Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Розділ 10. Легалізація ієрархії УПЦ

РОЗД. X. ЛЕГАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ „ПУНКТАМИ ЗАСПОКОЄННЯ 1632 РОКУ" ПРИ КОРОЛІ ВО-ЛОДИСЛАВІIV. РЕЛІГІЙНІ МОТИВИ КОЗАЦЬКОГО ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ І БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 РОКУ.


2 березня 1631 р. помер митрополит Іов Борецький, так і не признаний на становищі Київського православного митрополита польською державною владою. Наступник його, митрополит Ісайя Копинський, обраний на митрополита і поставлений на митрополичу Київську катедру собором єпископів перед 20 липня 1631 р. знову без всяких звернень до королівської влади, — почав акцію на козацьких радах 1631 і 1632 рр. за піддання себе московському царю, з огляду на нестерпні переслідуваня Православної Церкви в останні роки панування Сигизмунда III. В Корсуні на Раді козаки „приговорили, що їм від крестьянської віри не відступати, а будуть на них ляхи наступати, і їх мочі не буде (терпіти), то бити їм чолом государю, царю і вел. князю Михаїлу Федоровичу всея Русії, аби государ їх пожалував, наказав приняти під свою государську руку, а вони, білоруси і черкаси, учнуть за свою віру стояти по Дніпро". При цьому митрополит Ісайя обіцяв бити за них чолом царю і патріярху (Харлампович К. В. Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь. т. І. 1914, стор. 47).Але смерть фанатика, єзуїтського вихованця Сигизмунда III, в 1632 р., через рік після кончини митрополита Іова, повернула на цей раз в інший бік події в житті й положенні Православної Церкви в Польсько-Литовській державі. Зі смертю Сигизмунда III для православних українців і білорусів „повіяло весною", за виразом істориків, бо ж його наступник і син Володислав IV був відомий, як прихильник ідей релігійної толеранції ще до вибору його на польського короля.1.    Боротьба поміж православними і латино-уніятами за „Пунктизаспокоєння обивателів релігії грецької" на сеймах конвокацій-ному,  елекційному  і   коронаційному   1632-ЗЗрр.Кожне безкоролівя в Речіпосполітій Польській було, як вже знаємо, часом сильного піднесення настроїв, оживлення посеред шляхти. Але безкоролівя 1632 року мало причини бути особливо рухливим часом політичної боротьби, надії і вимог. Бо ж в особі Сигизмунда III, який 45 років був в Польщі королем, зійшов у могилу державний володар, найвідданіший слуга й опікун римського католицтва, що майже півстоліття обмежував права, а то й переслідував інші віровизнання в Польщі. Кандидат на пре-стіл, син Сигизмунда III Володислав, хоч відомий був з своїх то-леранційних поглядів, проте повинен був, як і завжди водилось при виборах короля, дати Гарантії свободи віри й привернення
порушених прав різновірців в державі, без чого не могло скоро прийти до самих виборів. Тим часом між шляхтою виникала сильна боротьба, розбиття, незгода й чвари, згубні для держави в час безкоролівя.В час безкоролівя скликались звичайно сейми: конвокаційний, елекційний і врешті коронаційний (у Кракові). Конвокаційний сейм скликався скоро після смерти короля католицьким прима-сом в Польщі. Завданням його було встановити певні міри внутрішньої безпеки на час безкоролівя, як і охорони Речіпоспо-літої назовні. „Конвокація" рівнож обговорювала питання, зв'язані з вибором короля. Після конвокаційного сейму слідував елекційний, виборчий, на якому укладались „Расіа сопуепіа" для нового короля, пункти згоди, після встановлення яких вибірався король. Під час третього сейму, коронаційного, відбувались урочистості настановлення на королівський трон новообраного короля, який складав при коронації королівську присягу.Конвокаційний сейм після смерти Сигизмунда III відкрився 22 червня 1632 р. До нього дбайливо підготовились православна шляхта, братства, козацтво, а духовенство, посеред якого виділявся тепер Київо-печерський архимандрит Петро Могила, було керівником цілої акції по приверненню прав Православній Церкві і православним горожанам Речіпосполітої. Але не дрімали й противники православія — католики та уніяти. Папський нунцій у Варшаві доносив Римові, що унії загрожує велика небезпека. Папа Урбан VIII писав до примаса Польщі Яна Венжика і до впливових польських магнатів, аби постояли за католицтвом та ви-бірали на короля ревного католика. Уніятський митрополит Рут-ський розсилав листи польсько-литовським магнатам, просячи відстоювати унію від нападів „схизматиків". Православні нав'язали контакт з давніми своїми союзниками по боротьбі за свободу релігії в Польщі — протестантами; Петро Могила звернувся до поль-ного гетьмана литовського Христофора Радивила (кальвіниста), просячи його, як „повсякчасного приятеля і добродія синів ста-рожитної Церкви Східньої", взяти участь в боротьбі за релігійну свободу.Маршалком сейму на конвокаційному сеймі був вибраний якраз Христофор Радивил. Посли православні і протестанти відразу заявили, що не приступлять до жодних справ і нарад, доки не буде забезпечена для всіх свобода віровизнання та не привернено їм прав, яких позбавлено було в правління покійного короля. Списані свої вимоги „рипсіа (1е геН^іопе" вони представили в 14-тьох точках, — між ними й домагання признання владою православної ієрархії та повернення православним їх церковних маєтків, відданих уніятам, або уніятами захоплених. Комсія з п'яти сенаторів і шости земських послів, очолена самим королевичем Володиславом, виробила проект згоди поміж православними і уніятами, за яким небагато діставали православні, щоб могли во-
ни заспокоїтись. Тому архимандрит Петро Могила, що увесь час знаходився у Варшаві і пильнував справи, писав до українських шляхтичів, щоб на проект не погоджувалися і на елекційному сеймі домагалися повного задоволення вимог православних.Католицька партія була незадоволена й тими уступками, які включені були в акт т. зв. генеральної конфедерації на конвока-ційному сеймі 16 липня 1632 р., а торкались забезпечення свободи для різновірців в державі. Уніяти видали дві книжки, в яких доводили, що унія здавна була в українського та білоруського народів, і що всі права і привілеї, дані колись польсько-литовськими володарями, відносяться саме до уніятів, а не до православних. Папа, якого нунцій повідомив про зміст проекту для заспокоєння православних, що його виробила комісія під головуванням Володислава, признав той проект противним канонам Католицької церкви і папським декретам, шкідливим для унії і римського костела, з огляду на що переконував католиків ні в чому не поступатись „схизматикам" і енергійно боротися з „схизмою".Елекційний сейм відкрився 27 вересня 1632 р. Православні посли рішучо заявили, що вони не займуться обговоренням державних справ, поки не буде остаточно заспокоєна грецька релігія; протестанти їх підтримали. Засідання сейму були надзвичайно бурхливими. Пропозицію відкласти рішення релігійних питань до коронаційного сейму православні відкинули, з історичного досвіду знаючи, до чого приводило відсунення справи до наступного сейму. Католики змушені були знову погодитися на опрацювання „пунктів заспокоєння" в комісії під головуванням королевича Володислава.Зміст цих „Пунктів заспокоєння обивателів Корони і Великого Князівства Литовського руського народу грецької релігії" в головному був такий:1. На будучий час руському народові релігії грецької предо-ставляеться вільно відправляти богослуження і св. таїнства, адмініструвати церквами, ремонтувати старі й будувати нові церкви, а також шпіталі, семінарії, школи й друкарні, займати вільно неуніятам міщанські посади по всіх містах і містечках; церковні братства з їхніми церквами, як ті, що досі були у неунія-тів, так і ті, які будуть засновані, залишаються при них в спокійному володінні.2. Київський митрополит-уніят та його наступники будуть мати непорушне право і титул над усією тією Руссю, що признає унію, а маєтки цієї митрополії залишаються за життя нинішнього митрополита при ньому; після ж його смерти маєтки св. Софії Київської, які знаходяться в Київськім воєвідстві, повинні бути повернені до тієї ж церкви св. Софії. Сама Київська церква св. Софії з підданими, які живуть на пляцах круг неї, залишається за неуніятами і за митрополитом, який має висвяту від Константинопольського патріярха; цей митрополит, згідно з давніми пра-56
вами і звичаями, вибірається з-посеред руської шляхти духовними і світськими горожанами Корони і Великого Князівства Литовського релігії грецької та дістає привілей від короля.3. Теж відноситься і до владик Львівського, Луцького, Пере-миського і Мстиславського (єпископії признані православним), а також до архимандритів Печерського і Уневського (в Галичині). Перемиська єпархія, як і Львівська, залишаються назавжди, зо всіма здавна приналежними їм маєтностями, за неуніятами. До смерти нинішнього епископа-уніята Крупецького на Перемиській катедрі та катедра з маєтками залишається за ним, а православні виберуть собі окремого єпископа, якому тепер же, після отримання привілею від короля, даються для резиденції манастирі св. Спаса і Онуфрія та на утримання дві тисячі золотих річно з державного скарбу. Після ж смерти чи переміщення Крупецького, православний владика з своїм капітулом правний буде, без жодних перешкод, заняти Перемиську єпархію зо всіма її маєтностями. Луцька єпархія зо всіма церковними маєтками повинна бути віддана православним теперішнім Луцьким єпископом-уніятом Почаповським, як тільки обраний на Луцьку катедру православний владика дістане королівський привілей на коронаційному сеймі. Єпископ Почаповський отримає Жидичинський манастир, зберігаючи до смерти чи переміщення титул Луцького, але наступники його ніколи не будуть титулуватися Луцькими. У Великому Князівстві Литовському буде вибраний православними єпископ Мстиславський, що буде іменуватися Оршанським і Могилівським, а катедру буде мати в манаастирі св. Спаса в Могилеві з утриманням річним від держави в дві тисячі золотих (церковні маєтки Вітебської й Мстиславської єпархій залишено за Полоцьким архи-єпископом-уніятом).4. На майбутньому коронаційному сеймі король призначить комісарів — двох католиків і двох православних, які після сейму мають об'їхати міста, містечка і села та встановити по всіх тих місцевостях, списавши кількість православних і уніятів, відповідно до яких даних мають бути розпреділені святині поміж православними і уніятами на місцях.5. Печерська архимандрія зо всіма її маєтностями, Михайлівський Золотоверхий манастир і всі інші Київські та які до Києва відносяться манастирі та церкви, за винятком Видубицького ма-настиря, залишаються за неуніятами.6. Кожний вільно вибірає собі пастирську опіку: хто не бажає держатися унії, переходить до пастиря не-уніята; навпаки, хто хоче приняти унію, вільно переходить до уніятського владики, — напр., з мстиславської єпархії перечисляється >до ближчої уніятської полоцької; так і скрізь у всіх єпархіях без жодних перешкод.7. Обидві сторони повинні жити між собою в спокої, припинити всякі суперечки й образливі один на другого писання; нау-
кою і добрими прикладами підтримувати згоду і любов, особливо тепер, до коронаційного сейму, поки все це не буде виконане новим королем. Винні насильства, неспокою будуть каратися як порушники громадського спокою.„Пункти заспокоєння", скріплені підписом і печаткою Воло-дислава, 1 листопада 1632 року були вписані до Варшавських грод-ських книг. Православні були в той час з них задоволені: зусилля й твердість в боротьбі православних, з якими тримались всі стани українського й білоруського народів згідно й дружно, увінчались на елекційному сеймі 1632 р. успіхом. Розуміється, що цим успіхом православні у великій мірі були зобов'язані й прихильному відношенню до них Володислава. Він не був фанатиком і не мав симпатій до оо. єзуїтів. З укаїнським козацтвом, яке увесь час через присланих до Варшави делегатів підтримувало, в часі конвокаційного й елекційного сеймів, зв'язки з послами, Воло-дислав знаходився в приязних відносинах від часу, як козаки брали участь в його московському поході в 1616-18 рр. Можливо, що й тепер ще Володислав не покидав надії здобути московський царський трон, для чого найперше треба було показати своє добре відношення до православія. Але ж найголовніше було, що Володислав ясно бачив усю шкідливість релігійної політики покійного батька, яка не тільки не скріплювала Річпосполіту єзуїтською релігійною унією, а навпаки, ослаблювала державний організм релігійною боротьбою. У виборах на короля польського Володислав, при задоволенні православних, цілком міг покластися на них (козаки писали йому, що готові навіть збройне підтримувати його кандидатуру), тоді як католицьке духовенство далеко не співчувало його кандидатурі, воліючи бачити на королівському престолі ревного прихильника латинства.Латино-уніяти страшенно були незадоволені „Пунктами заспокоєння", виробленими під час елекційного сейму. Вони заявляли, що тільки тоді погодяться на ці статті, коли на них дасть згоду римський папа. 54 сенатори відмовились підписати „Расіа сопуепіа", на підставі яких обірався Володислав королем, бо в них включено було приречення заспокоїти на коронаційному сеймі роз'єднаних в грецькій вірі людей на підставі „Пунктів заспокоєння". Папа Урбан VIII скликав в себе собор, на якому признано „Пункти заспокоєння" противними Божим і людським законам, образливими для католицтва, папського престолу й унії. Папа написав (1 січня 1633 р.) Володиславу, щоб він приняв унію під свою опіку, а нунцію і митрополиту-уніятові Рутському, щоб всіх зусиль вживали, аби ці „пункти" були відкликані, або не були б виконані.Надхнені папськими посланнями, католики знов підняли боротьбу в час коронаційного сейму, щоб не допустити до затвердження сеймом „Пунктів заспокоєння". Православні заявили, що не будуть займатися державними справами, поки не одержать
заспокоєння своєї грецької релігії. Кілька днів тягнулись пристра-стні суперечки; коронаційному сеймові загрожувало зірвання. Врешті погодилися на тому, щоб справу передати на рішення вибраного короля. Володислав вів наради то з однією, то з другою стороною ,нахиляючи обидві сторони до компромісу. Ці старання не залишилися безуспішними; православні теж змушені були поступитися.З відома й по апробаті коронаційного сейму, король видав врешті „Диплом"', згідно з яким православним давалась свобода віровизнання, певні права і привілеї та приречення на наступному сеймі поширити ці права згідно з „Пунктами заспокоєння". Конкретно в „Дипломі" сказано було про признання королем нових владик Православної Церкви в Польщі, а саме: „Що торкається велебного отця Петра Могили, Печерського архимандрита, вибраного не-уніятами на Київську митрополію та маючого сакру від Константинопольського патріярха, рівно ж і уродженого Олександра Пузини, вибраного на Луцьку і Острозьку єпархію, отця Йо-сифа Бобриковича, вибраного на Мстиславську єпархію і того, хто буде обраний обивателями не-уніятами на Перемиську кате-дру", — то всім їм дозволяється без перешкод мати юрисдикцію і виконувати усі обов'язки для тих, хто не є в унії. Вільно звертатися до них всякому, хто не бажає залишатися в унії, без всякої до того перешкоди з боку уніятів. Закінчувався „Диплом" урочистим приреченням короля виконати на наступному сеймі все, що залишилось невиконаним згідно з „Пунктами заспокоєння", „якщо дасть Господь Бог". „Все це, — каже в «Дипломі» король, ми забезпечуємо цим нашим дипломом, який єсть сеймовою конституцією, апробованою авторитетом всього сейму, на ствердження чого ми й дали цей диплом свій з підписом рук наших і послів не тільки від сенату, але й від посольського кола" (Архив Юго-зап. Россіи. Ч. 2, т. І. Стор. 224-227).Як бачимо, найбільшим осягненням православних в час без-королівя і виборів на польського короля Володислава IV було признання, легалізація ієрархії в Українській Православній Церкві зо встановленням певних владичних катедр на коронаційнім сеймі 1633 року. При цьому треба звернути увагу, що з владик української православної ієрархії, відновленої р. 1620, ніхто признаний не був, починаючи від самого митрополита Ісайї Копинсько-го, обраного на митрополичу катдру р. 1631 після смерти митрополита Іова Борецького. Ця обставина приписувана була інтригам архимандрита Петра Могили, але про це скажемо в іншому розділі про події у внутрішньому житті Церкви. Тут же скажемо, що поляки боронили, очевидно, королівського престижу і не признали єпископів 1620 року, поставлених без королівського „подавання", без згоди короля, тим більше, що деякі з них були скомпромітовані зносинами з сусідньою Московською державою. Погодились же на обрання й висвячення нових осіб. Ви-
брані були тоді ж, в час елекційного сейму, православними світськими послами, а не церковним собором, названі в „Дипломі" архимандрит Петро Могила на Київського митрополита (3 листопада 1631 р.), Олександер (в чернецтві Афанасій) Пузина на єпископа Луцького і Йосиф Бобрикович на єпископа Мстиславсько-го (останні два — 15 листопада 1632 р.). Названим трьом і дано було під час коронаційного сейму королівські привілеї мати під своєю владою і „послушенством" увесь народ український як духовного, так і світського стану, що „не є і не хоче бути в унії з Римським костелом". Одночасно Володислав IV дав стверджуючі привілеї на правну діяльність ряду православних братств, як Ві-ленське, Львівське, Люблинське, Мінське і інші.2.    Положення Української Православної Церкви в роках перед повстанням Богдана Хмельницького в 1648 р.Ми вище сказали, що зі смертю короля Сигизмунда III і вступ-ленням на королівський престіл в Польщі сина його Володисла-ва, „повіяло весною" для православних українців і білорусів в тодішній Польсько-Литовській державі. Подув весни був зв'язаний з особою» нового короля, відомого з толеранційних поглядів на релігії й церкви в державі. Але ж тільки що представлена боротьба, яку треба було витримати православним з католиками і уніятами в часі сеймів конвокаційного, елекційного і коронаційного 1632-33 рр., щоб добитися, хоч і не повного, успіху в домаганнях елементарних релігійних справ, свідчить, що підтримка самого короля ще не була в тодішній Польщі Гарантією заспокоєння православних в Речіпосполітій. Розуміється, що як все на світі є тільки релятивне, так і в даному випадку: після того, як король Сигизмунд III і його католицький уряд поставили Українську Православну Церкву поза законом, ігнорували існування православія і православних в державі, а всі попередні права і законодавчі акти на користь православія від часів Володимира Великого перенесли р. 1596 на унію, — то православні, здобувши тепер дозвіл хоч на половину того числа єпархій, яке мали не-1 ред унією 1596 р., могли бути задоволені з успіхів своїх домагань і боротьби. Тільки ж історик не має права, виходячи з такого роду релятивних явищ, твердити про повне заспокоєння людей грецької релігії при „релігійному лібералі" королі Володиславі IV, а такі твердження в певних цілях, про що буде нижче, ми в наші дні зустрічаємо.Що православні, обдерті було зо всіх своїх релігійних прав, не могли бути певні в дотриманні й виконанні того, що було їм надано, чи обіцяно „Пунктами заспокоєння" 1632 р., видно це було вже з того, що і в „Дипломі" 1633 р. Володислава IV було дано менше далеко, ніж в „Пунктах заспокоєння". Але найбільшою болячкою в державному житті давньої Польщі була та, не раз нами вже згадувана, про яку історик нашої Церкви, якраз в за-
стосуавнні до часів Володислава IV, каже так: „При широкій свободі шляхти („золота свобода") і непошані до авторитету вищої влади, що так поширилось при Сигизмунді III, легче було добитися якого-будь закону, ніж провести його в життя, фактично з нього скористати. Тут закони тіільки писались, а не виконувались. Найбільш обурюючі порушення законів часто залишались безкарними. Для того, щоб в житті застосувати певний закон, необхідна була сила. Тому нема нічого дивного в тім, що православні далеко не скористали з того, що їм було тепер дано правом'" (В. А. Біднов. Ор. сії. стор. 279-280). Отже трудно при таких умовах судити про положення й життя Української Православної Церкви в роках управління короля Володислава IV, себто перед вибухом повстання Хмельницького, тільки на підставі законодатних актів; треба, беручи ці акти під увагу, дивитись і на життьові факти на місцях. А ці факти кажуть, напр., що утворена королем, згідно з „Пунктами заспокоєння", комісія для роз-преділення церков поміж православними і уніятами напіткнулась в своїй праці з боку уніятів на рішучий спротив, місцями навіть збройний, як було то у Вільні, Мінську, Слонимі, Новогрудку, Гродні; уніяти зовсім не хотіли віддавати православним захоплених церков. „Уніятське духовенство, яке користало з широкої опіки латинської ієрархії, дозволяло собі різного роду насильства над православними в цілі примушення їх до святого єднання з римською церквою. Воно не тільки не віддавало православним церков, які повинно було передати, а ще захоплювало приналежні неуніятам. За спротив уніяти тягнули православних в суди; ці ж останні були переповнені католиками і уніятами і завжди рішали справи на користь уніятів, накладаючи на православних суворі кари ... Холмський владика-уніят Мефодій Терлецький силою повідбирав у 1639 р. у православних церкви в Люблині, Красноста-ві, Сокалі, Белзі і по інших містах своєї єпархії, позамикав їх і запечатав; православних священиків мучив і садовив по тюрмах; у висліді — православні залишались без богослуження, люди вмирали без сповіді і причастя, діти без хрещення, а померлих ховали в полі без християнських обрядів" (В. А. Біднов. Ор. сії. стор. 289).Факти насильств змушують православних продовжувати боротьбу на терені сеймовому без перерви й при Володиславі IV. І нема жодних підстав до твердження, щоб за 14 років правління Володислава IV помітний був поступ в покращанні правового положення Православної Церкви, порівнюючи з часом вступлен-ня його на королівський престіл. Навпаки, „Пункти заспокоєння" 1632 р. були, можна сказати, вершком осягнень православних в їх боротьбі за права своєї Церкви, після чого ці осягнення, навіть і сіє ]иге, не кажучи вже про фактичний стан, пішли до низу, а не до гори. Подаємо факти.Сейм 1635 р., перший після коронаційого 1633 р., був дуже
бурхливий, бо на ньому мали бути затверджені, згідно з приреченням королівського „Диплому" 1633 р., „Пункти заспокоєння" 1632 р., а католики й уніяти не хотіли до цього допустити. Рішуча постава православних змусила їх уступити: сейм приняв „Пункти", згідно з якою його ухвалою король мав видати для православних окремий привілей на ствердження заспокоєння. Такий привілей виданий був королем 14 березня 1635 року, але разом був виданий привілей і для Уніятської церкви, яким підтверджувались її права. Не в одночасній, одначе, видачі привілеїв цих було упослідження православних, хоч в привілеї для уніятів і було підкреслено, що уступки православним робляться „не для апро-бати прав схизми, а ради добра громадського", упослідження було в тих змінах, які, порівнюючи з „Пунктами заспокоєння", переведено було в привілеях з шкодою для православних і на користь уніятів. Так, в супереч постанові „Пунктів" 1632 р., що церкви будуть поділені між православними і уніятами відповідно кіль-кости тих і других в певній місцевості, що, установить призначена для того комісія, в привілеї для уніятів наперед заборонено православним мати церкви в таких містах, як Вітебськ, Полоцьк, Новогрудок, хоч число православних там було велике. Згідно з „Пунктами", Луцько-Острозька єпархія мала бути тепер же повернена православним зо всіма її маєтками, а уніятський єпископ Почапівський отримував до його смерти для прожиття і в користання Жидичинський манастир; в привілеї ж Луцька єпархія залишена за Почапівським до смерти, а православному єпископу дано Жидичинський манастир. Перемиська єпархія, яку, згідно з „Пунктами", залишено за єпископом-уніятом Крупецьким, після його смерти мала бути тільки православною; в привілеї ж 14 березня 1635 р. вже говориться, що для уніятських єпископів, яких по смерти Крупецького будуть обірати уніяти, предоставляється в Перемишлі церкви св. Спаса і св. Миколая, разом з приналеж-ним до єпископських маєтків селом Шехиним. До цього треба додати для ясности положення уніятської і православної сторони, що, згідно з отриманим уніятами привілеєм 1635 р. Володи-слава IV, вони мали: „на вічні часи" митрополію з приналежни-ми їй маєтностями (опріч Київської св. Софії з маєтностями в Київському воєвідстві), Полоцьке архиєпископство і єпископії Во-лодимирську, Пінську, Холмську і Смоленську зо всіма манасти-рями, церквами і маєтками (С. Голубев. Ор. сії. т. II. стор. 115-118). Не вважаючи і на ці зміни в привілеях, порівнюючи з „Пунктами заспокоєння", які пороблено було явно в угоду католицькій партії, остання не була цим задоволена. Латинські і уніятські єпископи, разом з світськими сенаторами й послами, в кількості до 50, вносять протестацію проти постанови сейму 1635 р. до Варшавських гродських книг, пишучи, що не можуть погодитися на „Пункти заспокоєння", бо, згідно з виясненнями Апостольського престолу, є це „небезпечне для їхнього спасіння". А папський нун-
цій протестує проти конституції 1635 р., бо Апостольський пре-стіл не може дати дозволу на „Пункти заспокоєння", як „противні Божеським і людським законам" (ІЬШ. II, стор. 123).Року 1637 на православного єпископа Перемиського Силь-вестра Гулевича була покладена трибуналом Піотрковським ін-фамія (позбавлення горожанських прав і опіки закону) за те, що силою відібрав у єпископа-уніята Крупецького манастир св. Спаса в Перемишлі, призначений для резиденції православного єпископа до часу смерти єпископа Крупецького. Останній в даному випадку спротивився закону, бо ж не віддавав Спаського мана-стиря, призначеного для православного владики „Пунктами заспокоєння", принятими сеймом 1635 р., і силою ж своїх прихильників противився заняттю манастиря прихильниками єпископа православного. Одначе Крупецький залишився непокараним за порушення закону, а православні залишились без єпископа, бо єпископ Гулевич через інфамію втратив і права признаного урядом єпископа. Православні через своїх послів почали домагатися на сеймах, щоб інфамія, пристрастно покладена судом на їхнього єпископа, була знята, і єпископ в правах був би відновлений. Одначе справа ця зволікалась впродовж чотирьох років і тільки на сеймі 1641 р. була полагоджена, але ж дуже дорогою ціною: інфамія була знята з єпископа Перемиського Сильвестра Гулевича під тією одначе умовою, що Перемиська єпархія тільки до смерти Гулевича залишається у православних, а після його смерти переходить „на вічні часи" до уніятів (В. А. Біднов. Ор. сії. стор. 292-293). Правда, що ці „вічні часи" далеко не були вічними, і Перемиська єпархія була й далі предметом торгу на сеймах, але ж є фактом, що і в часах Володислава IV сейм ухвалював у відношенні Православної Церкви конституції, як оця „про відновлення уродженого Сильвестра Гулевича" (1641 р.), гідні часів Сигизмунда III.Не можна дивуватися звідсіль, що і в цих часах були на місцях інструкції сеймовим послам, які своїм змістом і характером цілком нагадують інструкції, писані впродовж 35 років королювання Сигизмунда III після переведення ним Берестейської унії 1596 р. Так, в інструкції послам на сейм 1645 р. волинська українська шляхта писала: „Релігія грецька давня, інкорпорована, упри-вілейована расіа-ми сопуепіа-ми, апробована і священною присягою нинішнього короля, пана нашого милостивого, підтверджена, підпадає таким насильствам в християнській католицькій державі, у свобідній і вільній Речіпоспілтій, яких не терплять і хри-стияни-греки в мусульманській неволі. Церкви, манастирі й ка-тедри у нас відбірано, вільну відправу богослуження заборонено; бідні християни вмірають без святого причастя і не сміють відкрито ховати своїх померлих. В Люблині, в Сокалі, в Белзі і других містах, з причини відібрання церков, православні християни змушені тайно ховати померлих в пивницях і домах своїх. Митро-
политові забороняють носити хреста перед собою і хотять добитися підтвердження цієї заборони сеймовою постановою. З огляду на ці тяжкі утиски православія, посли зобовязуються вірою, честю й совістю не приступати до обговорення справ, не добившись задоволення і заспокоєння своєї віри".Історик, який в своїй докторській дисертації спеціяльно досліджував взаємовідносини поміж українською й московською культурою в XVII—XVIII вв., каже, що перші роки правління короля Володислава IV були часами, коли найменше треба було думати шукати собі притулку від релігійних переслідувань, бо „була надія здійснення на Батьківщині всіх обіцяних релігійних і горожан-ських прав". Він же кнстатує, що ці перші роки найменше дають біженців на Московщину; навпаки, одного часу почався було поворот втікачів з попередніх часів Сигизмунда III. Але з 1638 р. „починається втеча на Москву цілими манастирями, а в звязку з міроприємствами уряду проти козацтва посилюється думка про перехід під владу православного царя і всього народу" (Харлам-пович К. В. Ор. сії. стор. 50, 48).Заслуговує уваги і такий вимовний факт цього часу, як конституція сеймова 1647 р. про „права подавання хлібів духовних", ослаблена була всіма подіями від часу відновлення православної ієрархії 1620 року. Справа ця була піднята на сеймі 1647 року українською шляхтою, яка поскаржилась на часті конфлікти з владиками (не тільки з православними, але й з уніятськими) зза права призначення священиків до церков в маєтках дідичів. І сейм, пославшись на „давній звичай", постановив, щоб право подавання до церков священиків залишалось за дідичами (власниками маєтків), а в королівських маєтках за державцями (арендаторами) їх; тільки більш важливі і вищі бенефіції залишались в правах самого короля.Для православних ця конституція була надзвичайно шкідливою, бо ж нею сільські парафії віддавались в розпорядження дідичів, або панів-поміщиків. Рідко можна було сподіватись, щоб дідич керувався тоді ідейними міркуваннями, підшукуючи більш достойного кандидата на священика; посилали до єпископа людей, що були для них вигідніші, а не для пастви. Найбільша ж біда була не в цьому для Православної Церкви, а в тому, що власники маєтків були здебільшого пани католики-поляки, або спольщені й окатоличені українські колись православні шляхтичі, полонізація ж української шляхти, за словами істориків, осягла в половині XVII в. величезних успіхів. Більшість з цих спольщених ставали разом і ренегатами своєї православної віри. А раз так, то вони й підданих їм селян старались переводити на католицтво, або навертати на унію. „В цих замірах вони до церков у своїх маєтках призначали священиків-уніятів, а тих, хто держався православія, переслідували, обтяжуючи різного роду поборами, податками, повинностями, а не то й проганяли просто з парафії" (Митр. Макарій. Т. XI, стор. 621).
Король Володислав IV не змінювався в своїй прихильності до православних горожан Речіпосполитої, але ж сам він часто був безсилий супроти сваволі польської шляхти. Шляхта, особливо пройнята католицьким фанатизмом, ігнорувала закони. Духовні особи, які не приймали унії, були переслідувані та обтяжувані різними судовими позвами. Православні міщани фактично обмежувались в їх правах, а сільське населення, закріпощене панами-поміщиками, терпіло утиски і в релігійному відношенні там, де паном був католик. Релігійні утиски православних, що доходили до віддачі православних церков в аренду жидам, накинення унії, яку ненавидів народ, все більш підбурювали український народ — селян, міщан і козаків проти поляків. Православна шляхта, хоч і відстоювала на сеймах інтереси своєї релігії, але часто тягнула руку за своєю шляхетською братією і разом з нею стояла за свої станові інтереси, суперечні часто інтересам українського народу та його віри. Коли шляхеські інтереси совпадали з польськими, то православна шляхта не думала про соціяльно-економічне пригнічення непривілейованих станів українського народу і не задумувалась над засобами, що ослаблювали б зріст ненависти до поляків-панів посеред українського православного народу. Утиски соціяльно-економічного характеру, в сполуці з релігійними переслідуваннями, викликують повстання, як повстання Павлкжа і Остраниці в 1637-38 рр., подавлені поляками. Тепер, на весну 1648 року, підіймається велике повстання під проводом Богдана Хмельницького, розпочинається довга кривава боротьба вже не тільки за попрані права українського народу в Польсько-Литовській державі, а за волю й незалежність українського народу, при чому в цій боротьбі гасла релігійної свободи, свободи віри православної рівно ж відо-грають першорядну ролю. Бо ж універсали козацького гетьмана Богдана Хмельницького (з 28 травня 1648 р.) закликують всіх, кому „мила віра благочестива, від поляків на унію перетворена", збіра-тися круг нього ,,на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і станути мужньо й безбоязно, при всемогучій помочі Божій, проти поляків, своїх грабіжників, злобителів і супостатів" (В. Бід-нов. Ор. сії. стор. 298—299).3.   Козацтво і Богдан Хмельницький в обороні свободи православія й проти унії.Причиною, що спонукала козаків піднятися війною на ляхів, було не те, що ляхи несправедливо відіймали від них села й доми, не те, що позбавляли їх земної вітчизни, не те, що обтяжували їх роботами подібно, як немилостиві фараони (все це ще могли б стерпіти козаки), але те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочесних догматів і приєднуватися до блудної науки, злим юродством руйнували духовні села й доми нетлінних душ". Так року 1653 писав Богдан Хмельницький в проханні від імени козаків до московського царя (Архиєп. Черніг. Філарет. Історія Рус-ской Церкви. 1888. IV, стор. 121-122).Історична традиція, основана на подібних документах того часу, надає церковно-релігійним мотивам в об'яснення Хмельниччини дуже велике значення. Не бракло, правда, в історіографії й стремлінь представити українське козацтво, як або байдуже до церковно-релігійних справ, або ще гірше — як людей диких, що „не мали страху Божого". Таке представлення даної справи загальне, як висловлюється проф. К. Харлампович, у польських істориків (Ор. сії. стор. 152). При загальному наставленні польських істориків розглядати саме повстання Хмельницького, як бунт проти своєї державної польської влади, трудно очікувати признання ними яких-будь позитивних ідеологічних моментів в українських козацьких рухах. У деяких з російських істориків теж зустрічаємо негативну моральну оцінку запорозького козацтва, джерело якої треба найбільше вбачати в участі запорожців по стороні поляків в походах на Московщину в добу Великої Московської Смути (1593-1613), зосібна ж в участі їх тоді в загонах т. зв. „воровських людей", які в складі самому різноманітному, з своїх москвинів чи великорусів та чужоземців з польських, литовських вояків, ходили по просторах „безгосударної" тоді Московської землі, підіймаючись далеко на північ, аж до Архангельська, та грабуючи і вбиваючи мирне населення. Недобра, звідсіля, память про „черкасів", яка заховалась в титулуванні їх „разорителями правдивої нашої православної віри" в тогочасних московських записах, дала підставу і такому досить об'єктивному історикові, як проф. В: О. Клю-чевський, говорити про відсутність у запорожців релігійно-морального змісту. Одначе й В. Ключевський не заперечує великого зна чення релігійного моменту в повстаннях українського козацтва в Польсько-Литовській державі, коли каже: „Оцій продажній шаблюці без Бога й Батьківщини обставини навязали релігійно-моральний прапор, судили високу ролю стати опорою західньо-руського православія" (Курс русской исторіи. Т. III, стор. 141, 143).Ми бачили, що цією опорою українського православія українське козацтво стало ще задовго до повстання Хмельницького, бо його виступи в обороні православія датуються приблизно з 1610 року, хоч вже повстання р. 1596 Наливайка й Лободи в деякій мірі прикривались захистом релігії. Щодо „обставин", посеред яких почали діяти козаки в обороні православія, то вони досить відомі, щоб признати саме високу національно-релігійну свідомість у вождів козацтва, а не улягання їх обставинам, що диктували б людям безідейним, пройнятим інтересами егоїстичними, зовсім іншу поведінку. Німецький історик пише: „Козацькі настрої найкраще виявились у відозві до міської й сільської людности України з початку XVII стол. Там сказано: «Хто хоче за християнську віру й за волю бути посажений на палю, четвертований і колесований, хто хоче терпіти муки за святий хрест, той хай іде в козаки. Не бій-
тесь смерти, бо вона неминуча». Це самосвідома мова пробуджених православних на початку XVII століття. Козаки виступали як мученики за християнську волю" (Е. Вінтер. Візантія та Рим у боротьбі за Україну. 1939. Прага. 1944, стор. 85).Самі католики добре розуміли значення козаків для українського православія в Польщі. Папський нунцій у Варшаві Торрес в свому звіті Апостольській столиці з року 1622 писав, що старання короля Сигизмунда III про з'єднання схизматиків з костелом залишаються даремними, бо ж „православна людність, у більшості посполіта", не ласиться на королівські милості й не хоче зраджувати свою віру, захисниками якої являються козаки. „У відношенні до схизматиків не можна застосувати мір насильства, бо, опріч волі сумління, ствердженої королівською присягою, на перешкоді тому є козаки, народ войовничий і сміливий, який стоїть в обороні схизми, часами з просьбами, часами з погрозами на устах і завжди зі зброєю в руках" (В. Біднов. Ор. сії. стор. 223).Про значення гетьмана Петра Сагайдачного, як провідника в козацтві національно-релігійної ідеології, ми вже наводили вище думку проф. В. Антоновича, але ж і про ціле козацтво тих часів митрополит Іов Борецький дає характеристику, рівної якій нема, за висловом М. Грушевського, в нашій літературі. Козаки, по свідоцтву митрополита, ще й до відновлення православної ієрархії про свою релігію „писали, посилали й присягали"; вони так ревні до святої православної віри, що наглядають як за духовенством, так і за міщанами, щоб „не було у вірі жодної переміни і щоб з відступниками-уніятами не було спільности", та слідкують за переслідуваннями православних уніятами (Проф. П. Жукович. „Сеймовая борьба православнаго западнорусскаго дворянства с цер-ковной уніей". Христ. Чтеніе, 1905р., ч. 6). Той історичний факт, що унія в південних воєвідствах Польсько-Литовської держави, себто на українських землях, далеко не могла так поширюватись, як на півночі, — пояснюється, очевидно, впливами на півдні українського козацтва й захистом козаками православія, страх перед якими стримував саму католицьку державну владу від застосо-вання тут більших мір насильства в унійній акції.Традиційне уявлення в українськім народі постаті козака, як лицаря, що боронив віру Христову, стояв за волю й братерство в народі й між народами, знайшло свій відгук вже в першій українській історії, що під назвою „Історія Русов" була написана в кінці XVIII в. В ній прославляєтся українське козацтво, повну ідеалізацію якого бачимо в 40-х роках XIX стол., коли й поширилась в рукопису „Історія Русів", — в „Книгах битія українського народу" пера історика Миколи Костомарова, одного з основників „Кирило-Мето-діївського Братства", відомого українського тайного товариства. В „Книгах битія українського народу", який твір був виразом ідеології братчиків, читаємо: „І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний67
пристаючи, був братом других, чи був перш того паном, чи невільником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибірались на раді, і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками... І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі... Бо не хотіла Україна іти услід язиків, а держалась Закону Божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не моляться Богу, ніде муж не любив так своєї жони, а діти своїх ро-дителей; а коли пани та єзуїти хотіли насильно повернути Україну під свою власть, щоб українці-християни повірили, буцім справді так і єсть, що папа скаже, — тоді на Україні з'явилися братства так, як були у перших християн; і всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами. А це для того, щоб бачили люди, що в Україні істинная віра, і що там не було ідолів, тим там і єресі жодної не з'явилося" (М. Костомаров. „Книги буття Українського народу". Авґсбурґ. 1947, стор. 18-19). Образ українського козацтва, як лицарства, „благородним трупом якого начинені туго високі могили по всій Україні", багато представлений в „Кобзарі" Шевченка, що немало був виразником ідей Кирило-Мефодіївців в поетичних творах.Але ж Пантелеймон Куліш, поруч з Костомаровим, основник Кирило-Мефодіївського Товариства, який пізніше в свому житті „палив, — як то кажуть, — те, чому замолоду поклонявся, і поклонявся тому, що замолоду палив", був можливо першим з українських істориків, що, за висловом проф. К. Харламповича, „вилив відра болота на запорожців" (Ор. сії. стор. 152). В багатьому Куліш став на точку погляду польських католицьких істориків в зображенні ними козацтва, зображенні з погляду морально-культурного негативному. Тим більше слідування в цьому відношенні за польськими істориками натурально можна очікувати від українських католицьких авторів, коли козацтво було саме найбільшим ворогом унії і, виступаючи в обороні православія, права якого були потоптані, одночасно домагалось цілковитого скасування унії.В наших часах, з нагоди властиво ювілеїв 350-ліття Берестейської унії 1596 року та 300-ліття Переяславського договору 1654 року, бачимо спроби українських католицьких авторів поширити посеред українців думки, суперечні історичній традиції про ролю й значення українського козацтва в обороні ним православної віри і Церкви в XVII віці. Деякі з цих спроб хотіли б просто замовчати факт страшної релігійної боротьби в Україні XVII в., в якій боротьбі козацтво, свідоме й релігійно й національно, взяло таку велику участь; тому ці спроби уявляють з себе примітивний фальсифікат нашої історії, розрахований на незнання історії, коли в цих спробах доводилось, напр., таке читати: „Наша історія вчить нас одного: до церковної едности (унії) змагали не поодинокі стани нашого народу, не поодинокі вітки, не поодинокі територіяльні
одиниці, не поодинокі волості чи землі, а загал. Туга за церковною єдністю була в цілому нашому народові... Для нас це сьогодні лише відрадне явище, що в історичному минулому в наших релігійно-церковних змаганнях були ми всі згідні, а не розбиті. Цей факт приневолює нас сьогодні солідарне святкувати пам'ять минулого", тобто 350-ліття Берестейської унії (Д-р В. Янів. Свято з'єдинення церков. „Час", 19 січня 1947 р.). Очевидно, що історична наука не може поважно трактувати такі спроби пропаганди, автор яких або не знає, або свідомо замовчує, що одночасно з латино-уніятським собором в Бересті 9—11 жовтня 1596 р., який проголосив унію, проходив там же куди більш імпозантно православний собор, який ви-кляв унію і б. православних митрополита і єпископів-апостатів.Іншого характеру спробу підважити церковно-релігійний мотив в повстанні козацтва під проводом Хмельницького маємо в довшій статті проф. Миколи Чубатого, написаній з нагоди 300-ліття Переяславського договору 1654 р. Стаття має наголовок: „Політично-ідеологічне підложжя Переяславської угоди 1654 р." („Свобода" з 27, 28, 29 і ЗО січня 1954 року). Не маємо потреби передавати зміст цілої статті, бо нас цікавить в ній головне трактування автором релігійного моменту в історичних подіях того часу, з яким повязу-валась і дальша доля Української Православної Церкви. Всупереч тому, що сам Хмельницький каже, в наведених вище словах прохання козаків до московського царя, про причину, яка „спонукала козаків піднятися війною на ляхів", як рівно ж і всупереч вказаній вище традиції, прийнятій багатьома істориками, про першорядне значення релігійних мотивів, поруч з мотивами національними й соціяльними, в революційній боротьбі з поляками українського козацтва й українських людей посполітих під проводом Хмельницького, — проф. М. Чубатий твердить, що „початок повстання Хмельницького не йшов під кличем національного визволеня, але під кличем боротьби за соціяльне визволення, зокрема за привілеї козацької верстви в границях польської Речіпосполітої". Коли власне прийшов потім „клич національного визволення" і чи взагалі прийшов, на це питанняя ми не знаходимо ясної відповіді у автора. Річ в тім, що XVII віці ознаки релігійної приналежности продовжували, як відомо, покривати приналежність до певної нації; зміна віри вела до винародовлення й до переходу в стан іншої нації. Що до українського народу, то, — як каже М. Грушевський, — „православіє в тім моменті було єдиною формою відпорности українського елементу в сфері культурно-національній". Таким чином національний мотив в повстанні Хмельницького був дуже напружений, хоч він не виступав як тільки, або суто національний, а був тісно сполучений з конфесійним, з релігійним, що був, за виразом історика, „найбільш популярним, найбільш ідеальним, який найкраще міг служити для оправдання й освячення повстання в очах і своїх і чужих" (М. Грушевський). „Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ! Перше я за свою власну кривду воював, те-
пер буду воювати за нашу православну віру!" Ці слова Хмельницького присланим до нього для переговорів польським комісарам в 1649 р. говорять ясно про сполучення в поняттях гетьмана і взагалі в розумінні сучасників національного й релігійного моментів. („Історія України-Руси". Т. VIII, ч. 2. Стор. 116-117).Коли ж під цим релігійним моментом розуміється, як бачимо, православна віра наших прадідів, то признання її за суттєву ознаку в тих часах української народности є, видно, не до приняття українському католицькому авторові. Для нас зовсім непереконливі спроби М. Чубатого встановити й розмежувати політичні течії посеред українства XVII в., зокрема спроба схарактеризувати „самостійницьку течію" понад конфесійною приналежністю її членів, коли „ідеологом українського державництва" признано Касіяна Саковича, що з православія перейшов на унію, з унії на католицтво, в якому й спольщився; коли головним осередком цієї течії була ніби Київо-Могилянська колегія, разом з тим належали до цієї течії і „деякі протестанти, виховані закордоном"... Зрештою сам автор каже, що ця течія „була ще тоді заслаба, щоб переконо-ти гетьмана не йти на згоду з Москвою та потягнути за собою козацькі маси". Ясно, що подіями в добі Хмельниччини не керували „інтелектуали" з молодого покоління, вихованого в мурах Київської колегії.Одначе ж історик не може заперечити чи зігнорувати той факт, що кличі релігійного характеру від перших універсалів Хмельницького й до „Волимо під царя Восточного Православного" в Переяславі через шість років від початку повстання затяжили глибоко на дальшій історичній долі українського народу і його Православній Церкві. Так, не заперечує цього й проф. Чубатий, хоч і почав він з твердження про боротьбу за козацькі привілеї, як про першу причину повстання. Тільки ж в своїй тенденції приховати, з одного боку, справжнього винуватця релігійних утисків і тяжкої релігійної боротьби в історії нашого народу — Берестейську унію, з другого ж боку, — представити, при цій нагоді, в невигідному світлі з національної точки погляду православних українців, — проф. М. Чубатий висуває свою концепцію в освітленні подій Хмельниччини та ролі в подіях кличів релігійного характеру.М. Чубатий каже, що ці кличі про оборону православної віри не мали підстави в реальному житті українського православія, що вони „були штучно спрепаровані", були „звичайною демагогією, яка не мала підтримки від проводу Православної Церкви в Україні". Бо ж, як снує далі автор, „після вступлення на трон польського короля Володислава, релігійного ліберала, наступило заспокоєння православних в Речіпосполітій відомими „Статтями для заспокоєння Руського народу" 1632 р. Унія вже тоді поробила такі великі поступи, що годі було думати про її ліквідацію в католицькій державі, тому вибрали компроміс і поділили єпископства та
добра церковні по досить справедливій засаді, яка відповідала дійсним силам обох церков".Яке то було „заспокоєння" православних і як переведений був „справедливий поділ" єпископств і дібр церковних, відібраних у православних, про це ми вже оповіли в попередньому розділі. Тут продовжимо тепер оповідання про головні події з часу повстання Хмельницького, з якими власне повязана й церковно-релігійна справа в житті українського народу в половині XVII віку, не забуваючи, що, на погляд католицького історика, прадіди наші одні діяли, а другі переживали те все тільки під впливом „звичайної демагогії", при чому й сам гетьман Хмельницький був, очевидно, в своїх кличах релігійного характеру або „демагогом", або оплутаний тими ж демагогами.Повстання Хмельницького розпочалось ще за життя короля Володислава IV, і початок повстання було овіяно навіть леґен-дою, що Хмельницький розпочав організовувати похід „по королівському велінню", бо король сам потрібує помочі козаків для приборкання панства, яке в своїй сваволі топче право і гнобить народ, що король сам готовий перейти на православну віру і для того по жнивах (1648 р.) збірається приїхати до Києва і т. д. Але Володислав IV помер 20 травня 1648 р., за кілька днів перед погромом польського війська Хмельницьким під Корсунем. Наступило безкоролівя. Посли від Хмельницького до Володислава IV, вже не заставши його в живих, залишились на конвокаційний сейм у Варшаві, а лист Хмельницького до короля з скаргами на утиски українського народу, козацтва і православія (яке і „в турецькій неволі не знає тих бід, що в Польщі"), послужив для козацького посольства інструкцією на цім сеймі. На чолі православних в час цього сейму стояв брацлавський воєвода Адам Кисіль, який сміливо говорив про ті утиски, які переживає православіє і козаки. В генеральну конфедерацію (16 липня 1648 р.) конво-каційного сейму було включено відносно православної віри, на утиски якої скаржились і козаки і православна шляхта, що ця віра, як тісно зв'язана з українським народом, повинна цілком заховуватися згідно з давніми пправами і привілеями; всі ж порушення прав неуніятів, супроти „Пунктів заспокоєння", укладених ще в час елекційного сейму 1632 р., відносно їх катедр, митрополій, владицтв, архимандрій, манастирів, церков, братств, шпиталів, друкарень, семінарій, колегій, — всі вони будуть заспокоєні на будучому, як Бог дасть, елекційному сеймі і внесені для належного виконання в „Расіа сопуепїа" будучого короля. Як бачимо, перший же в час повстання Хмельницького сейм не заперечив скарг на утиски православія, не признав їх, як в наші часи проф. М. Чубатий, безпідставною „звичайною демагогією", а признав ряд порушень прав всіх установ Православної Церкви супроти навіть „Пунктів заспокоєння" 1632 р.В цьому часі Хмельницький з-під Білої Церкви посувався в
глибину Польщі, скрізь по дорозі розбиваючи окремі польські загони. Вибори нового короля (елекційний сейм був призначений на б жовтня 1648 р.) проходили під вражінням перемог, які одержував Хмельницький. Він же в своїх домаганнях щодо кандидата на королівський трон підтримував Яна Казимира, брата пок. Володислава IV. Вибраний на короля Ян Казимир в своїй присязі 20 листопада 1648 р. підтвердив „Расіа сопуепіа" Володислава IV, зобов'язуючись негайно заспокоїти, згідно з цими „Ра-сіа-ми" людей грецької релігії. Ще перед виборами на трон Яна Казимира, Хмельницький писав йому, що разом з військом Запорізьким „просить у Господа Бога, аби ваша королівська милість зволив бути самодержцем, як і інші королі, а не так, як покійні попередники вашої королівської милости — власне в неволі були. Та щоб наша віра грецька в цілості зоставалась, як давніше, — без жодної унії, і уніятів аби ніде не було"... Скоро після свого обрання Ян Казимир прислав листа до Хмельницького з наказом припинити спустошення, відступити з військом назад. У відповідь Хмельницький вислав до Варшави послів з умовами, на яких погоджувався б припинити наступ. Одним з основних пунктів була й тут вимога, що „унія має бути скасована". В сенаті ця вимога скасування унії зустріла найбільш гарячий і рішучий спротив з боку духовних сенаторів. Тоді король питання про унію передав на дальше обговорення його гетьманом і комісарами, які мали бути вислані до Хмельницького. Задоволений обіцянками короля, Хмельницький відступив з-під Замостя в Україну, давши можливість спокійно відбути коронаційний сейм в січні 1649 р.В лютому 1649 р., після довгих переговорів з присланими комісарами (на чолі з православним Адамом Киселем), Хмельницький поставив в ділянці релігійних питань такі свої умови: 1. Та, гірша за турецьку, неволя, яку терпить через унію український народ, повинна бути припинена, себто, як спокон віку бувало, так і тепер залишалась би тільки одна Русь старого грецького закону, а владицтва і всі церкви всюди в Короні й Литві залишались би за руським (українським і білоруським) народом; іменц щоб унії не було, а тільки римський і грецький обряди, як це було тоді, коли Русь сполучилась з Польщею; 2. Київським воєводою повинен бути руський з походження і грецької релігії, щоб не нападав, як нинішній, на церкви Божі; 3. Київському митрополитові дається місце в сенаті перше після примаса польського; 4. Костели й манастирі католицькі в Києві, як є, так і залишаються, але єзуїтів і єзуїтських шкіл в Києві не може бути.Комісари, що вели ці переговори з Хмельницьким, однодушне стверджували велику зміну в гетьмані після осінньої кампанії 1648 року. Як раз при цих переговорах сказано було гетьманом приведені вище слова: „Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ! Перше я за свою власну кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру!" Свідомість своєї всенародної місії,
тісно пов'язаної, як бачимо, з великими кривдами від поляків в релігійному житті українського народу, поглибшала у гетьмана, коли, після таких великих успіхів на полях бойових, Хмельницький маніфестаційно був повітаний народніми масами, — духовенством, козацтвом, міщанством при тріюмфальному в'їзді його до Києва перед самим святом Різдва Христового року 1648. На чолі тисячного кінного поїзду назустріч гетьманові виїхав тоді єрусалимський патріярх Паїсій, а з ним і київський митрополит Силь-вестр Косів. Високими почестями оточили в Києві гетьмана українські національні православні кола, але ж, крім зовнішніх почестей, була це й спільнота далекосяглих національно-визвольних ідей, з носіями яких Хмельницький мав тепер нагоду увійти в Києві в безпосередній контакт. Хмельницький, як кажуть історики, „виріс і обертався в кругах єзуїтсько-шляхетських, польських або спольщених, в сфері їх ідей. Тим більше вражіння мусів робити на нього український церковно-національний осередок, —це огнище, роздмухане тепер бурею народнього повстання, у вдасть котрого безпосередньо перейшов і сам Київ".Домагання Хмельницького, поставлені ним в переговорах з комісарами під впливом особливо нових київських настроїв, польський уряд, як і треба було очікувати, відкинув. А це означало продовження війни, що й розпочалося на весні 1649 року. Козаки й на цей раз вели війну в союзі з татарами. 5 серпня 1649 р. під Зборовом козаками було розбито польське військо, але в роз-пучливій для поляків ситуації рятував їх татарський хан, куплений обіцянками поляків, який заявив Хмельницькому, що як гетьман не хоче миритися з поляками, то він кидає гетьмана і переходить на бік короля. Цим змушені були козаки до переговорів з поляками, на чолі військових сил котрих стояв тепер сам король Ян Казимир. В наслідок цих переговорів була заключена „Зборівська умова" 1649 р., оголошена одначе поляками не в формі взаємного договору, а в формі „Деклярації ласки короля, даної на пункти прохання війська Запорізького". Деклярація з дня 18 серпня 1649 р., відповідаючи на ті пункти козацькі, в яких було жадання ліквідації унії, говорить, що про унію, як в Короні, так і у Вел. Кн. Литовському, і про церковні маєтки та фундації буде постановлено, в присутності київського митрополита і духовенства, на будучому сеймі; київському митрополитові буде пре-доставлене місце в сенаті. Деклярація, на жадання в „пунктах козацьких", щоб в воєвідствах Київському, Брацлавському і Чернігівському різні державні уряди не давались особам римської релігії, обіцюе, що ці становища й уряди будуть роздаватися „обивателям стану шляхетського грецької релігії". Стверджує рівно ж Деклярація, Ідо в Києві і по інших українських містах єзуїти не можуть мати своїх шкіл. Ціла та королівська Деклярація мала бути, як Зборівська умова, стверджена на найближчому сеймі.Сейм був призначений на 22 листопада 1649 р. Був він дуже
бурхливим, з огляду особливо на питання унійне й на представлення сенаторського крісла православному митрополитові; затягнувся сейм до січня 1650 р. Католицька партія рішуче стала проти допущення в сенат православного митроплита. Біскупи латинські вбачили в цьому допущенні тяжку образу Римської церкви і заявили, що вони негайно покинуть сенат, як тільки в сенаторському кріслі засяде митрополит Сильвестр Косів. Православні змушені тоді були відмовитись від цього домагання, і митрополит Сильвестр до сенату не увійшов, хоч і прибув на цей сейм до Варшави з духовенством і представниками козацтва. Після цього сейм в загальних виразах ствердив королівську деклярацію від 18 серпня 1649 р. своєю конституцією під назвою: „апробація об'явлення нашої милости до війська Запорізького".На підставі цієї конституції, Ян Казимир видав „народу руському" привілей, датований 12 січня 1650 р., в справі „заспокоєння православних". Згідно з цим привілеєм, за православними признаються права на єпархії Луцьку, Холмську, Вітебсько-Мстислав-ську; привернуто права, відібрані конституцією 1641 р., на єпархію Перемиську, — правда, як помре уніятський єпископ старий Крупецький; архимандрія Жидичинська і манастир Лещинський з маєтками передавались в управління Київського митрополита; повернено ряд церков, які були перераховані ще в статтях заспокоєння 1632 року. Київська і другі школи, як і друкарні, зберігаються; цензура книжок предоставляється митрополитові і єпископам по єпархіях. Підтверджується, щоб маєтки церков православних не відбірались, а Перегинськ, безправно захоплений, має бути повернений Львівській єпархії. „Пресвітери, теж попи руські", що не є в унії, заховують свої права і зольності, не підлягають в „своїм пошанованні" жодним повинностям, податкам, підводам, зборам, жовнірським постоям і роботам та підчинені тільки духовній владі. В кінці привілею сказано, що коли б чого бракувало в ньому для „ґрунтовного заспокоєння" народу руського, то король відкладає полагодження того до найближчого сейму.Недоставало ж в привілеї, порівнюючи з Зборівською умовою, якщо оминути вже жадання сенаторського крісла для православного митрополита, найголовнішого: про жадання козаків, щоб була скасована унія, згадано у вступі, а далі замовчано цілком, ніби цього жадання й не поступало. Хмельницький в листі до короля з 20 березня 1650 р. дякував йому за підтвердження і королем і сеймом „Зборівської деклярації ласки" і просив, аби сказаного в „Привілеї" було дотримано („бо то звичайна річ панам уніятам на накази королівські не вважати"), а одночасно дає до зрозуміння, що цей привілей релігійної справи далеко ще не вирішив і бажань війська не задовольнив. Бо військо таки на сво-му стояло — унія повинна бути цілком скасована, щоб „не було поділу в грецькій релігії". Справу скасування унії гетьман з військом представляють як повільну, а не раптовну: „по смерті
панів духовних уніятів старших, котрі тримають катедри і церкви з їх маєтностями за привілеями покійного короля, аби ті бенефіції передавалися нашим духовним релігії старої грецької, послушенства патріярха Константинопольського". Гетьман впевняв, що військо козацьке ніколи не примириться з існуванням унії, бо ж „сила є у війську Запорізькім таких, котрих предки лежать по церквах коронних і литовських, що їх уніяти позабирали; вони хочуть, щоб за душі їх богослуження відправлялись порядком ста-ріої віри, і доти будуть просити, доки не дістануть до рук наших православних".Але католикам не подобались і ті уступки, які зроблено було православним частинно по Зборівській умові, і папський нунцій протестував 31 січня 1650 р. проти усіх декретів, принятих на останньому сеймі на користь православних та затверджених королем. Отже мало що ослабив напруження між обома сторонами, латино-уніятською і православною, і привілей Яна Казимира 1650 року. В той же час Зборівська умова не могла сприяти замиренню і з причин неполагодження нею гострих соціяльних питань. Українського народу, піднятого повстанням; не могли, очевидно, задовольнити статті Зборівського договору, якими встановлювалось 40 тисяч реєстрового козацтва, коли маси „поспольства" повинні були повернутися знову під владу панів. По місцях повстання проти панів не вгавали; треба було очікувати знову війни, до якої готувались і козаки і поляки. Хмельницький шукав собі союзників, провадив розмови з Турцією, Семигородом, Швецією, Москвою. Ян Казимир в кінці 1650 р. скликав сейм, щоб обміркувати небезпечний стан держави і засоби заспокоєння в ній. Богдан Хмельницький прислав на сейм 5 грудня 1650 р. своїх послів, які від імени козацтва поновили вимогу, аби унія, як причина всіх нещасть, була знесена не тільки в Україні, а й у всіх областях Корони й Литви; православне духовенство щоб урівне-но було у всьому з католицьким та щоб знатніші сенатори й гетьмани польські присягою підтвердили Зборівські пункти. Ця вимога викликала надзвичайне обурення посеред поляків як в сенаті, так і в сеймі між послами. Адам Кисіль почав було доводити, що для заспокоєння українців дійсно треба знести унію, бо тоді й самі православні будуть підтримувати Річпоспілту. Але його виступ ще більше схвилював католицьку партію. Кричали в сеймі: „Як козел не стане бараном, так і схизматик не буде щирим захисником католиків і шляхетських вольностей, будучи однієї віри з бунтівниками хлопами" (Н. Й. Костомаров. Малорос-сійскій Гетман Зиновій-Богдан Хмельницкій. Берлін. 1921 стор. 53).Безуспішність переговорів в призначеній було комісії знову привела до військових дій на весну 1651 р. 20 червня 1651 р. козаки, з причини нової зради татар, які захопили навіть, втікаючи з поля бою, з собою самого Хмельницького, потерпіли під відомим Берестечком на Волині по річці Стиру тяжку поразку. В на-
слідок перемоги поляків під Берестечком і дальших невдач козацтва, коли й самий Київ заняло, під проводом Радивила, литовське військо, привітане митроплитом Сильвестром, — прийшло до Білоцерківського миру (17 вересня 1651 р.), згідно умов якого козаки у великій мірі втратили здобуте Зборівською умовою. Що торкається, зокрема, церковно-релігійної справи, то в статтях Білоцерківського договору нічого не згадується про те, що дано було православним Зборівською умовою; навпаки, говорилось, що не має значення, коли б хто випросив собі що з церковних маєтків в часі минулих забурень і смути (пункт 6). Правда, Білоцерківський мир 1651 р. не був затверджений на сеймі, скликанім в січні 1652 р., бо сейм був зірваний, але це не означало повороту до стану перед Білоцерківським договором, — цей останній просто втратив практичне значення з тої причини, що між козаками і поляками знову почались військові дії. По всій же Україні йшли народні повстання, а також почались у великому маштабі переселення людности на схід, на „слободи" в степи Московської держави, де українці, втікаючи „від ляхів і жидів", почали творити „Слобожанщину", — появилось багато слобод нової України, що були початком таких міст, як Суми, Ахтирка, Білопілля, Лебедин, Харків і інші.В дальших 50-их роках XVII віку повстання українського козацтва, розпочате в 1648 році, набірає ширшого характеру, коли у вир його бурхливих подій, під тягарем яких тріщить Річпоспо-літа Польська, втягуються сусідні держави, і колишня внутрішня повстанча акція українського народу отримує міжнародне значення. В розвитку цих подій і церковно-релігійна дітрава являється одною з причин дальшої боротьби і військових дій вже не тільки поміж українцями й поляками, а й між поляками та державами, з якими вступала в порозуміння, союзи й договори, шукаючи собі помочі, Гетьманська Україна. Отже й розв'язання питань правного положення православія в Польщі, Української Православної Церкви в боротьбі її з унією значно виходить поза межі „прохань", переговорів, домагань, протестів української сторони, головним тереном якої акції був найбільше сейм Речіпосполітої. Тому від Білоцерківського миру 1651 р. й до Гадяцького договору 1658 р. ми не бачимо яких-будь визначних договірних чи інших правних актів з боку польської влади для „заспокоєння грецької релігії". Сеймові конституції в цьому часі (1651-1658), що торкались „грецької релігій'", не мали загального характеру, а відносились тільки до однієї єпархії Перемиської, де йшла запекла боротьба поміж уніятами і православними; єпархія ж та не входила в склад Гетьманської України.В Гетманській же Україні в 50-их рр. XVII в. фактично не стало унії, а Переяславським актом 8 січня 1654 р., коли „Військо Запорізьке", чи Гетьманська Україна віддалась під протекторат Москви, з захованням своїх „прав і вольностей", унійне питання
відпадало само собою, бо ж і в рішенні віддатися під протекторат Москви першорядну ролю відограла спільність православної віри в Україні й в державі Московській.4.   Хто був справжнім винуватцем Переяславської угоди 1654 року.Д-р Іларіон Огієнко, Архиєпископ Холмський і Підляський (нині Митрополит Української Православної Церкви в Канаді), писав, що після Люблинської унії 1569 р., коли „відчинилися двері в Україну для цілої армії єзуїтів, які накинулись перше на протестантів, а згодом і на православних, єзуїти розпочали запеклу релігійну боротьбу, яка довела в кінці до козацького повстання та подій 1654 року. На початку польський уряд спокійно ставився до православних українців, — віри їхньої не займано ... Але дуже скоро по 1569 р. все це змінилося, на землі українські попливла полонізація та запекла боротьба з православною вірою ... Наслідки цих релігійних утисків були страшні для обидвох народів, — Польщі вони користи ніякої не принесли, а український народ довели до розпуки й кинули назавсіди в обійми Москви. З першого моменту, як тільки розпочався релігійний гнет у Польщі, очі українського народу зараз же почали звертатися в бік одновірної Москви, „де кожен православний звичайно не знав утисків за свою віру" (Українська Церква, т. II. Прага. 1942, стор. 24). Ми вже бачили, що ці утиски в повному безправстві для Православної Церкви українського народу прийшли власне з Берестейською унією 1596 р. І православні історики, а також і деякі з католицьких завжди в причинний історичний зв'язок ставили Переяславську угоду 1654 р. з Берестейською унією 1596 р. Дійсно, кожен хоч трохи об'єктивний історик не може не бачити, що домагання свободи віри й прав для Православної Церкви, а одночасно домагання скасування унії, займають у всіх переговорах і договорах Хмельницького й козаків з поляками найвизначніше місце. Військові й політичні події в добу Хмельниччини відразу ж відбивались і на положенні українсько-білоруського православія в Польщі, сприяючи поліпшенню цього положення, коли перемога була по стороні козацтва, і погіршуючи, коли верх брали поляки, аж поки, в обставинах трудних для дальшої самітньої боротьби, не пролунав „одним-одинокий, — за висловом проф. М. Чубатого,— ідеологічний клич релігійного характеру: волимо під православного царя Восточного!"М. Чубатий іронічно зве його ідеологічним, бо є то „ідеологія" в лапках, коли клич той зветься одночасно „демагогічним" кличем, „політичною демагогією". Виявляється під пером сучасного нам історика, що й сам Хмельницький був оплутаний тою демагогією й тими демагогами, особливо в самий час заключен-ня Переяславської угоди, коли гетьман знаходився в стані „духової депресії", був „душевно розбитий" по смерти свого сина Ти-моша. Але ж і до того Хмельницький улягав тій же „демагогії",
що знаходило відгомін „у протиуніятських клявзулях (?) трактатів з Польщею". З огляду ж на те, що Хмельницький, як знаємо, на самому початку повстання кликав збіратися круг нього всіх, кому „мила віра православна, від ляхів на унію перетворена", то виходить, що він, вже підіймаючи повстання, був оплутаний демагогами та їхніми кличами демагогічними релігійного характеру. За що ж тоді прославляли великого Богдана сучасники і яку, тим більше, позитивну оцінку історичної ролі Хмельницького в житті українського народу можуть дати українські історики?Хто ж, одаче, були оті демагоги, вони ж і „творці Переяславської трагедії", що так тиснули „на душевно розбитого гетьмана та на вищу козацьку старшину"? Були це „українські москвофіли", самі, розуміється, православні; уніятів між ними не було, і в цьому, здається, головний сенс нової концепції в пошукуванні винуватців Переяславського акту 1654 р. Ці українські москвофіли мали „своїх прихильників серед невеликої частини козацької старшини, серед темних козацьких мас та серед частини православного духовенства, зокрема нижчого духовенства", — теж, видно, темного. В других місцях своєї статті М. Чубатий називає „темні низи", „некритичні маси селянства", „козацьку чернь" (це улюблена назва для козацтва в українських католицьких авторів), посеред яких москвофільські демагоги витворювали певні промо-сковські настрої.Що ж то були за українські москвофіли і во ім'я чого вони діяли? Можна знайти у М. Чубатого дві відповіді на це питання в його статті. В одному місці він пише: „Москвофільська партія взяла свій початок на переломі XVI та XVII століття під час найбільш роз'яреної боротьби поміж православними та уніятами; її речниками були православні екстремісти, що, не можучи подолати свого противника в межах Речіпосполітої, стали оглядатися за допомогою в Москву". Очевидно, що про якусь „москвофільську партію" в нашому розумінні цього поняття тут не може бути мови. Ходить про певні думки й настрої посеред православних українців та білорусів, Церква яких була поставлена поза правом в Польсько-Литовській державі з проголошенням Берестейської унії. М. Чубатий замовчує цей стан Православної Церкви, а представляє справу так, ніби це була єдино ідейна боротьба на релігійному полі поміж православними і уніятами, подолати яких були не в стані православні, чому й стали думати про поміч з Москви, — яку? Справа ж не в якій богословській полеміці, чи релігійних дискусіях, а в переслідуваннях православія та ревній опіці над унією польського уряду. Чи вільно було православним шукати захисту для збереження своєї віри? І чи має право історик кидати в цьому випадку якусь тінь на православних українців, обзиваючи їх „москвофілами" (очевидно, що уніяти були тоді цілком полонофілами), коли істота справи була не в політичному якому москвофільстві, а в одновірності з Москвою, який
факт єдности у вірі й служив підставою надії на поміч в біді з боку православної влади сусідньої Москви. Такими „москвофілами", за термінологією проф. М. Чубатого, були ще й до Берестейської унії Львівські братчики, коли в р. 1592 посилали в Москву до царя Федора Івановича делегацію в складі братського священика Михаїла і трьох світських членів Львівського братства; в посланні братчиків Львівських до царя, яке привезла делегація, Федор Іванович називається „блюстителем апостольських і отецьких передань православної віри, похвалою Церкви, стіною й опікою християнам". Львівське братство просило помочі на відновлення після пожару Успенської братської церкви, шпиталю й притулку при ній. І Львівські братчики у вересні того ж 1592 р. вернулись з грамотою, адресованою „священикам, дияконам і всьому причту церковному", і з дарами на будову церкви і шпиталю (Акти Западной Россіи. IV. ч. 34. У К. Харламповича, Ор. сії. стор. 13-14).Ще більше таких „москвофілів" з'явилось з Берестейською унією і з нечуваними насильствами для її „перемоги" над право-славієм, і це про таких „москвофілів" сказано у митрополита Іла-ріона, що „ще задовго до акту 1654 року очі простого українського народу, що так терпів від панської сваволі, та очі нижчого духовенства, що найбільш відчувало релігійні переслідування, — все були звернеі до Москви" (Ор. сії., стор. 26). Багато і в працях других істориків знайдемо матеріялів про таку „москвофільську партію" М. Чубатого на переломі XVI та XVII століття в Україні.В другому місці проф. М. Чубатий каже вже про „групу традиційних українських москвофілів", по вірі православних, яка власне й діяла в часи Хмельниччини. Автор признається, що про розміри її „маємо доволі поверхові відомості, і ця справа потрі-бує ще основніших дослідів, які тепер поза Україною, з браку доступів до архівів у Києві та Москві, майже неможливо зробити". .. Але це були саме ті, натискові яких та ними „збаламучених мас" піддався в стані душевної депресії Хмельницький. Во ім'я ж чого діяла ця група „традиційних українських москвофілів", вживаючи, як вже знаємо, „штучно спрепарованих демагогічних кличів релігійного характеру"? Во ім'я чого ця група „всією силою пари штовхала Україну в обійми Москви проти біль-шости українського народу"? Проф. М. Чубатий недвозначно дає до зрозуміння, яке неморальне було „політично-ідеологічне під-ложжя" тієї групи, коли вона „негайно по Переяславській угоді кинулася до царя з проханням про надання їм різних дібр, поминаючи свого власного гетьмана та власну державну владу, все таки збережену в Переяславі. Ці перегони за наданнями різних маєтків в Україні царем роблять пригноблююче враження на дослідника тих часів. Зрештою ця група москвофілів потрапила
сфанатизувати темні низи агітацією релігійної та соціяльної опіки з боку царя".Так в короткій, порівнюючи з важливістю питання, часопис-ній статті проф. М. Чубатого бачимо надзвичайне спрощення історії українського народу за 60 років, від Берестейської унії 1596 року до Переяславської угоди 1654 року. Щоб цілий народ могла кинути в обійми Москви якась група українців-москвофілів, не маючи до того реальних підстав в положенні народа, кинути до того ж задля власних матеріяльних вигід, — такий погляд історика може привести тільки до надзвичайно песимистичного висновку щодо здібностей і характеру самого народу та його вождів. Але ж ще жоден історик не наділяв українського народу такою кваліфікацією нікчемности. В пошукуванні винуватців „найбільшої помилки України, що на сотні років затяжіла на долі українського народу, Переяславської угоди", автор явно не був безстороннім, а прокуратором, ігноруючи свідоцтва учасників і сучасників історичних подій, які привели до Переяслава 1654 р., ігноруючи рівно ж висліди дотеперішньої історичної науки про особу гетьмана Хмельницького і його визвольне діло, як вождя всієї України. І коли автор каже, що „добро української справи вимагає, щоб українська історична наука проаналізувала той трагічний для України акт з усією безсторонністю", то це побажання належить скерувати найперше до самого автора.Ця безсторонність, чи історична об'єктивність, вимагала б в даному разі слідуючого. Коли, відкинувши, як образливу просто для гідности народу, поверхову думку про рішаючу ролю в Пе-'реяславському договорі якихось українських хапунів дібр і мает-ностей від царя, признати навіть, що це „українські москвофіли" (православні) довели до Переяслава і Хмельницького і весь український народ, то треба тоді дослідити, на якому ж ґрунті повстало це українське москвофільство, що його породило, і чому його кличі: „Волимо під царя Восточного Православного!" так імпонували українським православним (за висловом М. Чубатого, „збаламученим") масам? Так розшуки „винуватців Переяславської угоди" не кінчаються на „українських москвофілах", а ведуть історика далі і приводять його, коли він безсторонній і сумлінний, до того нещастя українського народу, коли „брат пішов на брата, Русь піднялась на Русь", що сталося з Берестейською унією 1596 року. Отже Берестейська унія була великою історичною помилкою в українськім народі. Проф. М. Чубатий каже, що повстання Хмельницького своїм „протиуніятським вістрям" заганяло українців уніятів „в табір противника для рятування свого життя та своєї Церкви", і що українська революція „була б куди більш масова, коли б загальнонаціональними кличами потрапила згуртувати цілий український народ під прапором Хмельницького". Це є думання сучасними нам, а не історичними категоріями. В таборі противника уніяти були від самого проголошення Берестейської
унії, як твору Риму з оо. єзуїтами, польською владою і українською ієрархією), що порвала з своїм народом і народ про унію не запитувала. „Протиуніятського вістря" не могло не бути в повстанні, раз унія, впроваджувана насильством, сама була одною з головних причин повстання. Коли б унії не було, або українці, поза ієрархами, зовсім її відкинули, як Флорентійську 1439 р., то в повстанні Хмельницького, викликанім причинами соціяльного й національного характеру, дійсно не було б тоді розбиття українців на два табори, і воно могло б згуртувати цілий наарод під прапоромХмельницького в будові своєї української держави. Унія ж розбила єдину до неї в своїй православній вірі українську націю, і тому український історик не може не поставити її в ряди винуватців Переяславської угоди 1654 року.Що задовго ще до повстання Хмельницького й до акції українських москвофілів від 1649 р., як датує М. Чубатий, православні українці, під гнетом релігійним в зв'язку з унією в Польщі, почали шукати визволення від гнету в злуці з одновірною Москвою, на це є ряд історичних фактів. Вони йдуть від часу відновлення православної ієрархії в Українській Церкві р. 1620 патрі-ярхом Феофаном. Найбільшим „москвофілом", як вже вжити це означення, був посеред неї єпископ Перемиський Ісайя Копинський (потім митрополит Київський); послані ним р. 1622 до Москви ченці мали довідатись, чи приймуть там єпископа Ісайю з 150 ченцями з манастирів на Полтавщині; при цьому ці ж посланці заявили воєводам від імени владики Копинського, що „всі православні християни і запорізькі козаки, як їм від ляхів утиски будуть, хочуть їхати до великого государя". Митрополит Іов Борецький р. 1624 делегував в Москву єпископа Луцького Ісаака Бори-сковича за милостинею, але при цій нагоді вів єпископ, з доручення первоієрарха Української Церкви, переговори з урядом Московським, у висліді яких йому було сказано: „Якщо вам і далі від поляків будуть у вірі утиски, а у вас проти них буде єдність і скріплення, і ви про те наперед учиніть відомим царському ве-личеству і святішому патріярху, і вони про те надумуватись будуть, як би православну віру і церкви Божі і вас всіх бачити визволеними від єретиків". Не раз і після того митрополит Іов мав зносини з МосквоюІ, куди навіть відправив на службу при патрі-ярхові свого сина Андрія. Митрополит Ісайя Копинський, після смерти митрополита Іова обраний на катедру Київську з огляду, можливо, на таку його непримиримість до унії й поляків, готовий був вже, як в свому місці про це було нами сказано, розпочати акцію про перехід під „високу царську руку" (К. Харлампо-вич. Ор. сії., стор. 25-27, 47).Отже, коли де-хто з новіших істориків України каже, що при союзі з Московщиною 1654 р. „не йшло про визволення Православної Церкви", бо „між Українською і Московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство" (Іван Холм-ський. Історія України. Мюнхен. 1949, стор. 207), то це твердження суперечить тількищо наведеним історичним фактам зносин з Москвою вищої ієрархії Української Церкви. Сам Хмельницький вже на початку повстання, не будучи в стані „депресії", звертався до царя Олексія Михайловича (8 червня 1648 р.) і писав, повідомляючи про перемоги над поляками, що „ми такого бажаємо царя, як ти православний християнський цар, — в тому було б сповнення пророцтва" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 153). Без сумніву, що в усвідомленні високої історичної місії Хмельницького, як „нового Мойсея, як Маковея, визволителя українського народу, як нового Константина-фундатора нового церковно-національного життя", немалу ролю відограв патріярх Єрусалимський Паїсій, хоч він і був чужинцем з погляду національного. Не забуваймо, що в ті часи спільність віри відогравала надзвичайне значення. І Хмельницький, який провадив з патріярхом Паїсіем довгі нічні секретні розмови, казав потім, що дістав від патріяр-ха благословення на нову рішучу війну з Польщею, — наказ „кінчати ляхів"...Тодішні подорожі патріярхів та патріярших висланців зі Сходу, уярмленого „бусурменами", не можна уявляти як подорожі тільки за „милостинею". Під покровом збора милостині часто провадились зносини і переговори в справах тяжкого положення Схід-ньої Православної Церкви під турками. Патріярх Паїсій перед Києвом побував в Молдавії і звідтіля привіз якісь пропозиції для гетьмана, а тепер їхав до Москви, якою подорожжю і перебуванням там патріярха православного зі Сходу гетьман і його оточення теж рішили покористуватися в інтересах української козацької політики в Москві. Від'їзжаючи по Водохрещах 1649 р. до Москви, патріярх Паїсій мав від гетьмана доручення просити царя Олексія Михайловича дати йому військову поміч проти Польщі, якої гетьман потрібував на місце татарської, не лише для дальшого визволення України, але навіть усього православно-християнського світу, включно до „визволення Гроба Господнього". Це входило вже в план Православної Ліґи для визволення християнських народів, поневолених Туречиною, з яким планом їхав патріярх Паїсій до Москви. Православна Москва відмовилась одначе тоді дати поміч Україні, не бажаючи зривати миру з католицькою Польщею, і з невдачі своєї місії патріярх був дуже не-вдоволений (Д. Олянчин. До стосунків гетьмана Богдана Хмельницького з Єрусалимським патріярхом Паїсієм у 1648-1649 рр. Богословський Вісник. Ч. 2. 1948, стор. 51-53).Після Зборівської угоди, коли з Москви прислано було до Хмельницького посла Неронова, гетьман на прощальному обіді казав послові: „Ляхи в своїй правді певно не встоять, на сеймі договорних статей не підтвердять і почнуть війну з Військом Запорізьким. Гетьман і військо того не бояться, і всі однодушно го-
тові полягти за православну віру і святі Божі церкви, і коли Господь їх помилує, дасть побіду на ляхів і свободить від них, то гетьман і військо не хочуть мати над собою іншого володаря, крім царя. Коли ж Господь за їх гріхи не помилує і дасть перемогу ляхам, також і гетьман і військо не мають іншої надії, як тільки уступити на царську сторону, під царську руку, а нікуди інде до інших держав переходити гадки у них нема" (М. Грушевський. Історія України-Руси. т. VIII, ч. 3. Стор. 313).Яку б долю цих запевнень не віднести на рахунок дипломатії гетьмана, дальші події пішли по лінії цих запевнень. Як бачимо, Переяславська угода не прийшла несподівано; про неї вже в 20-их роках снувались думки; перші роки правління Володислава IV були тільки передишкою. І хоч, можливо, сам Хмельницький, як каже І. Холмський, „неохоче прийняв становище вассала царського і не думав піддаватися під керівництво Москви, — як при всіх давніших політичних комбінаціях, так і тепер не рахувався з накиненими зобов'язаннями"... (Ор. сії. стор. 207), проте історичні обставини й умовини бувають сильніші за бажання і волю окремих вождів; союз з Москвою не міг бути такого характеру, як легко розірвувані союзи з Кримом чи Портою, і в цьому відношенні спільна релігія, що в ті часи була головним джерелом культури народу, таки відогравала велику ролю. За виразом одного з українських істориків, „політичний союз (України з Москвою 1654 р.) в даних умовах міг витворити таку «спайку», яку легче було утворити, аніж розірвати" (А. Єфименко).„Беручи Україну під свою руку, — пише митрополит Іларіон, — цар Московський тим самим звільняв її від римо-католицько-го гнету. Про це виразно говорить нам і сама постанова Московського Земського Собору 1653 р. про Україну. Собор постановив тоді, щоб цар Олексій Михайлович „зволив того гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з городами їх і землями приняти під свою государську високу руку, для православної християнської віри і свв. Божих церков, бо пани Рада і вся Річпосполіта на православну віру і на свв. Божі церкви повстали і хочуть їх знищити" (Ор. сії., стор. 33). Розуміється, що не тільки цей ідеальний релігійний мотив відогравав ролю в наведеній постанові Московського Земського Собору в жовтні 1653 р. Але урочистого ствердження цього саме мотиву в постанові Собору не вільно ігнорувати історикові тільки з тої причини, що це не-в'яжеться з його тенденційною концепцією обілити унію і перекласти вину за Переяслав з неї на самих православних українців.Ставлячи тезу про Берестейську унію, як про одну з головних причин Переяславської угоди, ми тим самим творців унії та її дальших опікунів і фанатичних діячів, що не перебирали в засобах при її впровадженні, повинні вважати справжніми винуватцями Переяславської угоди 1654 р. Вина в унійній акції польської державної влади була найперше покарана, бо унія, на переведен-
ня якої за порадою оо. єзуїтів, ця влада пішла в цілях відірвання українців від Сходу і асиміляції їх через ступневу латинизацію, привела якраз, навпаки, до наближення гнаних до Сходу й до злуки з Москвою, а в дальшому ході історії Польщі, при впертості поляків в релігійному фанатизмі, і до поділів Польщі в другій половині XVIII віку. І тому, коли у відродженій, в наслідок першої світової війни 1914-1918 рр., державі Польській оо. єзуїти, з благословення Риму, знову заходились будувати в Польщі причілок нової унії „Східнього обряду" для дальшого походу на Росію у фантазіях підпорядковувати її Ватиканові, то польське суспільство, не тільки течій ліберальних, а навіть найбільше консервативних, виступило з протестом проти єзуїтської акції, шкідливої для державних інтересів Польщі. Нам доведеться ще оповісти про цю акцію в п'ятій добі історії нашої Церкви. Тут же коротко скажемо, що суть протеста зводилась до того, що Рим з оо. єзуїтами вже будував в ХУІ-ХУІІ ст. місток в Москву через Польщу, а між тим Москва скористала з цього для захоплення половини Речіпосполітої; тепер Ватикан розпочав ту саму роботу. Або: у висліді Берестейської унії католицизм втратив приєднану Польщею Русь, а не приєднав Росії до єдности з Римом. Книжка польського консерватора графа Г. Лубенського під заголовком „Дорога на Схід Риму", де підведено було підсумки шкідилвости унії з року 1596, була декретом кардинала А. Каковського, архи-єпископа Варшавського, в році 1932 включена в індекс книг, заборонених католикам для прочитання...Нам слід би було тут застановитись ще над питанням, чому, коли релігійний мотив відогравав таку важливу ролю в заклю-ченні союзу України з Москвою, вище духовенство, і найперше митрополит Української Церкви Сильвестр Косів, — були, як показують факти, проти цього союзу і Переяславської угоди 1654 року. Але питання це має тісний зв'язок з історією підпорядкування Української Церкви (Київської митрополії) Московській пат-ріярхії через 32 роки після Переяслава, і тому ми займемося ним у відповідному розіділі про зміну канонічної юрисдикції нашої Церкви.


< Попередня   Наступна > 

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя