Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  



Рекомендуємо


УПЦ Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт — www.cerkva.info






Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Головна - Бібліотека - Історія - Нарис історії Української Православної Церкви. Том 3. - Іван Власовський - Розділ 4. Доля Православної Церкви й православних українців під Польщею від часу підпорядкування УПЦ юрисдикції Московської Патріярхії й до падіння по

Розділ 4. Доля Православної Церкви й православних українців під Польщею від часу підпорядкування УПЦ юрисдикції Московської Патріярхії й до падіння по


В попередніх оповіданнях про правний і фактичний стан Православної Церкви українського народу під польською державною владою було нами стверджено зростання в другій половині XVIII віку польської релігійної нетерпимости, показані також причини другого, після першого в часах короля Сигизмунда III, посиленого наступу на православіє польської католицької партії та закінчено той огляд антиправославних настроїв і чинів Польщі другої половини XVII в. історичним фактом поставлення справи положення православних горожан Речіпосполітої Польської під контролю сусідньої держаної влади, Московської. (Див. т. II цієї праці, стор. 88-96). Це останнє, після кількох попередніх договірних актів поміж Польщею і Московщиною, було зафіксоване особливо ст. 9-ою „Вічного миру" між Москвою і Польщею, підписаного 21 квітня 1686 р. Ясна річ, що ця ст. 9, згідно з якою російський уряд мав право не тільки робити заяви, але й ставити вимоги польському урядові щодо потреб православних в Польщі, коли б вони підпадали утискам, — була обмеженням суверенітету Речіпосполітої. Але з історії попереднього століття від часу Берестейської унії 1596 р. ми могли вже переконатися, як польська влада виконувала сеймові конституції, королівські привілеї, договірні акти відносно свободи Православної Церкви в Польсько-Литовській державі та пошанування прав своїх горожан без огляду на їх приналежність до того чи іншого християнського віровизнання. Що ж торкається приватних осіб, то від них, при зрості релігійного фанатизму в польському громадянстві, ще менше можна було очікувати належної уваги до ст. 9 „Вічного миру"; навпаки, ця стаття ще більш злобила католицьку патріотичну шляхту і будила в ній ненависть до „схизматиків", в яких бачили причину ослаблення й приниження Речіпосполітої.Отже з переходом Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріярха, на що погодилась і польська державна влада, ми зовсім не бачимо на українських і білоруських землях, які по „Вічному миру" 1686 р. залишились під Польщею, якого-будь послаблення того наступу на православіє і тих войовничих настроїв супрати нього, якими характеризувались й часи перед тим, після доби Хмельниччини. Ці настрої фанатизму й нетерпимости проявлено було відразу вже в тому факті, що сейми не хотіли затверджувати статей „Вічного миру" 1686 р. під різними претек-стами близько 25 років, і тільки р. 1710 домігся Петро І цього затвердження у Варшаві. Правне ж, а ще більше, як бувало й раніше, фактичне положення Православної Церкви і православних в
Польщі у XVIII стол. так погіршувалося майже до кінця існування самої Речіпосполітої, що історик мав підстави говорити про „криваві страждання православія під польським урядом" в цих часах і характеризувати це положення словами: „Православна Церква під польським урядом у XVIII в., по милости Риму, перетерпіла такі люті страждання, яких не терпіла вона й при жорстокому Сигизмунді III" (Філарет, архиєп. Чернігів. Історія рус. церкви. Т. V, стор. 118). І врешті, як відомо, справа дисидентська (різно-вірців), зокрема ж справа православної віри в Польщі, послужила головним приводом для вмішування Росії і інших держав у внутрішнє життя Польщі, що привело й до поділів та падіння Польщі. Та хто може сказати, що теж саме не сталося б і без унії та при свободі й рівноправності віровизнань у Польщі? ..1.   Дальше переведення унії в Західній Україні „мирними" й не мирними засобами. Втрата православними Перемиської, Львівської й Луцької єпархій. Львівське братство й Почаївська Лавра на Волині в руках уніятів.Як ми знаємо, в часі підписання „Вічного миру" 1686 р. в Західній Україні, яка була під Польщею, було три православних єпархії: Львівська, Перемиська і Луцько-Острозька, єпископам яких, що залишались з своїм духовенством і вірними в складі Київської митрополії, була гарантована ст. 9 того „Вічного миру" свобода у відправі богослуження й адмінструванні єпархією та володінні церковними маєтками. (Т. II цієі праці, стор. 96). Але ж на катедрах двох з цих єпархій, Львівській і Перемиській, тоді вже, як „мир" підписувався, сиділи тайні уніяти: на Львівській йосиф Шумлянський, що замолоду переходив вже на унію, потім вернувся на православіє, щоб дістати владицтво Львівське, а будучи вже на катедрі, знову став уніятом, поки що тайним (від року 1681, за даними других істориків — навіть від 1677 року); на Перемиській катедрі — єп. Інокентій Винницький (уніят від 1681 р.). На третю ж катедру, Луцьку, в р. 1686 вільну з причини опущення її єп. Гедеоном Святополк-Четвертинським в 1684 р., було поставлено в 1687 р. брата Йосифа Шумлянського, єп. Афа-насія Шумлянського, теж тайного уніята.Обсадження православних єпископських катедр єпископами — тайними уніятами — було реалізацією плану переведення унії „мирними" засобами, автором якого плану був Йосиф Шумлянський. Не був цей план таким вже мудрим, як іноді його представляють. Було це, за висловом проф. Володимира Антоновича, „повторення афери" Потія і Терлецького, а головним „комбінатором" в цьому повторенні через сто років і був Йосиф Шумлянський. (Архив Юго-Западн. Россіи. Ч. 1 т. IV. Акти об уній й состояніи Правосл. Церкви с половини XVII в. Предисловіе проф. В. Антоновича, стор. 16). Після сеймової конституції 1676 р., якою заборонявся виїзд за кордон „людям греко-руської релігії" (див. т. II цієї праці, стор.176
92), треба було, як і в кінці XVI в., знайти ієрархів-зрадників своєї віри і народу, щоб врешті-решт залишити український народ без православних священиків.йосиф Шумлянський, як зручний комбінатор, вступав, як ми бачили (т. II ,стор. 325; III — розд. І, 1), не раз і в зносини з московським патріярхом та урядом, але на ділі увесь час, як дістав від польського короля „адміністратуру Київської митрополії", працював на користь Риму, підготовляючи переведення на унію За-хідньої України. Становище „адміністратора" утворене було під претекстом зберегти канонічну залежність Київської митрополії від Царгородського патріярха, коли виступали явні заміри Москви підпорядкувати собі Київ. Лже-православні єпископи домагались відділення від Києва, де було тоді „блюстительство" митрополії (Лазар Баранович) з рамени московської влади; з огляду ж на те, що й уніятський митрополит був „київським", то щоб не порушувати його прав, обмежились призначенням адміністратора, яким і став Шумлянський Йосиф, сполучивши з цим званням головно право розпоряджатися маєтками митрополії й Печерської Лаври, які знаходились на землях під польською владою; привілей на землі Київо-Печерського манастиря король Ян Собєський дав Шумлянському 6 лютого 1684 року (Арх. Ю.-З. Рос. Ч. І т. IV, стор. 72-73).Круг йосифа Шумлянського утворився гурток духовних і світських осіб, що мали таку саму „ревність" до унії: Інокентій Винницький, що дістав катедру Перемиську під умовою переходу його й переведення ним єпархії на унію; уневський архимандрит Вар-лаам Шептицький, що хотів бути Холмським епископом-помічни-ком; ігумен Лиснянського манастиря Сильвестр Тваровський, який за перехід на унію бажав багатої Овруцької архимандрії; з світських осіб — члени Львівського правосл. братства, в більшості міщани, як Керендович, Жураківський, Мокрицький, Кручкевич і Тернавський, приймають унію і зобов'язуються ширити її, якщо уряд подбає для них на сеймі дістати дипломи шляхетства (В. Антонович. Ор. сії., стор. 16-17). Шумлянський впродовж 20 років прочищає шлях унії, намовляючи й підготовляючи до неї духовенство; його намісники роз'їзджають по парафіях, відбірають у священиків, вірних Києву, антимінси і св. миро, одержані з Києва, та віддають ці предмети адміністраторові, який публічно зневажає їх; взамін видаються Шумлянським нові антимінси за певною оплатою. Ян Собєський роздає бенефіції на церковні посади виключно особам, про симпатію яких до унії свідчить королеві Шумлянський. В 1681 р. Овруцька архимандрія дісталась Сильвес-тру Тваровському, хоч братією манастиря і мирянами було, за старим звичаєм, обрано на архимандрита Інокентія Монастирського. Протест Монастирського кінчився тим, що проти нього розпочаті були приватні позви та судові переслідування, від яких вивтікати змушений був до Києва. Після ж смерти Тваровськго король віддає, по рекомендації Шумлянського, Овруцьку архимандрію світсько.му Климентію Домарадзькому, який не був і шляхтичем, а тому не міг, за польським правом, бути архимандритом. Одначе архимандрію він заняв, а про вибори братією не було вже й мови (ІЬісІет, стор. 28-29).23 червня 1691 р. тайний уніят еп. Перемиський Інокентій Винницький вже відкрито проголосив у Варшаві від себе і за свою паству приступлення Православної Перемиської єпархії до унії та почав силоміць переводити на унію українські православні парафії; на непокірних же скаржився світським властям, просячи примусити до покори їх свому „законному" архипастиреві. В 1694 р. Інокентій Винницький писав папському нунцію у Варшаві кардиналу Барберині, що до унії „приєдналось" в його єпархії більше 800 церков, більше як 3 тисячі з вищих станів і кілька соток тисяч звичайного люду посполітого. Це за три роки, а в 1761 р. один з наступників Інокентія Винницького „міг вже похвалитися, що в його єпархії нема ні одної православної церкви". (М. Гру-шевський. Ілюстр. Історія України, стор. 436). Коли Інокентій Винницький відкрито перейшов на унію і почав жорстоко переслідувати православіє в Черемиській єпархії, рос. резидент у Варшаві Борис Михайлов заявив польському урядові, що цей владика повинен бути усунений з катедри, бо самовільно перейшов на унію, а на його місце в православній єпархії треба поставити православного єпископа. Резидентові відповіли, що король і Річпоспо-літа не можуть перешкоджати доброму замірові кожного, хто бажає прийняти унію. Коли ж резидент вказував далі на те, що тут нема доброго наміру, а власники маєтків насильно повертають православні церкви в унію супроти ст. 9 „Вічного миру", то йому відповіли, що „в договорі з царським величеством мова йде тільки про королівські маєтки, а не про панські шляхетські, бо ж панові в його маєтках власних не вільно, щоб хто наказував". І врешті на настоювання і в 1694 р. резидента про усунення Винницького з катедри відповіли, що цього ніколи не буде. (Й. Чистович. Очерк исторіи Западно-русской Церкви. Т. II, стор. 46-48. В. А. Біднов. Православная Церковь в Польшє й Литвє, стор. 363).Львівський єпископ йосиф Шумлянський був врешті урочисто приєднаний до Риму у Варшаві в капуцинському костелі 16 травня 1700 року, присягнувши на унію перед кардиналом-примасом. Відступник від віри батьків, Шумлянський, після 20 років зрадницької єзуїтської потайної роботи, вважав, очевидно, уніятську справу в єпархії Львівській настільки доспілою, що рішив відкрито проголосити перехід її на унію. Вернувшись до Львова, почав Шумлянський силою відбірати у православних українців церкви й заводити унію явно скрізь в Галичині й на Поділлі. Коронний гетьман Яблоновський додав йому помочі для цього в своїй гвардії, і коли Львівське братство спробувало спротивитися, то Шумлянський з вояками гетьмана силоміць вирубав двері в братську церкву і відправив тут уніятську службу (М. Грушевський. Ор. сії., стор. 435). Братчики не хотіли одначе прийняти унії і звернулись
з скаргою до рос. резидента у Варшаві Судейкина, заявляючи, що „скільки їх мочи буде, вони ніколи добровільно в унії бути не бажають". На представлення Судейкина, король Фридрих Авґуст II (ревний пропаґатор унії король Ян Собєський помер 17 червня 1696 р.) дав грамоту на ім'я Шумлянського з наказом припинити насильства і повернути православним захоплені у них церкви, але великий коронний канцлер відмовився прикласти печатку до наказу королівського, який через те залишився недійсним. (Й. Чи-стович. Т. II, стор. 49-50. — Ст. Мирона* „Іосиф Шумлянській, по-слєдній православний єпископ львовскій й его Метрика", — „Кіев-ская Старина" за 1891 р., VI). Щоб привести непокірливе Львівське православне братство до унії, вжито було дошкульних засобів — підірвати матеріяльний стан братства. Коли у війні Авґуста II (в союзі з Петром І) з Швецією шведи в р. 1704 обложили Львів і вимагали контрибуції, поляки цю контрибуцію переклали на Львівське православне братство в розмірі 120 тисяч золотих. Братство мусіло віддати всі гроші і дорогоцінності, а Шумлянський, щоб до кінця зруйнувати братство, відкрив тоді при своїй уніят-ській катедрі нову Юріївську друкарню в замірі позбавити братство головного джерела його прибутків від друкування богослужбових і інш. книжок в братській друкарні. Так Львівське православне братство, велике своїми заслугами перед Українською Православною Церквою, що після появи Берестейської унії 112 років було вірним прадідівській православній вірі, змушене було, під єпископським і урядовим гнетом, приняти унію, що сталося 2 травня 1708 р. Так унія запанувала і в Львівській єпархії, як в Пере-миській. Тільки Манявський Великий Скит (на підгіррю карпатськім, за Станиславовим, в повіті Богородчанськім), що був заснований знаменитим українським ченцем Іовом Княіиницьким в році 1611 (див. т. II, стор. 273), зоставався при православній вірі в Галичні в XVIII стол., аж поки не закрив того манастиря австрійський католицький уряд в р. 1785.„За 20 років після невдалого Люблинського з'їзду в 1680 р. унія, за словами проф. В. Антоновича, поширилась більше, ніж впродовж цілого майже попереднього століття" (Архив Ю.-З. Р. Ч. 1 т. IV. Предисл., стор. 49). Це були наслідки і роботи ієрархії, що за планом Щумлянського тайно приймала унію, і релігійних насильств. Жертвою переважно насильств стала третя православна єпархія в Західній Україні, Луцько-Острозька.Як знаємо, на цю єпархію, після того, як вижили з неї єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, який 20 років управляв нею в умовах різних переслідувань, Шумлянський посадив свого брата Афанасія, що був цілком нездатний і до сану ієрейського, а не то що до єпископського. При цій нездатності, і тайним уніятством своїм він мало міг нашкодити Луцькій єпархії православній, катедру якої займав від 1688 до 1694 року. Після його* Івана Франка.
смерти, йосиф Шумлянський, єп. Львівський, він же й „адміністратор"' митрополії, взяв Луцьку єпархію в своє управління і рухоме майно катедри Луцької почав вивозити до Львова. Але православне духовенство, Луцьке братство й шляхта в єпархії вибрали на Луцьку катедру світського, волинського шляхтича Дмитра Жабокрицького. Жабокрицький був родом з Луцька, батько його був православним, мати католичка; освіту дістав в Краківській академії. Був він земським писарем в Луцьку, вважався вченим. Після виборів його на катедру, Ян Собєський дав йому грамоту на цю катедру, і він прийняв чернецтво з ім'ям Діонисія. Претензії Шум-лянського, незадоволеного тим, що все це робилось без його „ад-мінстратора" відома, Діонисій Жабокрицький з гідністю відкинув: „Я тобі не молюся, ти мене не помилуй"... Заявив Шумлянсько-му, що не дозволить його милості керувати собою подібно іншим, які могли це зносити. Московський патріярх доручив митрополитові Варлааму Ясінському висвятити Жабокрицького в єпископа Луцького. Але в Києві несподівано знайшли перешкоду канонічну до висвяти: Жабокрицький був одружений з вдовицею, хоч і розвівся з нею. Крім того, була пущена чутка, що й після розводу був він вдруге одружений. Митрополит Варлаам відмовив висвячення і представив справу патріярхові. Жабокрицький, номінат Луцький, не маючи посвячення, знемогав в боротьбі з унією, а Шумлянський святкував перемогу. Єпископ Сочавський в Молдавії, до якого звернулись, теж відмовив висвяти. Тоді з Мар-мароша привезений був єпископ йосиф Стойка, який і висвятив Жабокрицького, але, коли раніше луцька польська шляхта забороняла в своїх маєтках визнавати Жабокрицького-номіната, то тепер і православні, не признавши його висвяти правильною, рівно ж поставили його в тяжке положення. З боку польського уряду розпочато було суд проти нього, що ніби обманом дістав він королівську грамоту на церковні маєтки Луцької єпархії. Сім років будучи номінатом і твердо держачись православія, Жабокрицький врешті не устояв і в 1702 році перейшов на унію. Тоді уніят-ська церковна влада признала всякі канонічні перешкоди неіснуючими, бо мармарошський єпископ розрішив Діонисія від „зеті-ріепа Ьі^атіа", а що вдруге був жонатий, признано недоказаним. Універсалом королівським був стверджений Жабокрицький на ка-тедрі Луцькій. Православні волиняки не хотіли примиритися з втратою ними Луцької єпархії. Користаючи з того, що у війні Росії й Польщі з шведами російські війська заняли багато областей Польщі, православна волинська шляхта розпочала переслідування єп. Жабокрицького, який втік був до Угорщини, але коли вернувся в р. 1708, то його схопили свої ж і видали росіянам. Жабокрицький був вивезений до Петербургу, а потім засланий на Соловки, де й проживав до смерти в (Половецькому манастирі, від 1711 по 1715 р. В сумній долі його прийняли участь Рафаїл Крас-нопольський і Варнава Волостковський, українці-архиєпископи холмогорські в тих часах, під начальством яких знаходився Соло-
вецький манастир, так що життя на засланні не було тяжким для б. луцького уніятського, з примусу обставин, єпископа Жабокриць-кого. „Так, — робить висновок історик, — втрачена була для Православної Церкви людина розумна, з ініціятивою й енергією, що могла б багато доброго зробити для своєї Церкви" (Й. Чи-стович. Ор. сії., т. II, стор. 291).Після сумного кінця з єп. Діонисієм Жабокрицьким православна шляхта Волинського і Київського воєвідства р. 1710 обрала на Луцьку катедру Кирила Шумлянського, сина пок. єп. Афа-насія Шумлянського, якого рекомендували шляхті і король та уні-ятський митрополит Винницький в надії, що Кирил, син тайного уніята і племінник явного уніята Йосифа Шумлянського, теж буде уніятом і поведе в унію Луцьку єпархію*. Але вони були в цих сподіваннях цілком заведені. Новообраний на Луцьку катедру Кирил Шумлянський за висвятою звернувся до Київського православного митрополита йоасафа Кроковського, а не до уніятського митрополита; по висвяті виявив себе твердим в православії. Не забарились тоді в переслідуваннях православного Луцького єпископа. Сеймик Волинського воєвідства, згідно з пропозицією від короля під впливом митрополита-уніята, постановив: вважати вибори Кирила Шумлянського недійсними, відібрати від нього акт його обрання та передати Луцьку єпархію в управління Холмсько-му уніятському єпископу (В. Антонович. Ор. сії., стор. 67). Тоді король видав універсал з дня 17 жовтня 1711 р., в якому проголошено було не визнавати Кирила Шумлянського за єпископа Луцького. Католицька шляхта на Волині загрозила єпископу Кирилові арештом і засланням. Тоді Кирил Шумлянський втік до Києва в 1712 році, де був призначений на катедру єпископа пере-яславського-коадютора митрополита Київського. Звертався Шумлянський зі скаргою до Петра І, який через посла у Варшаві кн. Долгорукого вимагав привернення на катедру Луцьку єп. Кирила, але невідомо навіть, чи на це представлення дана була польським урядом яка відповідь. Кирил Шумлянський помер в р. 1726. Так був він останнім православним єпископом на Луцькій катедрі, яка з р. 1712 була захоплена уніятами і православних єпископів не мала аж до 1922 року.Унія, все зміцнюючи свою експанзію на православіє на західньо-українських землях під Польщею, на яких з р. 1712 не було вже жадного православного єпископа, одночасно загортала під свої впливи та переводила під своїх уніятських єпископів і православні манастирі на Західній Україні. Головним з них був, як відомо, Почаївський манастир на Волині. Ліквідація Луцької православної єпископської катедри, до юрисдикції якої належав манастир Почаївський, ставала загрозою й для утримання в православії святині Почаївської. Були підстави думати, що це нещастя — унія омине Почаїв. Аджеж ще р. 1700 червня 26 польський король Авґуст II видав окрему грамоту (в Архіві Почаївської Лаври вона переховувалась в оригіналі і в наших часах перед другою181
світовою війною), в якій Почаївський манастир називається „старожитнім і чудодійним грецького обряду" та підтверджуються всі його права і фундуші. „Наказуємо, — говориться в грамоті, — щоб сія грамота наша на користь названого манастиря, що не в унії знаходиться, належно була шанована й в цілості виконувана всіма особами, духовними і світськими, а особливо вельможними сенаторами, гетьманами, урядниками коронними і великого князівства Литовського старостами та їх урядниками, котрі в разі потреби повинні давати й свою поміч; також велебними єпископами, архимандритами, ігуменами та іншими, що знаходяться в єднанні з Римською церквою, і то під загрозою кари в десять тисяч червінців"...Здавалось, що ця грамота, яка свідчила про релігійну толе-ранцію короля Авґуста II, в достатній мірі забезпечить манастире-ві непорушність в ньому православної віри. Дійсно, манастир Почаївський, після одержання цієї грамоти, зоставався ще 20 років православним. Немає документальних даних, які стверджували б, як стався перехід Почаївського манастиря на унію. Без сумніву, що велику ролю в цьому сумному факті відіграло захоплення уні-ятами Луцької православної катедри. Маєткові непорозуміння й спори з сусідніми дідичами, що під претекстом спадщини (по Гой-ській) претензії ростили до манастирських маєтків, змушували ігуменів, як не стало православного єпископа в єпархії, шукати оборони й опертя у луцького уніятського єпископа, а далі й у папського нунція у Варшаві. Так ступнево, рік за роком, узалежню-вався Почаїв від вищої католицької влади, поки перехід його на унію не став довершеним фактом. З 1721 р., через 9 років після закриття православної катедри в Луцьку, Почаївський манастир на Волині, витримавши 125-літню боротьбу з уніятськими впливами (від 1596 р.), став уніятським манастирем базиліянського ордену, яким і пробував впродовж 110 років. Увесь час цей мощі преподобного ігумена Почаївського Іова, борця за православну віру, були в Почаївському манастирі закриті.2.   Релігійна нетерпимість в католицькій Польщі XVIII в. Жорстокі переслідування православних.„Коли б я побачив відчинені для дисидентів (не-католиків) двері в сенат, ізбу посольську, в трибунал, — то я закрив би для них вхід власним моїм тілом, нехай би мене розтоптали. Коли б я побачив місце, приготовлене для побудови не-католицького хра-ма, то я ліг би на це місце, — нехай на моїй голові покладуть наріжний камінь будівлі"... Оці фанатичні викрики в промові на Варшавському сеймі в жовтні 1766 р. краківського біскупа Каєта-на Солтика, якими запалював він фанатизм сеймових послів, треба признати характеристичними для настроїв польської католицької шляхти у відношенні до всіх дисидентів, зокрема ж до православних, впродовж XVIII в., аж до доби „чотирьох-річного сей-
му", коли ослабла де-що релігійна нетерпимість, принаймні в поступових колах шляхти, яка кинулась була рятувати державу від остаточної загибелі. (В. А. Біднов. Православная Церковь в Поль-шє й Литвє по Уоїитіпа Іе^ит, стор. 403).Королі польські саксонської династії (1696-1763 р., за виключенням рр. 1704-09, коли Карлом XII шведським був посаджений на польський престол Станислав Лещинський), Фридрих Авґуст II і потім син його Авґуст III (1633-1763), не були фанатиками; католицтво приймали, будчи лютеранами, бо не могли інакше дістати королівського престолу в Польщі. Але не були вони й визначними якими особистостями на престолі, щоб мати який помітний вплив на напрямки державної політики в Польщі. Історики говорять про розпусту при дворі в часах Авґуста II, а про Авґуста III висловлюються як про „слабенького розумом і мало активного" (Й. Чистович. Ор. сії., т. II, стор. 48, 63). Отже такі королі тим більше були безсилі проти можновладства в Польщі латинського духовенства та магнатів з численною шляхтою на послугах магнатам, можновладства, яке було традицією та витворювало анархію в державному й суспільному житті Польщі. Ця анархія явно зростала у XVIII столітті, а при ній положення православних все гіршало й гіршало.Вже при Яні Собеському „католицьке духовенство і папа настоювали перед королем, аби відібрано було всякі права у схизматиків". (Згіфіи Логег". ^2Іе']е Роїзісі ро<31и? озіаіпісп Ьасіап. Ь^оу. 1866. IV, 79. — В. Біднов. Ор. сії., стор. 361). Захоплене ревністю до католицтва, латинське духовенство при королях Сась-кої (Саксонської) династії надзвичайно свавільно, „нечуваним образом", всякими способами тіснить православних, від нього ж не відстає в переслідуваннях православних і шляхта. Всі старались знищити православіє і дати перемогу унії, а далі латинству і „польськості". Часи, коли православні, разом зо всіма дисидентами, представляли з себе на сеймах показну силу, минули безповоротно. Отже польська католицька шляхта, користаючи з свого цілком панівного положення в сеймі, йшла тепер до того, щоб відібрати різновірцям й ті права, які були виборені ними до 60-их років минулого XVII ст., хоч би права ці залишалися часто тільки на папері. Вкажемо на головніші акти обмежень в правах православних за 70 років правліня в Польщі саксонської династії.1. „Расіа сопуепіа" 1697 р., на підставі яких обрано на польський престіл Фридриха Авґуста II, зобов'язували короля не допускати не-католиків ні в сенат, ні до яких-будь посад, ні давати їм староства (В. Біднов. Ор. сії., стор. 367).2. На сеймі 1699 р. в конституції, що торкалась поверненого в цьому році від турків м. Камянця Подільського, було постановлено, що православні не мають права жити в цьому місті, а, в наслідок виселення православних, церкви їх мали перейти до унія-тів; останніх же було так мало в Камянці, що вони взяли собі
тільки одну церкву, а решту було закрито  (Архив Ю.-З. Росії. Ч. І. т. IV, стор. 122-123).3. На тому ж сеймі 1699 р. принята конституція: „Бажаючи заохотити дизунітів грецької релігії до з'єднання в святій вірі, відновлюємо конституції 1667 1678 рр. про уніятів і цим оголошуємо, що люди міщанського стану, чисті уніяти, достойні вступати на посади в мінські магістрати". Іншими словами, цією конституцією міщани православні усувались від участи в міському самоуправлінні та від служби в магістратах, де вони підтримували своїх одновірців; скерована ця „міра" була й до ослаблення православних братств по містах, бо склад братств на кінець XVII в. поповнявся виключно міщанами (В. Біднов, стор. 370).4. На сеймі 1717 р., т. зв. „німому", на якому затверджено Варшавський трактат з дня 3. IX. 1716 р. (примирення між королем Авґустом II і незадоволеною ним шляхтою), пунктом 4-им того трактату заборонено було дисидентам будувати нові молитовні доми для богослужбових зібрань, а також направляти старі; збіра-тися для спільної молитви (без проповіді і співу) можуть тільки приватне, по своїх хатах. Католики, що давно вже впровадили в практику не відрізняти православних від дисидентів, стали цей пункт 4 застосовувати й до православних, забороняючи по всій Короні й Великому Князівстві Литовському будувати нові православні храми та відновляти дуже старі (Й. Чистович. Ор. сії. Т. II, стор. 52).5. На сеймі 1718 р. в Гродні католики, скориставши з обставини, що посеред послів на цьому сеймі був присутній тільки один дисидент (велюнський посол Петровський), позбавили його права голосу, а на наступних сеймах цей випадок потрактували вже як звичай і не дозволяли дисидентам бути послами на сейм. Цим „католики добились можливости робити які завгодно постанови проти інако віруючих, бо тепер ніхто не міг противитися їм; такі утиски торкались і православних, від яких теж відіймались можливості захищати свої права легальним способом" (В. Біднов. Ор. сії., стор. 376).6. Коли після смерти в р. 1733 короля Фридриха Авґуста II на-ступио безкоролівя, то в часі цього безкоролівя польський католицький фанатизм виявився в повній силі. На конвокаційному сеймі 27 квітня 1733 р. було постановлено ще більше обмежити права дисидентів, їм обіцюється мир, маєткова й особиста недоторканість, „згідно з давніми конфедераціями", але тут же забороняється їм участь в посольській ізбі, в трибуналах, комісіях, організація своїх приватних з'їздів чи збірань, що законами заборонені, призначення на урядові становища — коронні, литовські, во-євідські, земські і гродські (виняток тільки для тих, хто в цей час вже займає таке становище), а врешті не сміють вони шукати опіки у чужоземних послів у Варшаві, під загрозою кари, як за державну зраду. Так дисиденти позбавлялись цілого ряду політич-
них в державі прав. Про православних навіть згадки не було на конвокації: або й вони числились в дисидентах, або ще гірше, — їх цілком ігнорували, ніби таких вже й не існувало в Польщі. Термін „православний" вжито в постанові конвокації 1733 р. в при-ложенні до римо-католицької церкви: „Будемо охороняти, — говориться там, — всіма нашими силами права і привілеї православної (огіпосіохае) римо-католицької церкви і церкви греко-уніят-ського обряду, але не іншого другого". „Православію, — заклю-чає історик, — цілком не було місця в Речі Посполітій" (Уоїиті-па 1е?ит VI, В. Біднов, стор. 379-380).Впродовж 30-літнього правління короля Фридриха Авґуста НІ (1733-1763) жадних змін в правовому стані православних в Польщі не наступило, бо ж і всі сейми, які скликались при ньому, були зірвані послами, так що не залишилось від них жадних конституцій.7. Після смерти короля Авґуста III, на конвокаційному сеймі в травні 1764 р. посли урочисто обіцяли стояти до смерти за католицьку віру і сполучений з нею обряд грецький (унію), про пра-вославіє ж не було мови, як і на конвокації в безкоролівя р. 1733. Натомісць була принята конституція „о поповичах", явно скерована на шкоду православним. Сейм постановив про синів священиків, називаних „поповичами", що „кожен з них, хто до 15 років життя не буде приставлений до шкільної науки, або до якого ремесла в місті, після ж скінчення шкільної науки чи після вивчення ремесла не домогається духовного звання, чи не належить до цехів в місті, — той стає підданим місцевих коляторів", тобто стає кріпаком того пана-дідича, в маєтку якого знаходилась церква. Православне сільське духовенство, переслідуване католиками й бідне матеріяльно, рідко мало змогу вивчати своїх дітей по школах; здебільшого проживали сини його при батьках, практично підготовлялись до священства, а по смерті батька такий попович, на бажання парафії, займав його місце. Закріпощення згаданою конституцією таких поповичів-кандидатів на церковні становища панові католикові переслідувало явну ціль — витворювати недостаток в кандидатах на православних священиків, змушуючи тим православну людність до переходу на унію.На елекційнім сеймі в серпні 1764 р., коли було вибрано останнього короля Польщі Станислава Понятовського, як і на коронаційному сеймі в жовтні того ж року, нічого не було принято для полегшення долі православних і відновлення давніх прав і привілеїв. „Расіа сопуепіа" й останнього короля не згадують про „ди-зунію", так ніби в Польщі була вже тільки унія, якій, слідом за католицтвом, гарантуються в „Рас1а"-х права і привілеї. Такі наслідки часу безкоролівя 1763-64 р. для православних свідчили про те, який фанатизм, розпалюваний латинським духовенством, панував над польською шляхтою. Річ в тім, що Станислав Понятов-ський був ставлеником партії Чарторийських, яка кооперувала з російським урядом і яку цей уряд підтримував, так що в суті ре-
чі Станислав Понятовський був кандидатом російського двору. Тому можна було б очікувати задоволення хоч в де-якій мірі представлень рос. уряду про зміну релігійної політики в Польщі у відношенні до православних і дисидентів. Одначе й Чарторийські не пішли на зустріч цим представленням. З одного боку вони боялись підіймати питання про релігійну свободу, щоб в рядах своїх же прихильників не втратити популярности, а рівнож щоб не підсилити противників уступками в користь „схизматиків". З дру-го боку, вони й самі були, видно, пройняті тими політичними міркуваннями, що унія корисна для об'єднання народів в складі Польщі, а привернення прав православним і дисидентам, зроблене на бажання рос. уряду, викличе в останніх, з почуття вдячности, тягу до сусідньої держави і підтримку в її планах і замірах щодо Речі Посполітої.«Коли світська влада (в Польщі) проголосила таку війну проти православія, — пише архиєп. Філарет Гумилевський про часи першої половини XVIII в., — то фанатизм для кожного став ділом законним. І відкрилась кривава війна проти православних. Тяжко передати всі жорстокості, які дозволяли собі супроти православія. Не залишалось ганебного імени, яким не плямували б прилюдно православних... Україна й Білорусь називались „рагїез іпг'ісіеііит" — країнами невірних, куди виправлялись натовпи ба-зиліян і доміниканів, у постаті місіонерів, а на допомогу їм поспішали меч та інквізиція. Православних священиків прив'язували до стовбів, били нагаями, саджали до в'язниць, морили голодом, травили собаками, рубали їм шаблями пальці, ломали руки й ноги; хто й після того зоставався ще в живих, але не хотів унії, тих виганяли з домів, і притулку вигнанцям та родинам їх не сміло давати милосердя (Див. виписки з польських актів у Бантиш-Камен-ського — Історія унії. Числа: 2-8, 18, 22, 24, ЗО, 32, 35, 41, 45, 46, 52) ... В 1736 р. біскупи папські випросили у короля універсал на право поставляти православних священиків тільки з дозволу самого короля, а поміщики давали „ргегепіа" тільки тим, хто погоджувався на унію. На манастирі вдень робили напади, грабували або палили їх, ченців мучили як могли, часто забиваючи до смерти. Не кажемо про маєтки церковні й манастирські, які відіймали розбоєм. Сільських мешканців і міщан мучили нелюдськими тортурами, щоб зробити уніятами чи римлянами ... Траплялось, що нещасні, змушувані до унії та не маючи ніде захисту, з риданнями бігли на кладовище, де, обіймаючи холодні могили родичів, кричали: „блаженні ви, що померли в благочесті» (Історія Рус. Церкви, т. V, стор. 119-122).Проф. Київського Університету В. Антонович у вступній історичній статті до т. IV ч. І „Архиву Юго-Зап. Россіи", в якому томі подані „Акти об уній й состояніи Православной Церкви с половини XVII в.", пише: «Грабунки церков і духовенства та захоплення церковної землі розбуялою шляхтою були звичайним явищем; робили наскоки й через границю, руйнуючи „схизму". Впро-
довж ЗО років від 1727 до 1757 пограничні шляхтичі більш 20 разів налітали на маєтки Київо-Братського манастиря і свавільничали там та грабували. Тим більше було це в межах Речі Посполі-тої, і не тільки з корисними цілями, але й без них, як виявлення чистого релігійного фанатизму... Кожний православний, особливо ж особа духовна, був завжди в небезпеці бути зневаженим і ображеним: як зустрічав шляхтич священика на ринку в місті, він, з якого випадкового приводу, чи й без всякого приводу, зводив суперечку і починав прилюдно бити священика; як побачив пан, що православний священик вів бесіду з селянами, він кидався на нього, перекидав на землю, бив каблуками й палкою, рвав його за волосся; як напотикався пан на жінку священика, що робила закупи на ринку, він почував себе в „обов'язку", безо всякого приводу, дати їй кілька вдарів нагаєм... Коли зобижені пробували зупинити напасника, вказуючи на свій духовний стан, то шляхтич нахабно відповідав, що тільки католицькі ксьондзи — шляхтичі, яким він зобов'язаний пошану виявляти, попи ж — мужики. Склалось навіть прислівя: „Со Ісзіопсіг —- Іо зхіаспсіс, со рор — Іо спіор" (стор. 34, 39)». І акти т. IV свідчать про всякого рода переслідування й „безчинства", яких допускалася шляхта, як: напади на святині, припинення богослужень в церквах, грабунки церков, руйнація православних могилок, замикання церков в маєтках, віддача церков в аренду жидам, заборона дзвонів, вигнання священиків з парафій, змушування священиків до відбування панщини і т. д.Після захоплення уніятами всіх трьох православних катедр в Західній Україні під Польщею: Перемиської, Львівської й Луцької, — залишився в Польщі тільки один православний єпископ, на Білорусі, з катедрою в Мотилеві. На Білоруську чи Могилевську (Мсти-славсько-Могилевську) єпархію, щоб і тут знищити православну катедру, повело тепер наступ латино-уніятське духовенство, тим більше, що значення білоруських архиєреїв, як єдиних православних владик в межах Польщі, виходило тепер і поза межі їхньої єпархії, вони ставали опікунами православія в Польщі. Судилось до того ж так, що на білорусько-могилевській катедрі перебували в цей час українські владики: єпископ Сильвестр, кн. Святополк-Чет-вертинський (1705-1728), еп. Арсеній Берло (1730-1732), єпископ Иосиф Волчанський (1738-1742), брат його єпископ Єремія Вол-чанський (1742-1754), архиєпископ Юрій Кониський (1755-1795). Всі ці архипастирі Могилевські, так само як і пастирі православні та паства їх, не були вільні від переслідувань, тяжких зневаг та ображень в наступі на Православну Церкву в Польщі католицького фанатизму. Єпископ Сильвестр, кн. Четвертинський, „не раз був в небезпеці бути забитим, і тільки Провидіння Боже охороняло його" (архиєп. Філарет, т. V, стор. 122). Р. 1722 він був ранений шаблею шляхтичем Свяцьким, який кинувся на єпископа, коли останній при зустрічі з Свяцьким почав вимовляти йому за змушування священика в Оршанському повіті до унії побоями ки-
ями. Р. 1723 польська шляхта напала на Кутеїнський манастир, до якого прибув єпископ Сильвестр з приводу заворушень в манасти-рі, викликаних унійною пропагандою; шляхтичі виломали браму, били шаблями і єпископа і урядового комісара, а слуг їх киями і камінням на смерть; єпископа взяли під арешт. Єпископ писав Петру І: „Там б'ють, по других місцях церкви відіймають, служок нівечать, коней відбірають, рабують, мене самого під арештом тримають. Слізно прошу вступитися за обиди наші, щоб не сказали народи: де Бог їх?" (І. Чистович. Т. II, стор. 58). Єпископа Арсе-нія Берло (з архимандритів Київського Межигірського манастиря) польська влада зовсім не признала за єпископа з тих мотивів, що він не походив з шляхетського роду в Польщі, і рос. уряд перевів його на Переяславську катедру.Єпископи йосиф і Єроним терпіли нахабні образи. Єроним ледве не був забитий біля самого Могилева слугою пана Занкеви-ча, що трапилось р. 1748. Кавецький, слуга Занкевича, напав на архипастиря в дорозі, лаяв його з останніх слів, а потім стрілив в нього з пістоля, але не влучив (Арх. Філарет, V. Стор. 122). Після смерти єпископа Єронима римський папа через нунція у Варшаві настоював, щоб король не допустив якого наступника далі на православній катедрі в Могилеві. Але король Авґуст II не в силі був задовольнити цього бажання папи, для чого треба було протистати російському урядові. Російський Синод призначив на Білоруську катедру знаменитого Юрія Кониського, який був родом з Ніжина на Чернігівщині, шляхетського роду, вихованець Київської Академії, в якій від 1745 р. був учителем, потім префектом і ректором та архимандритом Київо-Братського манастиря.Молодий, талановитий та енергійний архипастир Кониський найбільше своїх попередників витерпів від фанатиків. По Білорусі ходили мандрівні католицькі місії для навертання православних в унію та католицтво. Одна з таких місій, під проводом домініканця Овлочинського, в червні 1759 р., в м. Орші увірвалась до церкви, де правив Службу Божу єпископ Кониський. „Місіонери" з своїми слугами і фанатичним натовпом почали бити й розгоняти людей, а ставши в шапках проти єпископа, кричали: „Попе, хлопе, схизматику!" Єпископ змушений був припинити богослуження і під загрозами фанатиків полишив храм. Щоб спастись від розлюченого, розагітованого натовпу, єпископ Кониський вивезений був православними з Орші на возі, прикритий кінським гноєм. В році 1761 другий домініканський „місіонер", Зенович, озброїв на-товп єзуїтських студентів рушницями, пістолями, киями та напав в Могилеві на архиєрейський дім і семінарію; натовп поломив ворота, бив і ломав все, що попадалось, мордував ченців, учеників, службу; єпископ спасся, захований у вогкій пивниці архиєрейсько-го дому. Про все це заховались донесення єпископа Юрія Кониського Рос. Синодові в Петербурзі. Такі „місії" безкарно продовжували й далі свою місійну працю, висміюючи православних святих,
лаючи православну віру (І. Чистович. Т. II, стор. 110-111; арх. Фі-ларет. Т. V, стор. 123).В проповідях, промовах перед владами і інш. творах архиепи-скопа Юрія Кониського заховалось багато гіркої правди в яскравих зображеннях тяжких страждань за віру православних людей в Польщі в половині XVIII в. Так, напр., коли вступив на польський престіл останній король Станислав Авґуст Понятовський, архиепи-скоп Кониський держав перед ним у Варшаві 27 червня 1765 р. промову, в якій, давши картину великих страждань православних білорусів і українців та показавши несправедливість до них польської влади, казав королю: „Одна тільки віра наша ставиться нам як злочин... Нас, християн, переслідують християни ж; нас, вірних, тіснять більше, ніж невірних. Замикають наші церкви, в яких завжди прославляється Христос, а жидівські синагоги, в яких Хри-стос знеславлюється, залишаються відкритими і безпечними. За те, що ми не сміємо тлумачити вічний закон Божий за людськими пе-реданнями і змішувати земне з небесним, нас називають схизматиками, єретиками, відступниками від віри. За те, що ми боїмося безсоромно суперечити совісті, нас засуджують в темниці, на рани, на меч, на вогонь"... (В. Біднов. Ор. сії., стор. 399). Хоч на цю промову відповів „в зворушенні" король, що „отримаєте підтвердження всього, на що маєте давні права", одначе проповіді архипастиря з 1767 р. не говорять про додержання цієї обіцянки, навпаки. В проповіді, виголошеній у Віленському манастирі, Юрій Кониський казав: „Духовні й сильні світською владою гнали православний народ, як овець, до костела, або до уніятської церкви. Під час самого читання Євангелії входив до храму прикажчик, бив народ нагаєм і гнав його, як скотину з хліва. Багато перетерпіли руйнування домів, тяжкі побої, інші й саму смерть ... Дітей сікли лозою перед очима матерів, матерів — перед очима дітей. Тут плач і ридання, які чути було можливо тільки за царя Ірода... На моїх очах кілька разів сікли дівчину лозою, а далі ши-повником, щоб зріклася віри нашої, і — не зріклася. Жінку з немовлятком півроку тримали в тюрмі; дитини вона лишилась там же, а чоловіка бито і замучено окремо; ій самій припікали пальці, щоб зріклася нашої віри, і — не зріклася. Друга в містечку Невлі закута була в куницю й удушена"... В другому слові, з того ж 1767 р., архиєпископ Кониський казав: „Коли вони хрести наші навмисне і зо злобою ламають і святі ікони в болото кидають та ногами топчуть, як то діялось в містечку Дрогочині, то не хула, але жертва Богу приємна"... „Мовчу, мовчу вже про бід-них пастирів, про священство наше. Скількох з них вигнано з хат, скількох в тюрмах, в ямах глибоких, по псарнях разом з псами замкнені, морені голодом і спрагою, сіном годовані; скількох бито й мордовано, а де-які то й на смерть забиті" (Арх. Філарет. Т. V, стор. 121, 119-120).Проф. В. Антонович, який називав унію „тимчасовим чистилищем" для переведення православних на чистий католицизм, пи-
сав, що в половині XVIII стол. католицька ієрархія в Польщі „сміливо й відкрито" перейшла до справи навернення уніятів на католицтво (з чим зв'язано було й спольщення українців і білорусів) ,,в тих областях, де унія остаточно витіснила православіє". І тоді „в єпархіях Львівсько-Галицькій, Камянець-Подільській, в західній частині Волині уніятське духовенство зазнає тих же утисків, що їх переносило у воєвідствах Київському, Берестейському, Мінському і т. д. духовенство православне". Така чинність була в програмі клерикальної католицької партії в Польщі з кінця XVI віку (Архив Ю.-З. Рос. Ч. 1, Т. IV, стор. 90-93).3. Головні засоби в боротьбі православних проти релігійних насильств і переслідувань в Речіпосполітій XVIII в. Шукання захисту у Російського уряду. Справа дисидентів предметом чужоземних втручань в життя Польщі. Народні повстання в Україні. Положення Православної Церкви в Польщі після першого її поділув 1772 році.Наступ фанатизму католицького на православіє в Польщі XVIII в., оправдуваний фанатиками й державним, мовляв, інтересом Польщі, тим добродійством для неї, яке скріпить її, коли буде в ній „єдиний костел і єдин верховний пастир", — став можливим в своїх розмірах і в свому зухвальстві тому, що в самій Польщі не зусрічав він уже того спротиву, який потряс, можна сказати, Польщу в XVII стол. Давно зникли православні магнати; не стало також і заможнішої української православної шляхти; при вірі православній залишалася дрібна шляхта, яка мало чим в побуті відрізнялася від селянства; сейми, що переважно зривались впродовж XVIII в., перестали бути трибуною для захисту прав і релігійної свободи не-католиків, яких просто вже позбавили права посольства. Майже зникло на Правобережній Україні під Польщею козацтво, особливо ж коли й запоріжці опинилися під російською зверхністю в 30-их рр. XVIII ст. Ослабло православне міщанство; занепала культурна діяльність його славних братств, які боролись і за свободу віри; не стало, як бачили ми, вже на початку XVIII стол. українських православних єпархій і їх владик під Польщею. Отже дійсно було позбавлене православіє в Польщі тих часів внутрішніх своїх колишніх захисників. В таких обставинах, „тяжко утискувані католиками й уніятами, православні українці й білоруси все частіш і частіш звертаються до одновірної Росії і молять її про заступництво і полегчення своєї гіркої долі" (В. Біднов. Ор. сіі., стор. 360-361).Ми знаємо, що вже по „Вічному миру 1686 р." між Польщею і Росією остання мала право наглядати за тим, щоб православна віра в Польщі дійсно користала з свободи її визнання і культу, а у випадку порушення Польщею цього пункту 9 договору, російський уряд мав право втручатися в стан релгійної справи в Польщі. До цього ж не треба ще забувати, що від того ж 1686 р.
православні єпархії в межах Польщі, які всі входили в склад Київської митрополії, підпорядковані були разом з нею Московській патріярхії (від 1721 р. Російському Синодові), що давало й по лінії, так мовити, церковній підставу для опіки над православними в Польщі і для зв'язаних з цією опікою представлень, коли треба, польському урядові від Київського митрополита , Московського патріярха, а після скасування патріаршества — від Російського Синоду, очевидно, через відповідні органи Російської державної влади. Розуміється, що справа православної віри в Польщі і положення в ній православних не була єдиною, що турбувала б російський уряд і турбувала б безкорисно, з єдиним бажанням допомогти православним в біді, — ця справа, як і взагалі справа дисидентів в Польщі, входила в комплекс політичних планів і замірів Росії, Прусії та Австрії відносно ослабленої внутрішньою анархією Польщі, так що справа православної віри в Польщі була, як іноді висловлюються історики, „головним претекстом" для втру-чаня Росії в діла Польщі, яка явно йшла до цілковитого занепаду і мала стати здобичею сусідніх держав. Як би не було, але в очах православної людности, української й білоруської, під Польщею — російська влада ставала тоді захисницею прадідньої віри тої людности, тим самим здобуваючи собі й політичні симпатії посеред тої людности.Після втрати православними єпископських катедр в Західній Україні, скарги й просьби про захист, скеровані до Петербургу, посилились від 1718 р. в зв'язку з появою проекту 1717р., представленого сейму і розісланого по повітових сеймиках, що ним намічались заходи для повного знищення православної віри й українсько-білоруської народнсти в українсько-білоруських областях Польщі (І. Чистович. Ор. сії., т. II, стор. 52-53. Прот. Ф. Титов. Рус-ская православная Церковь в Польсько-Литовском государствє в XVII і XVIII вв. Київ. 1905. Т. І, 1. Стор. 132-145). Шлють просьби православні манастирі, повідомляючи, що без захисту Росії всі вони будуть переведені на унію. Білоруський єпископ Сильвестр Четвертинський в 1720 р. на письмі, а в 1722 р. й особисто представляє Петру І справу тяжкого положення православія в Польщі. З наказу Петра І, рос. посол у Варшаві кн. Долгорукий робить відповідні представлення польському урядові, в наслідок чого король Авґуст II видає привілей православним на „охорону всього того, що дано було православію всіма попередніми королями і Річчю Посполітою", але по традиції вже на привілей цей польська шляхта не звертає уваги, і переслідування православних продовжуються.Тоді Петро І грамотою 2. V. 1722 р. повідомив короля Авґу-ста II, що коли не послідує задоволення представлень рос. уряду по силі Вічного договору 1686 р., то він змушений буде сам знайти це задоволення. Римському ж папі, через кардинала Спи-нолі, канцлер граф Головкін зробив представлення рос. уряду: „Якщо католики польські й литовські не перестануть переслідувати
православних, то його величність змушений буде, супроти своїх бажань, застосувати репресію і видати наказ, аби духовним латинського закону, що знаходяться в Росії, було заборонено відправлення того закону" (І. Чистович. Т, II, стор. 57). На вимогу рос. посла, призначена була комісія слідча в справах утисків, що їх терплять люди грецького ісповідання, а до Могилева призначений був комісар з рос. посольства у Варшаві Гнат Рудаківський, який мав приймати й перевіряти скарги православних для представлення всіх цих випадків рос. урядові. Присутність комісара Рудаків-ського в межах Литви була дуже корисна для православних. Деякі манастирі й церкви, напр. в Пінську, що були захоплені унія-тами, тепер були повернені; завдяки його енергійній діяльності, успіхи унії й свавільство католицького й уніятського духовенсства були стримані в їх розгоні. Але після смерти Петра І Рудаківський був відкликаний до Петербургу; нового комісара, не вважаючи на просьби єпископа Сильвестра, не було прислано, і знову стали частими напади на православних, вигнання священиків, відібрання православних церков, образи „схизматиків", а віденський католицький біскуп заборонив ставити православні церкви „вище жидівських шкіл".Без перестанку знову вносять православні свої скарги й жалі до представників рос. влади в Польщі, а також і безпосередньо від духовної влади до Російського Синоду. Але представлення російських послів польському урядові не змінюють стану речей. Поляки звичайно відкладали полагодження тих зажалень і представлень до „найближчого" сейму. З огляду ж на те, що майже всі сейми зривались, то й представлення та скарги залишались без наслідків. Польські міністри іноді давали обіцянки задовольнити вимоги на користь православних, але частіше всього стали відмовляти, посилаючись на те, що нічого не чули про утиски православних, та дивуючись при цьому, як то польські горожани звертаються зо своїми скаргами та шукають захисту поза границями своєї держави. Цим накидувалась тінь на порядочність тих осіб, що скаржились рос. урядові. До цього треба додати, що бували й представники Росії у Варшаві такі, що неприязно ставились до православної людности в Польщі і, тому, не тільки не йшли з поміччю, а ще старались і в Петербурзі викликати недовірря до прав-дивости скарг і тих, хто скаржився. Такими були, напр., посол граф Кейзерлінґ (німець) і резидент Голембовський (поляк і католик), проти яких виступив Російський Синод при Єлісаветі Пет-ровні, закидаючи їм недбальство в обороні православних в Польщі. Колегія закордонних справ захищала з'х, але Єлісавета стала по стороні Синоду, і з 1742 р. справи про утиски православних в Польщі перейшли в руки Синоду (по складу переважно українського в той час), тоді як до того ними відала цілком Колегія закордонних справ. Заслугою Синоду було те, що збережена була православна єпископська катедра в Польщіі на Білорусі з переєм-ством на ній увесь час єпископів, які опікувались взагалі право-
славною паствою в польській державі; закрити чи захопити цю катедру так і не вдалось католицькому клирові.29 вересня 1762 р., в день коронації Катерини II, архиєпископ Білоруський Юрій Кониський виголосив перед троном промову, в якій яскравими фарбами зобразив тяжкий стан переслідуваного в Польщі православія і від імени всіх православних в Речі Посполі-тій склав прохання „покласти край стражданням невинних". Коли в безкоролів'я 1764 р. сейми нічого не зробили для поліпшення долі православних в Польщі, то архиєпископ Юрій Кониський прибув до Варшави на авдієнцію до короля Станислава Авґуста, якому склав зажалення і виголосив перед ним 27 червня 1765 р. промову, уривок з якої ми привели вище. Ця промова архиєпископа Кониського звернула на себе увагу всієї Европи; її перекладали на різні мови й читали. Релігійна нетолеранція в Польщі, переслідування в ній православних і дисидентів знайшли широкий відгомін в Європі.Повноважний міністр рос. уряду в Польщі кн. Рєпнін, який і в час останнього безкоролівя в Польщі приймав найближчу участь в політичній боротьбі польських магнатських партій і посадив на польський престіл ставленика Росії Станислава Понятовського, дістав інструкції з Петербургу силою добитися від поляків розв'язання дисидентського питання, якщо не можна домогтися того ласкою. Рішено було перевести на найближчому сеймі конституції про відновлення релігійних і політичних прав православних і дисидентів. З огляду на те, що партія Чарторийських, яка була російської орієнтації, і Росія підтримала її при виборах на короля Станислава Понятовського, була одначе проти уступок на користь православних і дисидентів, — кн. Рєпнін тайно увійшов в стосунки й з противною Чарторийським партією Потоцьких. Коли Ста-нислав Авґуст доводив послу, що при польському фанатизмі неможливо очікувати, щоби сейм задовольнив вимоги рос. уряду в дисидентському питанні, Рєпнін заявив, що при незадоволенні цих вимог негайно в Польщу й Литву вступить 40-тисячне військо, яке буде розміщене по маєтках магнатів, що противляться в дисидентському питанні, на повному, при тому, їх утриманні. Але не спали, готовлячись до сейму, і ревні католики, на чолі яких були біскупи: краківський Солтик, віленський Масальський і камянець-кий Красицький. Вони ширили пропаганду, що католицтву загрожує небезпека, та вмовляли шляхту не давати прав „єретикам"; по єпархіях слали пастирські листи про те, щоб скрізь молились за збереження давніх прав Речі Посполітої та за усунення небезпеки, яка загрожує католицькій вірі.Сейм відкрився 6 жовтня 1766 р. Ще перед тим, 19 вересня, кн. Рєпнін, разом з міністрами пруським, англійським, датським і шведським, склали польському урядові заяву, що їх двори погодилися діяти на захист православних і дисидентів, чому вони, посли, і вимагають відновлення дисиденнтів у всіх їх давніх правах і вольностях. У відповідь на ці вимоги послів чужих держав,
сейм 1766 р. прийняв резолюцію, в якій запевнював монархів, посли котрих представили даклярацію, що Польща у відношеннях до не-уніятів і дисидентів керується і буде керуватися тими законами і вольностями, які, по силі державних конституцій, чи трактатів з іншими державами, без сумніву доброзичливими є для не-уніятів і дисидентів. Після такої ухвали сейму 1766 р., яка по суті закидала послам чужих держав неправду, Рєпнін дістав наказ перейти до здійснення загроз, якими попереджувано поляків перед сеймом (В. Біднов. Ор. сії., стор. 400-404).Енергією власною і грішми з російського державного скарбу Рєпнін утворює в 1767 р. дві конфедерації, одну в Торні, другу в Слуцьку. Конфедераціями в давній Польщі звалися збройні шляхетські союзи, які організовувала шляхта, чи частина шляхти, для захисту своїх прав і інтересів чи претензій, коли, на думку тих шляхтичів, порушувались актами державної влади їхні права і зольності. Було це в Польщі свого роду „право горожанської війни" для шляхти. Конфедерація в Торці, в складі дисидентів (лютеран і кальвиністів) і в Слуцьку, в складі православних і дисидентів, деклярували королеві й Речі Посполітій, що вони вступають в тісний союз між собою не для чого іншого, як „тільки для забезпечення собі прав, свободи, рівности, віри, чести, здоровя та майна, зобов'язуючи себе взаємно присягою твердо, до останньої краплі крови, захищати свої права, свободи, привілеї і воль-ності як в духовних ділах, так і в світських. Далі конфедерати просять протекції тих держав, які договорами гарантували дисидентам права, свободу і вольності, себто Росії, Швеції, Прусії, Данії та Англії. Акт Слуцької конфедерації був підписаний і архиє-пископом Юрієм Кониським. Самого короля Станислава Авґуста змусив Рєпнін приєднатися до цих конфедератів.Вимоги конфедератів належало ствердити сеймом. Рєпнін змусив визначити день сейму. Вибори послів на сеймиках та вироблення інструкцій для послів проходили надзвичайно бурхливо. Краківський біскуп Солтик кричав більше всіх та розсилав свої послання, переконуючи всіх до кінця стояти за католицтво і противитися претензіям православних і дисидентів. Сейм відкрився 5 жовтня 1767 р. Рєпнін вжив своїх заходів для проведення в сеймі дисидентського питання і оточив Варшаву російським військом. Далі він запропонував, щоб не весь сейм дебатував над дисидентським питанням, а обрав з-посеред послів делегацію в складі 60 осіб. Пропозиція зустріла з боку католиків рішучий спротив; папський нунцій у Варшаві своїми впливами запалював фанатизм послів. Католицьке духовенство і ченці так само. На чолі опозиції в самому сеймі були біскуп Солтик, київський біскуп Залуський і краківський воєвода Ржевуський. Рєпнін наказав схопити названих трьох і вивезти їх до Росії. Це викликало сильне вражіння посеред послів: делегація, якої домагався Рєпнін, була сеймом обрана. Піся того сейм був відрочений до лютого 1768 р., щоб де-
леґація за цей час приготовила все потрібне для рішення дисидентського питання.Делегація з 60 послів, на чолі якої поставлено було примаса Польщі Гавриїла Подоського, дістала від сейму повновласті вести переговори й підписувати трактати. Ця делегація й уложила проект вічного трактату поміж Росією і Польщею, в якому з боку Росії Гарантувались Польщі її володіння й основні закони, а з боку Польщі забепечувалось, пунктом 3-ім трактату, на вічні часи вільне ісповідання грецької східньої не-уніятської віри й дисидентських обох євангелицьких визнань зо всіма правами і привілеями, світськими і духовними. Докладно всі ці права і привілеї не-католиків в Польщі, з підтвердженням титла пануючої релігії за католицтвом (перехід з католицтва на другу віру вважався криміналом і карався вигнанням за межі Речі Посполітої), списано було в приложеному до трактату „Сепаратному акті" (з п'яти артикулів, поділених ще на кілька параграфів кожний). В передмові до „Сепаратного акту" вказані були причини його уложення. Це були вимоги російської імператриці і королів пруського, датського, англійського і шведського про полегчення долі не-уніятів і дисидентів, основані на договорах Оливському 1660 р., і Московському Вічному 1686 р., з другого боку — бажання польського короля „виявити справедливість до своїх підданих, а добру згоду і дружбу з названими правителями і сусідами". 26 лютого 1768 р. відновив свої засідання сейм, і в першу чергу ним, не вважаючи на спроби протестів де-яких з послів, були ратифіковані вічний трактат і цілком, як додаток до нього, названий вище „Сепаратний акт" про права і привілеї „греко-східніх не-уніятів і дисидентів, обивателів і мешканців в областях Речі Посполітої Польської і в прилучених до неї провінціях".Сейм 1767-68 р. вернув православним всі церковні і горожан-ські права, признав їх повноправними членами держави польської, але не зробили цього поляки-католики добровільно, тільки під сильним тиском та зо страху перед рішучими чинами рос. повноважного міністра Рєпніна, який вислав головних провідників опозиції, а по маєтках магнатів, противників повернення прав дисидентам і православним, розташував відділи рос. війська. Під час сейму поляки обурювались подавленням їх свободи та насильствами, як вони висловлювались, над їх католицькою релігією, тільки мусіли стримувати своє обурення.Кінчився сейм, і відразу ж незадоволення його постановами з широкою пропагандою посеред вірних синів римського костела, щоб противились зрівнянню дисидентів і православних з католиками, пішло по різних областях Польщі. Католицьке духовенство вело перед в цій пропаганді, фанатизм все підсилювався. Товариш біскупа Солтика, камянецький біскуп Адам Красинський, в одежі пілігрима чи богомільця, ходив по Польщі, закликуючи до хрестового походу проти Росії й дисидентів. Цей рух привів до утворення Барської конфедерації, гаслом якої були: свобода (для по-
ляків) і віра (католицька). Конфедерація була відкрита стараннями біскупа Красинського в місті Барі на Поділлі скоро після сейму; вона постановила домагатися скасування сеймових постанов 1768 р., особливо ж виступила проти даровання прав не-католи-кам. Барська конфедерація зустріла надзвичайне співчуття посеред поляків і швидко поширилась по всій Польщі.Рух конфедератський особливо тяжким був для православної людности Речі Посполітої, бо його учасники вважали православних головними винуватцями вмішування Росії у внутрішні справи Польщі. Тому насильства над православними, змушування до переходу на унію по маєтках польських панів, накинення селянам уні-ятських священиків скрізь в Україні під Польщею, кари й муки при спротивах ще збільшилися з рухом Барської конфедерації. В зв'язку з нею й в протиакції ій, виникло велике народне повстання в Україні, відоме в історії під назвою Коліївщини 1768 р.Коліївщина (від слова „колоти") була найбільшим проявом того повстанського руху в історії українського народу в XVIII стол., який має загальну назву ,,гайдамаччини" (як думають, з турецької мови — „гайдамака" — ворохобник, свавільник). По сво-му походженню гайдамаччина має тісний зв'язок з козаччиною Х|УІІ в. На правобічній Україні, відданій по договору 1686 р. Москвою Польщі, почало ширитися польське шляхетське панування. Вертались сюди, особливо вже після перемоги Петра І над Мазепою, нащадки панських родин, що вивтікали з цих країв за часів Хмельниччини. Порожні, після доби Руїни, землі знову залюднювались в пустинях київських, брацлавських, подільських. Але на панських фільварках, як приходив кінець свободам, на умовах яких людність заселяла панські ці землі, почали заводити панщину, тягти до різних робіт і данин. Одначе пам'ять козацьких віль-ностей і безпанського життя була ще сильна в народі; панські заходи тягнути людей в кріпацьку неволю будили соціяльні рухи, що й виявились в гайдамаччині. І як в XVII в. українські козацькі рухи мали не тільки соціяльно-політичний характер, але й національно-релігійний, так і гайдамацькі рухи XVIII в., хоч не мали такого організованого характеру, як великі рухи козацькі попереднього століття, породжувались мотивами і соціяльними і національно-релігійними.«Новий привід прилучився до розрухів гайдамацьких, — пише Михайло Грушевський, — коли почали заводити і тут, на По-дніпровю, унію, по тім, як удалося задавити православну віру в Західній Україні. Гайдамацькі ватажки охоче мішалися в боротьбу українських громад з уніятськими священиками, що їм настановляли польські пани; вони підтримували православних, і навпаки — православні духовні, місцеві й ті, що за границею московською, як рівно ж манастирі наддніпрянські, що трималися міцно православія, всі вважали спасенним ділом помагати гайдамакам, як оборонцям „благочестивої", як її звали, православної віри. І нема сумніву в тім, що хоч для гайдамаків ближчою метою часто
було тільки добичництво, одначе вони, як і козаки в ХУІ-ХУІІ вв., мали чималий вплив на відносини суспільні й національні, бо не давали стверднути й зміцнитися польському пануванню, завести такі кріпацькі порядки,' які були в Західній Україні, й задавити „благочестиву віру" — єдину ознаку тодішнього національного життя, як задавлено її там» (Ілюстров. Історія України. Стор. 448-449, підкр. наше).Тарас Шевченко, який сюжетом своєї поеми „Гайдамаки" взяв події Коліївщини 1768 р., рівно ж гайдамаччину змальовує як визвольний національно-соціяльний рух гніву й помсти народньої, викликаний утисками соціяльними й національно-релігійними. В обуренні проти тих російських істориків, які писали, що „Гайдамаки не — воїни, разбойніки, вори, пятно в нашей історії", — Шевченко каже:„Брешеш, людоморе! Народ темний; не заріже За святую правду, волю Лукавого сина;Розбійник не встане, Не розіб'є живе серцеНе розкує закований За свою Вкраїну!"У ваші кайдани „Холодний Яр".) Гайдамаки, як пише М. Грушевський, збіралися більше за російською границею, або в запорізьких степах. Російська границя біля Києва врізувалась в Правобічну Україну, де було багато церковних і манастирських сіл, якими завідували ченці. Тут, по пасіках і хуторах, переховувались, знаходили собі захист і поміч гайдамаки, підготовляючись до походу. Ченці, міщани і навіть московські вояки дивились на них, як на борців народніх проти польської неволі, і тому „вважали за добре діло всякими способом їм коли не помагати, то принаймні не шкодити" (ІЬісІет, стор. 445).Велике гайдамацьке повстання перше було в р. 1734, в часі безкоролівя в Польщі, коли йшла боротьба двох польських партій: одна хотіла мати королем Авґуста III саксонського, друга — Станислава Лещинського. На правобережній Україні була польська конфедерація на користь Лещинського. Росія підтримувала Авґуста III, тому на Україну вислані були московські війська і гетьманські полки з Лівобережжя громити панів, прихильників Лещинського. В народі пішли поголоски, що ці московські й українські війська йдуть визволять українців від поляків та що Правобережна Україна буде приєднана до Гетьманщини. Прихід військ з Лівобережжя й ці поголоски стали підложжям для великого гайдамацького і народнього повстання на Брацлавщині, Поділлі, Волині. Однак, коли в літі 1734 р. сам Станислав Лещинський утік за кордон, а боротьба між його прихильниками й Авґуста III припинилась, — московські війська на Правобережжі почали, разом з панами, з наказу Петербурга, подавляти народньо-гайдамацьке повстання, що могло б бути наукою на майбутнє. Тільки ж роз-
колихана повстанням 1734 р. гайдамаччина не завмірае зовсім, бо залишаються й причини, якими була викликана. Між тими причинами справа віри набірає все більшої гостроти, коли уніятські митрополити завели свою консисторію в Радомислі на Київщині та почали звідсіль завзято ширити унію на Київщині. Отже загострена релігійна боротьба йшла на Правобічній Україні в 60-их роках і раніше, і в час тих сеймів у Варшаві, на яких рос. міністр кн. Рєпнін воював з поляками за „сепаратні акти" про права і вільності православних і дисидентів в Польщі.До 1766 р. відноситься та страшна подія вбивства мліївсько-го титаря Данила Кушніра,, яку і Шевченко, на підставі зміненого народнього передання, зображає в „Гайдамаках". Побожний і справедливий титар Данило Кушнір сховав, з наказу громади, яка не хотіла допустити в церкву попа-уніята, церковну дароносицю. На нього ж вигадали уніяти, ніби ходив він з дароносицею до корчми і там пив з неї горілку. За це спалено було йому живому руки, обмотані перед тим в клоччя і смолу, потім відрубано було мученикові голову, яку прибито на палю на очах народу, зігнаного дивитися на це позорище (М. Грушевський. Ор. сії., стор. 451). Такі нелюдські речі страшенно хвилювали людей, виникали рухи, що в них брали участь і запорожці і гайдамацькі ватажки. В атмосфері цих настроїв з'являється Барська конфедерація і доливає до вогню оливи катуванням невинних людей, — вибухає страшне гайдамацьке повстання, Коліївщина, про яку Шевченко написав: „Болить серце, як згадаєш: старих словян діти впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти" („Гайдамаки").В історії національно-релігійної боротьби проти унії на Правобережній Україні, що привела весною 1768 р. до великого повстання „Коліївщини", провідну ролю відогравав ігумен Мотронин-ського манастиря (в Чигирнському пов. Київщини) Мельхиседек Значко-Яворський. В частині 1-ій „Архива Ю.-Зап. Россіи", присвяченій історичним актам, що відносяться до історії Православної Церкви в Україні (12 томів), томи II і III містять „Матеріали для исторіи православія в Западной Украинє в XVIII стол. — Ар-химандрит Мелхиседек Значко-Яворський". Тут зібрані акти, про які редактор цих томів проф. Київ. Дух. Академії о. Ф. Лебедин-цев у вступній до них статті пише:«Дія проходить на невеликій території малолюдної в ті часи України; дієвими особами являються, з одного боку, дрібна, переважно польська шляхта і нижче уніятське духовенство, — з другого, прості православні священики, ченці й селяни, на чолі яких стоїть також незнатний ігумен закиненого в мотронинських лісах манастиря. Події торкаються то якої-будь сільської громади, то бідного манастиря, то ще частіше окремих осіб з сільського духовенства та простого народу, але всі ці, здається дрібні й незначні, події пройняті високим і священним характером боротьби „за єдину правдиву православну віру", боротьби, яку провадить неозброєний, замучений народ зо своїми могутніми ворогами —
унією, латинством, полонізацією. Образ цієї боротьби повний най-трагичніших сцен, що потрясають душу; вони переносять нас до часів апостольських, часів мучеництва перших християн, представляють нам цілий ряд „свідків православія", мучеників і ісповід-ників його, які офірували за нього здоровям і життям, і над всіма ними підіймається образ славного „вязня Христового", много-страждального ігумена мотронинського Мельхиседека» (Архив Ю.-З. Рос. ч. 1. т. II, стор. XX).Ігумен Мельхиседек народився біля 1716 р. в м. Лубнях; батько його Карпо Ілліч Значко-Яворський був осавулом Лубенського полку; Мельхиседек скінчив кляси Київської Академії до філософії включно. Мотронинський Троїцький манастир, куди він вступив в 1738 р., був заснований, за переданням, ще в часах до Ба-тия, якоюсь княгинею Мотроною, звідкіля пішла й назва манасти-ря. В ченці Мельхиседек був пострижений в р. 1745, а від року 1753 став він ігуменом Мотронинського манастиря. Переяславський єпископ на Лівобережжі, якому доручено було Синодом відати парафіями на Київщині під Польщею, завідування парафіями полудневої Київщини доручив ігумену Мельхиседеку. Мельхиседек в обороні православної віри проти наступу на неї в 50 і 60-их рр. XVIII в. польських панів і уніятського духовенства проявив надзвичайну енергію і організаційні здібності та високий дух самопосвяти. „Царем схизматицьким" прозвали ігумена Мельхиседека поляки, коли мотронинський манастир став центром народньо-українського руху по захисту рідної віри; сусідні з ним манастирі — Медведівський, Мошногорський, Лебединський стали теж організовано опорними пунктами для православія. Ігумен Мельхиседек своїми поїздками і листами підіймав скрізь дух православних селян, закликуючи не приймати накидуваних уніятських священиків, проганяти їх та триматися тільки православних, посвячених чи присланих православним владикою переяславським. Уніятські духовні, за поміччю польського війська ,силоміць навертали громади на унію, але громади, не вважаючи на різні кари й насильства від польських панів, не хотіли приймати уніятів-духовних. Мельхиседек був в зносинах з Запоріжжям і вибрався навіть в далеку подоріж до цариці Катерини II, якій представив тяжкий стан православних селян на Київщині й Брацлавщині та прохав заступництва; йому було обіцяно заступництво через рос. послів у Варшаві. Звідсіля в народі пішли по Київщині чутки про царицине заступництво, що збільшило рух спротиву: проганяли уніятських священиків або змушували їх кидати унію та переходити на пра-вославіє.Коли почала свою акцію Барська конфедерація, король Ста-нислав Понятовський і його уряд спочатку співчували їй, думаючи за поміччю її визволитися з-під впливів Росії, але коли конфедерати проголосили безкоролівя в Польщі, то Понятовський звернувся до Катерини II за військовою поміччю проти конфедератів. Російське військо вступило на Правобережну Україну; в на-
роді це інакше не розуміли, як, за попередніми вістками, що е це похід війська для визволення українського народу від поляків і унії. Пішли тепер поголоски про „золоту грамоту" від цариці, в якій наказувано ніби нищити поляків і жидів і саме їх імя вигубити за кривди, заподіяні ними православній вірі. На чолі „Коліївщини" став запорожець Максим Залізняк, який перед тим довший час перебував в Жаботинському та Мотронинському манасти-рях, організуючи змову на повстання, яке й почалося виходом гайдамацьких ватаг з Мотрониного лісу. На Уманщині до Залізняка пристав сотник двірських козаків Потоцького Іван Гонта, з яким він здобув Умань, вчинивши там кривавий погром. Гайдамацькі загони громили шляхту, жидів і уніятів по всій Київщині і на Поліссі в околицях Радомисля. Повстання одначе не трівало довго. Як тільки конфедерати були трохи приборкані (хоч Барська конфедерація, підтримувана Францією і обіцянками Турції, держалась чотири роки), польський уряд просив російських начальників помогти придушити повстання. Катерина II видала маніфест, в якому зріклася і фальшованих „золотих грамот" і гайдамаків, яких, за її наказом, генерал Кречетніков з рос. військом почав переслідувати і нищити. Залізняк і Гонта були заарештовані; Залізняк, як підданий російський, був засланий до Сибіру, а Ґонту, горо-жанина польського, тортуровано і покарано смертю.Доля ж ігумена Мельхиседека Значко-Яворського була така. Коли почалось повстання „Коліївщини", ігумена Мотронинського манастиря потягнено було поляками до суду, але єпископом Переяславським, від якого залежав ігумен Мельхиседек, був тоді владика Ґервасій Линцевський, що 10 років (1745-55) був, в сані ар-химандрита, на чолі православної місії в Китаї. Владика Ґервасій, вихованець і учитель Київської Академії, гаряче співчував стражданням українського народу, а діяльність ігумена Мельхиседека в боротьбі з унією була йому добре відома. Рятуючи ігумена від помсти, єпископ Ґервасій перевів Мельхиседека по службі на Лівобережжя, призначивши його до Переяславського манастиря. Через три роки, за митрополита Київського Гавриїла Кремянецько-го, в 1771 р. ігумен Мельхиседек був переведений до Києва, де був ігуменом Видубицького манастиря, потім Київо-Софійським катедральним намісником і членом Київської Дух. Консисторії; в 1781 р. був призначений настоятелем Лубенського Мгарського манастиря з поставленням в сан архимандрита; того ж 1781 р. ар-химандрит Мельхиседек був переведений до Глуховського Петропавловського манастиря, яким і керував до самої смерти. Упокоївся архимандрит Мельхиседек 93-літнім старцем, 2 червня 1809 р., і був похований в тому ж Глуховському манастирі на Чернігівщині. Історична постать архимандр. Мельхиседека Значко-Яворського представлена, як думають, Тарасом Шевченком в образі благочинного з його проповіддю в „Гайдамаках" перед початком повстання 1768 р. (V. Свято в Чигирині).
Розправа російського війська з народнім повстанням в Україні 1768 р., коли в народі уважали появу цього війська за появу визволителів від утисків, свідчила, що справа православної віри і дисидентів, за яку була зведена російським урядом в 1767-68 р. така боротьба на терені Варшавського сейму, далеко не була ціллю сама по собі, в ім'я ніби високих ідей релігійної свободи. Після подавлення повстання на Правобережжі і страшних кар його учасникам, відданим в рукі польської шляхти, видно явне знеохочення рос. уряду до захисту дисидентів в Польщі, особливо ж коли Барська конфедерація стала приводом до розриву між Росією і Турцією, яка стала вимагати від Росії вивести своє військо із Польщі, а далі оголосила війну Росії. Тому Росія, якщо не зраджує цілком дисидентів в 70-их рр., то йде в цьому питанні на ряд уступок, порівнюючи з трактатом і сепаратним актом при ньому 1767-68 р. Російським послам у Варшаві дається тепер інструкція, аби старалися закулісово впливати на „полюбовну згоду між дисидентами і католиками", щоб заспокоїти католиків і ослабити їх ненависть до дисидентів і православних. Йшло, очевидно, до того, щоб дисиденти добровільно відмовились від деяких політичних своїх прав в державі, як: участь в сенаті, право займати становища міністрів, обмежена кількість послів в сеймі і інші. Це „добровільне" зречення й зафіксоване було в сеймовому трактаті 1773 р. та в окремому акті, як додатку до того трактату, з дня 15 березня 1775 р.Але самий сейм 1773-75 рр. був скликаний королем на вимогу послів Росії, Прусії і Австрії в цілі ратифікації сеймом першого поділу Польщі, фактично доконаного вже по договору названих держав між собою 5 серпня 1772 року. Успіхи Росії в першій війні з Турцією (1768-74) дали їй можливітсь погодитися на проект пруського короля Фридриха II перевести частковий поділ Польщі, в чому ніби вбачався єдиний засіб усунення польського неладу. Цю свою здобич названі держави рішили оформити „згодою" представників шляхти на сеймі, вживши для того і підкупів, і проголошення цього сейму не звичайним, на якому справи повинно було рішати одноголосно, а „сконфедерованим", на якому справи вирішувались більшістю голосів. Уступки в дисидентському питанні, яке теж займало видне місце на цьому сеймі, мали сприяти полагодженню болісної для поляків справи анексії земель їх держави, тим більше, що й католицька Австрія підбивала поляків не поступатися на користь різновірців. Та головна річ для православних після першого поділу Польщі в 1772 році була не в тім, що були зроблені деякі уступки правно-політичного характеру в напрямку обмеження прав православної і дисидентської шляхти, зовсім нечисленної, а в тім, що польська шляхта відчула ослаблення опіки рос. уряду над „одновірною" людністю в Польщі, над якою, головно на беззахисному селянстві, й почала мститися за політичні невдачі своєї держави (В. Біднов. Ор. сії., стор. 439-440).
По першому розділі Польщі забрала Росія Східню Білорусь з містами Полоцьком, Витебськом і Могилевом. Для православних, що оставались під Польщею, це означало, що вони втрачали й останнього православного єпископа в межах Польщі, Могилів-ського, яким був тоді до того ж славний оборонець православія архиєпископ Юрій Кониський. Відсутність православного єпископа в самій Польщі повинна була болісно погіршити стан Православної Церкви в Польщі. Православні українці на Правобережній Україні, хоч і мали офіційну єпископську владу в особі Переяславського єпископа, але перебування його поза межами Польщі позбавляло духовну і правну опіку його над ними майже всякого значення. І дійсно, ми бачимо, як після першого поділу Польщі саме на українські воевідства, Київське і Брацлавське, кинулись польські магнати з підручною їм шляхтою і уніятським духовенством, щоб насаджувати там унію. Офіціяли уніятського митрополита Ясона Смогоржевського з польськими військовими відділами роз'їздили по селах, насильно відбірали у првославних церкви, православних священиків хапали й робили над ними всякі насильства й знущання, а людей посполітих змушували до унії. Активну участь в присилуваннях до унії брали самі магнати через управителів, економів в їх великих маєтках. Так, кн. Йосиф Любомир-ський в 1775 р. наказав управителям своїх маєтків в Уманській області вигнати православних священиків зо всіх його маєтків, а церкви передати уніятській духовній владі. Кн. Александр Любо-мирський в 1778 р. віддав уніятам православні церкви в своїх Смі-лянських маєтках на Черкащині. Волинський воєвода Сангушко писав в 1782 р. митроп. Смогоржевському, що він в своїх маєтках не дає презенти жодному православному священикові. Гетьман Браницький, що володів величезними маєтками на Білоцерков-щині, в 1782 р. всі православні парафії, крім однієї, передав уніятам. В 1773 р. на Правобережній Україні було 1902 православних церкви. Від того часу уніяти, підтримувані польськими панами і їхніми офіціялами, почали церкви віднімати від православних і робили з них уніятські. В яких розмірах йшло це насильство, виказує той факт, що в одному 1776 р. було відібрано у православних 800 церков (Коялович. Історія возсоєдиненія западно-рус-ских уніатов старих времен. СПБ. 1873. Стор. 167-168, 225-26, 232-33).Рідко хто з польського панства був вільний від такого фанатизму і виступав проти релігійних утисків закріпаченого українського селянства. Таким був, напр., кн. Ксаверій Любомирський, власник Смілянщини, який весною 1782 р. писав переяславському єпископу Іларіону листа з обуренням на безчинства уніятів, що „їздять від села до села і насильно відіймають церкви, викидають православних священиків з їх власних хат" та радив владиці писати рос. послу у Варшаві „про всі неправди і насильства, щоб посол вимагав сатисфакції для пошкодованих священиків і побу-
джував би власті чинити так, як вимагає того віра, її свобода і правда" (ІЬШет, стор. 225).Єпископ Іларіон звертався з скаргами до Синоду, який робив свої представлення Колегії закордонних справ, а вона надсилала ті матеріяли послові у Варшаві Штакельбергу, який мало дбав про захист православних, що викликало, після відповідного представлення Синоду, навіть царський рескрипт на ім'я посла в 1782 р. Але, при слабості виконавчої влади в Польщі, тяжко було добратися до винуватих в насильствах на місцях; нові ж представлення рос. посла тільки збуджували далі польський фанатизм.


< Попередня   Наступна >

Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.




Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

01 грудня. Середа

мч. Варул Антіох.

Мч. Платона (302 або 306). Мчч. Романа, диякона, i отрока Варула (303). Мчч. Закхея, диякона Гадаринського, i Алфея, читця Кесарiйського (303).

02 грудня. Четвер

прп. Іларіон Грузинський

прп. Варлаам Печерський

Прор. Авдiя з 12-ти (ІХ ст. до Р. Х.). Мч. Варлаама (бл. 304). Прп. Вар­лаама та Іоасафа, царевича Індiйського, i батька його Авенiра, царя (ІV). Прп. Варлаама, iгум. Печерського, в Ближнiх печерах (1065). Знайдення мощей прмч. Адрiана Пошехонського, Ярославського (1625). Мчч. Ази i з ним 150 воїнiв (284305). Мч. Ілiодора (бл. 273). Прп. Іларi­она, чудо­творця (875, Груз.).

Ікони Божої Матерi “В скорботах i печалях Утiха” (1863).

 

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя