинопольській церкві. Царгородська патріярхія в боротьбі проти православних болгарів, що були тоді, як і названа патріярхія, під турками, а домагались церковної незалежности від патріярхії, осудила на сво-му Константинопольському соборі 1872 р. те, що названо було «філетизмом», або «племенні, національні різниці» в Церкві та домагання на підставі їх церковної автокефалії. «Тих, що приймають філетизм, — каже постанова цього собору, — та сміють засновувати на ньому племінні зборища, ми оголошуємо, згідно з священними канонами, чужими для Святої, Кафолічної, Соборної і Апостольської Церкви, все одно, що схизматиками».


На  постанову Константинопольського  собору   1872 р. часто посилаються тепер вороги національних рухів в Православній Церкві, самі звичайно належачи до пануючої в тій чи іншій з автокефальних церков національности. Але ж постанова ця, як постанова помісного собору, не має обов'язуючої сили для цілої Православної Церкви. Про цю> «спізнену» постанову митрополит Московський Макарій, відомий своїми капітальними богословськими і церковно-історичними працями, так писав вже в р. 1873: «У всі часи християнства існування незалежних національних церков ніхто й ніколи не визнавав противним Євангелії, науці та догматам ... Постанова Константинопольського собору, що осудив болгарів, як незгідна ні з Євангелією, ні з канонами, не заслуговує бути принятою автокефальними церквами, які не брали в ній участи, і не може бути принята ними» („Православнеє Обозрєніє", 1891; чч. 11-12, стор. 743, 768). І Синод Російської Православної Церкви, як і другі автокефальні церкви, не порвали зносини з Болгарською Національною Церквою, вважаючи її й надалі членом Вселенської Православної Церкви.




Пізніше так писав про це один з глибоких православних богословів, проф. Н. Н. Глубоковський: «В Константинополі завжди виявляли тенденції до церковного абсолютизму в православії і зовсім не були доброзичливі до повстання національно-автономних церков, нелегко признаючи їх навіть при ієрархічній рівності... В Константинополі далеко не з повною охотою погодились (в кінці XVI віку) на незалежність Російської Церкви і не зовсім примирились з автокефалією Елладської (Грецької, з половини XIX віку); у відношенні ж до Болгарської Церкви націоналістичну нетерпимість поширили аж до церковного розриву, проголосивши ту Церкву (1872 р.) цілком під „схизмою". Треба дуже дивуватися, що самі будучи в церковній сфері прихильниками крайнього націоналізму, в той же час у других тоді (в 1872 р.) признали недопустимими національно-церковні стремління і навіть проголосили їх новови-думаною „єрессю", назвавши її „філетизмом" (Христ. Чт. за 1914 р. Січень, стор. 6-7). В наші часи, а саме в лютому 1945 року, Царго-родська патріярхія, по 73 роках, зняла врешті з Болгарської Церкви проголошену на неї р. 1872 „схизму", що в істоті речі була наслідком споконвічної національної (і державної) боротьби між греками і болгарами.


Бо ж церковна історія свідчить, що мотивами народів в боротьбі їх за церковну незалежність від Церкви-матері з чужопле-менною вищою ієрархією були не тільки престиж народу, коли здобував він державність, або коли його держава зростала й могутніла, а куди більше було в цьому бажання й прагнень визволитись від панування в Церкві чужої ієрархії, чужого духовенства та створити тим добрі умовини для позитивного розвитку духовних якостей в церковно-релігійному житті свого народу. І чим більш чужинецька ієрархія використовувала Церкву в різних мирських цілях, — політичної асиміляції, культурної асиміляції, денаціоналі-зуючи свою інше-національну паству, тим сильніші зростали в пастві течії церковного „сепаратизму", — про це найкраще свідчить церковна історія болгарського, сербського, румунського народів.




Зрозуміння цих течій знаходимо навіть у Синоді Російської Православної Церкви на початку XX віку, як про це говорить лист-послання його до Царгородської патріярхії (р. 1904), викликаний як раз непримиренністю патріярхії в справі болгарської „схизми". Правда, предсідником Синоду був тоді визначний ієрарх — Митрополит Петроградський Антоній (Вадковський), людина мудра і глибокоосвічена. В цьому листі Синод, вказавши на те, що минуле 19 сторіччя означене було у цілому світі пробудженням національного духа, яке пробудження до самостійного національного життя помітно панує й тепер, каже далі: «Поступові люди і духовні вожді оцих, що прокидаються від сну, народів знають, яке не до порівняння значіння має віра та носителька її Церква в справі збереження народности та її розвитку. А тому, бажаючи незалежности й розквіту своєї народности, вони не можуть не бажати, щоб і Церква не тільки що не відносилась до цього національного діла негативно, але щоб і співпрацювала в ньому в межах можливого для неї і дозволеного. Це бажання, мирське по суті, яке не завжди рахується з потребами і навіть канонами Церкви, заводить іноді народи дуже далеко, може загрожувати церковному їх буттю, а рівнож цілості Вселенської Церкви. Але предстоя-телі і пастирі Церкви, що просвічені Духом Святим, стоять на сторожі Дому Господнього, знають, як глибоко природне бажання це для звичайного життьового настрою... А тому вони знайдуть в собі сили стати вище племенних пристрастів та у відношенні до слабих на ці пристрасті подбають виконати заповідане апостолами, щоб „сильні зносили немочі безсильних, а не собі догоджали" (Римл. XV, 1). І така цілком відповідна для наслідувачів Агнцеві Божому, що бере на себе гріх всього світу, поведінка та відношення пастирів християнських являються, на нашу скромну думку, єдине правильними і згідними з духом спасенної нашої науки, — це путь, яка може вивести Православну Церкву з того, що вона переживає в ці туманні дні непокою...» (Церковний Вєдомості, р. 1906, ч.І).


Коли через 13 років після цього листа Синода в лоні самої Російської Православної Церкви почалась, з революцією 1917 року, боротьба за унезалежнення від її управління та утворення національної ієрархії для православних інших народностей, які входили в склад тієї Церкви, між ними найбільшої Української, — то, на превеликий жаль, у керми Російського церковного корабля, чи в центрі, чи на місцях, не знайшлось кормчих, які пройняті були б тим християнським духом розуміння національного питання в Православній Церкві, який у великій мірі присвічує листу Синоду Російської Церкви з 1904 року.


5. Українська Православна Церква. Історія Східньої Православної Церкви, після перших трьох віків християнства і після доби Вселенських соборів (4—8 вв), складається в основному з історій окремих православних церков, самі назви яких вказують на склад і національний їх характер: церкви — грецька, грузинська, болгарська, сербська, чорногорська, московська, російська, румунська, албанська і т. д. До Вселенської Православної Церкви належить і Українська Православна Церква, національна Церква українського народу, історія якої й становить предмет нашої праці.




Знаємо, що і в наші часи знайдуться люди, — і навіть вчені історики, — які заперечуватимуть саме існування Української Православної Церкви, — а значить і її історії. Таке заперечення рівнозначне з заперечуванням існування самого українського народу, як окремої нації. Очевидно, що з цієї точки погляду не можна писати ні „Історії України", ні „Історії Українського Народу", ні „Історії Української Літератури" і т. д. Думаємо, що займатися дискусією в цій площині було б тепер вже глибоким анахронізмом взагалі, а праця церковно-історична не є для цього й відповідним форумом. З погляду ж церковно-історичного вважаємо потрібним подати слідуючі вихідні точки і підстави в опрацюванні історії „Української Православної Церкви", як національної церкви українського народу.


Словянські племена, що населяли землі з столицею Києвом та творили Київську державу, це — споконвічні прадіди українського народу. Київська митрополія, заснована р. 988, була Церквою цих його прадідів. Коли прослідкувати історію цієї Цркви, з погляду формально-канонічного називаної „Київською митрополією" (в складі Царгородського патріярхату), то треба ствердити, що можливо жодна з православних церков не зв'язана так в своїй історії з життям і долею самого народу, нації, як Київська митрополія рр. 988—1686, аж до підпорядкування її Московській патріярхії, а навіть де-який час ще й після того. Національний момент відограв в її житті найбільшу ролю, особливо ж коли словянські племена, прадіди українського народу, — в наслідок татарської навали, — втратили державну незалежність та увійшли в склад чужих держав: Литви, Польщі, Московщини.


Католицький закид Православію, що воно завжди має державний характер, спирається на державну владу та їй служить, в жодній мірі не можна застосувати до Православної Церкви українського народу. Бо ж і за часів державности його прадідів (Київської, Галицько-Волинської), хоч була вона заснована, як Київська митрополія, при св. князі Володимирі Великому, з ініціятиви державної влади, почувала себе вільною і була в гармонійному союзі з тією владою, а в часах після втрати державности нашими прадідами Православна Церква стала для них таким осередком національного життя і національної духової культури, щоприналежність до Православної Церкви була тоді ознакою й національної приналеж-ности. Навпаки, перехід на католицтво, чи іншу віру, в часах під Польсько-Литовською державою, з католицькою державною владою,вважався посеред православних українців зрадою своїй українській нації.




Отже, виходячи з безперечно національного характеру церковного життя в різних його ділянках і надзвичайно важливої ролі в історичному житті українського народу його Православної Церкви, трактуючи себто предмет в істоті його, можна з повним правом говорити про Українську Православну Церкву і писати її історію.


Не заперечувала почасти цього права навіть і російська церковно-історична наука. Відомо, що російські історики, — як світські, так і церковні, — родовід Російської державности і Російської (передше Московської) Православної Церкви ведуть, як і українські історики (рівнож і білоруські), від Руси з столицею Києвом. Не наша справа заглиблюватись тут в питання національно-політичної історії. Відносно ж почитання усім східнім словянством Св. Рівноапостольного Князя Володимира, як свого Просвітителя і Хрестителя, — хто може бути проти цього Історичного і величньо-го факту? На наш погляд, українці можуть тільки духовно радіти з цього факту, що з прадіднього їхнього Києва світло Христової віри поширилось далеко на північ, посеред інших словянських і фінських племен. Київська митрополія була, таким чином, для Московщини, де ступнево сформувалась сильна великоруська народність з власною державністю, — Церквою-матір'ю. З бігом часу церковно-православне життя набрало там характеру й ознак пануючої національности, особливо ж у віках ХУ-ХУП, коли на Московщині був вже свій, окремий від Київського, митрополит (від 1458 року), а далі й Московський патріярх (від 1589 р.).


Виходячи з вказаних незаперечних історичних фактів, отже й російська церковно-історична наука признавала відрубність „Западно-Русской" (за номенклятурою тої науки) Церкви від Московської; історії „Западно-Русской" Церкви присвячувались окремі розділи в загальних курсах історії „Русской Церкви"; писані були й окремі курси історії „Западно-Русской Церкви", як — професорами Чистовичем, Кояловичем, Малишевським, прот. Титовим. В Київській Духовній Академії в останньому (перед ліквідацією цієї 300-літньої богословської школи большевиками) академічному плані була окрема катедра „Історії Западно-Русской Церкви" (поруч з катедрою „Історії Русской Церкви"); по сучасній термінології, це й була історія Української Православної Церкви, а ще стисліше — Українсько-Білоруської Православної Церкви (від половини ХЩ до кінця ХУІІ вв.).


Українська Православна Церква, як Київська митрополія, чи Галицька митрополія (частина цієї Церкви в ХІУ віці), чи й Литовська митрополія, 700 років (988-1686) знаходилась в канонічній юрисдикції Царгородського патріярха. Одначе ми не бачимо, щоб Українська Церква домагалась і боролась за автокефалію, унеза-лежнення її від Царгороду. Таке відношення до Церкви-матері, Царгородської патріярхії, що перетривало на протязі 700 років через усі політичні бурі як в житті українського народу, так і самої патріярхії, яка з падінням в половині XV віку Візантії підпала під турків, могло бути тільки при тих відносинах поміж ними, які характеризувались істориками, як автокефалія Української Православної Церкви „сіє ґасіо". У віках цієї, більш номінальної, залежносте український народ міг найбільш розвинути питомі його національному характерові особливості в сприйманні віри Христової й творенні життя Церкви, суцільність яких особливостей зветься „українським православієм". У зв'язку з політичними подіями в житті українського народу, які ступнево привели до прилучення Москвою України, загальну долю народу поділила і його Церква, будучи підпорядкована Московській патріярхії р. 1686. Від цього часу Українська Православна Церква, в складі Російської Церкви, втрачає фактичну перед тим незалежність; поволі, протягом XVIII віку, йде процес нищення її національних особливостей; до єпархій з українською паствою, колись об'єднаних в Київській митрополії, а тепер знивельованих в ряді всіх інших єпархій Російської Православної Церкви, трудно прикласти вже й назву „Українська Православна Церква".



Чи не в наслідок цієї русифікаційної й денаціоналізуючої на протязі XVIII-XIX вв. ролі Російської Православної Церкви поява Української Православної Церкви в добі національного зриву українського народу, в зв'язку з Всеросійською революцією 1917 р., викликала таку до себе ворожнечу, не ослаблену в певних православних колах і донині?


І одначе відродження Української Православної Церкви, її новітня вже історія з 1917 року, її існування, як що не в самій Україні, де вона знищена совєтською владою, що протегує тепер тільки про-совєтську церкву Московської патріярхії, — існування скрізь по світі поза залізною заслоною, куди тільки доля занесла православних українців, зріст і розвиток цієї Української Православної Церкви, — все це незаперечні факти. Вони кличуть нас до подвигу дати українському православному народові, в нелегких еміграційних умовах життя, посильну історію національної його Церкви.













 

 


Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя