Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Бібліотека - Історія - Нарис історії Української Православної Церкви. Том 2. - Іван Власовський - Розділ 9. Відновлення року 1620 православної ієрархії УПЦ. Боротьба за її легалізацію в Польсько-Литовській державі.

Розділ 9. Відновлення року 1620 православної ієрархії УПЦ. Боротьба за її легалізацію в Польсько-Литовській державі.

РОЗД. IX.    ВІДНОВЛЕННЯ РОКУ 1620 ПРАВОСЛАВНОЇ ІЕРАРХП УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. БОРОТЬБА ЗА її ЛЕГАЛІЗАЦІЮ  В  ПОЛЬСЬКО - ЛИТОВСЬКІЙ  ДЕРЖАВІ.


Року 1620 сталася, як вище було сказано, в історії Української Православної Церкви в боротьбі її з унією 1596 р. велика подія — відновлення в ній православної ієрархії. В зв'язку з цією подією наступає слідуючий етап боротьби українського православного народу з унією, який продовжується до слідуючої визначної подїі в тій боротьбі — смерти найбільшого ворога Православної Церкви польського короля Сигизмунда III, після чого наступає обрання на королівський престіл сина його Володислава й зміна при цьому релігійної політики уряду. Сигизмунд III помер в 1632 р. Отже час від 1620 до 1632 рр. являється дальшим етапом, який належить освітлити в житті нашої Церкви під Польщею, король і уряд якої продовжували фаворизувати унію й тиснути православіє.1.    Українське козацтво  як нова сила в обороні Української Православної Церкви. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.Відновлення ієрархії в Православній Церкві в Польщі в р. 1620 наступило при близькій участі й під опікою українського козацтва. Українське козацтво було тією новою силою, яка виступила в Польсько-Литовській державі на захист українського народу і його Православної Церкви, як Церкви і віри прадідів. Ця сила широко проявила себе ,під проводом гетьмана Петра Конаше-вича Сагайдачного, від початку 20-х років XVII в., але й перед тим, властиво від 1610 р., коли затихає літературна полеміка, без-виглядність якої побачили православні, починала діяти більш реальна супроти насильства сила — козацтво.Р. 1610 війт і бургомістри м. Києва, разом з православним духовенством, звертаються до запорозьких козаків за поміччю супроти уніятського ігумена Видубицького манастиря в Києві Анто-нія Грековича, який, будучи намісником в Києві уніятського митрополита Іпатія Потія, не допускав київських православних свя-
щеників до богослужень в Софійському соборі, аж поки не підпорядкуються Потієві, а його, Грековича, не визнають за „протопопа". 29 травня 1610 р. гетьман усього запорозького війська Григорій Тискневич прислав до Київського віце-воєводи Холоневсько-го грамоту, в якій просив стримати Грековича, бо козаки „за церкву свою Східню і за віру грецьку готові голови покласти". Коли ж Грекович і надалі буде перешкоджати „собору в церкві Божій у св. Софії", то козаки рішили „як пса вбити його", а того, хто вб'є Грековича, обіцяють лицарським словом захищати до останнього. Рішуча постава козацтва не дала уніятському митрополиту Потієві підчинити собі київське духовенство, яке залишалось вірним православію.В січні 1614 р. козаки допомогли архимадритові Єлісею Пле-тенецькому в його боротьбі з наступником Іпатія Потія на уніят-ській митрополії Велямином Рутським за маєтності Київо-Печер-ського манастиря. В своїй скарзі на архимандрита Плетенецького до головного литовського трибуналу Рутський писав, що козаки найбільше допомогли о. Плетенецькому, відбираючи маєтки ма-настирські, подаровані Сигизмундом уніятським митрополитам.23 лютого 1618 р. козаки учинили розправу над Антоніем Гре-ковичем, який знов почав тиснути в Києві православне духовенство. Кількох козаків з'явилося „невідомо звідкіль" вночі до Ви-дубицького манастиря, оточили дім, де мешкав ігумен, „спіймали Грековича і, як якого-будь злочинця, схопили, зв'язали й вкинули в полонку на Дніпрі та й втопили". З приводу цієї свавільної розправи митр. Рутський заніс скаргу до Люблинського трибуналу на київське духовенство і всіх київських міщан, що вони „здавен противляться зверхній владі своїх митрополитів, а особливо бл. пам'яти покійникові отцю Іпатію Потієві, противляться і йому, Рутському, похваляючись на його здоровя й понося-чи його безсоромно, непристійно й негідно між своїми і між людьми", — вони підбурюють „козацьку вольницю" проти нього, священиків його, урядовців і слуг.Так бачимо, що Київ під опікою козацтва не визнає уніят-ських митрополитів тоді, як в других частинах Польсько-Литов-ської держави митр. Рутський нав'язує широко свою владу православним, підтримуваний польською державною владою. В Києві ж засновується в р. 1615 Богоявленське братство з школою при ньому не тільки для дітей шляхти, але й міщанських. І це робиться також при допомозі та під опікою козацтва, бо ж скоро і все запорозьке військо з гетьманом Петром Сагайдачним вписується в члени Київського Богоявленського братства. Так зростала роля й значення українського казацтва в історії боротьби Української Православної Церкви супроти насильницької унії. Київ перший відчув тверду опору в козацтві проти унії, що скріпило проти-унійні настрої далі і в цілому Київському воєвідстві. А на початку 20-х років XVII в. українське козацтво в своїй ролі оборонця
й захисника Православної Церкви виходить поза місцеві межі Київського й взагалі південних воєвідств, а стає в цілій Польсько-Литовській державі свого роду офіційним представником і захисником православних і Православної Церкви, голосу якого не міг легковажити польський уряд.Таке всеукраїнське значення козацтва в боротьбі українського народу за свою „грецьку віру" зв'язано найперше з ім'ям гетьмана Петра Сагайдачного, який, по своїх заслугах для Української Православної Церкви в тяжку добу унійної акції Польщі й Риму, стоїть поруч з такими оборонцями православія, як князь Кон-стантин Константинович Острозький (| р. 1608). Гетьман Петро Сагайдачний походив з української шляхти Галичини (з-під Сам-бору), вчився в Острозькій академії. Вступивши до війська Запорозького, виявив себе в походах як славний воєначальник, але і в організації Запоріжжя, будучи обраний в р. 1616 гетьманом, проявив великий талант, а у відношенні до польського уряду був добрим політиком. Козаччина при ньому набірає всенаціонального в українському народі значення, дбаючи не про свої тільки станові справи. ,,Петро Сагайдачний, — каже історик, — зрозумів, що віра для народу дорожча других моральних побудок, і тому рішив релігійне питання сполучити з козацькою справою, щоб таким чином витворити з козаків проводирів цілого народу, які б боронили найважливіші його інтереси" (проф. В. Б. Антонович). Отже і в основі тої акції, яка переведена була гетьманом Сагайдачним з укранїським козацтвом для відновлення в 1620 р. православної ієрархії в Українській Церкві, лежала певна національно-релігійна ідеологія.2.   Надзвичайна вага ієрархічного питання в житті УкраїнськоїЦеркви.Як нами вище було вже сказано, від 1610 р. православні українці й білоруси залишились в Польсько-Литовській державі з одним тільки єпископом Єреміею Тиссаровським на катедрі Львівській. Православна Церква до Берестейської унії мала, включаючи й митрополита, вісім єпископів. Очевидно, що при одному єпископові (рівно ж і при двох, як були ще живі єпископ Львівський Гедеон і єпископ Перемиський Михаїл) православні на значних просторах Польсько-Литовської держави позбавлені були єпископського духовного керівництва в ці тяжкі часи і керуючих єпар-хіяльних осередків в адмініструванні церковними провінціями. Ще більше того — Церква терпіла великий недостаток в священиках, бо ж для висвяти на священика треба було пробиратися до Львова, іншим за яких 400-500 миль, що при тогочасних дорогах і засобах комунікації, з немалими небезпеками в дорозі, було подвигом. За виразом одного сучасника, єпископові Гедеонові (коли був ще і єпископ Перемиський) доводилось стільки мати посвя-
чень, що він міг би „з волосся пострижених ним ставленників виробляти повстини".Полемічні твори та інструкції послам до сейму переповнені скаргами, що — зза браку священиків, діти вмирають без хрещення, старі без сповіді і св. причастя, молоді живуть без церковного благословіння; православні, позбавлені релігійної обслуги, розбігаються по різних сектах. Правда, в Польсько-Литов-ській державі, в маєтках православної шляхти з багатших і знатніших, завжди проживали грецькі архиєреї (напр., в Степані на Волині в манастирі — митр. Лука Білгородський 1599-1602, потім там же митр. Пелассонський Єремія 1603-06; в Корецькому манастирі на Волині — сербський єпископ Павел і др.). Але ж положення цих чужоземних ієрархів не було тут, як архиєреїв, залеґалі-зованим, заміняти єпископів місцевої церкви вони не могли, а в останніх роках перед 1620 р. уніятські єпископи старались викрити таких єпископів і виселити їх з меж своїх єпархій.Найбільша небезпека в положенні Церкви з одним єпископом була в тім, одначе, що в разі смерти єпископа Єремії Тисса-ровського, польський уряд відразу проголосив би Православну Церкву, як Церкву без єпископа, неіснуючою в державі. Цілком усвідомлювали собі це православні, так домагаючись легальною дорогою (петиціями до сейму) відновлення ієрархії. Але добре розуміли вагу ієрархічного питання для майбутньої Православної Церкви в Польщі й латино-уніяти, коли так пильнували, щоб просьба православних про відновлення ієрархії не була уважена. Уніятські старші владики завжди приїздили на сейм, турбуючись, щоб не було переведено якої ухвали, несприятливої для унії. А Мелетій Смотрицький в свому творі „Оправдання невинности" просто каже, що король ніколи б не погодився відновити православним ієрархію. І тому, коли в 1620 році Єрусалимський патріярх Феофан відновив в Києві вищу ієрархію Української Православної Церкви, то православні сучасники вважали цю велику подію за дійство самого Провидіння Божого, за чудесний дар Св. Духа.3.    Приїзд патріярха Феофана і зносини з ним козацтва. Постава до патріярха польського уряду.Єрусалимський патріярх Феофан, який раніше, ще в р. 1603, бував в Москві і в Литві, будучи ще архимандритом, тепер прибув в Москву весною 1619 р., маючи підтверджуючу грамоту від патріярхів Олександрійського, Антиохійського і Царгородського про ціль своєї подорожі — збірку пожертв церквам Сходу в їх трудному положенні під турками. Але ще по дорозі в Москву він мав можливість нав'язати ближчі стосунки з запорозькими козаками, коли, з причини війни Польщі з Москвою, був затриманий в Тулі, де знаходилось польське військо, а в його складі й запорожці. В Тулі пробув він більше року. Без сумніву, що вже тут він дізнався, правдоподібно від самого гетьмана запорозьких
козаків Сагайдачного, про стан Православної Церкви в Польсько-Литовській державі та обіцяв помогти біді православних в часі повороту свого з Москви додому.Про ознайомлення з положенням Церкви в Польщі і про намір допомогти Церкві свідчить грамота Царгородського патріяр-ха Тимофея, якою давалось патріярхові Феофанові повновласть „справувати всі архиєрейські справи в підчинених Царгородсько-му патріярхові єпархіях" в Польщі. Датована ця грамота (її надрукував в мовах грецькій і польській Мелетій Смотрицький в „Оправданні невинности") 1 квітня 1618 року, себто коли патрі-ярх Феофан знаходився в Тулі; значить, він звернувся до Цар-городу з просьбою вислати йому таку грамоту, маючи вже намір довершити архиєрейські чинності в Київській митрополії, яка знаходилась в юрисдикції Царгороду.Коли патріярх Феофан від'їхав з Москви на Україну, то козаки знали про час його приїзду і тому зустріли його в погранич-ному старому місті Путивлі, звідкіля він, в супроводі козаків, які, за виразом Густинського літопису, „оточили його сторожею, аки бджоли матицю свою", направився до Києва, в якому й зостано-вився в будинку Богоявленського братства на Подолі. Король Си-гизмунд III і польський уряд знали про його прибуття, бо ж він і не ховався перед ними і відразу звернувся до коронного канцлера і гетьмана Станислава Жолкевського з просьбою, аби король дозволив йому вільний переїзд через Польсько-Литовську державу.З боку короля і польського уряду бачимо подвійну політику у відношенні до патріярха Феофана і його перебування в їхній державі. Назовні видаються універсали (5 травня 1620 р. Жолкев-ським, ЗО липня 1620 р. самим королем) до місцевої влади й люд-ности Волині, Поділля й України про прибуття високого гостя зі Сходу, Єрусалимського патріярха, з наказом скрізь в дорозі виявляти до нього гідні його сану й становища почесті й пошану, а тайно коронний гетьман Жолкевський пише Київському воєводі Фомі Замойському (23 червня 1620 р.): „Довге перебування цього патріярха в Києві не може не бути підозрілим. Він ні на що інше, тільки для інтриґи був посланий з Царгороду до Москви, аби підбурювати Москву проти Корони (Польщі). І їхав він не тим шляхом, як інші патріярхи їздили ... Недаремно король отримав від когось попередження щодо нього. Не належало б патріярха пропускати вільно, а як він висловив бажання побувати у Львові, то це був би добрий випадок його затримати, коли б в ці краї приїхав. Я дав Почановському (комірник, делегований урядом супроводжувати патріярха) достатні інструкції, щоб обходження з патріярхом було ввічливе, аби ніхто не догадався, що таємно про нього ми думаємо. Боюсь, якби козаки, згідно з універсалом Сагайдачного, не перепровадили патріярха до Терехтимирова, де було б тяжко його затримати. У кожному разі, необхідно матинагляд над всім цим, щоб не виникло яких великих непорозумінь і заворушень серед козаків".Звідсіль видно, що польській уряд, маючи політичні підозріння щодо особи патріярха Феофана, був не від того, щоб і арештувати його де в безпечному для себе місці, але змушений був ховатися з цим, щоб не роздратувати козаків, які теж чули небезпеку, бо недаром Сагайдачний видав універсал про перевезення патріярха до Терехтимирова, в якому патріярх був би під охороною козацтва. Козаки ж в цей час дуже були потрібні Польщі з огляду на загрозу війни з турками з тої причини, що Сигизмунд III допомагав імператору Фердинанду II в 30-літній війні останнього з протестантами та їх союзниками. Отже й Сигизмунд НІ, відповідаючи на прохання патріярха, назвав його в листі (1 серпня 1620 р.) „преподобним і люб'язним у Христі отцем" та висловив певність, що приїзд його до Польщі „не має іншої цілі, як спокійне й скромне виконання намірів, скерованих до миру й спокою в Польсько-Литовській державі".4.    Організаційні заходи до відновлення в  1620 р. православноїієрархії.До Києва, на день храмового свята Київо-Печерського ма-настиря Успіння Божої Матері (15/28 серпня), завжди прибувала, по церковно-релігійній традиції, сила народу. Але цього 1620 року вістка про присутність на святі в манастирі самого патріярха з Святої Землі, з Єрусалиму, ще збільшила прощу до Києва на день 28 серпня не тільки з Київської землі, але й з інших областей Польсько-Литовської Держави. Не улягає сумніву, що були на цей раз в Києві богомольці-прочани, делеговані з певними уповноваженнями від братств, манастирів, православних громад. Уніяти в тім часі казали, що Віденське братство і само послало делегатів до патріярха і других підбурювало це зробити скрізь по „Білій, Чорній, Червоній Русі". Мелетій Смотрицький свідчить про себе, що він з Вільни до патріярха „посланий був". Сам патріярх Феофан в грамоті до народу про відновлення православної ієрархії свідчив, що сталося це „за мирним і загальним і однодумним обранням та волею всієї капітули митрополії Київської і Галицької і всіх інших побожних і шляхотних мужів, які прийшли на той час до нас (патріярха) з манастирів Київських та були прислані також з інших повітів і міст Корони Польської і Великого Князівства Литовського і Руського". Очевидно, що події ці не виникли самі собою, а проходили організовано.„Протестація" Іова Борецького (внесена 15 травня 1621 р. в Київські гродські книги) оповідає про нараду, яка в церковно-релігійних справах відбулась в Києві ще перед днем 28 серпня 1620 р. На цій нараді православні переконались в тім, що патріярх Феофан має грамоту за підписом Царгородського патріярха Тимофея і кількох митрополитів, якою надано йому право нагляду і направлення недостач в церковному житті всіх областей в юрисдикції Царгородського патріярха; що крім того, при ньому знаходиться, як екзарх Царгородського патріярха, архиман-дрит Великої Церкви (в Царгороді) Арсеній. А тому на нараді було рішено „просити патріярха Феофана, що прибув в наші краї в такий потрібний час Божим призволенням, аби поповнив недостаток духовних в нашій Церкві, що він міг зробити цілком канонічно, по силі грамоти у нього Отця нашого патріярха Константинопольського і присутности його екзарха, маючи до того ж приречення короля нашого, дане на сеймі 1607 року і підтверджене на минулому славному сеймі 1618 року та внесене в конституцію, котрим нам, згідно з правами і вольностями нашими, дозволено мати митрополита і єпископів, що знаходяться під звичайною для нашої Церкви владою Константинопольського патріярха, і обіцяно вернути їм усі маєтки, приналежні цим достойностям".Далі „Протестація" митрополита Іова Борецького вказує мотиви, якими було викликане на нараді це рішення. „Вже більше 25 років ми просимо й благаємо на сеймиках і сеймах, щоб нашій Церкві дарована була належна їй свобода і вольність та щоб привернено було катедри духовних наших старших, але замість цього бачимо права наші і вольності порушеними і знищеними, та чим далі, тим більше вороги нас тиснуть, — тому-то, раді чи не раді, але повинні були прийти до такого рішення, зважаючи на страшні заповіді Божі і дбаючи найвище за все про спасіння душ наших. Вважали ми це за надхнення Духа Святого, і коли б хто посмів тоді противитись цьому святому ділу, то це було б пневматомахією, тобто духоборством, який гріх не буває прощений, якщо не спокутувати його великою епітимією".Після цієї наради православні українці звернулись до патріярха Феофана, просячи висвятити їм митрополита і єпископів. Святіший патріярх, як каже Густинський літопис, спочатку відмовив того, бо „боявся короля і ляхів". Були й посеред самих українців люди, що не радили патріярхові переводити ієрархічних свячень. Але в цей момент виступили запорозькі козаки і сказали патріярхові: „Не будеш патріярхом, не будеш добрим пастирем, не будеш намісником Христа і апостолів, якщо не посвятиш народові митрополита і єпископів, коли знайшов нас гнаними і без пастирів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе по дорозі який-будь звір". При цьому козаки обіцяли патріярхові повну недоторканість і захист. „Святійшого патріярха взяло на рамена й опіку свою* благочестиве військо", каже Густинський літопис.Що патріярх Феофан вагався, одначе, недовго, — видно це з того, що вже 13 серпня 1620 року він звернувся до православних з грамотою, в якій закликував їх „твердо триматися православної віри, мужньо переносити всі переслідування та вибрати
собі єпископів, не боячись наслідків цього з боку польського уряду, як колись і батьки Мойсея не побоялися наказів фараона", а також і „свв. апостоли не злякалися синагоги жидівської та суворих пілатів і іродів".. .Не маємо стислих відомостей про вибори кандидатів на митрополичу і єпископські катедри. Місцем елекційного собору, на якому обрано було на митрополичу Київську катедру ігумена Золотоверхого Михайлівського манастиря в Києві Іова Борецького, напевно був Київський Братський Богоявленський манастир, в якому, під охороною козаків Сагайдачнного, перебував патріярх Феофан. Обрання кандидатів на архиєрейські катедри по єпархіях відбулося, як думають, на сеймиках; це видно з грамоти патріярха Феофана до Перемиської єпархії з закликом обрати і прислати кандидата на Перемиську катедру (С Голубев. Матеріали для історії Западно-Русской Церкви. „Труди Кіев. Дух. Акад." 1878 р.).5.   Висвячення  українських  православних  єпископів,  собор  під проводом   патріярха  Феофана.  Від'їзд  патріярха.Коли саме були обрані кандидати на катедри для Української Православної Церкви і коли довершені були хиротонії єпископські, — це питання в історичній науці не має однозгідности, а саме з тої причини, що історичні джерела розходяться між собою, як, головним чином, полемічний твір Мелетія Смотрицько-го „ШегіПІсаІіа піешіппозсі" і літописи Густинського манастиря. Але, не надаючи значення точним хронологічним датам усіх висвячень, між якими датами розходження в три-чотири місяці, а самій історичній події відновлення ієрархії на чолі з митрополитом на Київській катедрі, можемо цілком поділити твердженння тих істориків, які признають, що всі єпископські висвячення відбулись в р. 1620 і не пізніше кінця вересня цього року. Оперті ці твердження на грамоті патріярха Феофана, яка сповіщала православній людності Польсько-Литовської держави про відновлення в Київській митрополії православної ієрархії.Грамота патріярха Феофана, видана в Києві і датована роком 1620, індиката 3, двічі називає архиєреїв, які брали участь у хиротонії єпископів, і двічі ж самих висвячених єпископів. Хиротонії були довершені — патріярхом Єрусалимським Феофаном, митрополитом Софійським Неофітом і єпископом Страгонським Авраамієм. А висвячені були: ігумен Михайлівського манастиря в Києві Іов Борецький на катедру митрополита Київського і Галицького; ієромонах Мелетій Смотрицький на архиєпископію Полоцьку й єпископії Вітебську і Мстиславську; ігумен Межигорсько-го манастиря св. Спаса Ісайя (Копинський) на катедру єпископії Перемиської й Самборської; архимандрит Терехтемирівського манастиря Єзекиїл-Йосиф Курцевич на катедру єпископії Володи-мирської й Берестейської; ігумен Черчицького (під Луцьком) манастиря Ісаак (Борискович) на катедру єпископії Луцької й Ост-
розької; чесний і преподобний муж Паїсій (Іполитович) на ка-тедру єпископії Холмської й Більської. Таким чином висвячено було шість єпископів, при чому належить додати, що на катедру Володимирську й Берестейську обрано було архимандрита Вілен-ського Св. Духового манастиря Леонтія Карповича, але він помер в половині вересня 1620 р., і тоді прийшла кандидатура архимандрита Єзекиїла-йосифа Курцевича.Де і при яких обставинах довершені були хиротонії єпископів патріярхом Феофаном, на це питання рівно ж різняться відповіді істориків. Одні кажуть про врочисті хиротонії, при мно-жестві народу, в Київо-Печерському манастирі; другі — про висвячення єпископів в церкві Київського Богоявленського братства на Подолі, при закритих вікнах і дверях, в співслуженні тільки названих вище митрополита Неофіта Софійського та єпископа Авраамія Страгонського, а співав один тільки патріярший співець Гавриїл. Це оповідання про таємне висвячення (у митрополита Макарія, проф. Жуковича, проф. Голубева і др.) цілком відповідає тодішнім обставинам в положенні православія в Польщі і підтверджується свідоцтвом сучасника Касіяна Саковича (відступника від православія), який в одній зі своїх праць каже: ,,Коли пат-ріярх Єрусалимський Феофан висвячував вночі в Братській церкві козацьких єпископів і псевдомитрополита Борецького, то скорше шептану, ніж читану літургію правив, бо ж вони були б раді, щоб не тільки чоловік, але й муха не чула цієї літургії, для чого вікна не тільки фіранками, але й килимами позакривали" („ЕрапогІЬозіз"). Православний автор чи автори „Літоса" („Камінь") теж підтверджує це, коли в полемиці з Саковичем не відкидає тих обставин, а тільки по-своєму вияснює їх. „Вікна були закриті для того, щоб люди, побачивши світло, не товпилися до церкви, а тихо співав один патріярший співець чернець Гавриїл тому, що такий звичай у греків".Після висвячення єпископів патріярх Феофан відбув у Києві собор, в складі якого були всі присутні тоді в Києві православні ієрархи (крім самого патріярха, митр. Неофіт, єпископ Авраамій і всі новопоставлені українські ієрархи), архимандрити, ігумени, ієромонахи і священики. Після собору була видана патріярхом Феофаном вище згадана грамота до православних Польсько-Ли-товської держави про відновлення для них церковної ієрархії. З огляду на тяжкі часи, які переживала Православна Церква в тій державі, патріярх Феофан, посилаючись на уповноваження, дані йому „братом і сопастирем святійшим архиєпископом Константинопольським Кир Тимофеєм", надав нововисвяченій ієрархії Української Церкви особливі права в цій грамоті: „Коли б відійшов від цього світу рукоположений нами для вас митрополит, а новообраному на митрополію вашу, які вибори звичайно в Києві бувають, трудно було б дістатися чи посольство прислати до Константинопольського Вселенського патріярха, тоді на достоїнствомитрополита владою Духа Святого, нехай буде від всіх вас, єпископів, поставлений. А коли перестануть вже бути ті перешкоди до подорожі, тоді вибраний і вже поставлений митрополит, на підтвердження свого митрополичого достоїнства, повинен сам прибути, або посольство прислати до Константинопольського патріярха."Впорядкувавши таким чином справи Православної Церкви на Україні й Білорусі, патріярх Єрусалимський Феофан відбув в жовтні 1620 р. до Палестини. Але по дорозі одержана була вістка (в Білій Церкві) про погром в Молдавії польського війська (Це-цорська катастрофа), що робило небезпечною дальшу подоріж на південь. Тому козаки перепровадили патріярха до козацького Терехтемирова, де він міг бути в небезпеці і від поляків. На Різдвяних святах 1620-21 р. патріярх Феофан був в Києві, а 7 січня 1621 р. знову прибув до Терехтимирова, звідкіля від'їхав через Білу Церкву й Бушу до Молдавії. Ця подоріж мала надзвичайно урочистий характер. Більше 3-х тисяч запорозьких козаків, на чолі з Петром Конашевичем Сагайдачним (він був тоді полковником, а гетьманом Яків Бородавка), висвячені патріярхом ієрархи і сила народу супроводили патріярха до Буші. В Буші відбулось надзвичайно зворушливе прощання українського народу з патріярхом-добродієм Української Православної Церкви. Як оповідає Густинський літопис, патріярх своїм прощанням „дуже тяжкого ляменту й плачу серця всіх наповнив, як колись Христос уче-ників Своїх при Свому вознесінні на небо, так і тут великої було жалості". Ставши на піднесенні посеред міської площі, патріярх Феофан усіх благословив та через перекладача повчав народ „триматися правдивої віри, покори й любови, з терпінням переносити скорботи й переслідування"...6.   Національно-історичне значення відновлення православної ієрархії в житті українського народу.Як вже вище було нами сказано, відновлення патріярхом Фе-офаном ієрархії в Українській Православній Церкві мало величезне значення в житті українського народу. Як стверджують історики, відновлення православної ієрархії вдарило по справі асиміляції українського православного народу з польським, католицьким. Як би не був простий народ сильно відданий вірі своїх батьків, а врешті-решт під тиском життьових обставин і силою всеми-наючого часу забув би „старожитну" віру, ступнево латинизую-чись, спольщився б. Відновлення ієрархії надхнуло народ для дальшої боротьби з польськими замірами. В народі пішли чутки, що з відновленням православної ієрархії уніятські єпископи зовсім позбавлені своїх катедр, що уніятському митрополитові дані „бенефіції" в Римській церкві, а решту уніятських єпископів „відпущено на всі чотири сторони з порожніми руками". Почалось масове повернення з унії на православіє, так що латино-уніяти для
затримання пастви, яка розбігалась від них, починають ширити фальшовані грамоти про відречення митрополита Іова Борецького і архиєпископа Мелетія Смотрицького.Найбільше значення мав той історичний факт, що з відновленням православної ієрархії, довершеним активною участю в цій національно-церковній події запорізького козацтва, інтереси Української Православної Церкви в Польсько-Литовській державі, як національно-релігійні й культурні інтереси українського народу, стали під охороною українського козацтва, головного борця за українську національну ідею в XVII в., коли в українській родовитій шляхті, з процесом спольщення її, народ біля половини XVII в. майже зовсім втрачає своїх захисників. Українське міщанство й духовенство, за словами історика, тепер «відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко смілівіше й енергійніше проводити свої плани, що збільшило їх активність. З другого боку, коззачина вийшла поза тісне коло своїх станових інтересів і в свою програму включила загально-національні справи — оборону Церкви і культури. Нововисвячені владики в свому маніфесті з 1621 р. привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства: „Це ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство Чорним морем і суходолом. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від Константинопольської церкви приймали". Це зв'язання Запорізького Війська з традиціями князівської епохи, з „старою Руссю", незвичайно підняло авторитет Запоріжжя і дало йому провідне місце в національному житті» (Іван Холмський. Історія України. Вид. НТШ. 1949, ст. 189).7.    Справа Православної Церкви  і нововисвяченої ієрархії насеймі 1620 року.Вістка про православні вищі хиротонії у Києві швидко поширилась скрізь в Польсько-Литовській державі. Слід було очікувати, як зареаґують на цю подію король і уряд польський. На З листопада 1620 р. зібрався звичайний сейм, для якого, з огляду на навалу татар і Цецорську поразку, найпершою турботою була справа охорони південних границь держави. Але ж питання охорони держави від татар і турків тісно було сполучене з питанням „заспокоєння релігії грецької", бо ж її боронило тепер військо запорізьке, так потрібне Польщі в обороні її від татар і турків. Отже на сеймі 1620 р. голосною стала справа переслідування православія, борці за права якого мали тепер духовну опору і в загальному піднесенні посеред православних мас, подією відродження православної ієрархії викликанім.Посли литовські, земські Київського воєвідства, а найбільше волинські, виступали з просьбами і домаганнями привернути пра-
ва Православній Церкві в державі, узалежнюючи від полагодження цього справу оборони держави. На цьому ж сеймі 1620 р. виголосив, в присутності самого Сигизмунда III, знамениту свою промову про утиски православних в Польщі волинський посол Лав-рентій Древинський. В промові Древинський підкреслив на вступі,  що для  зовнішньої  оборони держави треба мати  найперше мир у внутрішньому житті держави, а для того треба запереста-ти гнати, переслідувати, чинити несправедливості православному народові. Він наводив ряд фактів. „Почнімо Краківським воєвід-ством. Вже по більших містах знаходимо замкнені церкви, знищене церковне майно, по манастирях нема ченців, а худоба заганяється. Такі ж безчинства робляться і у Великім Князівстві Литовськім. У Мотилеві та Орші церкви позапечатувано, священиків розігнано. У Пінську Ліщинський манастир обернено на шинок. Тому діти неохрещеними вмирають; тіла покійників,  немов падло, виносяться за місто без похорону. Люди живуть без церковного вінчання, вмирають без Сповіді і св. Причастя. Чи ж це не глум проти Бога? ... А у Вільні? Чи ж не утиски, ніколи не чувані, там діються? Коли православні хотять пронести свого покійника крізь замкову браму, якою жиди й татари можуть вільно проходити, то брама замикається, і вони змушені мерця свого виносити тою брамою, через яку вивозиться всяке сміття. Ченців, які не переходять на унію, грабують у Новогрудку та по інших містах, б'ють серед білого дня, кидають до в'язниці.. . Словом, український народ вже довго терпить нечувану кривду як в Короні, так і у Великому Князівстві Литовському". Таке страшне положення Православної Церкви Древинський в промові пояснює тим, що король призначав на вищі ієрархічні становища особи, „породи" яких не знає, а головне, що ці особи ,,не від правильного пастиря висвячення приймають". На закінчення своєї промови посол Древинський  просив короля, милосердя  ради Божого, змилосердитись над утискуваними православними, привернути їм давні права і вольності, бо „вже двадцять літ на кожному сеймику, сеймі, головному з'їзді гіркими слізьми молимо, а випросити не можемо",  повернути  церковні  маєтки,  як не відразу,  то  поволі, після смерти митрополита і владик-уніятів. „Якщо ж грецька релігія не буде заспокоєна, і рани Православної Церкви і на цім сеймі не  будуть вилікувані, то  православні  змушені  будуть скрикнути  разом з пророком: суди  мене,  Боже,  і розсуди прю мою!"Посли-католики, особливо ж католицьке духовенство, промову Древинського зустріли вороже, перешкоджали говорити, не вважаючи на те, що Древинський, як і інші посли на цьому сеймі, не порушували, як бачимо, гострої справи дня — легалізації в державі відновленої православної ієрархії.В пояснення, чому не порушували, історики вказують на короткий час поміж висвяченням ієрархії і сеймом 1620 р., з якої причини справа ієрархії
не могла бути включена в інструкції послам на сеймиках, — ще ж більше — на лояльність українсько-білоруської шляхти, яка, стоячи на легальному ґрунті, не вважала можливим говорити про нових ієрархів, які були висвячені під охороною козацтва, без згоди короля.Але справу легалізації нововисвяченої ієрархії порушило на сеймі 1620 року Віденське православне братство. Представники його прибули до Варшави і подали посольській ізбі послання від братства; маршалок сейму розпорядився оголосити це послання на засіданні всіх земських послів. В посланні братства говорилось, що ще р. 1607 король обіцяв роздавати церковні становища і зв'язані з ними бенефіції в Православній Церкві людям „чисто грецької віри". В надії на ці приречення, православні скористали з перебування на території держави Єрусалимського патріярха та з участю його вибрали достойних на ієрархічні становища кандидатів, яких патріярх і висвятив. Тепер вони презентують, тобто представляють на урядове затвердження висвячених єпископів і просять про наділення їх церковними бенефіціями, приналежни-ми до їх становищ. В посланні названо ієрархічні особи з означенням катедр, на яку кожного з них було висвячено.Крім делегатів Віленського православного братства, яке, можна думати, уповноважене було ще з Києва довести до відома короля і уряду про відновлення православної ієрархії, прибули на сейм 1620 р. б. запорізький гетьман Петро Сагайдачний і ново-поставлений єпископ Володимирський Йосиф Курцевич. Сагайдачний обіцяв підтримку козаків у війні Польщі з турками тільки під умовою задоволення просьби православних про затвердження новопоставленої ієрархії.Католики зовсім не схильні були задовольнити просьбу про признання „козацької" православної ієрархії, але ж скрутні обставини, в яких знайшлася тоді Польща, диктували їм не відкидати відразу просьби православних, а зволікати з ясною відповіддю на неї, єзуїтськими засобами використовуючи прагнення православних улеґалізувати здобуту ієрархію. Тому на сеймі 1620 р. приймається постанова: „Заспокоюючи грецьку релігію, відновлюємо конституцію 1607 року і на майбутнє будемо пристосовуватися до неї при роздачі церковних бенефіцій". Ця в загальних виразах обіцянка подає надію православним, що й нова ієрархія дістане від короля бенефіції на церковні становища і церковні маєтки.Одночасно Сигизмунд III пише листа (10 листопада 1620 р.) до патріярха Феофана, аби патріярх вплинув на козаків, щоб виступали проти ворогів християнської віри •— турків. І патріярх, в наслідок цього королівського листа, звертається 7 січня 1621 р. з грамотою до запорізького війська, в якій закликує захищати батьківщину та каже: „За цю прислугу королю ви дістанете й те, що відновлену мною в Церкві вашій вищу ієрархію, — розуміе-
мо митрополита і єпископів, — король своїми привілеями затвердить і скріпить". Писав патріярхові Феофану листа і Краківський католицький біскуп Мартин Шишковський, який теж просив пат-ріярха, з огляду на те, що „його Ексцеленція має великий вплив на українських козаків, наставити їх до того, щоб в цей тяжкий для Речіпосполітої і всього християнського світу час вони охоче стали на службу королю, захищаючи цілість своєї віри й батьківщини".8. Засоби уніятів в боротьбі проти новопоставленої української православної ієрархії. Смерть оборонця православія гетьманаПетра Сагайдачного.В той самий час, як король Сигизмунд III і католицький біскуп Шишковський просили патріярха Феофана вплинути на українських козаків, щоб ті боронили Польщу від ворогів християнства — турків, уніятський митрополит Йосиф Велямин Рутський, з роду москвин, ширив чутки, що патріярх Феофан є зрадник і турецький шпигун. Мелетій Смотрицький писав, що на сеймі 1620 року „жодного з земських послів не знайшлось такого, який би проти цього святого мужа (патріярха Феофана) сказав хоч одне таке слово, які про нього оцей безчесний лжець (Велямин Рутський) поширив по всій Короні і Великому Князівстві Литовському" („^егіПсаІіа піе^іппозсі"). Акція уніятського митрополита Рутського дала підстави для універсалів' Сигизмунда III, в яких король, скориставши вже з впливів патріярха Феофана посеред козацтва, тепер наказував хапати архиєреїв, висвячених Феофа-ном, як підозрілих людей, і садовити їх до в'язниць. У Вільні ж, з наказу короля, мали перевести суворе дослідження, хто допомагав поставленому патріярхом в архиєпископа Полоцького Ме-летію Смотрицькому в признанні його архипастирської влади народом. Одночасно виключено було з Віленського магістрату православних його членів та застосовані репресії до міщан православних м. Вільни і других міст Польщі й Литви.Така уніятська акція викликала „Протестацію" Київського і Галицького митрополита Іова Борецького, внесену ним 15 травня 1621 року до Київських гродських книг; „Протестація" представлена була від імени самого митрополита, всіх єпископів, висвячених патріярхом Феофаном, духовенства митрополії і від „усього великого і славного роду руського в Короні Польській і Великім Князівстві Литовським, що ніколи не відступав від свого архипастиря, Святійшого Константинопольського патріярха, і не заключав унії з римською церквою".„Протестація" була подана супроти уніятського митрополита Рутського і підчинених йому єпископів, які, „відпавши від верховних архипастирів українського народу — царгородських пат-ріярхів, не перестають видавати себе перед королем за ніби справжніх і законних владик українського народу". В цій „Протеста-
ції" митрополит Іов обвинувачує Рутського і других владик-уні-ятів, що вони в неправдивому світлі виставили перед королем справу висвяти православної ієрархії, отримавши завдяки тому з королівської канцелярії універсал, „противний християнській любові, закону, конституціям і наданим українському народу жалованним грамотам", — універсал „образливий" про те, щоб рукоположе-них Єрусалимським патріярхом ієрархів хапали, ловили й карали. Навівши цілий ряд фактів насильств, для повного переліку яких „не вистарчило б паперу, щоб описати усі ті переслідування", митрополит Іов урочисто свідчить і протестує проти „обманних" способів одержання з королівської канцелярії універсалів уніятськи-ми владиками і взагалі проти беззаконних дій уніятів. Коли б зза таких дій український народ прийшов в яке „замішання", то вина за це все упаде на уніятську церковну владу, що переводить насильства над свободою віри православних. На закінчення „Протестації" митрополит Іов заявляє, що він „буде судом відатися з уніятськими владиками".На сеймі 1621 р., що його скликав король з причини великої небезпеки з боку турків, православні обмежились тільки подачею твору архиєпископа Мелетія Смотрицького „Шегіг'ісаііа піешіп-позсі". Твір цей мав метою відкинути й спростувати всі ті наклепи й неправди, які вигадували й ширили уніяти на шкоду православним.В той час українське козацтво, все ще не втрачдючи надії на легалізацію королем нової православної ієрархії, вкрило себе славою в час походу р. 1621 султана Османа на Польщу, коли в бою під Хотином урятувало Польщу від розгрому й спустошень турками та сприяло заключенню перемир'я між Польщею й Турками. В бою під Хотином був тяжко ранений сам Петро Конашевич Сагайдачний, що знову був гетьманом Запорізького війська. Перед цим походом козаків проти турків Сагайдачний, з доручення козацької військової ради (в Сухій Діброві), вів переговори з польським урядом про признання православної ієрархії і подав укладену ним петицію королеві, яку Литовський канцлер Лев Сапіга назвав „найдорогоціннішим твором". Король усно запевнив, що вволить просьбу козацтва про ієрархію. Гетьман Сагайдачний „з великим задоволенням" від'їхав з Варшави просто на фронт боїв з турками.Великий цей борець за свободу й права Української Православної Церкви так і помер, 10 квітня 1622 року, від ран, віднесених ним в бою під Хотином, не дочекавшись признання державною владою православної ієрархії, відновленої для Української Церкви патріярхом Феофаном. В передсмертному свому листі до короля Сигизмунда III гетьман Сагайдачний просив короля, аби „унія, за милостивим його Найяснішої Величности дозволом тепер з Русі через Святійшого Феофана Єрусалимського знесена, вперед в тій же Русі не відновлялась і своїх ріг не підіймала".
Шляхетний гетьман вірив в королівські приречення та вважав, як видно, одну обіцянку короля визнати новоутворену православну ієрархію за знесення, ліквідацію в Польсько-Литовській державі самої унії. Поховано було гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного при братській церкві Київського Богоявленського Братства.9.   Енергійна боротьба за легалізацію православного єпископатуна сеймі 1623 року.Особливо енергійно й широко була поставлена справа легалізації українського православного єпископату на сеймі, скликанім королем на 24 січня 1623 року. Митрополит Іов Борецький, в формі прохання до короля, представив на цей сейм від імени всієї православної ієрархії книгу „ЛизІШсаІіа піе?Іппозсі", написану архиєпископом Мелетієм Смотрицьким. В ній доводяться історичні права й привілеї українського народу на свободу релігії та підкреслюється, що й сам Сигизмунд III давав присягу під час коронації, що буде шанувати всі права і вольності українського народу, між якими завжди було й право мати свою ієрархію в юрисдикції Царгородського патріярха. Для членів Сената, який був звичайно посередником між королем і посольською ізбою, видана була перед цим же сеймом 1623 року „Зирріісаїіа" від мешканців Корони і Великого Князівства Литовського, людей шляхетського роду, старожитної грецької релігії. Твір цей також був пера Мелетія Смотрицького.„Зирріісаїіа" містить в собі великі матеріяли, які ілюструють безправ'я і утиски Православної Церкви в Польщі. „Вже 28 років, — говориться там, — ми доповідаємо й представляємо кожному сеймові великі несправедливості й переслідування, що робляться нам від наших апостатів-митрополита й владик, журимось, плачемо й просимо, щоб, за спільним вашим заступництвом перед його милістю королем, паном нашим, український народ був визволений від цього знущання, але й по цей день ми нічого не одержали"... Наводяться далі порушення владою, коли вона так опікується унією, давніх прав православної людности, особливо ж акту Люблинської унії 1569 року, і кінчається проханням викинути „кістку незгоди" — унію, яка „замість єднання і єдности викликує тільки сварню, чвари і ненависть", та переконати короля сповнити на цьому сеймі всі приречення, які він дав раніше православним.Шляхта по окремих воєвідствах теж включає на сеймиках до інструкцій послам на сейм 1623 р. домагання заспокоїти врешті людей „грецької релігії" та внести привілей про це до збірки законів. Запорізькі козаки делегують на сейм 1623 р. своє посольство та в інструкцію з 14 пунктів вставляють і вимоги церковно-релігійного характеру. В свідомості своїх недавніх великих заслуг перед державою, козаки сміливо ставлять домагання про усунення уніятських владик та про признання відновленої православної
ієрархії з поверненням Православній Церкві церков і манастирів, а також домагання про затвердження урядом Київського Богояв-ленського Братства і школи при ньому.Уніяти з трівогою очікували сейму 1623 року, знаючи про широку активну підготовку до нього православних. Рим, з донесень своїх нунціїв в Польщі, також добре був обізнаний з положенням унії та з відношенням до неї українського козацтва. Для підтримки унії призначено було Римом в кінці 1622 року нового нунція до Варшави Ланцелоті. В інструкції, даній йому, вказувалось, що справа з українськими „схизматиками" тяжка й небезпечна, бо ж уніятські єпископи і священики зараз майже без пастви й у великому страху, як би не повиганяли їх з катедр і не повідбірали від них церков. Сам папа Григорій XV підбадьору-вав тоді своїми посланнями уніятського митрополита Рутського.На сеймі 1623 р., і помимо питання „заспокоєння грецької релігії", була сильна опозиція супроти Сигизмунда III з боку самих поляків, незадоволених турботами короля більше про династичні інтереси, ніж про національні польські. Отже опозиція уклала ряд „екзорбітанцій" (інтерпеляцій в справі порушення прав шляхти), до яких було включенно й питання: „Чому, супроти конституцій 1607 і 1620 рр. про релігію грецьку, робляться порушення прав людей грецької релігії?"У відповідь на це запитання король заперечив які-будь порушення названих конституцій, бо ж насильно тягнути кого до унії король не наказує, а в подаванні становищ і маєтків церковних дотримує цих конституцій: бенефіції даються особам релігії грецької шляхетського стану. Так відповідаючи, Сигизмунд III, як не раз і раніше, під особами грецької релігії розумів уніятів (грецького обряду), як до уніятів відносив і самі конституції 1607 і 1620 рр. Тлумачучи так по-єзуїтському сеймові конституції, король в дальшому змісті своєї відповіді переходить в наступ проти православних та грає на національних, патріотичних і станових почуттях польської шляхти. Він каже, що якраз „супроти давніх законів і звичаїв, легковажні люди плебейського походження Борецький і Смотрицький з другими насмілились, без призначення й без відома королівської милости, прийняти висвячення на митрополію і владицтва, при живих митрополиті й владиках, від підозрілого чоловіка-чужинця, підданого турецького султана, який чоловік тут, у володіннях його королівської світлости, не мав жодної юрисдикції, і на те, видно, був посланий, щоб в час турецької війни збунтувати підданих його королівської милости ... У володіннях же його королівської милости ніхто інший не може бути архиєпископом, єпископом, митрополитом і владикою, як тільки той, кого його королівська світлість благозволить призначити і подати"...Так було ясно, що король не має заміру задовольнити просьби й домагання православних. Коли ж така його відповідь тепер
цілком суперечила обіцянкам, даним Сагайдачному й козакам перед Хотинським боєм з турками, то щоб ослабити прикре вра-жіння від недотримання королем слова, Сигизмунд III запропонував „людям грецької релігії" — православним і уніятам — відбути спільне зібрання, час і місце якого мали б визначити духовні обох сторін. На цьому соборі, „без більшого натовпу світських людей, які до цієї справи мають менше відношення", в присутності призначених комісарів королівських, сторони обговорили б питання взаємного тривалого примирення. Православні, цілком свідомі недоречности такого спільного собору, відмовились від нього. Тоді призначена була окрема комісія з сенаторів і земських послів, на чолі з католицьким арцибіскупом Лаврентієм Гембиць-ким, до якої було запрошено і митрополита Борецького та архи-єпископа Мелетія Смотрицького. Комісія мала розглянути домагання і скарги православних. Арцибіскуп Гембицький знову запропонував було на засіданні комісії спільний православно-уні-ятський собор, але православні від такого собору відмовились. Домагання й скарги православних залишились без задоволення. Так широкі надії, що їх покладали на сейм 1623 року православні, не справдились. Врешті була принята сеймом трафаретна конституція: „Заспокоєння роз'єднаних в грецькій релігії людей, з огляду на невідкладні справи Речіпосполитої, відкладаємо до будучого сейму, а нині заховуємо спокій з обох сторін, як для духовних, так і для світських людей усякого звання і положення". До цієї конституції-загальника більш цінним був додаток, принятий сеймом після настирливого домагання православних. Згідно з цим додатком, касувались судові процеси, розпочаті урядом і уніятами, проти відновленої православної ієрархії та її прихильників. Посередньо цим касувались і королівські універсали з року 1621, в яких православні і ієрархи запідозрівались в державній зраді та казано було їх хапати.10.   Розходження між законодавством і практикою життя. Вбивство уніятського архиєпископа Йосафата Кунцевича. Вірність Си-гизмунда III унії до кінця.Одначе і з цим сеймовим додатком 1623 р. сталося так, як не раз доводилось вже стверджувати в історії відносин до Православної Церкви і православних в Пальщі, — це розходження поміж законодавством і практикою життя. „Уніяти, — каже історик, — і чути не хотіли про припинення всякого роду процесів, декретів, банницій, секвестрів, відречень, що виникли з тої й другої сторони зза розходження в релігії; вони, як і раніше, тиснули й переслідували православних, відбираючи в них церкви, при-силюючи до унії, переслідуючи за твердість в православії духовних і світських осіб" (В. А. Біднов. Православна Церква в Польщі й Литві. Катеринослав. 1908, стор. 242).На цю пору якраз припадає фанатична діяльність уніятсько-
го Полоцького архиєпископа Йосафата Кунцевича. Цю діяльність переводив Кунцевич у Полоцьку, Орші, Могилеві, Мстиславові, Вітебську. Його безоглядна фанатичність, проявлювана в утисках православних, обурювала навіть „друзів унії", яким був, напр., Литовський канцлер Лев Сапіга, що називав себе одним з творців унії 1596 року. В листі до Кунцевича від 12 березня 1622 р. канцлер Сапіга попереджав ревного ширителя унії. „У вас, — писав він, — земські суди повні, магістрати повні, трибунали повні, власницькі канцелярії повні — позвів, сутяг, доносів". .. Сам католик, канцлер Сапіга, як муж державний, боявся вибуху, зза жорсто-костей Кунцевича, гніву народнього, небезпечного для спокою в державі, бо ж „за православіє стоїть вся Україна, взагалі уся Русь, особливо ж козацтво". Сапіга, боячись розрухів в державі зза релігійних переслідувань ,писав і митрополиту уніятському Рутському: „Треба оглядатись і на запорізьких козаків, щоб вони не зробили нам чого недоброго". Та фанатизм ніколи розумної ради не слухає. Архиепископ йосафат Кунцевич переслідував православних на Білорусі до сейму 1623 р., продовжував те саме й після того сейму, всупереч принятій на ньому конституції. Особливо сильну ненависть викликав Кунцевич посеред православних у Вітебську, де відібрав усі православні святині, так що православні білоруси поставили для богослуження два намети за містом, куди й ходили для молитви. Врешті терпіння переслідуваних було вичерпане, і тоді стався сумний факт в історії міжхри-стиянських відносин: 12 листопада року 1623 уніятського архиєпископа Йосафата Кунцевича було у Вітебську замордовано. Страшну кару за це понесло вітебське православне міщанство: 93 вироків смерти, конфіската майна, ціле місто було позбавлене Магдебурзького права.На сеймах в рр. 1624, 1625, 1626 (два сейми), 1627, 1628, 1629 (два сейми) православні не залишали складати своєї петиції про заспокоєння грецької релігії, але з такими, як і попередньо, наслідками. На сеймах тих або зовсім не було постанов у відповідь на ці петиції, або постановляли відкласти розгляд і полагодження їх до сейму наступного, переважно „з браку часу". Р. 1630 на Україні вибухло козацьке повстання під проводом Тараса Тря-сила. Польський уряд справився з повстанням, але був занепокоєний настроями, що залишились в народі після повстання. Тому на сеймі 1631 р. була принята конституція: „Хоч ми завжди бажаємо, аби роз'єднані в грецькій вірі люди коли-будь могли бути заспокоєні, одначе, з огляду на важливі справи Речіпосполітої, на цьому сеймі не можна було дійти до цього; тому справу цю відрочуємо до наступного, Бог дасть, сейму, а нині, підтверджуючи попередні конституції, забезпечуємо цією конституцією спокій для обох сторін, як для духовних, так і для світських людей всякого звання і положення." Це — все.Сейм 1631 р. був останнім при Сигизмунді III, на якому бу-А«
ла постанова про „грецьку релігію". Впродовж 10 літ від смерти гетьмана Сагайдачного, тобто до смерти в р. 1632 самого короля Сигизмунда III, король не виконав приречення, даного українському козацтву: справа легалізації православної ієрархії так і не була полагоджена, хоч порушувана була православними на всіх 12-ти сеймах, які відбулись в роках 1623-31. В чому був послідовний і твердий Сигизмунд III до кінця, то це в опіці над унією, дорученій папою, та в переведенні політики, хоч і з єзуїтськими методами поступовання, ворожої й нищівної для Православної Церкви в Польсько-Литовській державі.11.    Літературна полеміка 20-их рр. XVII в. у зв'язку з відновленням православної ієрархії; головні її питання.Відновлення патріярхом Єрусалимським Феофаном ієрархії в Українській Православній Церкві викликало знову й літературну полеміку, припинену було православними 1610 року. Особливістю полеміки цього часу було те, що велась вона виключно поміж православними і уніятами, без участи римо-католиків, так що, за виразом самих полемістів, тепер „русин русина безчестити почав". Поділ релігійний торував над спільністю національного походження, унія рила прірву між єдиним по крові, а раніш і по вірі, українським народом, хоч, правда, такий видний учасник в полеміці того часу, як уніятський митрополит Йосиф-Велямин Рутський, був з походження москвин, а не українець. Другою особливістю полеміки цього часу було те, що вона велась обома сторонами виключно в мові польській; навіть митрополит Іов Борецький писав в мові польській. Вплив польського елементу, що від часів Люблинської унії 1569 р. мав вільний доступ на українські землі, давав себе вже сильно відчути взагалі в області культури, зокрема ж і в літературній мові. Полемісти православні, в зв'язку з цим, починають широко користати в своїх творах з західніх видань свв. отців, соборних правил, латино-протестантських праць і т. п.Головним полемістом в цих часах з боку православних був, без сумніву, до переходу його на унію нововисвячений архиєпи-скоп Полоцький Мелетій Смотрицький, видний полеміст і в часах до 1620 р. Йому належать полемічні твори: „ШегіІ'ісаїіа піедуіп-позсі", „ОЬгопа ^егіг'ісаШ", „ЕІепсЬиз", „Аррепсїіх" (назви подаються тут скорочено, по перших словах заголовків творів). Крім праць Смотрицького, видне місце займає „Протестація" митрополита Іова Борецького: перша, як літературний твір, писана в оправдання чину патріярха Феофана (датована 28 квітня 1621 р.); друга, як офіційний документ, внесений до гродських книг м. Києва і інших міст, з датою 15 травня 1621 року. Офіційними ж документами, що за своїм змістом відносяться до полеміки в справі відновлення православної ієрархії, являються „Зизііїісаііа. піе-шіппозсі", подана 6 грудня 1622 р. нововисвяченою ієрархією королю Сигизмунду III, і „Зирріісаііа", подана на сейм 1623 р. від
імени всіх православних Корони Польської й Великого Князівства Литовського; автором цих двох творів вважається архиєпископ Мелетій Смотрицький. З боку уніятів були видані в цей час такі полемічні твори, як „Зошіїа шіпа" (подвійна вина), автором якої був митроп. Рутський; „РгоЬа МегіПсаШ" архидиякона Симоно-вича, „Ехатеп ОЬгопу" митр. Рутського; „Апїеіепсішз" архиман-дрита Віденського Троїцького манастиря Анастасія-Антонія Селяви. Питання, навколо яких ішла між православними і уніятами полеміка, викликана так небезпечним для успіхів унії відновленням р. 1620 православної ієрархії в Українській Церкві, можна звести до слідуючих головніших:1. Універсали Сигизмунда III від 1 та б лютого і 15 березня 1621 р., а за королівськими універсалами й уніятські автори, почали ширити вістки, що патріярх Феофан не був ніякий патріярх, а просто шпигун турецького султана; особи, що ним були висвячені, теж зрадники, які перейшли на сторону султана, а висвятились для того, щоб під покришкою релігії переводити свої ганебні задуми.2. Якщо Феофан і буб би навіть патріярхом Єрусалимським, то він не мав права переводити тут свячень, бо ж Київська митрополія належить до юрисдикції патріярха Царгордсько-го, а не Єрусалимського.3. Коли б Царгородський патріярх дав уповноваження патрі-ярхові Феофану на висвячення в церковній області, підлеглій Царгороду, то цього ще мало для законности свячень в Польщі: необхідні ще дозвіл і згода польського короля.4. Але ж і самі Царгородські патріярхи, як „схизматики", не мають жодного канонічного права над тими, хто вернувся до давньої єдности з Римським вселенським престолом.5. Патріярх Феофан і ті, що приняли від нього свячення, тяжко образили польського короля, як подавця церковних достоїнств і бенефіцій.Як бачимо, тези уніятів говорять про порушення православними в акті відновлення ієрархії як канонічних, церковних правил, так і державних законів і порядків в Польщі, і уніяти вимагають належної кари для порушників. Що відповідали на ці обвинувачування православні?По першому пункту, в справі ніби самозванства патріярха Фе-офана, православні вказували на особисті листи до патріярха самого короля Сигизмунда III та інших достойників державних, рівно ж на універсали короля і гетьмана Жолкевського в справі переїзду патріярха Феофана через Литовсько-Українські землі, з яких документів видно, що і король і другі державні достойники визнавали патріярха Феофана дійсно патріярхом Єрусалимським. Наклеп в шпигунстві на користь турецького султана був остільки не вірогідним і чудернацьким, що не потрібував спросто-48
вування з боку православних; першим пустив цей наклеп, як вже вище згадувалось, уніятський митрополит Рутський. Відомо, що сам канцлер Литовський Лев Сапіга цілком критично поставився до цих обвинувачень. „В тих грамотах і універсалах його королівської милости, — писав Сапіга митр. Рутському, — де-які речі мені не сподобались. По-перше в них написано, ніби Борецький і Смотрицький по згоді наперед з самим турецьким султаном висвячення одержали від того самозванця, який себе патріярхом Єрусалимським називає. Вже тяжко викрити їх в тім, що вони умовились з самим султаном!... Друга річ: наказано їх хапати. І це мені не подобається, бо тяжко кожного хапати, не удовод-нивши. А тому, хоч мені цих документів не належало б печаткою стверджувати,. одначе я наказав прикласти печатки" (Лист з 9 лютого 1621 р.).Відповідаючи на другий пункт обвинувачування, православні полемісти видруковали грамоту Царгородського патріярха Тимофія, якою він дав канонічне право патріярхові Феофану наглядати в час подорожі над єпархіями, підлеглими патріярхії Цар-городській, і дозволяв йому „відправляти в них усі архиєрейські справи".Що патріярх Феофан довершив в Києві свячень ієрархів, не звернувшись за дозволом на цю чинність до короля (третій пункт вини), православні пояснювали це непотрібністю такого звернення, раз король в своїй присязі при коронації прирік заховувати всі права і звичаї Східньої Церкви, до якої належать православні громадяни Польсько-Литовської держави. До цих прав відноситься й право мати свою ієрархію, що не раз було підтверджено й за короля Сигизмунда III в різних привілеях і сеймових конституціях.Відносячи тепер всі ці привілеї й конституції до себе, уніяти докоряли православним, що патріярх Єремія, коли приїздив на Литву-Русь в 1589 р., просив у короля і дістав універсал на право контролі й суду над православним духовенством Київської митрополії, — отже цей приклад говорить про необхідність просити згоди й дозволу короля на кожний випадок справування патріярхом його чинностей особистих в підлеглій йому митрополії. До такої вимоги не було підстав ані канонічних, ані державно-правних, ані моральних; православні полемісти одначе в оправдання по цьому пункту, де їм труднощі справляв прецеденс з патріярхом Єремією II, посилались на короткий час перебування патріярха Феофана на Україні, з якої причини тяжко було виконати усі формальності, а між тим православні, спираючись на приречення короля і сейму, вважали своїм правом скористати з випадку щасливого і здобути на місці ієрархію, яка інакше мусіла б для висвячення виправлятися в далеку дорогу до Царгороду.Четверте питання, по якому знаходимо дебати в полемічній літературі, зв'язаній з відновленням р. 1620 православної ієрархії, виходить в суті далеко за межі події висвячення ієрархії для Української Православної Церкви. Бо ж твердження про „схизму" Цар-городського патріярха, а значить і всього Православного Сходу, означало не що інше, як визнання уніятами верховенства папи-мо-нарха над всією Христовою Церквою в світі. Тому це було питанням глибокого розходження між Сходом і Заходом в науці про самий устрій Христової Церкви, — соборний за наукою Східньої Правосланвої Церкви і монархістичний, з видимим головою папою, за наукою Західньої Римської Церкви. В цьому пункті полеміки ані православні не могли переконати уніятів, ані уніяти православних, а найобширніше в цьому питанню погляди православної сторони були вже представлені в попередню добу полеміки, в творі „Апокрисис, або відповідь на книги про Берестейський собор". В полеміці 20-х років XVII в. православні підкреслювали, що схизматиками являються не східні патріярхи і хто їх визнає, а якраз римські папи і їх визнавці, бо ж схизма, по означенню св. Іоана Золотоустого, це є „слабість любовладства в Церкві Христовій", слабість бажання першенства. А ця слабість і є істотною в походженні римського папизму. Досить влучно православні полемісти користали в цьому випадку з творів папи Григорія Великого, який був обурений тим, що Царгородський патріярх Іоан Посник почав вживати титула „вселенський" (в кінці VI віку). „Великий жаль, — писав папа Григорій, — що брат мій, гордуючись над всіма єпископами іншими, тільки самого себе силкується величати єпископом. Він наслідує того, хто, гордуючи хорами ан-гельскими, пробував себе виділити з них, кажучи: зійду на небо і поставлю престіл мій вище над зорі Божі, стану над хмарами і буду рівний Найвищому". Папа Григорій Великий противився титулові „вселенський" з тих причин, що цей титул: а)відіймає достоїнство від других єпископів; б) свідчить про диявольську гордість його носія; в) викликує в Церкві непорядки й смути; г) насмілюється посягати на главенство Христа в Церкві, Який є Єдиний Вселенський Голова Церкви, коли всі єпископи являються тільки членами її; ґ) ні апостол Петро, ніхто другий з апостолів, ніхто зо святих отців не засвоював собі цього титулу; д) таке бажання стати вище від усіх може бути тільки у предтечі антихриста; е) воно дуже є небезпечним для Церкви, бо ж з моральним падінням вселенського єпископа повинна впасти тоді вся Вселенська Церква.Заслуговує уваги, що з уніятського боку, помимо звичайних католицьких доказів верховенства папи від Св. Письма та з праць видатних латинських богословів, висунуто було тепер докази з богослужбових книг Православної Церкви, з якими уніяти були добре ознайомлені. З ряду текстів, як в Пролозі в житті папи Силь-вестра під 2 січня, в житті папи Григорія під 12 березня, в сти-хирах на вечірні служби св. Леву, папі Римському, під 18 лю-го, в житті св. Феодора Студита під 11 листопада і інш., — виникало, що й самі православні, раз вони відправляють свої служ-
би по цих богослужбових словянських старих книгах, повинні визнавати верховенство папи, про яке свідчать ті тексти. Крім богослужбових книг, наводили також окремі місця з писань отців Церкви, як Василія Великого, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Іоана Золотоустого, Кирила Олександрійського, в свідоцтво того, що й ці отці визнавали першенство влади папи в Церкві.На ці нового способу докази (з богослужбових книг) верховенства папи не знаходимо відповіді в православних полемічних творах того часу, хоч ясно, що основною помилкою уніятів в користанні тими текстами як з богослужбових книг Православної Церкви, так і з творів отців Церкви була та, що уніяти надавали тим текстам невластиве їм догматичне значення про главен-ство папи, коли ті тексти мають тільки історичне значення, в окресленні тої дійсно видної ролі, яку римські єпископи, з різних історичних причин, відогравали в житті Вселенської Церкви.Найбільш важливим, бо ж і найдошкульнішим з практичної точки погляду, був п'ятий пункт обвинувачення уніятами православних — про образу королівської світлости фактом висвячення ієрархії без королівської „презентації". Аджеж в цьому пункті полеміка переносилась з области богословської, церковно-канонічної і церковно-історичної на ґрунт політичний, більше того, — висвячення ієрархії кваліфікувалось як державний злочин, за який винні, як настоювали уніяти, повинні понести сувору кару, як політичні злочинці. Ясно, що для відкиненя таких закидів і домагань уніятської сторони православні повинні були докласти всіх старань в доказах своєї невинности. Разом з тим п'ятий пункт обвинувачування спричинився до цінного для нас вияснення й освітлення того порядку заміщення митрополичої й єпископських ка-тедр, який був в історії нашої Церкви в давніх часах.Уніяти виставили, як тяжку образу польського короля, факт висвяти православних єпископів без королівського „подавання", без королівської „презентації". На чому було основане це право „презентації"? Ані уніятські, ані православні полемісти в дискусіях по цьому питанню не посилаються на жоден писаний закон, яким би надавалось королю право „презентації" катедр в Православній Церкві в Польсько-Литовській державі. Цього в по-лемиці не могло б бути, колиб такий закон існував. Звідсіль історик в праві зробити тільки той висновок, що право королівського „подавання" у відношенні до Православної Церкви в Польщі базувалось на узурпаторському застосуванні до Православної Церкви вищою світською владою тих прав світської інвеститури, які народились на Заході, а знайшли свій вираз правно-канонічний в духовному католицькому праві („Лиз сапопісит"), яке діяло для католиків і в Польщі.Автор уніятського твору „Зо^ііа шіпа" дійсно й бере узасад-нення королівського права „подавання" в Польщі з канонічного
права католицького, коли викладає, що право вибору єпископа цілком належить до верховної влади Римського первосвященника, який робить це сам безпосередньо, або передовіряючи своє право: в первісній Церкві передовіряв він вибори єпископів народнім зібранням; пізніше, як постала невигідність цього способу, почав доручати це королям, які являються в даному випадку виконавчими органами папської влади. Так середньовічна схоластика подбала примирити науку про главенство папи в Церкві з необхідністю, при феодальному устрої західньо-европейських держав, для єпископів отримувати від світської влади право на користання землями, маєтками, які вважались власністю імператора, короля. Звідсіля світська влада, згідно з схоластичною наукою, не стверджує тільки маєткові права єпископа при світській інвеститурі, але, з уповноваження від папи, роздає й єпископські катедри, єпископські достоїнства. Це розуміння права королівського „подавання" уніятські полемісти приклали й до Православної Церкви в Польщі, з чого виникало, що без королівської презентації висвячення ієрархів для Української Православної Церкви па-тріярхом Феофаном було незаконним.Православні полемісти на це відповідали, що уніяти цілком безпідставно прикладають церковне право Римо-Католицької Церкви до Православної Церкви в Польщі. Ця Церква знає тільки право Східньої Церкви, яким і повинна керуватися в свому житті, згідно й з королівською присягою, з різними привілеями, універсалами й сеймовими конституціями, що мають силу закону в Польсько-Литовськкій державі. Королівської презентації православні не відкидали, але розуміли її цілком інакше, ніж уніяти.Презентація це не є призначеня, навіть не рекомендація королем певної особи на духовне становище, а є це представлення державній владі вже вибраної і навіть висвяченої особи на духовне достоїнство духовною ж її владою. Підставою для такого розуміння презентації православними полемістами був давній звичай ще в Київській державі, коли митрополити присилались звичайно з Греції Константинопольськими патріярхами і приймались київськими князями. Права давніх українських князів перейшли до великих князів литовських ,а потім до королів польських. В „Зирріісаїіі" ясно представлено сучасний порядок, при якому мають місце при заміщенні митрополичої чи єпископської катедри дві „презентації". Перша презентація — це, після вибору клиро-сом разом з міською капітулою кандидата, представлення через виборчу грамоту даного кандидата королю. Король стверджував за вибраним кандидатом приналежні до того становища церковні маєтності і давав йому грамоту з просьбою про висвяченя його, коли це був кандидат на митрополита, до Царгородського патрі-ярха, зглядно до митрополита, як екзарха патріярха, коли це був кандидат на єпископа. Це була друга презентація. Такий порядок вважався православними полемістами законним.
Чому ж він був порушений при висвяті православної ієрархії патріярхом Феофаном? А тому, що король порушив сам цей порядок, порушив перший, коли Київського митрополита неправно презентував невластивому і чужому для Української Церкви пастиреві —І Римському папі. Дві презентації так тісно, за словами автора твору „ЛизІШсаІіа піеуіппо5сі", пов'язані між собою, що порушення одної з них тягне з необхідністю порушення й другої. Презентація короля може мати підставою тільки презентацію до нього певної особи клиросом і капітулою; презентація короля в Православній Церкві може бути тільки до патріярха в Царгороді, а не до папи в Римі. Все це король порушив при поставленні єпи-скопів-уніятів, тому православні поставили своїх єпископів без королівської презентації.Як бачимо, православні полемісти королівську презентацію розуміли властиво тільки в області признання прав митрополита чи єпископа до користання з церковних маєтностей. Що торкається вибору чи призначення і висвяти кандидатів на ієрархічні в Церкві становища, то це є справою самої Церкви. Ми знаємо з попередніх розділів, як польські королі, впродовж усього XVI в., зловживали отим правом „подавання" чи „патронату", яке чуже є давнім канонам і практиці Східньої Церкви. Собор 1509 року на початку XVI віку і собор 1594 р. на кінці XVI в., коли стали набірати сили й значення братства в житті Церкви, — однаково констатували зло від права „подавання", але треба признати, що між цими соборами протести проти цього зла майже зовсім замовкли. Тепер, після заведення унії, коли прийшла загроза кінця самої ієрархії, а з тим кінцем ієрархії і взагалі „старожитної грецької релігії східнього послушанія", усі вірні послідовники ЇЇ зрозуміли, що головна причина успіхів унії і тяжкого стану право-славія в тім, що польські королі перекрутили право презентації в напрямку позбавлення пастви виборчих прав її щодо вибору духовенства й ієрархії та присвоєння собі звички самовільних призначень, на чому оперлася тепер і самовладна роздача катедр уніятам.Отже православні полемісти й доводять тепер, що відновлення православної ієрархії 1620 р. це не образа короля, а відновлення неправно порушених давніх звичаїв і порядків в Православній Церкві на українських (і білоруських) землях щодо виборів і поставлення осіб на духовні й ієрархічні становища при участі самої пастви.


< Попередня   Наступна > 

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя