Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Бібліотека - Історія - Нарис історії Української Православної Церкви. Том 3. - Іван Власовський - Розділ 3. Український церковно-культурний потенціал, його роль і праця на службі по культурному піднесенню Московщини у XVIII ст (частина перша).

Розділ 3. Український церковно-культурний потенціал, його роль і праця на службі по культурному піднесенню Московщини у XVIII ст (частина перша).

Розділ 3. Український церковно-культурний потенціял, його роля і праця на службі по культурному піднесенню Московщини у XVIII ст (частина перша).


Ми знаємо, як почались і зростали церковно-культурні впливи на Московщині Української Православної Церкви в минулому, коли ця Церква була незалежною від Москви і знаходилась в номінальній залежності від Царгороду. (Див. Т. II цієї праці, стор. 242-258). З підпорядкуванням р. 1686 Української Церкви Московському патріярхові і наступнику останнього Російському Синодові, ці впливи не тільки не змаліли відразу, а навпаки: впродовж три-чверті століття, властиво, до часів імператриці Катерини II (1762-1796), при якій наступив і кінець гетьманському уряду в Україні, тягнулась доба найбільшого розвитку в Московщині українських церковно-культурних впливів, сильна була роля й значення церковних ієрархів — українців, українського чернецтва й білого духовенства.Ця роля була підготовлена вже XVII століттям, в другій половині якого Москва, переживши великий церковний розкол, ви-
слід горделивої теорії „Москви — Третього Риму", рішучо стає в державному проводі на шлях зближення з Заходом. Київ і київ-ляни стають на цьому шляху природними посередниками, як країна словянська і одновірна, з якої й світло християнства на Московську північ прийшло. Московська старовина, з якою треба було боротися в переведенні реформ, не буде так їх лякатися, як коли б культурними реформаторами з'явилися на Московщині самі „німці" з Заходу. Цар Петро І, коли змужнів і став одноосібним правителем держави, добре розумів таке значення України, як багатого джерела культурних сил і засобів, яке й перед тим його батьком і братом було використовуване в справі прилучення відсталої Московщини до європейської освіти і вчености. Тому Петро І широко притягнув до помочі собі, як культуртреґерів, українців, головним чином з духовного стану, не через те, що надавав би велике значення Церкві й побожності в житті держави й громадянства, а з тої простої причини, що духовні верстви в ті часи продовжували ще бути головними репрезентантами освіти й культури.Безумовно, що не другорядне значення мали й політичні міркування при наділенні українців не тільки рівними правами з великоросами на службі в Московщині, але й при предоставленні їм видних становищ не тільки з огляду на перевагу освітнього їх цензу в порівнанні з великоросами. І рівноправне, і тим більше упривілейоване становище — факт великого значення для успіху політики об'єднання народів і асиміляції; втягування до співпраці в будові й перебудові державного життя, на яке вироблявся через ту співпрацю погляд, як на життя спільної держваи, ослабляло сепаратистичні стремління, коли такі ще жили в українському громадянстві, паралізувало мрії про політичну і церковну незалежність України. З другого боку, факт одпливу з України на Московщину великого числа культурних сил, чи свідомо входив він в розрахунок російських правителів, чи ні, — сам собою виснажував Україну з культурних сил, а тим самим знов таки ослабляв в ній і прагнення до незалежности.В історичній літературі можна зустрінутись з думкою про уго-довість українських елементів, готовність їх, особливо посеред вищих церковних достойників, служити інтересам світської влади, як про головну причину широкого користання з них при Петрі І і далі, тоді як в духовенстві і посеред ієрархії Московської прихильників реформи можна було знайти як виняток. То правда, що про своє духовенство Петро І не раз висловлювався, що „много-му злу корень — старци (ченці) і попи". Але ж і посеред українських святителів не всі вони і не завсігди оправдували чини Петра І і других російських правителів. Були, без сумніву, й угодовці, які скрізь бувають. Але ми дуже б помилилися, коли б у всякій згоді і співпраці бачили тільки корисну угоду, а чесноту і незалежність і мужність шукали б тільки у рішучих виступах супроти уряду і протестах. Історик не може триматися такої на-
ївної засади. І ми не можемо відмовити щирости й ідейности праці великому числу українських церковно-культурних працівників на полі церковно-адміністративному, шкільної освіти, місії, літератури, мистецтва і т. д. на тій тільки підставі, що ця праця проходила в Московщині. Щодо „угодовости", коли б на ній російська влада будувала своє відношення до культуртрегерства українських сил в державі, то після союзу гетьмана Мазепи з Карлом XII належало б очікувати зміни Петра І в його політиці широкого користання на службі державі і церкві вихованців Київської Академії та інших українських шкіл. Але такої зміни не наступило. Петро І не змінив своєї політики по лінії втягування українців в спільну російську роботу; натомість приспішив заходи політики нівеляції в „автономному" житті самої України, зокрема, як ми бачили, щодо церковного життя.Хто ж були ті українські церковні достойники з сотками переважно духовних, але й світських, представників української церковної культури, і в чому виявилась їхня діяльність в Московщині XVIII ст., високо загально оцінювана й російськими істориками в її значенні для культурного зросту Росії?1. Українські ієрархи в проводі Російської Церкви. Реформа церковного управління при Петрі І. Духовний Регламент Феофана Про-коповича. Участь українців в Синоді Російської Правосл. Церкви.В патріяршу добу Московської Церкви майже не було в ній ієрархів українців. Знаємо тільки архиєпископа суздальського Йо-сифа Курцевича, що залишив по собі сумну память (див. Т. II цієї праці, стор. 120-121), і митрополита казанського Маркела. Ми-троп. Маркел почав свою кар'єру в Москві, будучи вже ченцем, службою в посольському приказі в 70-их рр. XVII ст. В березні 1680 р. був висвячений в єпископа суздальського, а через два роки зайняв катедру митрополита псковського. Коли р. 1690 помер патріярх Йоаким, то цар Петро І мав замір поставити кандидатуру митроп. Маркела в патріярхи, але уступив бажанню цариці-матері Наталії Кирилівни, яка протегувала митрополита казанського Адріяна. Адріян став патріярхом, а Маркел був тоді переведений на його місце в Казань, де й помер р. 1698.У XVIII ст. довгий ряд ієрархів-українців на катедрах в Московщині розпочався з висвятою 7 квітня 1700 р. в Москві на катедру митрополита рязанського Стефана Яворського, тоді ігумена Николо-Пустинського манастиря в Києві. Стефан Яворський був родом з Галичини; батьки його в кінці 60-их рр. XVII ст. переселилися на Лівобережну Україну, осівши недалеко м. Ніжина на Чернігівщині. Ніжин, куди малим був перевезений Стефан Яворський (народився р. 1658), вважав він своєю батьківщиною і там, будучи вже Президентом Синоду Рос. Церкви, побудував манастир на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, відомий під назвоюПО
„Богородичного Назарета". Вчився Яворський в Київо-Могилян-ській Колегії в час ректорства в ній Варлаама Ясінського. Після скінчення Колегії студіював три роки богословів в католицьких єзуїтських вищих школах за кордоном, для чого мусів перейти на католицтво, а повернувшись додому, знову став православним і був учителем в Київській Академії та проповідником при митрополичій катедрі, яку займав тоді від 1690 р. б. його ректор митр. Варлаам Ясінський. Викладав Яворський в останніх роках учительства в Академії філософію і богословіе.На початку 1700 р. ігумен Стефан Яворський був присланий у Москву (про це оповідалось вище — розд. І, 1), як один з кандидатів на Переяславську єпископську катедру. Однак він і рані-ще не раз бував в Москві, переважно по делегаціях від митрополита Варлаама, так що був вже там відомий, як красномовний проповідник. В цей приїзд ігумен Стефан виголосив таку проповідь над гробом померлого царського любимця боярина Шеїна, що Петро І рішив залишити його в Москві. Патріярх Адріян повідомив Київського митрополита, що, згідно з царським наказом, ігумена Стефана Яворського залишено в Москві „на служіння церковне, в якому достоїнстві Господь Бог повелить йому бути". Цими „достоїнствами", яких, треба ствердити, не шукав сам Яворський, були: катедра рязанського архиєрея з титулом відразу ми-торполита, яка була спеціяльно звільнена для Яворського, і — через півроку після висвяти на цю катедру — місцеблюстительство московського патріяршого престолу, коли 16 жовтня 1700 р. помер патріярх Адріян. Таку духовну кар'єру чужинця посеред московської ієрархії, якому до того ж було тільки 42 роки, можна дійсно пояснити тільки браком відповідних освічених кандидатів на становище місцеблюстителя посеред великоруських архиєреїв. Не дивно, що призначення на такі високі становища людини, яка зовсім недавно прибула до Москви з Києва, викликувало обурення в громадських колах Москви: митрополита Яворського обзивали „єретиком", „ляшенком", „обливаником"; ширили чутки, що він дістав митрополитство за три тисячі червінців і т. інше. Мимо того, Стефан Яворський впродовж 20 років очолював Російську Церкву, як місцеблюститель патріяршого престолу, а з відкриттям в січні 1721 р. чинностей Синоду, був його першим президентом до самої смерти (27 листопада 1722 р).Митрополит Стефан Яворський не був владолюбним. Р. 1707 писав він святителеві Димитрію Ростовському про своє положення, як про „тяжке беремя, що й розум осліпило й здоровля відняло, і душі повередило"; там же висловлював бажання „вийти з цього Вавилона", був не від того, щоб заняти київську катедру (вільну після смерти митр. Варлаама Ясінського), не ради її самої, бо мав „катедру вищу в ієрархічному відношенні", але ради відпочинку й спокійного життя, при якому міг би залишити нащадкам які-будь твори свої. Крім бажання вернутися на батьківщину, митрополит Яворський не раз висловлював бажання прийняти схиму, з
чим зв'язано було б залишення ним церковно-адмінстративних становищ. Але воля Петра І перемагала ці бажання Стефана Яорсько-го. Петро І його не відпускав, бо цінив його, як ієрарха европей-ськи освіченого, який в той же час на становищі блюстителя пат-ріяршого престолу по характеру свому, скорше безвільному, хоч і хитрому, не був небезпечним для замірів царя зовсім скасувати в Російській Церкві патріяршество.До утворення Синода блюститель патріяршого престолу управляв Церквою з допомогою „освяченого собору", старої московської установи, в складі архиєреїв, які викликались в Москву щороку „на чергу служіння", або й приїздили в справах своїх єпархій. Бачимо скоро, як учасників цього „освяченого собору" по виклику, — й архиєреїв-українців — Димитрія, митроп. Ростовського в 1705 р.; єпископа Холмогорського Сильвестра Крайсько-го в 1706 р. Але вже і в ці часи, до утворення Синода, в діла церковної адміністрації все більше вмішується світська державна влада. Коли р. 1711 утворений був в Росії сенат, то по царському указу 2 березня 1711 р. сенату підпорядковано було не тільки світських, але й духовних людей. Дуже скоро після свого встановлення сенат виробив правила вибору і поставлення осіб в настоятелі манастирів і в єпископи, згідно з якими блюститель Стефан Явор-ський з освяченим собором не мали права без згоди сенату висвятити кого в архиєреї. Сенат явно втручався в ділянку, що належала раніше до прав патріярших. Стали можливими такі факти, як указ Сената місцеблюстителеві митроп. Стефану від 23 грудня 1715 р., аби місцеблюститель прибув до Петербургу з ризницею й півчими для хиротонії нових двох архиєреїв. Але ж що до кандидатур в єпископи, то рішаючою тут була царська воля. Коли в часі блюстительства митрополита Стефана Яворського й до відкриття Синоду на великоруських катедрах з'явилося 15 українських ієрархів, то на це була згода і воля Петра І, хоч заслугою митрополита була, очевидно, рекомендація на святительські катедри своїх земляків, переважно вихованців Київської Академії. Знані, однак, і випадки, коли місцеблюститель противився висвяченню в єпископи, а мусів підпорядкуватися царському наказу про висвяту. Яскравим таким випадком була спроба не допустити до єпископства ректора Київської Академії Феофана Прокоповича. Іні-ціяторами її були українські богослови — ректор Московської Академії Феофілакт Лопатинський і префект тієї ж Академії Гедеон Вишневський, які полемізували з Прокоповичем раніше в богословських питаннях і знаходили в нього неправославні погляди. На підставі їх тверджень, місцеблюститель, маючи царський наказ про хиротонію Феофана Прокоповича в єпископа Псковського, виступив з протестом, доносячи цареві про „неправославіє" Феофана. Петро І, для якого Феофан Прокопович був цінний і не тільки як дорадник в справах церковних, признав обвинувачення Прокоповича в неправославності безпідставними, і Прокопович був висвячений на катедру єпископа Псковського 2 червня 1718 р.
Місцеблюститель же патріяршого престолу змушений був примиритися з Прокоповичем, перепросивши його і признавшись, що ніби богословських праць Феофана і не читав, а довірився донесенням Феофілакта і Гедеона (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 513).Після випадку з висвятою в єпископи Феофана Прокоповича Петро І, не довіряючи, видно, місцеблюстителеві у виборі ним кандидатів на єпископство, розпорядився, аби Стефан Яворський викликав добрих ієромонахів в Александроневський манастир в Петербурзі, де вони вправлялись би в проповіді Слова Божого, в перекладах, в компонуванні богословських трактатів, в читанні книг, особливо історичних, в студіюванні канонів і законів, коротко кажучи, цей манастир перетворювався в свого роду школу для кандидатів в єпископи і на другі церковно-адмісністративні становища. До 1739 р. цей манастир вважався першим по свому значенню в Московщині і другим (після Київо-Печерської Лаври) в цілій Російській Церкві. Але ж для українців не було втрати від цього вивищення Александроневського манастиря (пізніше — лавра), бо ж від самого засновання його р. 1712 був він видною колонією українського чернецтва, і на чолі його в тих часах стояли настоятелі (архимандрити, єпископи, архиєпископи) виключно майже українці, які й протегували на становища в Церкві українців з вченого чернецтва.Що йшли роки після смерти патріярха Адріяна, а катедра пат-ріярха не заміщалась, і митроп. Стефан Яворський все залишався незмінним її блюстителем, — причиною цього було тайне бажання Петра І зовсім скасувати патріяршество в Російській Церкві і патріяршу одноосібну форму церковного управління замінити на колеґіяльну, яку заводив Петро І і в державному управлінні, касуючи московські „прикази" і утворюючи колегії військову, адміралтейську, закордонних справ, юстиції і т. д. Однак, у реформі церковного управління треба було бути особливо обережним, з огляду і на недавній історичний досвід з появою розколу старообрядців, і на скупчення опозиції „московської старовини" взагалі петровським реформам в колах суто-церковних московських. Тому скасування патріяршества підготовлялось самою вже довголітньою відсутністю патріярха, а в переведенні реформи церковного управління Петро І шукав собі помічників, на яких міг би й опертися, посеред українських ієрархів і духовенства.Митрополит Стефан Яворський, будучи прихильником Петра І в його державній праці по культурному наближенню Московщини до Західньої Европи, в галузі церковній виявився якраз не по стороні Петра І і завів, можна сказати, його надії. На нашу думку, не був Стефан Яворський „несговорчивим клерикалом", як іноді називають його в російській історіографії, вказуючи на його студії в католицьких академіях, де міг пройнятися папистськими поглядами. В своїй діяльності він не виступав як „клерикал", що проводив би засаду вищости церкви над державою і підпорядкування світської влади церковній. Стояти ж місцеблюстителеві патріяршого православного престолу на сторожі інтересів Православної Церкви, боротися проти порушення правил тієї Церкви та засуджувати впровадження новин в ній за протестантськими зразками, — це зовсім не означає бути клерикалом. Стефан Яворський відмовився вінчати (р. 1710) Анну Іванівну (будучу царицю, доньку пок. царя Івана Олексієвича) з герцогом Курляндським, як з чужовірцем; висловився проти шлюбу Петра І при живій його дружині цариці Євдокії (Лопухиній), яку Петро І відіслав до мана-стиря, а сам мав „похідну жінку-солдатку" (за висловом історика В. Ключевського), полонену німкеню з Ліфляндії Катерину, з якою й обвінчався р. 1712, короновавши потім її в Москві імператорською короною в р. 1724. Але найбільше розгнівав Петра І Стефан Яворський своїм непримиримим становищем в справі кальвініста Димитрія Тверитинова в 1713-14 р.Біля 1702 р. в околицях новобудованої столиці Петербургу, де немало зібралося західніх чужоземців, почала ширитися пропаганда кальвінізму і лютеранства. Митрополит Новгородський Іов, до якого належала тоді ця територія (Петербурзька єпархія була утворена тільки в 1742 р.), архипастирськи занепокоївся цією небезпекою для православія, застерегав, кого треба, в листах проти нових учителів, а братам Лихудам Йоаникію і Софронію (див. Т. II цієї праці, стор. 258) подав думку написати працю „Показаніе і обличеніє єресей Лютера і Кальвіна", яку ці брати греки присвятили східнім патріярхам, як охоронителям православія. Праця залишалась в рукопису, бо ж видання її признано було, очевидно, державною владою несвоєчасним. Пропаганда перекинулась в Москву і другі місцевості. Свідчать про це тогочасні проповіді українських ієрархів. Св. Димитрій Ростовський р. 1708 вважав потрібним людям московським, так відданим здавен церковній обрядовості, говорити проповіді про почитання свв. образів, додержання постів. Твір св. Димитрія Ростовського „Розиск о бринской верє" (проти розкольників) також згадує про ширення протестантських поглядів в Росії. В одній проповіді 1709 р. Стефан Яворський теж говорить: ,,Прийшла Матір Божа зобачити, чи відкинули ми діла темні, єретичні, армянські, лютеранські".В Москві, біля 1713 року, утворилась доволі фанатична секта кальвіністів, очолена Димитрієм Тверитиновим. Останній був на службі в деяких протестантів-чужоземців, а потім вчився на аптекаря чи лікаря у кальвініста Ґреґорі, від якого переняв єретичні погляди і почав ширити „хули" на св. Євхаристію, мощі, хрест і ікони; на почитання й молитви до святих, на молитви за покійників, на пости. Агітація таких антиправославних поглядів ширилась особливо між стрільцями і ремісниками. Місцеблюститель розпорядився перевести негласне слідство відносно секти Тверитинова. Петро І бажав всю цю справу погасити і наказував митрополитові прийняти Тверитинова з його послідовниками до церкви, якщо зречуться своїх поглядів єретичних. Тим часом, як Стефан Яворський продовжував слідство, один з тих фанатиків, Фома Іванов,114
допустився тяжкого блюзнірства: прилюдно в Московському Чудовому манастирі вилаяв образ святителя Алексія, митроп. Київського, а за іншими відомостями, навіть при цьому порізав самий образ. Тоді митрополит Яворський нарядив церковний суд в справі цієї секти, який єретиків викляв, після чого місцеблюститель передав справу головних винуватців до державного карного суду. Тверитинов покаявся в своїх єретичних поглядах і пропаганді їх і був увільнений; Фому Іванова за блюзнірство засуджено було на страту, і ЗО листопада 1714 р. він був спалений на Красній площі в Москві. Цією боротьбою з пропагандою протестантства в Московщині при Петрі І була викликана й велика праця Стефана Явор-ського „Камінь віри", яку місцеблюститель писав в рр. 1713-1718, але яка не побачила світу за життя автора, бо Петро І не дав дозволу на ЇЇ видання.Отже між митрополитом Стефаном Яворським і Петром І наступило ще більше охолодження у відносинах на тлі нахилу Петра І до протестантських поглядів та висміювання ним церковної обря-довости (напр., улаштування непристойної піятики в формі „все-шутєйшого і всепьянєйшого собору"). Ми вище (розд. І, 2) говорили вже про те, що і в справі царевича Алексія місцеблюститель патріяршого престолу скорше був по стороні царевича, коли був вже, очевидно, знеохочений до співпраці з царем-реформатором, який все більше накладав свою руку на управління й життя Церкви. Відомо, що й сам Петро І в пунктах допиту царевичу Алексі-еві в р. 1718 близько цікавився відносинами його з „рязанським". Матеріялів, на підставі яких митрополита можна було б вплутати в історію з царевичем, не знайшлося, а коли Петро І звернувся до ієрархів, щоб дали йому спарвку з Св. Письма, якій карі підлягати повинен царевич Алексій, то відповідь в хитрому розумуванні на цю тему зводилась до того, що доля царевича знаходиться цілком в руках царя. Відповідь укладена була, на думку істориків, Стефаном Яворським і Феофаном Прокоповичем (Чистович Й. А. Феофан Прокопович й его время. Спб. 1868. Стор. 43).Феофан Прокопович і був тим українським ієрархом, якого ім'я найбільше зо всіх тих ієрархів зв'язане в історії з ім'ям Петра І. В особі Феофана Прокоповича Петро І знайшов того дорадника й помічника, якого сподівався, можливо, мати в особі Стефана Яворського, коли залишив останнього в Москві в січні 1700 року. Феофан Прокопович, при великій ролі його, як помічника, взагалі в реформаторській діяльності Петра І, став співтворцем і виконавцем планів Петра головно в реформі церковного управління в Росії, яка реформа обняла й церковне життя в Україні.Феофан Прокопович (1677-1736) походив з української купецької родини в Києві; був вихованцем Київської Колегії за ректорства о. Йоасафа Кроковського. Після скінчення академії виїхав для довершення богословської освіти на Захід і вчився в єзуїтській колегії св. Афанасія в Римі, перейшовши, щоб бути допущеним до богословських студій, на католицтво. Р. 1702 повернув-
ся до Києва, став знову членом Православної Церкви і учителем в Київській Академії, де викладав піїтику, риторику і філософію. В рр. 1706-1711 був Прокопович префектом Київської Академії. „Під час Мазепиної афери, — пише М. Грушевський, — Прокопович умів дуже сильно задокументувати свою лояльність царському урядові і придбати довір'я й ласку київського генерал-губернатора" („З історії релігійної думки на Україні". Львів. 1925. Стор. 90-91). Дійсно, коли після смерти Петра І запідозрений був р. 1726 Прокопович в нелояльності до царського уряду, він так відкидав наклепи на нього: „Ще в минулих 1708 і 1709 роках, коли Мазе-пина зрада була, і через неї увійшов ворог до батьківщини, — яким я тоді був до царя і держави, може посвідчити його сіятель-ство кн. Д. М. Голицин" (Чистович. Ор. сії, стор. 14). Р. 1709 префект Академії Прокопович дуже догодив Петру І своєю проповіддю з нагоди перемоги Петра під Полтавою над Карлом XII і Мазепою, і Петро І брав його з собою в час Прутського походу 1711 року, коли, очевидно, ще ближче пізнав його. Але тільки в р. 1716 Петро І рішив перевести його з Києва, де Прокопович був з 1711 р. ректором Академії, ближче до себе, давши йому певне ієрархічне становище.„Мабуть ти вже чув, що мене визивають для єпископства", — писав 9 серпня 1716 р. Феофан Прокопович свому ученикові і другу Якову Маркевичу. — „Ця честь так мене спокушає і притягає, як би вирішили кинути мене диким звірям на поживу. Справа в тім, що кращими силами своєї душі я ненавижу митри, сакоси, жезли, свічники, кадильниці і тому подібні втіхи. Придай до цього ще жирних і величезних риб ... Якщо я люблю ці речі, якщо шукаю за ними, нехай Бог покарає мене чимбудь ще гіршим. Я люблю діло єпископства, я бажав би бути єпископом, коли б за-місць єпископа не довелось мені бути комедіянтом, бо до цього призводять надзвичайно несприятливі для єпископства обставини, якщо не змінить їх Божественна мудрість. Тому маю замір докласти всіх зусиль, щоб відмовитися цієї надзвичайної чести, і летіти назад до вас"... (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 511-512). Після цього листа пройшло майже два роки, коли сталася, 2 червня 1718 року, висвята Прокоповича в єпископа Псковського. Затримка вийшла з причин відсутности Петра І, який подорожував по Европі; треба ж було розв'язати справу єпископства Феофана не з огляду на його бажання чи небажання бути єпископом, а з огляду на виступлення проти його висвяти місцеблюстителя Стефана Явор-ського, про що розповіли ми више.Історія з „протестантизмом" Феофана Прокоповича не з'явилась тільки тепер, як виникла, з волі царя, його кандидатура на єпископство. З тих самих, по характеру науки і напрямку виховання, шкіл, в яких отримав виховання й освіту митрополит Сте-фан Яворський, Феофан Прокопович виніс погляди й переконання „цілком протилежні", як іноді висловлюються історики, поглядам і переконанням Яворського. Яворського вважають характер-
ним представником українських консерваторів, до яких належала безумовно більшість тодішньої української православної ієрархії. Грубою помилкою було б вважати наших іерархів-консерваторів, називаних також представниками „могилянських традицій", якимись обскурантами чи реакціонерами у відношенні до поступових ідей освітнього руху в Европі XVIII стол., зосібна ж у відношенні їх до реформаторської діяльности просякнутого тими ідеями після подорожі на Захід Петра І. Коли б так було, то не користав би так широко Петро І, та й правителі Росії після нього, з культурної помочі ієрархів. Одначе загальне співчуття й прихильність до європеїзації Петром І Росії не означали рабської апробати всього, що виходило з наказів царя. Українські тодішні святителі, яких звуть консерваторами, осуджували те насильство й часто жорстокість, з якими переводились реформи, але і, крім способів їх переведення, далеко не завжди могли підтримувати реформатора в його реформах по суті їх, особливо де справи торкались Церкви і релігійно-морального життя народу. Святитель Димитрій Ростовський, людина високо-культурна й богословськи широко освічена, консерватор, друг Стефана Яворського, якому давав на апробату свої твори, цілком підтримував царя, що посилає тепер людей „в чужі держави науки ради"; в проповідях боровся він з чисто зовнішнім обрядовірством в Московщині, писав ,,про образ і подобу Божу в людині", що вони не в „бороді", як думали віруючі люди, налякані указом Петра І про бриття бороди. Коли такі люди казали архиєреєві, що вони „готові голови свої положити за бороди", то святитель Димитрій радив їм краще відрізати бороду, бо борода відросте знову, а відтята голова вже не відросте. Проте, поруч з такими прикладами, бачимо, що св. Димитрій і в проповідях і в статтях свого „Літопису" виступає й проти міроприемств Петра І, коли вважає їх шкідливими, як, напр., відібрання майна церковного. А в листі, напр., до митрополита Яворського з дня 24 лютого 1708 р. св. Димитрій пише: „Стільки беззаконства, стільки обид, стільки утисків вопіють до неба і викликують гнів і помсту Божу. Але про це замовчімо. Нехай буде воля Господня. Ми ж дбаймо про своє діло, і посеред обурення не тратьмо надії на спасіння".Не оправданим рівнож, на нашу думку, треба признати закиди „католицтва" чи „латинства" українським ієрархам православним XVIII в. консервативного напрямку. Взагалі трафаретне віднесення того чи другого з тодішніх ієрархів до симпатиків чи прихильників католицтва або протестантства, так ніби православіє само по собі не мало своєї догматики, своєї, вживаючи сучасний світський термін, ідеології, є ігноруванням, приниженням багатовікової історії православія українського народу. Московські книжники XVI-XVII вв. тільки в зарозумілості своїй могли вважати українсько-білоруське православіє того часу так зіпсутим латинством, що до православних „обливанців" з України і Білорусі застосовували одного часу навіть перехрищування, як до не-християн. Для
історика нашої Церкви не може бути сильнішого арґумента її пра-вославія, як двохсотлітня боротьба її з унією, тобто з латинством в його наймаркантнішій ідеї — примату в Церкві римського папи. Перед цим фактом здала свої позиції в половині XVII в. московська книжність і пішла на виучку до київських богословів, запрошуючи їх до Москви. Ця роля українського духовенства, як куль-туртреґерів, продовжується в Московщині і при Петрі І, при чому українські ієрархи, як про це буде мова нижче, стають на чолі християнської православної місії, не тільки в межах Росії (Сибір), але й поза нею (Китай). Отже знову підкреслюємо, що українська ієрархія й духовенство, що їх деякі історики характеризують як консерваторів (іноді навіть „реакціонерів") в їхній діяльності на Московщині, репрезентували православіє, а не яку-будь іншу конфесію. Питання ж про те, до кого вони були ближчі конфесійне, до католиків, чи до протестантів, розв'язується відповіддю на загальне питання про ступінь близькости між собою головних християнських конфесій — православія, католицтва і протестантизму. Очевидно, що протестантизм, як конфесія, яка відкинула ієрархічне благодатне священство в Церкві, стоїть дальше і від православія і від католицтва, ніж дві останні церкви, Православна Східня і Католицька Західня, між собою.Але коли в до-Петровській Московській Русі, при зносинах її з Україною і Українською Церквою, актуальним було для москви-нів питання, оскільки українці мають „єдиноуміє з папою і римським костелом", з чим пов'язували й „польщизну" їх, то в Пет-ровські часи на перший план виступило питання про відношення української ієрархії, що співпрацювала з Петром І, до протестантизму, духом якого пройнявся на Заході сам цар і в дусі якого збірався перевести реформу церковного управління в Російській Православній Церкві. Феофан Прокопович і був тим, хто, в протилежність до „консерваторів" з української ієрархії, проявив в дусі часу велику прихильність до протестантизму і став головним посібником Петра І в переведенні ним церковної реформи.Ще в Київській Академії стали закидати Прокоповичу, що він впадає в кальвінізм при викладах теології. Р. 1712 Прокопович надрукував трактат про „Іго неудобоносиме", в якому схилявся до протестантської науки про оправдання людини тільки вірою. Ігумен Феофілакт Лопатинський в критиці під назвою „Іго Господнє благо" закинув Прокоповичу „мудровання реформатські". В Академії вчителі Маркел Радишевський і Гедеон Вишневський викликали Феофана Прокоповича на прилюдний диспут, закидаючи йому кальвінські думки. За словами в донесенні р. 1726 Маркела Ра-дишевського (пізніше єпископ — вікарій Новгородського архиє-рея), Феофан Прокопович ганьбив Православну Церкву, а лютеранство похваляв; доводив, що тільки віра спасає, а не добрі діла, що ходатаєм за людей є тільки Христос, а не ангели й не святі, тому ні молитися їм не треба, ні просити про що; відкидав і критикував різні православні обряди, водосвячення, почитання
ікон, моїдів, віру в чуда (М. Грушевський. З історії релігійної думки на Україні. Стор, 90). Отже митрополит Стефан Яворський мав підстави спротивитись висвяченню в єпископи Феофана, маючи такі обвинувачення його в неправославії з боку Феофілакта Лопа-тинського, Гедеона Вишневського, Маркела Радишевського, — все українські богослови, вихованці Київської Академії, до яких приєднався в цій справі теж вихованець Київської Академії єпископ Тверський Варлаам Косовський (помер р. 1721 митрополитом Смоленським).«У відзивах тих європейських учених і освічених людей, які полишили згадки про нього, Прокопович, — пише Михайло Грушевський, — виступає чистим раціоналістом, прихильником наукового критицизму, позитивного знання, проголошеного Беконом, завзятим ворогом клерикальної гіпокрізії, аскетизму і заразом при-клонником державної влади, необмеженого монархизму, „просві-щенного деспотизму", по теперішньому кажучи, в його боротьбі з претензіями Церкви і духівників» (Ор. сії., стор. 90). „В догматичних і церковно-політичних своїх поглядах Прокопович схилявся до протестантів... Він в ділах церковних надавав світській владі більше прав, ніж то могли допустити архиєреї латинських богословських поглядів, В питанні про церковний устрій він відкидав патріяршество, вважаючи його подобою папства. Врешті до церковних уставів і традицій ставився він з свободою неправослав-ною, чим також догоджав Петру ... Питання про догматичні погляди Феофана Прокоповича в останній час щодо часу праці на підставі всієї попередньої літератури рішається так: правда, Фео-фан Прокопович дійсно був протестантом" (А. В. Карташев. К во-просу о православіи Ф. Прокоповича. — К. Харлампович. Ор. сії., стор. 469).Нічим другим, як непорозумінням, треба назвати, на нашу думку, твердження, що Феофан Прокопович був „основником освіченого православія" (Е. Вінтер. Візантія та Рим у боротьбі за Україну. Прага. 1944. Стор. 114), хіба що під цим терміном „освіченого православія" розуміють „відступлення від православія", що іменується поступом, сам же Прокопович репрезентантом „поступової течії" в Українській Церкві, а одночасно і в Російській. „Зрозуміла річ, — пише Е. Вінтер, — що поступові думки Прокоповича викликали мало захоплення серед богословів Російської Православної Церкви, але Прокопович залишився переможцем, б<~> за ним стояла царська воля" (ІЬісІет). Дійсно, ту велику ролю в церковному й державному житті Росії, яку почав відогравати Феофан Прокопович в Петербурзі по висвяті його в єпископа Псковського, належить пояснити спільними поглядами, взятими і царем і українським ієрархом з протестантських джерел. Феофан Прокопович став при Петрі І ніби стас-секретарем, за виразом істориків, в духовних справах. Через його руки проходили, ним укладались, або редагувались усі важливіші акти, що відносились до церковного управління. З доручення царя він писав різні передмови й
пояснення до перекладів з чужих мов, учбові книги, богословські й політичні трактати; йому доручали ілюструвати прикладами з історії царські укази; він з церковної катедри виголошував живі, палкі, блискучі й дотепні промови в пояснення й оправдання всіх важливіших актів уряду. Але найголовнішою справою, яку Петро І перевів за допомогою Феофана Прокоповича, була реформа церковного управління Російської Церкви: скасованно було патріяр-шество, утворене в Московській Русі р. 1589, з заміною його ко-легіяльною формою управління — Синодом.Законодатним актом в переведенні цієї реформи церковного управління був, як відомо, „Духовний Регламент", написаний Фео-фаном Прокоповичем і редагований Петром І, що увійшов в життя по царському маніфесту 21 січня 1721 р. Перед тим готовий проект Регламенту дано було для прочитання й підпису членам Сенату, ієрархам і архимандритам, які були в Петербурзі; потім вислано було для підпису і на провінцію, — підписати треба було єпархіяльним архиєреям, архимандритам та Ігуменам. Коли б хто не підписав, наказано було взяти від того пояснення, чому не підписав; і пояснення і відомості, хто не підписав, не подавши причини ухилення від підпису, належало надіслати з нарочною поштою до Сенату. Таким чином, церковно-соборного обговорення реформи, хоч би самим єпископатом Церкви, допущено не було, а підписи, для зібрання яких послано було до Москви і на провінцію з „добрим офіцером" сенатський примірник Регламенту, вже підписаний на початку самим Петром І, явно не могли мати скрізь добровільного характеру.Духовний Регламент поділяється на три частини. Перша частина присвячена виясненню, що таке Духовна Колегія (Синод), і якими важними причинами викликано її утворення для управління Церквою замісць патріяршеста. Друга частина має в собі два розділи, про „справи загально-церковні" і про „справи єпископів, пресвітерів, ченців і проч.". Третя частина говорить про склад Духовної Колегії та про обов'язки її членів. У виясненні причин скасування патріяршества і заміни патріяршої одноосібної форми правління в Церкві формою колеґіяльною найбільше значення надається мотивам політичного характеру. При колеґіяльній формі церковного управління нема для держави тої небезпеки бунтів і смути, яка буває від єдиного духовного правителя (себто патрі-ярха), бо простий народ не відає, яка різниця між духовною владою і самодержавною (царською), але, великого найвищого пастиря славою і честію вражений, думає, що такий правитель є то другий государ, рівносильний самодержцю, або ще й більший за нього, і що духовний чин є друга і краща держава... Прості серця таким поглядом так проймаються, що в якому-будь ділі вже не на самодержця свого дивляться, а на верховного пастиря. А що ж, коли й сам пастир, такою про себе гадкою перенятий, спати не захоче? Трудно навіть сказати, скільки біди від цього буває ... Колеґіяльна форма управління в Церкві таку небезпеку усу-
ває, бо президент Колегії особливої слави і чести не має, а робить все з іншими її членами. Коли ж народ бачить до того, що це соборне управління монаршим указом і сентаським приговором установлено, то й більше буде в кротості своїй та зовсім відкине надію мати поміч до бунтів своїх від чину духовного. Таким чином, щоб встановити повне „единовластіє самодержця", Петро І скасував патріяршество і утворив Духовну Колегію, скоро названу „Святєйшим Синодом", поруч з десятком світських колегій, що відали різними галузями державного управління.В нашій церковно-історичній літературі зустрічаємось з твердженням, що церковна реформа Петра І „була по своій суті продовженням старої системи московських церковно-державних відносин, але міра підпорядкування Церкви державі переходила тепер всі канонічні межі"... (Проф. О. Лотоцький. Українські джерела церковного права. Стор. 276). З цим твердженням не можна погодитися, бо до Петра І і його реформи церковного устрою в Росії церковно-державні відносини в Московській Русі базувались на візантійських засадах, з якими сполучилась і горделива теорія „Москви — Третього Риму", як наслідниці Царгороду, Візантії — Другого Риму. Візантинізм, як система (заложена Константаном Великим, скріплена Феодосієм Великим і докладно розвинена імператором Юстиніяном), ставив ідеалом злиття держави з церквою в єдиний організм, утворення священної теократії. На історичному шляху зусиль до здійснення цього ідеалу залишились не виясненими досконально взаємовідносини між „священством" і „царством", між церковною і імператорською владами, але в основному цар мав бути відданим сином Церкви, охоронителем правосла-вія, „єпископом зовнішніх діл" Церкви, як називав себе Константан Великий; Церква, миропомазуючи царя на царство і тим освячуючи його служіння благодаттю своїх таїнств, мала право духовного, в разі потреби, на нього впливу.Незясованість взаємовідносин між „царством" і „священством" була і в Московщині, що найбільш яскраво виступило в конфлікті між патріярхом Ніконом і царем Алексієм Михайловичем, який конфлікт кінчився засудженням патріярха на церковному соборі 1667 р., в якому взяли участь і східні патріярхи. Мабуть, що не аби-яку ролю справа патріярха Нікона відограла і в рішенні Петра І покінчити з патріяршеством в Росії. Разом з тим це було відступленням і від засад візантинізму та ідеї Москви — Третього Риму. В „Повести о белом клобукє", московській церковно-літературній пам'ятці XV віку, де уперше розвинута була ідея Мос-кви-Третього Риму, писалось: «Всі християнські царства прийдуть в кінець і зійдуться в одно царство російське православія ради, бо ж від Риму благодать і слава і честь віднята, також і від царствуючого града (Константинополя) благодать Св. Духа відійметься в „плененіе агарянське", і всі святощі передані будуть від Бога великій російській землі в своїм часі, і царя російського звеличить Господь над багатьма народами, і патріярший великий чин
від царствучого града також буде даний російській землі в часі своїм». Так „патріярший великий чин", який через сто років після пророцтва „Повісти про білий клобук" дійсно в кінці XVI в. утворився в Москві, вважався, як бачимо, необхідним атрибутом „священної теократії-Москви Третього Риму". Тепер Петро І патріярший чин в Російській Церкві скасував і саму Церкву підпорядкував державній владі, діючи вже не на засадах візантинізму, а за зразками протестантського Заходу. Тому й не можна сказати, що церковна реформа Петра „по своїй суті була продовженням старої системи московських церковно-державних відносин". Ні Петро І, ні Феофан Прокопович не були прихильниками московсько-візантійського теократичного ідеалу, хоч Петро І і мотивував свою церковну реформу тим, що він, як „блюститель правовірности і всякого в церкві святій благочинія", не міг залишити без уваги „область духовну з її непорядками і великою в ділах скудостю", але „на совісті своїй почув страх, щоб не стати невдячним Вишньому, коли, отримавши від Нього стільки помочі для «ісправле-нія» чина воїнського і гражданського, знехтував би «ісправленіем» чина духовного" (Н. Суворов. Учебник церковного права. Москва. 1902. Стор. 505).Коли в „чині духовнім", тобто в Церкві, були непорядки і „велика в ділах скудість", то канонічним шляхом для „ісправленія чина духовного" було б скликання церковного собору, який і заняв-ся б необхідними церковними реформами та рішив би питання про вибір нового патріярха чи заміну патріяршества іншою формою центрального управління в Рос. Церкві. Петро І знехтував канонічний шлях і в співпраці з Феофаном Прокоповичем своєю самодержавною владою завів в Росії поліційну систему так зв., державної церковности", яка запанувала в тих часах в державах За-хідньої Европи. Система державної церковности" („Зїааїзіигспеп-Іпит") виникла на Заході під впливом ідей Реформації та філософії натурального права. В застосованні її на практиці було немало різниць в державах, але суть її заключалась в приматі державної влади надо всім, в тім і над релігією і Церквою, на певній державній території, верховна влада якої може і в церковному житті касувати й зміняти все те, що не має твердих підстав в Св. Письмі. Ця система відносин між церквою і державою була антиподом ієрократичної системи середніх віків: „духовний меч" вона цілком підпорядкувала „мечу світському". Цей цезарепапизм і взяв з Заходу Петро І.Члени Духовної Колегії, чи Синода, приступаючи до виконання своїх обов'язків, давали присягу цезарепапистського характеру: „Ісповідую ж з клятвою крайнього (вищого) суддю Духовної цієї Колегії бути самого всеросійського монарха, государя нашого все-милостивішого". Не церковний собор над Синодом, як церковно-адміністративним центральним органом в Церкві, мав бути вищим суддею, а цар; церковних соборів зовсім не було в Рос. Церкві ні в XVIII, ні в XIX вв. Цар же, як вищий суддя в Церкві, приставив
від себе до Синоду державного урядовця, який названий був „оком государевим" в царській йому інструкції, бо він мав „накріпко глядіти, щоб в Синоді не на столі тільки діла вершились, але й самим дійством по наказам виконувались".. . Компетенція цього спочатку наглядача від державної влади в Синоді далі поширилась, коли він, названий „обер-прокурором Синоду", став на правах міністра відати всіма справами Рос. Православної Церкви і доклад мати про ці справи цареві. Сильні обер-прокурори часто керували церковними справами і давали напрямок діяльности Церкви більше, ніж ієрархи, члени Синоду. Повстала назва для Церкви в Росії „Вєдомство Православного Ісповєданія", наряду з другими державними „вєдомствами". Так „крайній суддя" Церкви в петровських часах в кінці XVIII в. був названий вже властивим ім'ям при системі цезарепапизму, а саме „головою Церкви", як названо було імператора Павла І в акті про наслідування рос. престолу 1794 р., що увійшло й в ст. 41-43 Основи, законів Російської держави (Н. Суворов. ІЬісІет.).Підпорядкування при Петрі І Церкви державі і зв'язана з тим її „бюрократизація" не були на користь й великорусам; найяскравіший засуд поневолення Церкви державою дали в XIX в. московські словянофіли на чолі з А. С. Хомяковим, а Ф. М. Достоєвсько-му належить влучне означення стану Рос. Церкви, що вона „від Петра І знаходиться в параліжу". Але для українців церковна реформа Петра І, опріч бюрократизації Церкви, була вельми шкідливою ще й Із тої причини, що Церква в руках російської державної влади стала знаряддям русіфікації українського народу. І тому, коли зустрічаємось з прихильною оцінкою заслуг нашого земляка архиєп. Феофана Прокоповича, як автора Духовного Регламенту, в переведенні церковної реформи Петром І, то не можемо з цією оцінкою погодитися. „Нові течії європейські, внесені ним (Феофаном Прокоповичем) до церковної адміністраці... все ж лишилися корисним слідом від цього талановитого вихованця Київської школи", — пише проф. М. Грушевський (3 історії релігійної думки на Україні. Стор. 92). На нашу думку, було б куди краще, колиб Феофан Прокопович, замісць „нових течій європейських цезарепапизму", держався традиційних канонічних засад вселенського й українського православія, засад соборности й соборного управління в Церкві.Як утворення патріяршества в Московській Церкві в кінці XVI в. доконане було по зносинах і з участю східніх патріярхів, так і касуючи тепер патріяршество з заміною його „Духовною Колегією", не можна було, належачи до Єдиної Східньої Православної Вселенської Церкви, обійтися без зносин і признання переведеної реформи східніми патріярхами. І це розуміли Петро І і Феофан Прокопович, тим більше, що реформа була переведена ними самими, без собору Церкви; отже її авторитетність для духовенства і вірних мала б знайти підтвердження в признанні її східніми патріярхами. Тому Петро І грамотою до царгородського патріярха123
Єремії з дня ЗО вересня 1721 р. просив патріарха, щоб він і сам визнав новий порядок управління в Російській Церкві і полагодив справу такого ж признання патріярхами александрійським, антио-хійським і єрусалимським. Справа реформи представлена була в грамоті, — авторства, очевидно, Феофанового, — так, щоб обминути канонічні труднощі при признанні реформи. Критика самої засади патріяршої влади, як одноособової, в Церкві, що подана була в маніфесті 21 січня 1721 р., в грамоті до патріяр,ха була пропущена. Впровадження ж реформи представлено актом, попередженим „довгим і пильним обговоренням та порадою з духовними і світськими людьми", ніби свого роду собором (у архиепископа Філарета так і сказано, що „в 1720 р., під предсідництвом самого царя, Собор обмірковував про вище духовне управління" (Історія рус. церкви. V, стор. 5), тоді як жадного собору не було; назви „колегія" не було і в грамоті, а тільки назва „Духовний Синод", рівний правами патріяршій владі в Церкві, що нагадувало „Освячений Собор" при московських патріярхах попереднього часу.Через два роки, р. 1723, в грамоті до Синоду Рос. Церкви патріярх Єремія писав: „Мірність наша, благодаттю і владою Все-святого, Животворчого і Звершенноначальствуючого Духа, управ-нює, стверджує і проголошує від благочеснійшого Самодержця ... в Російському великому царстві встановлений Синод. Єсть і іменується він нашим у Христі братом, святим і священним Синодом і має владу діяти й довершувати те, що й чотири апостольські, святіші патріярші престоли". Таку ж грамоту прислав від себе тоді ж і патріярх антиохійський Афанасій. Царгородський патріярх дописав, що патріярхи александрійський і єрусалимський не прислали своїх відповідей з тої причини, що перший упокоївся, а другий смертельно хворий. „Маємо заботу, — прибавляв патріярх, — щоб і від тих прийшло підтвердження, якщо буде потрібне, бо ж досить і цього". Відписи одержаних від патріярхів грамот були надіслані до всіх архиєреїв Російської Церкви. Таким чином церковна реформа Петра І, не будучи представлена в фактичній своїй суті східнім паріярхам, набрала як-ні-як церковно-правного характеру в міжцерковних зносинах Східньої Правосавної Церкви, а для ієрархії Російської Церкви апробата реформи східніми патріярхами, головно царгородським, не могла не мати міродайного характеру.Участь і ролю української ієрархії і духовенства в Синоді, від відкриття його й до правління цариці Катерини II, впродовж яких 40 років, можна признати визначною, якщо не домінуючою, не так у відношенні кількісному, як по впливах і активності в діяльності Синоду. Перший склад Синоду, — ким добраний, не заховалось відомостей, а затверджений Петром І, — мав в собі трьох архиєреїв, чотирьох архимандритів, одного ігумена і трьох з білого духовенства. Світські назви їх при Петрі І — президент, віцепрези-денти, радники (совєтники) і асесори — в р. 1726 замінено було на іменування: первоприсутствуючий, члени Синода і присутству-
ючі в Синоді. Президентом був призначений митрополит Стефан Яворський — українець, віце-президентами: архиєпископи новгородський Феодосій Яновський — білорус і псковський Феофан Про-копович — українець, так що в першому складі Синоду не було жадного архиєрея-великоруса. З радників — архимандритів два: Гавриїл Бужинський і Єрофей Прилуцький, теж були українці, других два — один серб (Петро Смєлич, пройнятий українською культурою, пізніше архиеп. Білгородсько-Харківський) і один великорус; асесори: один ігумен і два протопопи були великоруси, а один священик — грек (Кондоіді, пізніше єпископ). Сам президент Синоду, митрополит Стефан Яворський, який не співчував і самій реформі церковного управління, був мало активним в Синоді, рідко брав участь в засіданнях Синоду та й недовго жив після впровадження реформи (помер митр. Стефан Яворський 27 листопада 1722 р.). Справи Синоду були тоді в руках двох віце-президентів, архиепископів Феодосія і Феофана. Такий же стан залишився і після смерти Стефана Яворського, бо новий президент не був призначений, а на чолі Синоду до смерти Петра І (28 січня 1725 р.) були обидва названі архиєпископи, маючи в Синоді вже й кількісну українську більшість з призначенням до Синоду радниками українських архимандритів Феофіла Кролика і Рафаїла Заборов-ського (пізніше Київський митрополит).Хто з віце-президентів — перший, архиепископ Феодосій Яновський, чи другий, архиєпископ Феофан Прокопович, — був сильніший і відогравав більшу ролю в Синоді при Петрі І, історики за-трудняються сказати. Феофан Прокопович безумовно був куди вищий освітою й знаннями за Феодосія Яновського, про шкільну освіту якого нема встановлених даних (припускають, що він до 1694 р. був учеником братів Лихудів — греків у Москві; у К. К. Харлам-повича. Ор. сії., стор. 420); відомо також, що він латинської мови не знав, ледве міг латинь прочитати. Але твердий характером, владолюбний і гордий, Феодосій Яновський, принявши чернечий постриг біля 1693 р. в Симоновім манастирі в Москві, розпочав свою церковну кар'єру при Петрі І не менш, коли не більш, блискучу, ніж кар'єра Прокоповича, коли прийняти під увагу, що Феодосій не мав ні того розуму, ні тої широкої освіти, ні тих ораторських здібностей, якими відрізнявся посеред архиєреїв Петровсько-го часу Феофан Прокопович. Вже царевич Алексій висловився на адресу Феодосія: „Хіба за те його батюшка любить, що вносить в народ люторські звичаї і дозволяє на все"... Коли протестантизм Феофана Прокоповича мав підставу в його власних поглядах, виплеканих на ґрунті відрази до католицького єзуїтизму і схоластики, — то Феодосій, який не належав до вченого чернецтва, явно догоджав Петру І в свому негативному ставленні до обрядів Православної Церкви і канонічних її правил. Близькі до царевича Алексія називали Феодосія „ворогом креста Христового"; про його єретицтво подавав царю чолобитну директор Московської друкарні М. Аврамов; прості жовніри навіть називали Феодосія „іконобор-
цем" (Й. Чистович. Феофан Прокопович. Ор. сії., стор. 199). Але Петро І приблизне до себе Феодосія, який став в ролі ніби при* дворного архимандрита, коли повінчав р. 1710 герцога курляндського з Анною Йоановною. В рр. 1716-18 подорожував, як „духовний отець", з царем за границю; від р. 1712 настоятель Алек-сандроневського манастиря в Петербурзі і з підпорядкуванням йому всіх церков в Петербурзі; з 1721 —- архиєпископ Новгородський і віце-президент Синоду.Скоро після смерти Петра І архиєпископ Феодосій раптом перемінився і став до уряду й самої династії в опозицію, боронячи свободу церкви в Росії. Саму смерть Петра І він пояснював Божою карою за бажання „іспровергнуть духовне правительство", за утиск духовних штатами і недачу жалування, за „посягнення на духовний і чернечий чин, який хотів знищити". Покійного царя осуджував за жорстокість, війни, за скудість велику й страждання в народі. На адресу Катерини І говорив архиєпископ якісь погрозливі речі, пророкуючи міжусобиці. Архиєпископа Феодосія судили, і 12 травня 1725 р. він був позбавленй сану і священства та під іменем простого ченця Федоса засланий на північ до Корель-ського манастиря (Архангельської єпархії), де й помер 3 лютого 1726 р.Справа архиєпископа Феодосія Яновського викликала немало хвилювання в церковно-громадських і урядових колах. Пояснення її знаходили в тому, що Феодосій не був з великорусів, а „при-шлець", чужинець. Отже одіум поширили і взагалі на „черкасів", як називали тоді в Московщині переважно українців, мало відрізняючи від них і білорусів. Казанський митрополит Сильвестр писав про архиєп. Феодосія: „Невський архимандрит і новгородський архиєрей, як хижий вовк, прокрався до нас в овечій шкірі; тільки себе любив, а братію вельми ненавидів; ще ж він денно-нічно вимислював, як би брату свому нашкодити, а іноді й шукаючи, кого поглинути ... Придбали вони (мова тут взагалі про архиєреїв українців і білорусів) карети дорогі й візки золоті. А ми, переможені, утиснені, день і ніч плачемо; різно наказують секретарям і урядовцям, щоб нам, руським, досаджали і пакості робили, а своїх черкасів наділюють і всіляко охороняють" (Чистович. Ор. сії., стор. 707).Після смерти Петра І, в рр. 1725-30, коли при коротких правліннях Катерини І і неповнолітнього Петра II вищою державною установою була Верховна Тайна Рада з 6 членів, стали перемагати реакційні настрої повороту до православної московської старовини. Тоді, після справи архиєпископа Феодосія Яновського, розпочатий був похід і проти Феофана Прокоповича, творця церковної реформи протестантського характеру. Обвинувачування його в неправославії, а разом і в політичній неблагонадійності, йшли не тільки з боку великорусів, але й з боку українців (Маркел Ра-дишевський). Справа проти нього кінчилась, одначе, попередженням йому, з наказу Катерини І, в Верховній Тайній Раді, аби „на-
далі він, архиєрей, противностей св. Церкві жодних не чинив та провадив чисте неспокусливе життя, як всі великоруські православні архиєреї живуть; також щоб і в служінні та інших церковних порядках жодних відмін не чинив перед великоруськими ар-хиереями" (ІЬісІет, стор. 220).Верховна Тайна Рада поділила Синод на два „апартамента", з яких головний перший, під назвою „Духовне Зібрання", був в складі шости ієрархів: митр, ростовський Георгій Дашков, єп. во-ронежський Йосиф, єп. суздальський Ігнатій Смола, — всі три великоруси; архиєп. новгородський Феофан Прокопович, архиєп. тверський Феофілакт Лопатинський, два українці, і єп. вологодський Афанасій Кондоіді, грек. З них — митр. Георгій Дашков і єп. Ігнатій Смола були запеклими противниками реформ Петра І; Георгій Дашков мріяв про відновлення патріяршества і вважався при цьому кандидатом на патріярха. Про нього казали, що він „чоловік не вчений, і духовним персонам, які природою з малоросіян, буде від нього великеє ізгоненіє", бо ж він „малоросійців дуже ненавидить" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 475). Архиєп. Феофілакт Лопатинський рівнож не співчував синодальному управлінню і казав, що справи в Синоді йшли гірше, ніж було за патрі-ярхів; інші дивились на архиєп. Феофілакта, „чоловіка вченого і життя доброго і безпорочного", як на кандидата в патріярхи. Р. 1728 Феофілакт видав твір митр. Стефана Яворського „Камінь віри", що його покійний митрополит не міг видати, бо, як думають, робив представлення про недопущення до друку цього твору Феофан Прокопович. Тепер, як помер Петро І і змаліли протестантські впливи при дворі, „Камінь віри" з науково-богословською критикою протестантизму, був виданий підряд трьома виданнями: р. 1728 і 1729 Феофілактом Лопатинським в Москві і р. 1730 архиєп. Варлаамом Вонатовичем в Києві. Це видання, що мало безпосереднім своїм завданням боротьбу з пропагандою протестантизму в Росії, посередньо було виступом проти Феофана Прокоповича, всесильного так недавно віце-президента Синоду.Як тільки появився в друку „Камінь віри", протестанти і їхні друзі в Росії і за кордоном почали проти нього війну. Р. 1729 вийшло „Послання апологетичне проти Стефана Яворського до друга в Москві", написане ніби Буддеєм, що був професором теології в Єнському університеті (помер в листопаді 1729 р.). В Лейп-ціґу в травні 1729 р. полилась в „Учених Актах" лайлива рецензія на книгу Яворського. Далі вийшов в Москві „Молоток на Камінь віри", не стільки критика книжки Яворського, як грубіянська лайка на покійного митрополита та на його прихильників, писана кимсь, хто близько знав Яворського. За кордоном протестантський теолог Мосгейм, якому німець-академик в Петербурзі Вульфінґер вислав в лат. перекладі розділ з „Каменя віри" про кари на єретиків, написав „Диспут з Стефаном Яворським про кари для єретиків". Протестантські писання викликали відповіді. На „Послання Буддея", авторство котрого, як і авторство „Молотка", не без під-
став православні приписували Феофанові Прокоповичу, відповів перший доміниканець Рибейра, католик, який перебував тоді при іспанському послі в Петербурзі. Цю відповідь, надруковану у Відні р. 1730 Рибейра підніс і імператриці Анні. Кн. Димитрій Голи-цин, б. київський губернатор, запропонував архиєпископові Феофілакту написати відповідь на „Послання Буддея". Феофілакт виготовив „Апокризис на письмо Буддея", але політичні обставини були вже такого роду, що треба було просити дозволу самої цариці на видання „Апокризиса" на захист „Каменя віри". І про це, через того ж кн. Голицина, просив царицю Анну архиєпископ Фео--філакт. Дозвіл дала цариця Феофілакту особисто в Москві, але скоро після того князь Черкаський, друг Феофана Прокоповича, і Ушаков оголосили Феофілакту волю цариці, щоб не тільки не видавав заперечень проти Буддея, але й мовчав про це під загрозою смерти.Архиєпископ Філарет Гумилевський писав, що Господь Бог випробовував Росію у XVIII в. „Біроном, чумою і Пугачевим". Якраз в ці часи прийшов іспит Божий „Біроновщиною", що нею каралась пристрасть до переймання без розуму чужеземного. „Бірон, — пише архиєпископ Філарет, — сполучував в собі жадобу користолюбства, жахливу підозру, невгамовану мстивість, страшну жорстокість ... Найняті шпигуни його пролазили в родини, підслуховували розмови батька з сином, чоловіка з жінкою.друга з вірним другом, — горе було тому, на кого доносили! Щасливий ще був, коли без допиту засилали до Сибіру; інакше обвинуваченого жахливо мучили, а потім — одним різали язики, других рубали на части, треті гинули під сокирою, а інших гноїли в задушливих темних в'язницях"... („Історія Рус. Церкви". V, стор. 191-192). І в ці часи справа видання „Каменя віри", як і взагалі боротьби з реформацією і протестантством, перестала бути справою богословсько-полемічного характеру: в правління цариці Анни, неосвіченої й позбавленої почуття не тільки державного, а взагалі морального обов'язку, з приходом до влади в державі купки німців, на чолі з фаворитом цариці Йоаганом-Ернестом Біроном, виступлення проти протестантства стали трактуватися як злочин політичного характеру.Ширення „Каменя віри", виданого до Біроновщини, і книжка Рибейри проти Буддея викликали страшний гнів Бірона, з наказу якого „Камінь віри" було конфісковано, по людях повідбірано і палено. Почалась далі помста і на живих людях. Історик не може замовчати, що в цій помсті надзвичайно понизив себе архиєпископ Феофан Прокопович. Коли його становище було захитане при Катерині І і Петрі II, то тпер, коли влада опинилась в руках німців-протестантів, надійшли знову дні перемоги й для „лютеранина", як Лопатинський і його друзі називали Прокоповича. Останній „не був таким добросердечним, щоб забувати особисті образи, не був і так великий духом, щоб не понижуватися перед сильними часу в осягненні своїх честолюбних цілей" (архиєп. Філарет).
„З мирного вченого часів Петра І став Прокопович, — як пише Н. І. Костомарів, — жахливим тираном, який не перебирав в засобах, коли приходилось штовхати других, хто мішав йому на дорозі; став безсердечним егоїстом, немилосердним мучителем, який тішився з страждань своїх жертв навіть і тоді, коли вони переставали бути для нього небезпечними" („Русская исторія в жиз-неописаніях ея главнєйших дєятелей". Т. 11/2. Вид. 3. Стор. 349).Феофан Прокопович подав донесення владі, що захист доміни-канця Рибейри на книгу Яворського може бути небезпечним для імперії, далі представив в „Тайну Канцелярію" Біронівську „Камінь віри" і Апологію, писану Феофілактом, як речі дуже шкідливі для держави. Архиєпископ Феофілакт тоді ж був позбавлений членства в Синоді і виїхав р. 1730 в серпні місяці в Твер. В тому ж 1730 р. позбавлено було катедри й сану та заслано київського архиєпископа Варлаама Вонатовича (див. розд. 1, 2), в справі якого, хоч не головну ролю, але теж відограло видання ним в Києві „Каменя віри", зза чого Феофан Прокопович, якщо „не шукав загибелі київського архиєпископа", свого земляка, то „не спасав його, не оправдував і не виступив на захист" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 478).Коли вступала на російський престол цариця Анна (в лютому 1730 р.), то в складі Синоду фактично було 4 члени: архиєпископи Феофан Прокопович і Феофілакт Лопатинський, митр. Георгій Даш-ков і єп. Ігнатій Смола. Указом 21 липня 1730 р. призначено було новий склад Синоду з 9 осіб, до якого з попереднього складу увійшов тільки Феофан Прокопович. В цьому історики вбачають вплив Прокоповича, бо коли архиепископ Феофілакт повернувся з Петербургу в Твер, і його запитали, хто нині є в Синоді, він відповів: „Преосвящ. Феофан таких собі вибрав, що ніхто з них і слова не сміє промовити" (Арх. Філарет. Ор. сії., стор. 95). З 9 членів цього Синоду було 6 великорусів, 2 українця (архиєп. Феофан і архимандр. Платон Малиновський) і один грек. Одначе більшість національне великоруська нічого не значила. Проф. Б. Титлинов пише: „Знайомство з ходом синодальних справ того часу твердо переконує в тім, що в суті речі увесь Синод зосереджувався в особі Прокоповича. Користаючи з ласки цариці і своєї бли-зости до неї, Феофан став постійним представником її волі в Синоді. Він словесно заявляв в засіданнях Синоду, що государиня наказала те й те; решта членів тільки вислухувала ці накази і виносила постанови про порядок їх виконання. Майже всі важніші царські накази за всі шість років життя Прокоповича при Анні Іванівні Синод мав через Прокоповича. Ставши посередником поміж імператрицею і Синодом, Феофан мав, розуміється, домінуюче становище посеред собратів-ієрархів. Ніхто не насмілювався підняти голоса проти всемогутнього „временщика1'-ієрарха"(У К. Харлам-повича. Ор. сії., стор. 479-480).Ми не можемо не признати того, що творець „Духовного Регламенту", бувши в ці роки 1730-36 на чолі Синоду, немало дбав про поширення освіти посеред духовенства і взагалі в Росії, в зв'язку з чим українські культурно-освітні впливи все посилювались на Московщині, але ж одночасно з жалем треба ствердити, як вже й вище була мова про це, що Феофан Прокопович більшу частину своєї енергії на сильному становищі присвятив боротьбі й розрахункам з своїми противниками. Піднята була знову справа й архиєпископа тверського Феофілакта Лопатинського. Р. 1732 витребували його в „Таємну Канцелярію" Бірона і допитували по „пунктах державних"; три місяці протримали під сторожею і таємно повернули в Твер. Але Бірон і Феофан не залишали нескін-ченими розпочатих справ. Збірали далі все, що можна було зібрати проти архиєп. Феофілакта, шукали лжесвідків, підкупляли їх і користали з них. В травні 1735 р. Феофілакта взяли до Петербургу в справі Рєшилова (б. розкольник, якого Феофілакт з милосердя переховував у себе від суду); обвинувачувано було Феофілакта в тім, що ніби зле казав на царицю. Спочатку жив на под-віррі і числився за Синодом, перед яким з клятвою присягав, що ніколи не говорив і не задумував нічого образливого для цариці. В грудні 1736 р. „Таємна Канцелярія" Бірона взяла архиєпископа Феофілакта від Синоду в своє розпорядження (Феофана Проко-ловича вже не було в живих, помер 8 вересня 1736 р.), посадивши його в Петропавлівську фортецю. Тут його допитували й катували, підіймаючи його на дибах, б'ючи сильно батогами .. . Через два роки, в грудні 1738 р., вже паралізованого архиєпископа позбавлено було сану, священства і монашества, при чому про по-З'бавлення його цих гідностей „не було мови в Синоді" (архиєп. Філарет, о. с. , Т. V, стор. 98), — так розпорядився Бірон. Після цього архиєпископа Феофілакта посадили напівмертвого в з.амок Герман у Виборзі, де страдник за антипротестантський „Камінь віри" мучився ще два роки. 31 грудня 1740 р., цебто вже після смер-ти цариці Анни (17 жовтня 1740 р.) та скорого після цього арешту та заслання на Сибір німця Бірона, при правительці Анні Лео-польдовні (матері немовляти-імператора Йоана Антоновича) Феофілакта Лопатинського випустили з Виборзької фортеці. Великого страдника, розбитого параличем і майже нерухомого, примістив у себе архиєпископ новгородський Амвросій Юшкевич, український ієрарх, який був тоді первоприсутствуючим в Синоді і проживав в Петербурзі. Сюди явились члени Синоду і в присутності їх архиєп. Амвросій оголосив указа правительки від 12 січня 1741 року, згідно з яким наказано „знову признавати Феофілакта в сані архиєпископа" (в самому Синоді як не було мови про позбавлення сану, так не було мови й про повернення сану). Картина була така зворушлива, що всі плакали. Тут же навістила потім архиєпископа Феофілакта Єлісавета Петрівна, тоді ще велика княжна. „Чи Ви знаєте мене?" — запитала цесарівна. — „Знаю, що ти іскра Петра Великого", — відповів Феофілакт. Єлісавета, відвернувшись, заплакала . .. Блаженний священномученик упокоївся 6 травня 1741 року.
Постраждав в боротьбі з протестантством в Росії і другий українець — член Синоду, архимандрит Платон Малиновський, вихованець Київської Академії, учитель і префект Київської, а потім Московської академій. Р. 1729 він був призначений ректором Харківського Колегіума, але в 1730 р. дістав призначення в члени Синоду і поставлений архимандритом Іпатієвського манастиря (м. Кострома). Коли Бірон і Феофан розпочали слідство в справі видання „Каменя віри" і відповіді на „Послання Буддея" доміникан-ця Рибейри, то виявилось, що архимандрит Платон Малиновський був одним з перекладачів книжки Рибейри на російську мову. За цей „політичний злочин" Малиновського було р. 1732 арештовано, а в р. 1739 заслано до Сибіру з позбавленням сану й монашества. Повернено було архимандрита Платона з заслання при цариці Єлі-саветі, р. 1742, коли було висвячено його в єпископа сарського, чи крутицького (1742-48). З 1744 р. став він членом Синоду; від 1748 до 1754 р. був архиепископом московським, на якій катедрі й помер р. 1754.В часі правління Анни Леопольдівни духовні справи Синоду цілком знаходились в руках первоприсутствуючого Амвросія Юшкевича, владики новгородського (1740-45), який появився в Москві з Польщі р. 1734, був архимандритом Симонового манастиря, потім єпископом вологодським (1736-40). Вступлення на царський престіл імператриці Єлісавети (1741-1761) українські ієрархи вітали в проповідях, як наступлення нової ери після німецько-протестантського панування.Впродовж XVIII в. церковно-адміністративні і церковно-культурні впливи української ієрархії й українського духовенства ніколи не були так сильні в Росії, як за часів цариці Єлісавети. На жаль, як це вже стверджено нами раніше (див. розд. І, 2), для цих впливів чужими залишались майже всі стремління й домагання щодо відновлення прав церковної автономії колишньої Київської митрополії. Архиєреїв-українців в час смерти Анни Іванівни було на великоросійських катедрах 10 при 11 великорусів-архиє-реїв. За 20-річне правління Єлісавети, коли збльшена була кількість єпархій і катедр в Російській Церкві, великоросійські катедри займало 34 українці, — стільки, скільки в часі попередньому перебуло не за 20, а за 40 років (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 483-484).Центральне церковне управління, Синод, завдяки особливо зв'язкам українських ієрархів з фаворитом цариці гр. О. Розумов-ським, був в їхніх руках, як про це заховалось свідоцтво самого обер-прокурора Синоду кн. Я. П. Шаховського, який в своїх записках занотував, що „перший тоді фаворит до членів Синоду був особливо доброзичливий і не відмовляв заступництва по їхнім всяким просьбам і домаганням". Але й самі вони вміли заімпонувати цариці своєю освітою й тактом та політичною- ловкістю. Архиєпископ Амвросій Юшкевич заховав і надалі своє значення в Синоді на становищі первоприсутствуючого і був близький до царського двору. Скоро до співпраці в Синоді притяг Амвросій
свого однодумця і друга митрополита Арсенія Маціевича. Арсеній Мацієвич до архиерейства пройшов, будучи ієромонахом, довголітню школу практичного служіння на різних становищах в Церкві: був проповідником, екзамінатором ставлеників, флотським ієромонахом, законовчителем кадетського корпусу; в рр. 1740-41 видну ролю грав ієром. Арсеній при архиєпископі Амвросії, який і провів в Синоді р. 1741 кандидатуру Мацієвича на катедру митрополита Тобольського. Але вже в грудні того ж року митр. Арсеній був з Тобольська викликаний в Москву для участи в коронації імператриці Єлісавети і до Тобольська не вернувся, а був призначений 28 травня 1742 р. на катедру митрополита ростовського і членом Синоду. Передання пояснює таку кар'єру ієромонаха Арсенія так. Перед від'їздом до Тобольська, що було ще при правительці Анні Леопольдовні, він склав візиту прощальну великій княжні Єлісаветі, коли сказав: „Помяни мене, владичице, коли прийдеш у царстві твоїм!" Але нема сумніву, що й протекція архи-єпископа Амвросія Юшкевича мала свою силу.Користаючи з своєї близькости до двору і з впливового становища в Синоді, Амвросій Юшкевич і Арсеній Мацієвич подали цариці Єлісаветі докладну записку, писану Арсенієм, про відновлення патріяршества в Росії, при якому міг бути синод, але без обер-прокурора і „згідно з канонічними вимогами". В тій же записці ієрархами висловлена була думка про необхідність обсадження московської архиєрейської катедри. Справа була в тім, що ця катедра, колишня патріярша, після смерти останнього патріяр-ва Адріяна не була заміщена, а величезна б. патріярша єпархія доручена була місцеблюстителеві митропол. Стефану Яворському; коли ж останній в р. 1718 переїхав до Петербургу, то управляв б. патріяршою єпархією митр, сарський і подонський (він же кру-тицький). З утворенням Синоду в р. 1721 стала та єпархія синодальною областю, а управляли нею то владики крутицькі (з утвореною московською дикастерією), то владика коломенський і ка-ширський, потім тверський і кашинський. Принявши доклад українських ієрархів в справі реформи вищого церковного управління, Єлісавета погодилася з думкою їх про заміщення московської катедри, додавши при цьому, що належить замістити й другу столичну катедру, петербурзьку, утворивши петербузрьку єпархію, територія якої досі підлягала то новгородському, то псковському владикам.9 липня 1742 р. Єлісавета доручила обом архиєреям, Амвро-сію Юшкевичу і Арсенію Мацієвичу, подати їй кандидатів на дві столичні катедри, а також і на другі вільні архиєрейські катедри. Вже через два дні, 11 липня, вони подали кандидатів, між якими кандидат великорос був тільки один, архимандрит Димитрій Сє-ченов, видний проповідник, місійний діяч і „життя прикладного, добронравного", до якої характеристики архиєреї вважали одначе потрібним додати той мотив, що висвятити Сеченова в єпископи належало б „для зразку іншим великоросійським, щоб вони
мали охоту до науки". Так виходило, що в ті часи українські кандидатури на ієрархічні в Церкві Російській становища були певним, загально признаним, звичаєм, тоді як великоруська кандидатура — винятком з цього правила. Дійсно, і на цей раз Єлісавета ствердила на нові столичні катедри кандидатури українців: московську катедру заняв архиєп. Йосиф Волчанський, б .ректор Київської Академії, з 1735 р. єпископ могилевський; петербурзьку катедру дістав єпископ Нікодим Сребницький, з чернігівських єпископів в стані димісії. Архимандрит-великорус Димитрій Сєченов призначений був на катедру єпископа Нижнього Новгороду. І в дальшому часі від 1742 р., за правління Єлісавети, ті столичні катедри займали переважно ієрархи українці, що й з того погляду ще мало велике значення, що з тими катедрами звичайно зв'язане було членство в Синоді.Що торкається питання про відновлення патріяршества, то цариця Єлісавета вже з великого її пієтету до пам'яти батька, який дуже важне значення надавав переведеній ним церковній реформі, не могла поділити поглядів на цю реформу Амвросія Юшкевича і Арсенія Мацієвича. До того ж автор проєкта про відновлення патріяршества, митроп. ростовський Арсеній Маціевич, призначений членом Синоду, відмовився скласти присягу, встановлену для членів Синоду, бо вона містила визнання за „крайнього суддю" в Церкві всеросійського монарха... Відмова, яка в урядових світ-ськких колах викликала обурення, пригадувала ті небезпеки в державному житті від патріяршої одноосібної влади, якими мотивувалось в „Духовному Регламенті" скасування патріяршества. Арсеній Маціевич в р. 1744 необхідність відновлення патріяршества, або поставлення єдиного митрополита на чолі Церкви, доводив потребами полеміки з розкольниками-старообрядцями, які постійно вказували на те, що Синодальне управління „від єдиного зразку протестантського взято". Але ж від того „протестантського зразку" взято було й залежність в церковних ділах Церкви від державної влади. Єлісавета не мала заміру поступатися самодержавством, хоч і спокійно відносилась до засадничих протестів митр. Арсенія Мацієвича, так що він продовжував своє архипастирське служіння на ростовській катедрі увесь час правління Єлісавети, до її смер-ти (1761 р. — архиєп. Амвросій Юшкевич помер р. 1745).В р. 1746 національний склад Синоду був такий: з шости ар-хиєреїв в ньому було п'ять українців: Платон Малиновський, архиєп. московський; Митрофан Слотвинський, архиєп. тверський; Симон Тодорський, архиєп. псковський; Стефан Калиновський, архиєп. новгородський; Арсеній Могилянський, єп. переславль- за-ліський. Один архимандрит також був українець. Великорусами ж були один архиєрей, один архимандрит і один протопоп. На початку 1751 р. в складі Синоду було девять архиєреїв, всі — українці; з великорусів був єдиний протопоп. В 50-их рр. XVIII ст. найстаршим і найсильнішим членом в складі Синоду був українець Сильвестр Кулябка, архиєп. петербурзький (1750-1761).
Перевага українців в складі вищого церковного управління натурально мала своїм наслідком і перевагу українського елементу на різних становищах в церковному житті по єпархіях Російської Церкви, що викликало реакцію, виразним проявом якої була воля імператриці Єлісавети, проголошена нею усно членам Синоду в 1754 р., аби „надалі на вільні архиєрейські катедри Синод представляв архимандритів також і з великорусів, та й в архи-мандрити щоб також поставляли і з великорусів". Це усне розпорядження, коли, можливо, не мало воно видного ефекту, Єлісаве-та через обер-прокурора Синоду Львова наказала записати в засіданні Синоду, коли ще воно не записано. Виявилось, що дійсно не 'було записано, і тому Синод в засіданні 20 квітня 1754 р. постановив: записати цей наказ царський і „виконання по ньому чинити обов'язково", повідомити рівно ж і єпархіяльних архиереїв, щоб на вільні архимандритські начальства ставили, в силу цього наказу, і достойних з великорусів „обов'язково".Одначе і після цього царського указу 1754 р. в перші три роки на великоруські архиєрейські катедри 'було призначено 5 українців і один грузин; з великорусів нікого не було призначено. В р. 1758 з 10 призначених архиєреїв 9 було українців, один — великорус; тільки в 1761 р. (рік смерти Єлісавети) висвячено було в архиєреї 6 великорусів і 2 українці. В складі Синоду в цьому останньому році життя і правління Єлісавети були владики: новгородський Димитрій Сєченрв (великорус), петербурзький Веніямин Пу-цек-Григорович (українець), псковський Гедеон Криновський (великорус), крутицький Амвросій Зертис-Каменський (українець), рязанський Паладій (великорус), коломенський Порфирій Край-ський (українець), архимандрит Троїцької лаври Лаврентій Хоця-товський (білорус).Наступник на престолі російськім цариці Єлісавети , племінник ЇЇ, Петро III, за коротке піврічне правління його, не міг виявити свого відношення до ролі української ієрархії і духовенства в Росії, хоч з складу Синоду і в цьому короткому часі було звільнено в квітні 1762 р. ієрархів-українців — крутицького Амвросія і коломенського Порфірія. 28 червня 1762 р., дефективний розу-мово і морально Петро III, з герцогів Голштинських, був скинутий з престолу царською гвардією, а 7 липня того ж року позбавлений життя. Наступило 34-літнє правління дружини Петра III, доньки генерала пруської служби, принца Ангальт-Цербтського, Катерини II, що поруч з Фридрихом II Пруським і з Йосифом II Австрійським була представителькою на російському престолі тк. зв. „освіченого абсолютизму".В самій Україні, як ми вже про це розповіли в розд. І і II вище, Катерина II, разом з остаточним скасуванням гетьманства, перевела й останні нівеляційні акти в житті української церкви і духовенства, як секулярізація церковних і манастирських маєтностей, заведення штатів і „розбор" духовенства, а також повела рішучу русифікацію школи, осівти й богослуження в Україні.
Крутий поворот наступив при Катерині II також у відношенні державної російської влади до положення й ролі іерархів-укра-їнців і українського духовенства в самій Московщині. Що Катерина II не любила українців, це було б досить поверховим поясненням вказаної зміни. Аджеж і ту перевагу, з якої досі користали українці в XVIII в. в ролі культуртрегерів в Московщині, в церковному управлінні й на архиєрейських катедрах, трудно пояснити якоюсь любов'ю там до „черкасів". Потреба в культурних силах, яких самі не мали, змушувала царів російських викликати ці сили з України і ними обсаджувати керівні становища в Російській Церкві. Катерина II знайшла, що така потреба вже минула, що можна обійтися вже й без українців, а опертися в справі ширен-ня духовної освіти, віри й моралі в народі на великоруське духовенство, досить, на її думкку, за час від Петра І, з допомогою тих же українців, вже культурно підняте. Трудно нам сказати, наскільки само духовенство культурно було підняте, але незаперечним фактом був зріст світської школи й освіти в Московщині в другій половині XVIII в., куди, до тих світських шкіл, й українська козацька старшина посилала тепер своїх синів. На цей факт звертали ми увагу, пояснюючи занепад Київської Академії й зменшення попиту на вихованців тої Академії в другій половині XVIII віку (Розд. II, 1).Що ж торкається потреби в освіченому духовенстві спеціяль-но в церковнім житті, то не повинно забувати, що Катерина II, вступаючи вже 33-літньою на царський престіл, пройнята була ідеями цезаропапизму в Церкві і мала готовий план секуляризації церковних і манастирських маєтків в Росії з людністю на землях тих маєтків до одного мільйона душ мужеської статі. В цих ідеях і планах перешкоджати їй могло найбільше українське вище духовенство, виховане в „латинських канонічних поняттях" про права і ролю церкви в державі, як і писала про таке виховання „по раз-вратним правилам римського духовенства" Катерина II в інструкції гр. П. Румянцеву, президентові малоросійської колегії, після скасування гетьманського уряду (див. розд. II, 1).Що Катерина II відразу виявила своє неприязне відношення до українського духовенства, видно було з того, що митрополит ростовський Арсеній Мацієвич, який 20 років тому брав участь в коронації цариці Єлісавети, тепер образливо був усунений від участи в коронації Катерини II, а також відкинено було його думку, щоб чин коронації імператриці був довершений московським митрополитом Тимофієм Щербацьким. Коронація довершена була, на бажання цариці, архиєпископом новгородським Димитрієм Сє-ченовим, великорусом. Як швидко ширилось несприятливе для українців ставлення до них російської влади при Катерині II, свідчить лист білгородського єпископа-українця Йоасафа Миткевича, датований 16 червня 1763 р. (через рік після дворцового перевороту); в ньому єпископ писав: „Біда та горе! Всі тепер малоросіяни в крайньому призирстві. Найчесніші люди з наших залиша-135
ються, а в Твер, у Владимир призначені, котрі ще й монахами недавно, з руських, однак добрі люди й достойні"... В Твер призначено було в травні 1763 р. Інокентія Нечаєва, а на катедру Владимирську — Павла Гребневського; обидва великоруси.Що Катерина II вже при вступленні на престіл мала план секуляризації церковних і манастирських маєтків, видно це з реалізації цього плану зараз на початку правління Катерини II, в рр. 1763-64. Ще Петро III наказав був церковні маєтки включити в склад державних маєтків, а духовенству встановити „жалування" грошима, але за переворотом і смертю Петра III наказ залишився без виконання. Тепер, в р. 1762, Катерина II покликала комісію з 2-х духовних і 5-тьох світських осіб для обміркування питання про утримання духовенства і церковні маєтки. Комісія представила доклад про відібрання церковних і манастирських маєтків від ''духовного вєдомства" і передачу їх в управління „колегії економії", а також про штати для духовенства. Нерухомі маєтки манастирів і архиєрейських катедр були дуже великі в ті часи; так, за Тро-Їцько-Сергієвою лаврою і приписними до неї 12 манастирями було в р. 1764 на її землях 150,961душ; за манастирями і архиєрей-ським домом новгородської єпархії 73,139 душ; за ростовськими манастирями 38,389 душ і за домом митроп. ростовського 16,340 душ; за тверськими манастирями 19,629 д. і за домом архиерей-ським 11,980 душ; за вологодськими манастирями і катедрою 45,568 душ і т. д. Всього за всіма манастирями і катедрами (без України і Білорусі) числилось по ревізії 910,866 душ (Архиєп. Фі-ларет. Ор. сії. Т. V, стор. 22). Указом Сенату Катерина II доклад комісії наказала виконати; маєтності манастирські й церковні перейшли з населенням, що сиділо й працювало на церковних і манастирських землях, до держави, до „колегії економії", звідкіля й селяни, прикріплені до тих земель, стали називатися „економічними".Катерина II перебільшувала можливий спротив вищого духовенства проти конфіскати державою церковного майна. Властиво виступив відкрито й мужньо проти секуляризації тільки митрополит ростовський Арсеній Мацієвич, який і раніше, в правління Єлі-савети і Петра III, виступав проти замірів світської влади відібрати церковні маєтності і взагалі стояв на сторожі прав Церкви, все обмежуваних державною владою. Катерина II, ще будучи великою княгинею, знала про ці виступи і палкий характер їх митроп. Арсенія, чому вже на початку ЇЇ правління не жалувала, як бачили, ростовського митрополита. Коли йшла вже праця комісії в справах церковних маєтків і утримання духовенства, митрополит Арсеній, правлячи в ростовському соборі в лютому 1763 р. „Чин анафематствування", проголосив анафему всім, хто „насилує і зо-біжає святі Божі церкви і манастирі"..., недвозначно натякуючи на заміри Катерини і її уряду щодо відібрання церковних і манастирських земель. 6 березня 1763 р. Арсеній Мацієвич вислав в Синод донесення з гарячим протестом супроти наміреної секуляриза-
ції державною владою церковних маєтностей. Не знайшов в Синоді підтримки свого протесту Арсеній Мацієвич, навпаки, — Синод доложив цариці про протестанта, і Катерина II запалала гнівом, ознайомившись зо змістом і характером протесту митрополита. Арсеній Мацієвич був арештований і привезений до Москви і в квітні 1763 р. відбувся суд над митрополитом. Його позбавили сану і простим ченцем заслали до корельського миколаївського ма-настиря (в 34 кілом. від Архангельська), де помер на засланні в 1726 р. Федос чернець, б. архиєп. новгородський Феодосій Янов-ський. Трагічна доля митрополита Мацієвича засланням до корельського манастиря не закінчилась. В р. 1767, по доносу двох, ченця і солдата, що говорив ніби злі речі на царицю Мацієвич, його допитувано було спочатку в Архангельську, а потім привезено в Москву, де допитувано і віддано під суд, як політичного злочинця. Суд признав його вину, яка тягла за собою кару смерти, але „по милосердю цариці", присуджено було розстригти Мацієвича з ченців, дати образливу назву Андрій Брехунець і всадити навіки до ревельської фортеці. Там був митрополит замурований в тісному казематі, 10 футів вдовж і 7 -- впоперек, а для подачі йому води й їжі залишено маленьке віконце . .. Чотири роки мучився в цьому казематі український ієрарх, митрополит ростовський, Арсеній Мацієвич, вся вина якого була, за словами проф. К. Хар-ламповича, в тім, що він „боронив цілости церковних маєтків від посягань на них світської влади і робив це зо всією гарячністю південного темпераменту, з поденервованістю і жовчністю хворої людини, а з силою і рішучістю святителя Церкви, переконаного в тім, що, захищаючи її власність, він стоїть на твердому ґрунті канонів і історії" (Ор. сії. стор. 489-490).Митрополит Арсеній Мацієвич упокоївся 28 лютого 1772 р. На віконечку тісного його каземату ревельської в'язниці знайдено було вирізані ним при кінці життя слова з псалтиря: „Благо мені, яко смирил мя єси". Мученика-митрополита Арсенія Мацієвича уміщено у проф. К. Харламповича посеред імен тих єпископів-українців в Російській Церкві XVIII в., які за свої високі моральні якості являються „почитуваними за святих, канонізація яких питання тільки часу" (ІЬШет, стор. 505. Докладно про митропол. Арсенія Мацієвича — свящ. М. Попов. Арсеній Мацієвич й его дєло. СПБ. 1912.).Протест проти секуляризації церковних маєтків в Московщині, за який так жорстоко постраждав Арсеній Мацієвич, завважив, одначе, на переведенні секуляризації в Україні Катериною II не відразу з Московщиною, а тільки через 22 роки, в р. 1786, про що була мова вище (див. розд. І, 2). На манастирських землях було по Україні 14,111 дворів. Секуляризація пройшла тоді вже без протестів, бо й митрополит Київський (Самуїл Миславський) плив за течією російської урядової політики й правосвідомість в духовному стані була централізаційними заходами при Катерині II зовсім приборкана. Світські ж, українська козацька старшина, давно вже
косим оком дивилась на збільшення маєткового стану Церкви і духовенства. Ще гетьман Данило Апостол просив (дня 18 березня 1728 р.) царський уряд про заборону манастирям і взагалі духовенству набувати через купівлю, дар і т. д. маєтності як козацькі, так і взагалі державців недуховного стану, допускаючи, що пожертви на церкви й манастирі можуть бути тільки грошима. І царський уряд в так зв. „Рєшительних пунктах" цілком погодився на цю просьбу гетьмана, яка була виразом бажань козацької старшини (Б. Крупницький. Ор. сії., стор. 179).Вертаючись до положення українського духовенства при Катерині II у Великороси, треба сказати, що епізод з митроп. Арсе-нієм Мацієвичем напевно поглибив нехіть і ворожий настрій Катерини до української ієрархії й духовенства. В р. 1765 комісія в справах церковних маєтків запропонувала, а Катерина II апробувала, нове загальне правило: „Надалі з малоросійських єпархій з монахів у Великоросію без указа Синоду і без крайньої потреби нікого не впускати і в єпархії великоросійські не приймати". За 34 роки правління Катерини II з 46 архиереїв, поставлених на великоруські катедри, українців було тільки 9, себто 20%. Поворот в ієрархії до великорусів стане виразнішим, коли «авести, що з 127 архиєреїв, які займали великоруські катедри в часі від 1700 до 1762 року (до Катерини II), 70 осіб, або 55%, належало до „черкасів" (українці і білоруси), 47, або 37%, до великорусів; 3 було греки, 3 румуни, 2 серба і 2 грузина. В члени ж Синоду при Катерині II, за час до 1775 року, не було призначено жадного українця . . .   


< Попередня   Наступна > 

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя