Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Бібліотека - Історія - Нарис історії Української Православної Церкви. Том 2. - Іван Власовський - РОЗД. XI. ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ ВІД ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УГОДИ УКРАЇНИ З МОСКВОЮ 1654 Р. ДО „ВІЧНОГО МИРУПОЛЬЩІ З МОСКВОЮ 1686 Р.

РОЗД. XI. ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ ВІД ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УГОДИ УКРАЇНИ З МОСКВОЮ 1654 Р. ДО „ВІЧНОГО МИРУПОЛЬЩІ З МОСКВОЮ 1686 Р.

РОЗД. XI.    ЦЕРКОВНА  ПОЛІТИКА  ПОЛЬЩІ  ВІД  ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УГОДИ УКРАЇНИ  З МОСКВОЮ   1654 Р. ДО „ВІЧНОГО МИРУПОЛЬЩІ З МОСКВОЮ  1686 Р.


Богдан Хмельницький помер 6 серпня 1657 р. Був гетьман Хмельницький великим добродієм Української Православної Церкви, продовжуючи в опіці над нею традицію в козацтві гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, яка зрештою мала своє глибоке коріння в зрозумінні надзвичайно важливої ролі Церкви в житті нації й держави ще від часів княжої України-Руси. Як ми бачили,
великий гетьман був одночасно, на свому становищі українського державного мужа, увесь час проти унії, що була відступлен-ням від православної віри предків і зв'язана з замірами денаціоналізації його народу. Отже на теренах, що становили територію за часів Богдана Хмельницького (1648-1657) Української Гетьманської Держави, унія, можна сказати, зникла фактично. Але ж після смерти Богдана Хмельницького, з якою взагалі скоро пішло до руйнації будованої ним козацької держави, — унійне питання знову активизується і, коли не стало авторитету великого гетьмана, між козаками почалась незгода, утворилися московська і польська партії, що у великій мірі рятувало Польщу й будило в ній надії на привернення стану з-перед 1648 року.1.    Релігійне питання в Гадяцькому договорі 1658 р. і в Чуднов-ському — 1660 року.Ні один з історичних актів так не свідчить про безпідставність спроби українських католицьких істориків перекинути вину за Переяславську угоду на православних українців-москвофілів, як Гадяцький договір з поляками 16 вересня 1658 р. гетьмана Івана Виговського, що був генеральним писарем при Хмельницькому, а після смерти Хмельницького був обраний козацькою старшиною на гетьмана (1657-59). Іван Виговський, будучи „творцем польонофільської партії" (М. Андрусяк), напевно не міг же діяти під „демагогічними впливами" українських москвофілів. А він, зриваючи з Москвою й заключаючи Гадяцький договір з поляками, на першому місті в договорі ставить релігійні справи, маючи заміри встановити „вічний і нічим не нарушимий мир між українцями і поляками". Ясно, що для Виговського справи ці не були, як для істориків в нашому часі, „демагогією", а таки надзвви-чайно важливою реальністю, з огляду й на союз України з одновірною Москвою.Статті, що торкаються релігійних справ в Гадяцькому договорі, були слідуючі:1. Старожитна грецька релігія, та сама, з якою руський народ приєднався до корони Польської, повинна залишатися при своїх привілеях і вільній відправі богослужень скрізь, де тільки є руська мова, по всіх містах, містечках і селах, в Короні і Великому Князівстві Литовському, не тільки в церквах, але й в прилюдних процесіях, навіщенні хворих з св. тайнами, при похоронах і всьому іншому так само, як і латинський обряд користае з вільного і відкритого богослуження.2. Тій же релігії грецькій дається право вільної будови церков і нових манастирів, як і поновлення і направи старих. Для тієї ж віри, що противна давній грецькій православній і сіє поміж римським і старо-грецьким народами роздори (унія), ніхто, ні духовного, ні світського, чи сенаторського, чи шляхетського стану, ні в якому разі не може фундувати, будувати і помножа-85
ти церкви, манастирі й фундуші, ні в духовних, ні в королівських, ні в своїх дідичних маєтках, — і по силі цього договору ніколи не повинен цього робити.3. Римській релігії на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєвідств („Велике Князівство Руське") дозволяється вільне віровизнання. Світські пани римської релігії не мають жодної юрисдикції (права патронату) над духовними й ченцями грецької релігії; належить вона відповідному пастиреві.4. З огляду на те, що в спільній вітчизні обом обрядам (латинському і грецькому православному) повинні належати однакові привілеї й почесті, то київський митрополит з чотирма владиками — луцьким, львівським, перемиським, холмським і п'ятим з Великого Князівства Литовського — мстиславським, за їх власним порядком, будуть засідати в сенаті, з такими ж привілеями і вільним голосуванням, як засідають в сенаті духовні римського обряду. Одначе отцю митрополиту предоставляється місце нижче арцибіскупа львівського, а православним владикам нижче їх повітових біскупів.5. Сенаторські крісла від Київського воєвідства будуть прислуговувати тільки шляхтичам грецької віри; у Брацлавськім і Чернігівськім по-черзі: сенатора-католика змінює сенатор шляхтич грецької віри і навпаки; уряди у всіх трьох воєвідствах будуть даватися тільки народженим і власникам спадкових маєтків, з захованням права нинішніх власників.6. Для скріплення взаємної любови скрізь, де тільки в Короні й Великім Князівстві Литовськім є церкви грецького обряду, міщани католики і міщани грецької віри урівнюються в правах і вільностях, і грецька релігія нікому не буде перешкодою для служби в магістраті.7. В Києві король і стани коронні й литовські дозволяють розбудовувати академію з такими ж правами і привілеями, як і Краківська Академія, але під умовою, що в ній не буде ні професорів, ні наставників, ні студентів, які б проповідували аріян-ство, кальвінізм або лютеранство. Другі школи, що досі існували в Києві, король накаже перенести до іншого міста, аби не було жодного поводу до роздорів поміж студентами і жаками (учнями). Також король дозволить заснувати й другу академію, де буде підходяче місце, на тих же правах і умовах, як і Київська; там теж тоді не буде других шкіл.8. Вільно без першкод відкривати гімназії, колегії, школи й друкарні, викладати в них науки і друкувати усякі релігійно-полемічні твори ,тільки без образи його королівської світлости.За цими статтями йдуть статті, якими означаються чисто го-рожанські права українського народу та місце „Великого Князівства Руського" в складі реальної унії його з Польщею й Литвою, федерація яких трьох складала б одно відновлене тіло Речіпо-
сполітої Польської в своїх межах і вольностях, як було до війни 1648 року; різниця у вірі не має жодного значення.На думку українських католицьких істориків (о. Іван Прашко. „Ое Ессіезіа НиІЬепа Саіоііса зесіе теїгороіііапа уасапіе 1655-1665." Логос. 1950. Т. І., кн. 2, стор. 132-138), — Гадяцьким договором 1658 р. малося на меті цілком знищити унію, щоб унія-ти могли по вподобі або перейти на латинство, або повернути до Православної Церкви. Польська католицька сторона, і навіть самі польські католицькі біскупи, ніби радили зовсім зліквідувати українських католицьких владик, запевнивши їм „спокійне життя аж до смерти в Польщі", та все віддати православним, щоб тільки рятувати польську вітчизну. Але Рим (папа Олександер VII і, з наказу його, нунцій Бідоні, що „до занедужання боровсь за святу справу") завзято боронив уніятську Церкву в Польщі; римська курія на зборах кардиналів 8 липня 1659 р. гостро засудила поступовання латинських польських біскупів, бо ж на Гадяцький договір присягли сам король Ян Казимир (теж єзуїт і кардинал до обрання на трон польський), арцибіскуп Лєщинський (в іме-ни всього клиру польського), біскуп Віденський Завіша (в імени всього клиру литовського), воєводи та канцлери польський і литовський. Кардинали наказали полякам через нунція в Польщі „зробити протест, щоб усунути й відкликати все, що на шкоду католицької віри (унії) було в Гадяцькому договрі".Статті Гадяцького договору були затверджені сеймом 1659 р. Одначе він скоро втратив своє значення; тільки не римська акція, що вбачала в Гадяцькому договорі той „шнур, який мав задушити унію", поховала той договір. Поховали його політичні обставини, бо ж українське Лівобережжя й Запоріжжя, як тільки почули про новий союз з Польщею, яким встановлялася федерація України з Польщею, підняли повстання проти гетьмана Вигов-ського. Це були дії московської партії, що не вірила Польщі, як не вірили їй і широкі маси та не хотіли повертати під владу польського короля. Не вважаючи на велику перемогу над московським військом під Конотопом на Чернігівщині (8 липня 1659 р.), Ви-говський з польським військом, яке так дратувало українську людність, мусів втікати на Західню Україну і вже в жовтні 1659 р. зрікся булави. Козацька Рада під Терехтомировом на Жердев-ськім полі в жовтні ж 1659 р. проголосила гетьманом молодого сина Богдана Хмельницького Юрія. Козацька старшина, поставлена перед фактами, що Лівобережжя знову опановане було московським військом, а до Польщі на Правобережжі вороже цілком настроєні були козацькі маси, не бачила іншого виходу, як повернути з молодим гетьманом Хмельницьким під протекторат московського царя.Переяславський договір з Москвою 27 жовнтя 1659 р. свідчив про дальші невпинні стремління московського уряду обмежити самостійність і права гетьманату, коли козацтво, з огляду на87
уступки поляків в Гадяцькому договорі, розраховувало якраз на найбільші політичні уступки й з боку Москви. Це викликало велике незадоволення проти Москви, що привело до переходу козацького війська й Юрія Хмельницького на сторону поляків у війні Москви з Польщею 1660 р., коли, завдяки цьому переходові, московське військо було вщент розбите під Чудновом. Чуд-новський договір 1660 р., заключений після цього з поляками, був майже повторенням Гадяцького, але доля його, хоч він і був затверджений Варшавським сеймом 1661 р., була така ж сама, як і Гадяцького при гетьмані Виговськім. Надії з'єднати Україну під булавою Юрія Хмельницького скоро розвіялись. Лівобічні полки виступили проти зв'язків з Польщею й проти Чудновського договору, а одночасно й проти Хмельницького. На початку 1663 року Хмельницький зрікся гетьманства й приняв постриг в ченці з ім'ям Гедеона. Розкол посеред козацтва був розколом у політичному відношенні й цілої України: на Лівобережну Гетьманщину, що знаходилась під впливом Москви, і Правобережну Гетьманщину, де силилась впливати Польща. На два табори розбилось і Військо Запорізьке. Свої гетьмани появляються на Лівобережжі (Сомко, Брюховецький) і на Правобережжі (Тетеря, Дорошенко). Почалася доба громадянської війни, під час якої нищили Україну й чужоземні загони — польські, московські, татарські, доба, що в історії українського народу отримала назву „Руїна".Гадяцький договір 1658 р. і майже повторення його Чуднов-ський 1660 р. були, можна сказати, найбільшими осягненнями, вимушеними від поляків православними українцями в боротьбі їх проти унії в Польщі від 1596 р. і за свободу і права їхньої Православної Церкви. Недурно українські католицькі історики називають Гадяцький договір „нелюдським для з'єдинених (уніятів) договором". Після цього договору, що залишився без виконання, — тільки як історичне свідоцтво і положення православія в Польщі, потоптаного в його правах з проголошенням унії 1596 р., і трактування самої унії римо-католицькою ієрархією і взагалі ри-мо-католиками в Польщі, — бачимо „людське" зростання релігійного фанатизму поляків, який перестає рахуватися навіть з тими політичними наслідками, шкідливими для Речіпосполітої, що привели врешті до падіння Польщі, як колись і казав Сигизмунд III, найбільший фанатик католицизму і ворог православія на троні польському, у відповідь одному з послів, що настоював в інтересах державних, на задоволенні справедливих домагань православних: „Нехай скорше згине Річпосполіта, хай загинемо ми з тобою, аби тільки свята віра не потерпіла якої втрати" (В. Бід-нов. Ор. сії., стор. 227).2.   Зростання польської релігійної нетерпимости в другій половині XVI! віку.Польща й Москва, знесилені тяжкою 13-літньою війною, в січні 1667 р. підписали між собою в Андрусові (недалеко Смолен-
ська) т. зв, Андрусовський договір, без участи в його укладанні представників України (в Лівобережній Україні був тоді гетьманом Іван Брюховецький, в Правобережній — Петро Дорошенко). Згідно з цим договором, Москва й Польща Україну поміж собою поділили: Лівобережна Україна діставалась Москві, Правобережна — Польщі, але на правому березі Дніпра столиця Київ з околицями часово залишався за Москвою, з тим, що Москва зобов'язалась повернути його Польщі через два роки. Пунктом третім Андрусовського договору сторони зобов'язались взаємно до повної релігійної толеранції, — Москва у відношенні до мешканців католицької віри на відступлених їй територіях (крім Лівобережжя України з Києвом, також Смоленська область), а Польща — у відношенні до українських людей грецької віри в місцевостях, їй відступлених.Андрусовський договір викликав тяжке вражіння серед українців як способом потаємного, зрадливого, з боку Москви, його підписання з поляками, так і його змістом; особливе обурення скрізь повстало з приводу негідного уступлення Москвою полякам української столиці Києва. Гетьман Дорошенко закинув Москві, що цар московський зламав договір 1654 р., відступивши Київ Польщі. Гетьман Брюховецький, хоч і спізнено, з огляду на попередню його улесливу політику, виступив з універсалами, що „Московщина разом з Польщею задумала Україну руйнувати, пустошити й на ніщо обернути". Коли наблизився січень 1669 р. — термін для повернення Києва полякам, піднялась акція з боку самих українців проти цього повернення, при чому виступають на перший плян мотиви, звязані з релігійним значенням Києва в очах українців. Лазар Баранович, архиєпископ Чернігівський, писав самому московському цареві, що коли Київ „перейде во власть ля-хов, гоненіє будет веліє на православіє". Від Лівобережної України було посольство до Москви, в складі якого було й три духовних особи, яке просило царя не віддавати Києва полякам, що ніби „рішили вже всі церкви в Києві обернути на костели". Про Київ писали й казали, що це „пресвітле око, благочестя нашого основа, великий град Київ, з манастирями преподобних отців мощей і всіма святостями", „Київ благочестю корінь, а де корінь, там і одростки". Застерігали московський уряд, що передача Києва полякам, так загрозлива для українського православія, може потягти за собою втрату цілої Східньої України (К. Харлампо-вич. Ор. сії., стор. 206).Побоювання за долю православія, з втратою, в цім часі Руїни на Правобережжі, Києва, не було, очевидно, „демагогією", а спіралось на довголітнім досвіді недодержання поляками толе-ранційних постанов і обіцянок та на фактах зростання саме в настроях польської шляхти католицького фанатизму. Безсумнівні ці настрої слідні навіть в наших часах, коли читаємо ось такі жалі, що Київ тоді не залишився в руках польських: „Поляки да-
лись здурити й москалі задержали ту землю (Київ з околицями) назавжди, позбавивши тим Українську Католицьку Церкву мож-ности збудувати свій центр в славному історичному центрі України. Замість того, з Києва завжди плила пропаганда й грошева поміч нез'єдиненим, тоді, коли практично ціле Правобережжя з'є-динилось з Вселенською (Римською) Церквою" („Логос" Т. І, кн. 2. 1950. Ватерфорд, Канада. Стор. 136. Підкр. наше). В р. 1669 Київ не був повернений полякам, а по „Вічному миру" Польщі з Москвою в р. 1686 закріплений за Москвою, будучи уступлений Москві поляками за 146 тисяч рублів (Біднов. Ор. сії., стор. 358).У вересні 1668 р. Ян Казимир зрікся престолу. В час безко-ролівя, коли звичайно православні й протестанти мали можливість найбільше домагатися покращання правного положення своїх конфесій в Польщі, тепер, на конвокаційному сеймі 1668 р., католики проводять постанови, що ними стверджується упривілейоване положення католицтва в державі над іншими віровизнаннями. Так, постановлено: 1. Відступники від католицтва або від унії караються вигнанням (ехіїіо); 2. Застережено спричинення будь-якої шкоди правам і привілеям церкви римо-католицької і церкви гре-ко-уніятського обряду, незайманість яких повинні твердо обстоювати католики. А чутно було на цій конвокації голоси багатьох фантиків, щоб відібрати всякі права у некатоликів. Елекційний сейм, скликаний на 2 травня 1669 р., теж дбав про те, щоб вивищити католицтво над православієм і протестантством. На ньому була принята конституція, згідно з якою не може бути обраним на польського короля кандидат, який не належить до римо-католицької релігії. До 1669 р. такого закону не було; хоч всі королі польські були католиками, але кандидатами на престол були і протестанти, як Стефан Баторій, Густав Адольф шведський, і православні, як московський цар Алексій Михайлович. Королева, за цією конституцією, теж повинна бути католичкою, чи з народження, чи по наверненню (Дружина короля Александра Казимирови-ча Єлєна була православною). Наведена конституція була принята на домагання папського нунція Марескотти.Ані на елекційному сеймі, ані на коронаційному, бо останній був зірваний і не залишив постанов, православні на цей раз нічого не одержали, хоч, як видно з інструкцій православним послам з місць, було багато вимог до уряду, обоснованих на „Пунктах заспокоєння" Володислава IV, які не виконувались. В присязі ж коронаційній нового короля Михайла Вишневецького (сина великого й жорстокого ворога українського народу — Єремії Вишневецького) були трафаретні обіцянки додержувати всіх законів, прав і привілеїв, даних його попередниками та постановлених сеймами в часах безкоролівя.З інструкцій, даних православним послам на сейм 1670 р., бачимо, що в положенні православія в Польщі наступали часи, які нагадували по-унійні часи при Сигизмунді III. „Грецька релігія,
— говориться в інструкції шляхти Київського воєвідства, — стверджена расіа-ми сопуепіа-ми і підтверджена присягою короля, в християнсько-католицькій державі, у вільній Речіпосполітій, терпить таке насильство, якого не переносять і греки-християни в неволі поганській: катедри, церкви і манастирі з приналежними до них маєтностями і раніш, і тепер недавно неправно захоплені уні-ятами, чому й заборонено вільне ісповідання, а бідні християни вмирають без таїнств, не можуть відправляти публічного похорону, як, напр., в Белзському воєвідстві, де відібрано церкви (холмським епископом-уніятом Сушею). Острозька катедра, що належить єпископу Луцькому (Гедеону Четвертинському), з маєтками, церквами і церковними приналежностями забрана унія-тами... Привілей на керування Перемиською єпархією, неправно виданий єпископу-уніяту Якову Суші, повинен бути скасований, як рівно ж і привілей на Луцько-Острозьку єпархію, отриманий тим Сушею"... (Архив Юго-Зап. Россіи, ч. 2. Т. II, стор. 288). Цей сейм в березні 1670 р. був зірваний, як і коронаційний, а на сеймах 1672 і 1673 рр. в правління Михайла Вишневецького не було жодних сеймових постанов відносно православія, хоч православні посли й не переставали домагатися „заспокоєння" релігії грецької.Конвокаційний сейм 1674 року, в безкоролівя після смерти короля Михайла Вишневецького, став на признанні, як і конво-кація 1668 р., що підставою державного добробуту Польщі являються католицтво й унія. У відношенні до православія стверджено було постанови попередніх конфедерацій в часи безкоролівя, з додатком, щоб не було жодного порушення прав Перемиської єпархії, Ліщинського манастиря і тих місцевостей, де є уніятські церкви. Елекційний сейм (в травні 1674 р.) відклав справи про „людей грецької релігії роз'єднаних" до коронаційного сейму. Вибір на короля Яна Собєського, людини характеру рішучого й твердого, був зовсім несприятливим для положення Православної Церкви в Польщі. Ян Собєський багато робив для того, щоб підсилити унію, а ослабити православіє; при тому чинив це не тільки відкрито, через видання законів і наказів на шкоду правосла-вію, але й тайно, способами єзуїтськими, як — привілеї на катедри православні тайним уніятам.Коронація Яна Собєського (1674-1696), з огляду на війну з турками і татарами, відбулась тільки в лютому 1676 р. Релігійні питання в часі коронаційного сейму викликали цілу бурю посеред послів. Католики домагались заборони чужовірцям публічно відправляти обряди, обмеження некатоликів в правах і навіть позбавлення тих з них, що проживали у Варшаві, правної охорони. У відношенні до православних принято було на цьому сеймі дуже шкідливу конституцію „про невиїзд за кордон людей греко-руської релігії".Конституція ця покликується на те, що під претекстом потреб
грецької релігії, задля різних просьб і апеляцій до Царгородсько-го патріярха, люди греко-руської релігії виїздять за кордон і дають там ворогам Польщі всякі інформації про положення в Польщі. А тому сейм постановляє, аби ніхто ні з духовних, ні з світських осіб не відважувався їхати чи посилати кого за кордон без королівського дозволу. Рівно ж і за в'їзд до Польщі без дозволу конституція постановляє карати навіть смертю з конфіскатою майна. Прикордонні старости і коменданти повинні були дбайливо стежити кордони. До цієї постанови додано було зокрема про православні братства, що вони надалі мають підлягати юрисдикції й суду тільки місцевих владик, а всякі зносини їх з Царгород-ським патріярхом, який проживає під владою ворогів св. хреста, забороняються під страхом вище згаданої кари; коли братства мають в чому апелювати на судові рішення своїх владик, то апеляції в таких справах повинні складати до королівського суду.Цією конституцією сейму 1676 р. польський уряд мав замір ізолювати православних горожан Польщі від їх православних сусідів і найперше від кіріярха Української Православної Церкви — Царгородського патріярха, в якому, як і взагалі в східніх патрі-ярхах, українці знаходили опертя, підтримку і поміч в боротьбі з унією. Ставропігійні православні братства в Польщі, незалежні від місцевих владик, відогравали, як знаємо, велику ролю в захисті православної віри й Церкви, в боротьбі з наступом католицтва. Розуміли цю ролю братств католики й уніяти; знали, що підпорядкування їх місцевим архиєреям, яких легче, як окремих осіб, схилити на унію, а ніж масу, з'єднану і організовану в братствах, — ослабить силу братств в боротьбі православних проти унії. З другого боку, в разі переходу єпископа на унію, православні його єпархії залишались би без єпископа, а потім і без свя-щенства; дістати ж їм чи єпископа ,чи священика з православних церков за межами Польщі було б не так легко з огляду на оцей закон, що ним заборонявся виїзд за кордон і в'їзд до Польщі „людям греко- руської релігії".Православні були дуже занепокоєні цією конституцією коронаційного сейму 1676 р. На наступному сеймі 1677 р. вони почали домагатися її відміни, але ж сейми при Яні Собєському засвоїли ту тактику, яка роками провадилась у відношенні до православних за часів Сигизмунда III. Завжди знаходились „більш важні і невідкладні справи", через які не було часу полагоджувати скарги, внесені для „заспокоєння релігії грецької", і тому рішення їх відкладалось сеймом до наступного сейму, в очікуванні якого сторони (православна й уніятська) „повинні залишатися в тому ж положенні, в якому кожна була до цього часу". Так тягнулось від сейму до сейму з різними справами „заспокоєння грецької релігії", між ними й з конституцією про „невиїзд за границю людей грецької релігії".Ігнорування домагань православних практикувалось з очеви-
дною метою — змусити православних до „святої єдности з римським костелом". В жовтні 1679 р. Ян Собеський видав універсал до всіх духовних і світських осіб, православних і уніятів, також до братств, запрошуючи з'їхатися на 24 січня 1680 р. до Любли-на на „дружню бесіду (атісаЬПе соїіояишт) в цілі припинення спорів і боротьби між „уніятами і дизунитами". Надії католиків і уніятів на цей Люблинський з'їзд були заведені. Православних явилось дуже мало. Братства на цьому з'їзді були репрезентовані делегатами від Луцького Чеснохресного братства. Луцькі братчики від імени братств і православних мирян заявили, що без відома Царгородського патріярха вони ні до яких переговорів і угод з уніятами приступити не можуть. В силу ж наданих їм з місць інструкцій, делегати Луцького братства просили короля, щоб дозволив вільний проїзд до патріярхів на Схід за благословенням на поєднання західньої і східньої церков; крім того, вони ж заявили, що на такому з'їзді, як цей, повинні бути присутніми легати чотирьох східніх патріярхів. До полагодження цих справ, інструкції забороняють рішучо делегатам вступати в будь-які обговорення справ віри з уніятами. Так, завдяки Луцькому і другим братствам православним, „з цього великого блискучого заміру (Люблинського з'їзду) вийшло, за виразом історика, та?-пит пііїіі, — велике ніщо" (Коялович М. Литовская церковная унія. СПБ. 1861. Т. II, стор. 234).3.    Причини посиленого наступу на православіє в Польщі католицької партії в другій половині XVI! віку.Польща від часу повстання козацтва в 1648 році, яке потрясло до підвалини Річпосполіту, переживала тяжкі для неї часи, коли в р. 1654 розпочався також наступ на неї Москви, що заня-ла майже всю Литву, а далі вступила у війну з Польщею й Швеція та почала пустошити Велику Польщу на півночі. Польщі загрожувало втратити державну незалежність і бути поділеною між сусідами. Не дивно, що в цих обставинах Польща йшла на такі договори з українцями, як Гадяцький, Чудновський. Але ж таке ослаблення Польщі, як держави, і пониження її національних гордощів пробуджувало в польській .шляхті найбільше роздратовання й ненависть до православних, до „схизматиків" і „схизми". „Схизма", від якої почалось повстання, була винуватцем усіх нещасть Польщі: це через неї ширились внутрішні в державі міжусобиці, через неї Польща втратила Лівобережну Україну і Смоленськ. Тому, як тільки Польща змогла поправити свій стан замиренням зо шведами, суперництвом між Москвою і Швецією, розладом між самим українським козацтвом, — вона, при сильному пробудженні в таких обставинах католицького фанатизму, кинулась на зненавиджену „схизму", одночасно відновивши старання підсилити й поширити, супроти „схизми", унію.Але були в цей час і об'єктивні причини, задля яких като-
лицька партія могла тепер повести таку ніщивну політику супроти православних в польській державі. Ці причини, загально кажучи, були в ослабленні сил самих православних в боротьбі їх за релігійну свободу і права своєї Церкви. Чому ж наступило ослаблення? Зменшилась, по-перше, кількість самої православної людности в Польсько-Литовській державі, коли відійшли від неї обширні Лівобережна Україна і Смоленщина, а з Правобережжя, занепад якого почався ще в 50-их рр. XVII в. і чим далі, Руїна збільшувалася, — українська людність масово переселювала-ся на більш безпечний лівий берег Дніпра. По-друге, поріділи ряди української православної шляхти, що трималась віри батьків і боролась за неї. Український шляхетський стан не зник після повстання 1648 року; були з-посеред нього й визначні одиниці, що разом з козацтвом боролись з поляками за релігійне й національне визволення свого народу. Але ж процес окатоличення й спольщення цієї шляхти продовжується й після повстання 1648 р. Пра-вославно шляхта, в ході подій з повстанням 1648 р., була поставлена перед вибором: чи, залишаючись з своїм народом і вірою батьків, поступатися становими правами і привілеями, бо ж революція 1648 р. мала не тільки національно-релігійний і політичний, але й соціяльний характер, — чи, борячись за свої станові привілеї, переходити в польський католицький табір? Залишати за собою старі привілеї в новій козацькій державі не могла ця нечисленна шляхта, і ми знаємо, що вона не утворила з себе зверхнього стану в повсталій з повстанням 1648 р. козацькій державі. Отже шляхта далі латинщиться і польщиться; тільки незначна зовсім меншість української шляхти залишилась вірною своїй православній вірі й народності, а така меншість була безсила захищати православіє (Антонович В. Б. Монографії по історії запад-ной і юго-западной Россіи. Київ. 1885. Т. І, стор. 287).Спостерігаються в другій половині XVII в. і такі факти, що українська шляхта, виступаючи, згідно з інструкціями з місць, в сеймах на захист православія, робить це не з відданости право-славію, як було раніше, а виключно з мотивів соціяльно-політи-чних, для спокою в державі, від якого залежав і власний її добробут в користанні маєтками, а в той же час вона турбується й про унію та її підтримує. В інструкції, напр., шляхти Київського воєвідства на сейм 1676 р. говориться і про збереження прав православія, і про захист базиліян Загоровського уніятського ма-ностиря. В 1682 р. та ж Київська шляхта просить підтвердити права на маєтки православних манастирів в Київськім і Волинськім воєвідствах, а разом з тим просить підтвердити заборону православним виїздити за кордон та нагородити Володимирсько-го єпископа-уніята Заленськсго за ревну працю по поширенню унії. Взагалі з 60-их рр. українська шляхта, особливо, напр., Берестейська, немало, як свідчать документи, виступає в обороні прав унії (Архив Юго-Зап. Россіи. ч. 2. Т. II, стор. 370, 432, 436;
чч. 55, 63, 78, 82.). Коли шляхта явно пильнувала своїх станових інтересів і привілеїв і виходила з цих інтересів в своїй політичній і громадській діяльності, то це викликало недовір'я до неї в козацтві й людях посполітих, сіяло розлад між нею й козацтвом, чим так ослаблялись сили православних. Ослабляли православних і міжусобиці поміж козацтвом, які мали причини й політичного характеру (Лівобережжя — Правобережжя, політичні орієнтації — московська, польська, турецька), і соціяльно-економічного (формування в козацтві зверхнього стану, значкове козацтво й рядове).Православні братства, позбавляючись в своєму складі членів з привілейованого шляхетського стану, сильнішого і своїми зв'язками, і культурою і маєтностями, не можуть бути так активними в обороні православія, як було це раніше, коли шляхта, козацтво й братства йшли й боролись разом. Всі ці обставини й використовувала тепер польська католицька сторона в свому наступі на православіє в Польщі після ряду літ вимушених уступок в напрямку навіть повного урівнання в правах православія з католицтвом, з загрозою для унії цілковитої її ліквідації по Гадяцько-му договору.4. Статті про свободу православної віри в Польщі в міждержавних договорах поміж Москвою і Польщею. „Вічний мир" 1686 року.При погіршеному положенні православія в Польсько-Литов-ській державі з 60-их рр. XVII в., належить звернути увагу на той факт, що в цей же час релігійна справа православних горожан Речіпосполітої не являється тільки внутрішньою справою держави Польської, а стає предметом дипломатичних актів міждержавних, в договорах поміж Московщиною й Польщею. Уперше встановлюється, як про це сказано було нами вище, в Андрусовсько-му договорі 1667 р. зобов'язання Польщі, обняті статею 3-ьою договору, що „для руського народу в областях під Польщею вільне має бути заживання релігії грецької без жодного до одправу-вання набоженства затруднення". Такі ж вимоги від Польщі не переслідувати людей грецької релігії, не змушувати їх до переходу на католицтво чи унію, але зберігати їх при давніх правах свободи у відправі богослужень, — повторюються кількакротно в постановах і переговорах між Москвою і Польщею в рр. 1672, 1678, 1679 і 1680.Все це підготовило СТАТТЮ 9-ту „Вічного миру", заключено-го між Москвою і Польщею 21 квітня 1686 р. „Вічний мир" між Москвою й Польщею був наслідком політичних подій 70-80-их рр. у Східній Европі ,коли король Ян Собєський, розбивши турецьке військо в р. 1683 під Віднем, творив християнську ліґу для вигнання турків зовсім з Европи і до цієї ліґи старався притягнути й Московщину. Москва погоджувалась прилучитись до союзу проти невірних, але рішила скористати з сприятливих для неї обста-
вин і вимагала у короля Собєського заключення з нею ..вічного мира", який, після довгих переговорів, і був врешті вироблений на умовах, пропонованих Москвою. Ст. 9 „Вічного мира" 1686 р. й накладала на Польщу зобов'язання відносно правного положення православія в Польсько-Литовсикій державі. Король прирікав не робити жодних утисків церквам Божим і єпископам: луцькому, львівському, перемиському і білоруському і при них манасти-рям-архимандріям, ігуменствам, братствам, де тільки було і єсть визнання віри благочестивої греко-руської релігії, і всім людям в Короні і великому князівстві Литовському, що ісповідують цю віру, не буде робити утисків і не накаже змушувати їх до католицтва й до унії; король буде зберігати їх, за давніми правами, при всіх свободах і вольностях церковних. Якщо вище названим єпископам Корони і великого князівства Литовського, з огляду на перехід Києва до Москви, прийшлось, по духовному їх чину й звичаю, приймати благословення чи рукоположення від Київського митрополита, то в цих випадках для них не повинно бути жодних перешкод з боку польського уряду. Православні єпископи, які залишались в межах Польщі, підпорядковувались Київському митрополитові. Московський уряд, як сторона, отримував право нагляду над тим, щоб православна віра таки дійсно кори-стала з свободи в Речіпосполітій Польській. Москва мала право, по силі ст. 9 „Вічного миру", робити представлення Польщі про потреби православної її людности, коли б та людність зазнавала яких релігійних обмежень і утисків з боку польського уряду (В. Біднов. Ор. сії., стор. 355, 359-360).Статті „Вічного миру" 1686 р. повинні були бути підтверджені королем на сеймі й самим Варшавським сеймом і внесені в конституції сеймові, але сейми не хотіли довго їх стверджувати, не вважаючи на повторні вимоги про це Москви. Тільки в р. 1710 цар Петре І домігся їх ствердження. Мимо того, на підставі ст. 9 „Вічного миру", вже й за короля Собєського почались представлення й протести польскому урядові з боку представників уряду московського. Взагалі ж ст. 9 „Вічного миру" відограла немалу ролю в дальшій історії Українсько-Білоруської Православної Церкви в Польщі, впродовж XVIII в., до самого падіння Польщі, хоч, правда, ця підстава для втручання політичної влади Росії в справу положення православних в Речіпосполітій Польській знайшла ще більше своє скріплення в факті зміни юрисдикції названої Церкви (Київської митрополії), коли вона була підпорядкована Московській патріярхії в тому 1686 р., коли був заключений і „Вічний мир". Згода Польщі, .по силі ст. 9 того миру, на залежність далі православних єпископів в її межах від Київського митрополита, коли Київ вже не належав до Польщі, стала й згодою її на підпорядкування тих єпископів з їх паствою церковній владі Москви, якій підпав Київський митрополит з своєю митрополією. Спроба Польщі увільнити своїх православних горожан від церков-96
ної підлеглости Москві мала місце в кінці ХПІІ в., але, як і багато чого в історії Польщі, була зовсім спізненою.


< Попередня   Наступна > 

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя